Решение № 138921776, 10.08.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 серпня 2026 року справа №640/12095/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лиска І.Г. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому просить:

-визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 13 січня 2021 року №19-21 про відмову у визнанні біженцем громадянина Грузії ОСОБА_1 ;

-зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем громадянина Грузії ОСОБА_1 ..

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2022 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі, визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 13 січня 2021 року № 19-21 про відмову у визнанні біженцем громадянина Грузії ОСОБА_1 та зобов`язано ДМС України прийняти рішення про визнання позивача біженцем.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02.11.2023 касаційну скаргу Державної міграційної служби України задоволено частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2022 року у справі №640/12095/21- скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції - Київський окружний адміністративний суд.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи визначено головуючим суддю Київського окружного адміністративного суду Лиска І.Г..

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24.11.2023 дану справу прийнято до свого провадження, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній просив в задоволенні позову відмовити, оскільки позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Представником третьої особи подано письмові пояснення в яких останній просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Представником позивача подано пояснення в яких останній просив позов задовольнити.

Відповідачем подано додаткові пояснення в яких останній зазначив, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов`язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності, не можуть бути підставою для визнання його біженцем aбo особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону. З огляду на зазначене, вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Протокольною ухвалою суду від 06.08.2024 закрито підготовче провадження у справі та суд перейшов до розгляду справи по суті призначивши судове засідання.

Представником позивача 25.03.2025 подано до суду клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження. Представник відповідача не заперечував щодо розгляду справи в порядку письмового провадження.

На підставі ст.194, 205 КАС України, суд вирішив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Повертаючи справу на новий розгляд до першої інстанції, колегія суддів у своїй постанові зазначила наступне: « 61. Одним із основних доводів касаційної скарги ДМС України було не дослідження/не надання оцінки судами попередніх інстанцій довідці Інтерполу від 12 серпня 2018 року, яка була покладена в основу оскаржуваного рішення, що свідчить про неповноту судового розгляду.

Відповідно до цієї довідки ОСОБА_1 розшукується правоохоронними органами Грузії для відбуття покарання за вчинення злочинів, які передбачені:

- статтями 25-138 3 (С) (організація сексуального насилля, включно з іншими сексуальними контактами у неприродній спосіб, використання безпорадного стану жертви, скоєні групою осіб);

- статтями 25-1441 §2 (а), (в), (е), (g), (h) (організація тортур, а саме катування у спосіб, який за своїм характером, інтенсивністю або тривалістю тягне сильну фізичну біль, психічні або моральні страждання, мета яких - отримання інформації та зізнань, скоєні чиновником, з використанням службового положення, групою осіб, проти затриманого та найманим злочинцем);

- статтями 333 § 1 (перевищення чиновником службових повноважень, що спричинило істотне порушення прав фізичної особи, законних інтересів суспільства та держави) КК Грузії.

62. ДМС України, приймаючи спірне рішення, застосувала до ОСОБА_1 виключення, викладені у статті 1F Конвенції про статус біженців. В основу висновку відповідача як наголошував у судовому засіданні його представник, була покладена довідка Інтерполу станом на 12 серпня 2018 року. Суди попередніх інстанцій, приймаючи оскаржувані рішення, керувались довідкою Інтерполу станом на 02 травня 2019 року за №:IP/5031/19/У25/13392/ГГ10/АЗ/1, відповідно до якої за базою даних Генерального секретаріату Інтерполу позивач значиться у розшуку за каналами Інтерполу з метою арешту та екстрадиції до Республіки Грузії, передбачених:

- статтями 333 параграф 1, 333 параграф 3 (Ь), (с) (перевищення чиновниками службових повноважень, що спричинило істотне порушення прав фізичної особи, законних інтересів суспільства та держави),

-1441 параграф 2 (а) (§) (Ь) (катування) з метою отримання зізнань, скоєних чиновником, з використанням службового становища).

