Решение № 138923441, 10.08.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

10.08.2026 р. справа №520/19045/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Державна казначейська служба України (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації, Служба, Казначейство)провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України, яка полягає у ненаданні відповіді на запит на публічну інформацію від 23.06.2026 року (далі за текстом запит); 2) зобов`язання Державної казначейської служби України розглянути запит ОСОБА_1 на публічну інформацію та надати повну відповідь відповідно до вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що подав запит про доступ до публічної інформації, однак у строк 5 робочих днів не отримав жодної відповіді.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що в електронному листі містилися вкладення з розширенням - .html, а тому цей лист був автоматично відхилений поштовою системою. Твердив, що у розумінні ст.11 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» Запит не вважається отриманим.

Позов було отримано судом 02.077.2026р.

Рішення про прийняття позову до розгляду було прийнято судом 03.07.2026р.

Відзив на позов було отримано судом 14.07.2026р.

Оскільки здобуті судом докази із достатньою повнотою та всебічністю висвітлюють обставини спірних правовідносин, які достеменно відомі учасникам спору; визначені процесуальним законом строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заявили ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру; незмінне завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень субєкта владних повноважень, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.

Тож суд, вивчив доводи усіх наявних у справі процесуальних документів, повно виконав процесуальний обов`язок зі збору доказів, дослідив зібрані по справі докази в їх сукупності та взаємозвязку, проаналізував зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевірив обгрунтованість доводів наявних у справі процесуальних документів приєднаними до справи доказами і вирішуючи спір по суті, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року у справі №520/2508/25 (з врахуванням ухвали від 04 грудня 2025 року про виправлення описки), зокрема, зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області перерахувати та виплатити заявнику пенсію в розмірі, передбаченому п.«а» ст.13 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", відповідно до вислуги років яка встановлена наказом командира Військової частини НОМЕР_1 №45 від 13.02.2025 та на підставі довідки № 2258/ФС від 17.09.2024 з Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, без обмеження максимального розміру пенсії з урахуванням проведених раніше виплат, починаючи з 22.09.2024.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2025 року було встановлено судовий контроль за виконанням рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі №200/2508/25.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області у трьох місячний строк подати до Донецького окружного адміністративного суду звіт про виконання судового рішення у справі №200/2508/25.

В лютому 2026 року Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області надало до суду звіт про виконання рішення суду, в якому зазначено, що на виконання рішення суду позивачу у грудні 2025 року здійснено перерахунок пенсії. Розмір пенсії склав 23.567,83 грн (розмір пенсії до перерахунку 8.142,55 грн).

Нарахована сума доплати за результатами перерахунку згідно рішення суду за період з 22.09.2024 по 31.12.2025 склала 230872,67 грн.

Головним управлінням ПФУ в Донецькій області обліковано в переліку одержувачів виплат, сформованому відповідно до Порядку № 821, суму заборгованості, з яких: - 165.699,14 грн - минула заборгованість (джерело фінансування - Державний бюджет України (далі - минула заборгованість) (22.09.2024-29.09.2025); - 40.930,53 грн - поточна заборгованість (джерело фінансування - Державний бюджет України (далі - поточна заборгованість) (30.09.2025-31.12.2025); - 18.383,51 грн - минула заборгованість (джерело фінансування - бюджет Пенсійного фонду України (далі - минула заборгованість) (01.01.2025-29.09.2025); - 5.859,49 грн - поточна заборгованість (джерело фінансування - бюджет Пенсійного фонду України (далі - поточна заборгованість) (30.09.2025-31.12.2025).