63. Отже, оцінюючи тяжкість діянь, які особа вчинила, або наявність серйозних підстав вважати, що вона їх вчинила, розглядаючи підстави для надання особі міжнародного захисту, міграційний орган та суди використовували довідки, що містили різний зміст.

69. Зокрема суди під час нового розгляду у справі повинні врахувати Директиву 2011/95/ЄС Європейського парламенту та Ради від 13 грудня 2011 року щодо стандартів кваліфікації громадян третіх країн або осіб без громадянства як осіб, які отримують міжнародний захист, про єдиний статус для біженців або для осіб, які мають право на додатковий захист, а також зміст наданого захисту та тлумачення зокрема статті 12(2)(b) Директиви 2011/95, яка стосується «тяжкого неполітичного злочину» та статті 17(1) Директиви 2011/95, яка стосується «тяжкого злочину».

72. Отже, Колегія суддів наголошує, що для наявності підстав застосування 1F суд відповідно до визначених критеріїв повинен дослідити всі конкретні обставини, що містяться в матеріалах справи шукача притулку - ОСОБА_1 .. А саме, у зв`язку із серйозними наслідками процедури виключення 1F дуже важливо, щоб в процедуру розгляду питання про виключення були включені строгі процедурні гарантії для позивача. Для того щоб оцінити всі факти і правові аспекти справи шукача притулку, суди мають надати оцінку рішенню міграційної служби про виключення в рамках офіційної процедури визначення статусу біженця, передбаченою пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону. Суди повинні дослідити обґрунтованість побоювань шукача притулку позбавлення волі на великий термін за сфабрикованими обвинуваченнями та поганого поводження під час ув`язнення. Такі факти можуть підтверджуватися звітами про загальні умови утримання та зловживання теперішньої влади в країні походження шукача притулку на момент розгляду справи позивача.

73. У контексті перевірки та надання оцінки судами висновку міграційної служби щодо наявності підстав застосування 1F важливе значення також мають, кримінальні обвинувачення за відповідними статтями та їх відповідну кваліфікацію як тяжких злочинів неполітичного характеру відповідно до 1F, підстави засудження, характер і розмір можливого та призначеного покарання, характер вчиненого злочину, і те, чи вважається це діяння тяжким злочином у більшості країн, всі обставини, пов`язані з вчиненням цього злочину, незалежно від того, чи був цей злочин умисним, а також характер і розмір шкоди, заподіяної цим злочином, а також надати оцінку поясненням позивача та висновкам ДМС щодо встановлених обставин справи шукача притулку у висновку міграційної служби.».

Отже, з матеріалів справи вбачається, що позивач є громадянином Грузії, народився у м. Тбілісі, за національністю - грузин, за релігійним переконанням - християнин.

Позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Звертаючись із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач послався на те, що у разі повернення до країни походженні йому загрожує несправедливе ув`язнення за сфабрикованими обвинуваченнями з боку державних органів влади з метою "давати неправдиві свідчення проти колишніх високопосадовців" та фізична розправа з боку представників криміналітету, оскільки з 2004 року він "...працював на керівних посадах Міністерства оборони Грузії, Міністерства юстиції, Пенітенціарної служби, МВС та Міністерства державної безпеки Грузії" та зазначав, що в результаті його професійної, антикорупційної діяльності та антиросійських поглядів почалися переслідування з боку олігархів, "ворів в законі" та чинної влади.

В період з 2006 по 2012 роки позивач працював на різних керівних посадах в Міністерстві оборони Грузії, Міністерстві Юстиції Грузії та Міністерстві з питань пробації та надання юридичної допомоги Грузії, зокрема:

-з 12 вересня 2002 року по 12 вересня 2006 року займався викладацькою діяльністю (на посаді педагога нормальної анатомії) в Університеті ім. Т. Мухадзе "ІВЕРІА" (м.Тбілісі, Грузія);

-з 2004 року по 2006 рік шукач захисту працював на посаді оперативного співробітника Департаменту Конституційної безпеки, Міністерство державної безпеки Грузії (м. Тбілісі);

-з 2006 року по 2008 рік працював на посаді директора центральної тюремної лікарні, Міністерстві юстиції (м.Тбілісі);

-лютий - жовтень 2008 року - начальник штабу Департаменту пенітенціарної служби, Міністерство з питань пенітенціарної системи, пробації та надання юридичної допомоги Грузії (м. Тбілісі);

-жовтень 2008 року - жовтень 2009 року - працював на посаді керівника лікарні Гдданської в`язниці №8, Міністерство юстиції Грузії (м. Тбілісі);

-з жовтня 2009 року по серпень 2010 року займав посаду директора Військового госпіталю, Міністерство оборони Грузії (м. Горі);

-серпень 2010 року - грудень 2011 року - директор слідчого ізолятора №8 (Гдданська в`язниця), Міністерство з питань пенітенціарної системи, пробації та надання юридичної допомоги Грузії (м. Тбілісі);

-з грудня 2011 року по квітень 2012 року займав посаду заступника голови Департаменту військової поліції Об`єднаного штабу Збройних сил Грузії, Міністерство оборони Грузії.

25 квітня 2012 року був призначений головою медичного департаменту Об`єднаного штабу Збройних сил Грузії, Міністерство оборони Грузії.

У цьому ж році позивач покинув країну громадянської належності.

Позивач має вищу освіту, рідною мовою є грузинська, має трьох дітей: доньку, 2002 р.н, сина, 2006 р.н., та сина, 2012 р.н., які проживають разом з ним в місті Києві та навчаються у навчально-виховному комплексі "Міжнародний ліцей МАУП".

Також позивач повідомив, що з жовтня 2012 року по травень 2016 року проживав у Туреччині, м. Стамбул. В подальшому, наприкінці травня 2016 року нелегально наземним транспортом (автобусом) прямуючи через Болгарію, Молдову та Придністров`я, потрапив в Україну.

За результатами проведених з позивачем співбесід, головним спеціалістом відділу з питань шукачів притулку Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області 13.02.2019 року складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено що у заявника відсутні умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону та відсутні умови, за яких особу може бути визнано біженцем, у зв`язку з тим, що встановлено, що позивач вчинив тяжкий злочин неполітичного характеру та рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

23.05.2019 року Державною міграційною службою України на підставі вказаного висновку було прийнято оскаржуване рішення № 200-19 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.04.2020 р. у справі №640/10717/19 в задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування вказаного рішення відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.08.2020 р. вказане рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 квітня 2020 року - скасовано та ухвалено нову постанову, якою позов громадянина ОСОБА_1 - задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 23.05.2019 року №200-19 про відмову громадянину Грузії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Грузії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Суд першої інстанції, за наслідком розгляду даної справи, при повторному новому розгляді, не може в силу приписів ч. 4 ст. 78 КАС України, відступити від обставин встановлених Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду в справі № 640/10717/19 від 04.08.2020 року. Зазначена Постанова ухвалена за участю цих самих учасників справи і не оскаржувалася Державною міграційною службою України.

Отже зазначена Постанова Шостого апеляційного адміністративного суду в справі № 640/10717/19 від 04.08.2020 року має преюдиціальний характер для рішення у розглядуваній справі, і, відповідно суд не може відступити від її висновків.

Проте, за результатами повторного розгляду заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту головним спеціалістом відділу з питань шукачів притулку Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області 16.11.2020 року складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено що у заявника відсутні умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону та відсутні умови, за яких особу може бути визнано біженцем, у зв`язку з тим, що встановлено, що позивач вчинив тяжкий злочин неполітичного характеру та рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

13.01.2021 року Державною міграційною службою України на підставі вказаного висновку було прийнято оскаржуване рішення № 19-21 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З викладеного вбачається, що Державною міграційною службою України не прийнято до уваги висновки Постанови Шостого апеляційного адміністративного суду в справі № 640/10717/19 від 04.08.2020 року.