Заявнику було здійснено виплату заборгованості в межах виділених бюджетних призначень на загальну суму - 40.122,52 грн, а саме: - у грудні 2025 року - 18 383,51 грн (минула заборгованість); - у грудні 2025 року - 5859,49 грн (поточна заборгованість); - у грудні 2025 року - 187,35 грн (минула заборгованість), із зарахуванням на поточний рахунок в ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» (дата виплати - 30 число); - у грудні 2025 року - 7461,42 грн (поточна заборгованість); - у грудні 2025 року - 187,35 грн (минула заборгованість); - у грудні 2025 року - 8043,40 грн (поточна заборгованість), із зарахуванням на поточний рахунок в ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» (дата виплати - 31 число).

Залишок невиплаченої заборгованості становив 190.750,15 грн, з яких: - 165 324,44 грн - минула заборгованість (22.09.2024-29.09.2025); - 25 425,71 грн - поточна заборгованість (30.09.2025-31.12.2025).

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року був змінений спосіб і порядок виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року в адміністративній справі № 200/2508/25 на «стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України Донецькій області на користь заявника заборгованості з виплати пенсійних виплат у загальній сумі - 190.750,15 грн».

Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2026 року ухвала Донецького окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року була залишена без змін.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 13 березня 2026 року у справі № 200/2508/26 було прийнято звіт Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про виконання рішення суду в адміністративній справі №200/2508/25; припинено судовий контроль за виконанням рішення суду в адміністративній справі № 200/2508/25, встановлений ухвалою суду від 13.11.2025.

Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 04.05.2026 року ухвала Донецького окружного адміністративного суду від 13.03.2026р. у справі №200/2508/25 була залишена без змін.

Ці обставини установлені у справі №200/2508/25 і згідно з ч.4 ст.78 КАС України не підлягають додаткову доказуванню.

23.06.2026р. заявник склав адресований Голові державної казначейської служби України письмовий запит на публічну інформацію (далі за текстом - Запит), де, зокрема, просив повідомити: 1) Чи надходили до будь-якого органу ДКС України від Краматорського міжрайонного ВДВС Східного міжрегіонального управління юстиції матеріали виконавчого провадження щодо виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі №200/2508/25; 2) Чи надходила до органів ДКС України ухвала Донецького окружного адміністративного суду у справі №200/2508/25 про зміну способу та порядку виконання судового рішення; 3) Чи надходив до органів ДКС України виконавчий лист у справі №200/2508/25; 4) У разі надходження зазначених документів стосовно кожного документа дату надходження; вхідний реєстраційний номер; найменування органу ДКС України, який їх отримав; від кого саме вони надійшли; які заходи були вжиті після їх отримання; чи були прийняті документи до виконання; причини неприйняття документів до виконання; чи були ці документи повернуті, передані іншому органу або залишені без виконання із зазначенням підстав, дат та відповідних рішень; 5) …надати копії, всіх документів, створених або отриманих органами ДКС України у звязку з надходженням та розглядом зазначених документів, зокрема: супровідних листів, документів про реєстрацію, службових записок, листування, повідомлень, рішень, документів про передачу, інших документів з питання розгляду та виконання; 6) Якщо зазначені у пунктах 1-3 цього Запиту не надходили до ДКС України - прямо повідомити про це.

За твердженням сторони позивача Запит було направлено субєкту владних повноважень засобами телекомунікаційного звязку.

У якості доказу стороною позивача надано скріншоту роздруківки екрану технічного пристрою сторінки із зображенням вкладення.

За твердженням сторони відповідача Запит не було отримано, адже у електронному листі містилися вкладення з розширенням - .html, а тому цей лист був автоматично відхилений поштовою системою.

Тож, доказів фізичного отримання відповідачем субєктом владних повноважень Запиту матеріали справи не містять.

Джерел здобуття таких доказів за власною ініціативою у порядку ч.4 ст.9 КАС України судом не відшукано.

Стверджуючи вчинення субєктом владних повноважень протиправної бездіяльності за Запитом, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті та надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин і відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є субєктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Суд зазначає, що згідно з ст.34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Відповідно до ст.40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Статтею 10 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року визначено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств (ч.1 ст.10; Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (ч.2 ст.10).

Суд відзначає, що суспільні відносини з приводу практичної реалізації права особи на отримання інформації унаслідок звернення до учасників суспільних відносин унормовані, насамперед, приписами ст.40 Конституції України, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, а також додатково деталізовані приписами Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі за текстом - Закон №393/96-ВР), Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992р. №2657-ХІI (далі за текстом - Закон №2657-ХІІ), Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI).

При цьому, приписи перелічених вище законів одночасно регламентують і суспільні відносини з обігу інформації.

Окрім того, відносини з обігу інформації унормовані також і приписами ст.32 Конституції України, де указано, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а також приписами низки інших актів законодавства, зокрема, Закону України від 01.06.2010р. №2297-VI "Про захист персональних даних" (далі за текстом - Закон №2297-VI), Закону України від 14.10.2014р. №1700-VII "Про запобігання корупції" (далі за текстом - Закон №1700-VIІ).

Розвязуючи спір, суд відмічає, що за визначенням ст.1 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

У розумінні ч.1 ст.1 Закону України №2657-ХІІ інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Тож, за суттю під правовою категорією "інформація" слід розуміти відомості та дані, а формою існування інформації є матеріальні носії або електронне відображення.

Звідси слідує, що у якості публічної інформації може бути кваліфікована виключно вже створена та реально існуюча річ матеріального світу - інформація у згаданій вище формі, котра була здобута субєктами владних повноважень під час реалізації управлінських функцій або яка знаходиться у володінні субєктів владних повноважень (розпорядників публічної інформації).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.13 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" до розпорядників публічної інформації належать суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Згідно з п.6 ч.1 ст.14 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Частиною 1 ст.19 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

У силу ч.2 ст.19 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Згідно з ч.1 ст.20 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Відповідно до ч.1 ст.22 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

За приписами ч.3 ст.22 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

Суд зауважує, що згідно абзаців 10, 11 ст. 2 Закону України "Про захист персональних даних" персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, розпорядник персональних даних - фізична чи юридична особа, якій володільцем персональних даних або законом надано право обробляти ці дані від імені володільця.

У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012р. №2-рп/2012 указано, що до конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження (ч.2 ст.11 Закону України №2657-ХІІ).

У рішенні Конституційного Суду України від 30.10.1997р. №5-зп до конфіденційної інформації віднесено інформацію про фізичну особу в частині відомостей про майновий стан та інші персональні дані.

За правовими позиціями згаданих рішень Конституційного суду України у розумінні ч.1 ст.32 та ч.2 ст.32 Конституції України інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Статтею 20 Закону України № 2657-ХІІ за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Статтею 21 Закону України № 2657-ХІІ передбачено, що інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація (частина перша). Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом (частина друга). Аналогічні за змістом положення містяться і у ч.1 ст.6 Закону України №2939-VI.

Окремо суд зважає, що відмінність правової категорії "інформація" від правової категорії "документ" зумовлює необхідність виокремлення із загального обсягу інформації конкретного документа окремої частини стосовно інформації з обмеженим доступом та окремої частини стосовно інформації з іншим режимом обігу та надання для ознайомлення інформація, доступ до якої не обмежений (ч.7 ст.6 Закону України № 2939-VI).

Окрім того, ст.101 Закону України №2939-VI не виключає випадку правомірного надання інформації про персональні дані у знеособленій формі.

Частиною 2 ст.6 Закону України №2939-VI передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Звідси слідує, що юридично значимими факторами у процедурі обігу інформації (тобто критеріями запровадження обмежень) є: 1) публічний інтерес у забезпеченні недоторканності інформації (національна безпека, територіальна цілісність, громадський порядок, запобігання заворушенням, запобігання кримінальним правопорушенням, охорона здоров`я населення, захист репутації, збереження конфіденційності, авторитет правосуддя, неупередженість правосуддя); 2) рівень загрози реального настання ймовірної шкоди та межа істотності ймовірної шкоди; 3) баланс між наслідками ситуації/випадку нерозголошення інформації та наслідками ситуації/випадку поширення інформації в аспекті значення інформації для суспільства.