Таким чином, при повторному новому розгляді, враховуючи досліджені судом довідки Інтерполу від 12 серпня 2018 року та від 02 травня 2019 року, суд зазначає, що останні мають факультативний характер поряд з встановленими обставинами Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду в справі № 640/10717/19 від 04.08.2020 року, а отже відповідаючи на питання чи відповідає позивач критеріям Статті 1F Конвенції про статус біженців 1951 року, суд зазначає наступне.

Статтею 1F Конвенції про статус біженців 1951 року, зазначається, що її положення не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони:

a) вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів;

b) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці;

c) винні у вчиненні дій, які суперечать цілям і принципам Організації Об`єднаних Націй.

Разом з цим, Постановою Верховного Суду від 14.11.2018 року в справі №820/1293/16 (як у зразковій справі, ст.290, 291 КАС України), якою по факту встановлено, що відсутність вироку суду не дає право суб`єкту владних повноважень стверджувати, що особа вчинила злочин. Цитата постанови: «Крім того, як правильно вказав суд першої інстанції у своєму рішенні, відповідачем не надано належних доказів у розумінні статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року) на підтвердження факту подання позивачем свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, таких як вирок суду за статтею 358 Кримінального кодексу України.»

З матеріалів справи вбачається, що 25.03.2025 року, клопотанням представника позивача надано відповіді на адвокатські запити з боку Міністерства Юстиції України від 12.12.2024 року, Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України від 04.11.2024 року та Офісу Генерального прокурора від 06.11.2024 року якими зазначається, що в розпорядженні вказаних органів відсутні вироки судів відносно ОСОБА_1 .

З викладеного вбачається, що наявність довідок Інтерполу від 12 серпня 2018 року та від 02 травня 2019 року та відсутність вироків судів відносно ОСОБА_1 в Україні не може бути підставою застосування до позивача обмежень і наслідків, передбачених Статтею 1F Конвенції про статус біженців 1951 року, отже і відсутні підстави за яких позивачу може бути відмовлено Державною міграційною службою України у визнанні біженцем.

Згідно ч.1 ст. 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 р. № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Згідно статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано; із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 р. № 3671-VI.

Відповідно до п.1 ч.1 статті 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.13 ч.1 статті 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10 грудня 1984 року Конвенцію "Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання", ратифіковану 26 січня 1987 року.

Конвенцією "Про статус біженців", підписаною Державами ООН 28 липня 1951 року та Протоколу до неї 1967 року визначено термін "біженець", який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 передбачено, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціально її групи; д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Згідно ч.ч. 1, 2 статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 7 статті 7 Закону № 3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно із Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Обов`язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Натомість, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Статтею 10 Закону № 3671-VI визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону № 3671-VI.

Пунктом 10 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" зауважено, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід враховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Пленум Вищого адміністративного суду України звернув увагу та чітко зазначив, що об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

При розгляді зазначених справ судам слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Оскільки оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 13.01.2021 року № 19-21 про відмову у визнанні біженцем громадянина Грузії ОСОБА_1 та зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання його біженцем - є наслідком повторного розгляду заяви позивача внаслідок скасування попередньо прийнятого рішення, висновки судового рішення мали бути враховано під час повторного розгляду заяви.

Згідно зі змістом постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.08.2020 р. у справі №640/10717/19: «У постанові здійснено посилання на Щорічну доповідь Верховного комісара ООН та доповіді Управління Верховного комісара ООН та Генерального Секретаря щодо дотримання прав людини Грузією за 10-28 вересня 2018 року (доступна за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі-Доповіді), в пункті 14 якої зазначено, що Народний захисник Грузії у своєму листі наводить обґрунтовані припущення що "незалежність судів викликає сумніви", при цьому відмічається відсутність внутрішньої системи стримання та протирічь, наявність великої кількості затягнутих справ в апеляційних судах, порушення принципів справедливості, проблеми пов`язані з використанням неналежних доказів та належним обґрунтуванням судових вироків. Крім того, пунктом 17 Доповіді висвітлено питання затримання колишнього прем`єр-міністра Грузії ОСОБА_10 . Так, зазначається, що у листопаді