Однак, запровадження обмеження доступу до конкретної інформації (у тому числі і за окресленою ч.5 ст.6 Закону України №2939-VI категорією) повинно відбуватись за обов`язкового дотримання умов ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI та з урахуванням фізичної змоги надання інформації у знеособленій формі та у частині документа.

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 22 Закону України №2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Аналіз положень Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI) засвідчує існування підстав для виокремлення таких ознак конфіденційної інформації: встановлювати конфіденційність публічної інформації та визначати порядок її поширення можуть лише фізичні та юридичні особи; суб`єкти владних повноважень не наділені правом відносити інформацію до конфіденційної; публічна інформація не може бути віднесена до конфіденційної у випадках, визначених Законом (ч.ч 1, 2 ст. 13 Закону України №2939-VI); у випадках, встановлених законодавством, може не бути обмежено доступ до визначеної інформації, в тому числі й конфіденційної (ч. 5 ст. 6 Закону України №2939-VI).

Отже, можливість віднесення публічної інформації до конфіденційної не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до такої публічної інформації.

Запровадження обмеження доступу до конкретної публічної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI - так званого "трискладового тесту".

Суд звертає увагу, що положення ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до публічної інформації, а не підстави для надання такого доступу, адже ст.1 Закону України №2939-VI запроваджена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі згаданого вище "трискладового тесту".

Відтак, тягар доведення легітимності обмеження доступу до публічної інформації покладається саме на розпорядника публічної інформації.

За таких умов, відмова у наданні інформації може бути кваліфікована у якості правомірної та обґрунтованої у разі, якщо розпорядником у листі-відповіді зазначено, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

У силу правових висновків постанов Верховного Суду від 18.07.2019р. у справі №554/11837/14-а, від 17.02.2020р. у справі №826/8891/16 та опосередковано постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019р. у справі №9901/249/19 відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових так званого трискладового тесту означає, що відмова у доступі до публічної інформації набуває ознак необґрунтованої.

Окрім того, при вирішенні спору по суті суд враховує, що 01.12.2020 набрала чинність Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифіковано Україною із заявами Законом № 631-IX від 20.05.2020), у відповідності до частини 1 статті 2 якої кожна Сторона гарантує право кожному, без дискримінації за будь-якою ознакою, на доступ, за вимогою, до офіційних документів, що знаходяться в розпорядженні державних органів (далі - Конвенція Ради Європи).

Згідно із частиною 2 статті 2 Конвенції Ради Європи кожна Сторона вживає необхідних заходів у своєму національному законодавстві для впровадження положень щодо доступу до офіційних документів, передбачених цією Конвенцією.

Відповідно до частин 1, 2 статті 3 Конвенції Ради Європи кожна Сторона може обмежувати право доступу до офіційних документів. Обмеження повинні бути чітко встановлені у законі, бути необхідними у демократичному суспільстві і бути пропорційними цілям захисту: a. національної безпеки, оборони та міжнародних відносин; b. громадської безпеки; c. попередження, розслідування та судового переслідування кримінальної діяльності; d. дисциплінарного розслідування; e. перевірки, контролю та нагляду з боку державних органів; f. приватного життя та інших законних приватних інтересів; g. комерційних та інших економічних інтересів; h. економічної, монетарної політики і політики обмінного курсу держави; і. рівності сторін у судовому провадженні та ефективного здійснення правосуддя; j. навколишнього середовища, або k. обговорень всередині державного органу або між такими органами стосовно вивчення питання. Держави, яких це стосується, під час підписання або депонування ратифікаційної грамоти, документа про прийняття, затвердження або приєднання, у заяві на ім`я Генерального секретаря Ради Європи можуть заявити, що листування з правлячою сім`єю та її двором або главою держави може також бути включено до можливих обмежень.

У доступі до інформації, що міститься в офіційному документі, може бути відмовлено у разі, якщо її розголошення завдасть або ймовірно може завдати шкоди хоча б одному з інтересів, перелічених у пункті 1, якщо тільки відсутній переважаючий суспільний інтерес в оприлюднені такої інформації.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що управлінське волевиявлення розпорядника публічної інформації у формі відмови у доступі до публічної інформації має ґрунтуватись на наслідках застосування так званого "трискладового тесту" та повинно бути умотивовано критеріями обмеження публічної інформації за ст.6 Закону України №2939-VI і за ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифіковано Україною із заявами Законом України від 20.05.2020р. №631-IX).

При цьому, у відповідності до положень ч.4 ст.6 Закону України №2939-VI, саме до повноважень розпорядника інформації належить встановлення наявності чи відсутності підстав для обмеження у доступі до інформації.

Крім того, суд ураховує, що обґрунтування обмеження доступу до публічної інформації є первинно дискреційними повноваженнями органу публічної адміністрації як розпорядника інформації і поглинається свободою адміністративного розсуду органу публічної адміністрації (яка між тим не може набувати ознак абсолютної безмежності та свавілля).

Суд наголошує, що Запит хоча і був складений у формі письмового документа, але був поданий заявником до суб"єкта владних повноважень із використанням засобів телекомунікаційного звязку.

Організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів регламентовані, зокрема, нормами Закону України від 22.05.2003р. №851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг".

Згідно з ст.9 Закону України від 22.05.2003р. №851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документообіг (обіг електронних документів) - сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів.

Порядок електронного документообігу визначається державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності згідно з законодавством.

Тож, визначення правил електронного документообігу в частині вимог до формату та змісту електронних відправлень є сферою дискреційних повноважень відповідного державного органу.

За приписами ст.11 Закону України від 22.05.2003р. №851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документ вважається одержаним адресатом з часу надходження авторові повідомлення в електронній формі від адресата про одержання цього електронного документа автора, якщо інше не передбачено законодавством або попередньою домовленістю між суб`єктами електронного документообігу. Якщо попередньою домовленістю між суб`єктами електронного документообігу не визначено порядок підтвердження факту одержання електронного документа, таке підтвердження може бути здійснено в будь-якому порядку автоматизованим чи іншим способом в електронній формі або у формі документа на папері. Зазначене підтвердження повинно містити дані про факт і час одержання електронного документа та про відправника цього підтвердження. У разі ненадходження до автора підтвердження про факт одержання цього електронного документа вважається, що електронний документ не одержано адресатом.

За твердженням сторони відповідача в електронному листі містилися вкладення з розширенням - .html, а тому цей лист був автоматично відхилений поштовою системою.

Доказів неправомірності управлінських волевиявлень відповідача субєкта владних повноважень з приводу запровадження саме таких налаштувань відповідних автоматизованих інформаційних систем державного органу матеріали справи не містять.

Згаданих у ст.11 Закону України від 22.05.2003р. №851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг" доказів отримання субєктом владних повноважень Запиту матеріали справи не містять.

Тож, суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин відсутні обєктивні дані для висновку про фізичне отримання субєктом владних повноважень Запиту заявника.

Відсутність події фізичного отримання Запиту зумовлює відсутність виникнення публічного обовязку учасника суспліьних відносин суб`єкта владних повонважень із розгляду фізично неотриманого Запиту та початку перебігу строку на надання публічної інформації.

Розвязуючи спір, суд також зважає, що згідно з п.1 Положення про державну казначейську службу України (затверджено постановою КМУ від 15.04.2015р. №2015; далі за текстом Положення №215) Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Відповідно до п.9 Положення №215 Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Як то указано у п.17 Положення №215, Казначейство є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в Казначействі і банках.

Тож, у розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України та п.1 ч.1 ст.13 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" Державна казначейська служба України та територіальні органи Державної казначейської служби України є окремими та самостійними субєктами владних повноважень розпорядниками публічної інформації.

Суд зауважує, що згідно з ч.1 ст.5 Закону України від 02.06.2016р. №1404-VIII «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Водночас із цим, згідно з ч.2 ст.6 Закону України від 02.06.2016р. №1404-VIII «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, рішення про стягнення коштів за час роботи стягувача на посаді помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі при звільненні з такої посади, виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Згідно з п.9 розділу VI Бюджетного кодексу України до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання.

Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

На подальший розвиток п.9 розділу VI Бюджетного кодексу України було прийнято постанову КМУ від 03.08.2011р. №845 (у редакції постанови КМУ від 30.01.2013р. №45) про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі за текстом - Порядок №845).

Окрім того, особливості виконання окремих категорій рішень визначені законодавцем у приписах Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

При цьому, у положеннях ч.1 ст.2 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у кореспонденції з приписами ст.3 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у положеннях ч.1 ст.2 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у кореспонденції з приписами ст.4 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у положеннях ч.1 ст.2 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у кореспонденції з приписами ст.7 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» законодавець розмежовує механізми виконання судових рішень як за критеріями належності відповідача до кола державних органів чи до кола державних організацій і установ, так і за критеріями предмету спору (стягнення коштів чи зобовязання вчинити певні дії).

Так, згідно з ч.1 ст.3 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Тож, рішення суду про стягнення коштів з державного органу підлягає і початковому, і остаточному виконанню органами Державної казначейської служби України.

Натомість, згідно з ч.1 ст.4 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» рішення суду про стягнення коштів державної організації чи установи підлягає початковому виконанню органами Державної виконавчої служби України саме за правилами Закону України від 02.06.2016р. №1404-VIII «Про виконавче провадження».

Згідно з ч.2 ст.4 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо рішення суду про стягнення коштів не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до ч.3 ст.4 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» протягом десяти днів з дня встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, про що повідомляє в установленому порядку стягувача.

Статтею 7 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначені правила виконання рішення суду у спорі, де предметом були вимоги про зобовязання державного органу вчинити певні дії чи вимоги про зобовязання державної організації (установи) вчинити певні дії.

Так, згідно з ч.1 ст.7 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за якими є державний орган, державне підприємство, юридична особа, здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Відповідно до ч.2 ст.7 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо рішення суду, зазначені в частині першій цієї статті, не виконано протягом двох місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, державний виконавець зобов`язаний звернутися до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення.

Суд зважає, що за визначенням ст.1 Закону України від 14.10.2014р. №1700-VII «Про запобігання корупції» державний орган - орган державної влади, в тому числі колегіальний державний орган, інший суб`єкт публічного права, незалежно від наявності статусу юридичної особи, якому згідно із законодавством надані повноваження здійснювати від імені держави владні управлінські функції, юрисдикція якого поширюється на всю територію України або на окрему адміністративно-територіальну одиницю.

Оскільки національний закон України не містить визначення юридичної категорії «державна організація» чи «державна установа», то суд вважає за необхідне виходити із загальних відмінностей, згідно з якими державний орган - це суб`єкт влади, який наділений державно-владними повноваженнями для управління суспільством, а державна установа - це організація, створена державою для надання соціальних, освітніх, культурних чи медичних послуг, яка діє в межах виділеного фінансування.

Отже, суспільні відносини з приводу виконання рішень про стягнення коштів з територіального органу системи Пенсійного фонду України як державної організації регламентовані, насамперед, приписами ст.4 Закону України від 05.06.2012р. №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», відповідно до яких примусове виконання згаданих судових актів належить до компетенції органів Державної виконавчої служби України в особі державних виконавців і підлягає здійсненню відповідно до Закону України від 02.06.2016р. №1404-VIII «Про виконавче провадження».

При цьому, згідно з п.24 Порядку №845 стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник (відкриті рахунки), або за його місцезнаходженням документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку.

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спірних правовідносин, суд доходить до переконання про те, що згаданих у Запиті відомостей обєктивно не могло існувати у розпорядженні саме Державної казначейської служби України як субєкта владних повноважень розпорядника публічної інформації.

Це виключає існування у Державної казначейської служби України публічного обовязку з надання згаданих у Запиті відомостей навіть у разі фізичного отримання цього Запиту, подія чого не підтверджена у межах спірних правовідносин належними та достовірними доказами.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб`єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб`єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб`єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

Суд зазначає, що у межах спірних правовідносин субєкт владних повноважень фізично не отримував Запиту заявника.

За неотриманим запитом заявника у субєкта владних повноважень не виникло публічного обовязку з приводу вчинення жодного управлінського волевиявлення.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень не було порушено публічних прав заявника на отримання інформації у порядку Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації", позаяк Запит заявника фізично субєктом владних повноважень не отримувався, згадана у Запиті інформація об`єктивно не могла існувати у якості вже раніше виготовленого інформаційного продукту, згадана у Запиті інформація стосувалась функціонування не казначейства, а інших відповідних терорганів системи ДКС України, котрі є самостійними суб"єктами владних повноважень - розпорядниками публічної інформації.

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення в частині оскарження управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень у формі бездіяльності.

Вирішуючи спір за епізодом стягнення моральної шкоди, суд зазначає, що згідно з ч.1 ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Частиною 2 ст.23 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч.3 ст.23 Цивільного кодексу України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Як то указано у ч.ч. 1 і 2 ст.1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (ч.1 ст.1167); моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт (ч.2 ст.1167).

У відповідності до ч.1 ст.1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Окремо за даним епізодом позову суд зважає, що згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Отже, ч.1 ст.77 КАС України установлено загальне правило доказування сторонами адміністративної справи обставин у спорі.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, ч.2 ст.77 КАС України установлено спеціальне правило доказування сторонами адміністративної справи обставин у спорі, котра може бути застосовано виключно до окресленого у цій же нормі випадку оскарження рішення субєкта владних повноважень, оскарження дії субєкта владних повноважень, оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень.

За такого правового регламентування відсутні правові підстави для беззастережного поширення приписів ч.2 ст.77 КАС України на вимоги приватних осіб про стягнення моральної шкоди, завданої (на думку позивачів) реально вчиненими управлінськими волевиявленнями субєкта владних повноважень.

Факт існування моральної шкоди не може бути визнаний доведеним виключно через неподання відповідачем субєктом владних повноважень тих обєктивних даних, на яких може наполягати позивач, позаяк обставини непогіршення стану здоров`я, обставини відсутності дискримінації, обставини відсутності утисків чи переслідувань, обставини відсутності помсти, обставини відсутності неприязнених стосунків доводяться саме відсутністю відповідних подій, емоцій та негативних явищ.

Саме такі стандарти доказування є релевантними правовій позиції, сформульованій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 17.03.2020р. по справі №815/5826/16: 1) згідно з роз`ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми при настанні інших негативних наслідків. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору; 2) під моральною шкодою законодавець розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі; 3) п.5 цієї постанови визначено, що при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди суду необхідно в кожній справі з`ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, з`ясувати наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача та вини останнього в її заподіянні. З`ясувати чим підтверджується факт заподіяння шкоди, чи фізичних страждань, якими обставинами чи діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій формі позивач оцінює заподіяну шкоду, з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору; 4) аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 грудня 2018 року у справі №826/23650/15.

Утім, здобуті судом у порядку ч.4 ст.9 КАС України не містять обєктивних даних про існування факту спричинення суб`єктом владних повноважень заявнику моральної шкоди у межах спірних правовідносин.

Тому позов у цій частині вимог також належить залишити без задоволення.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко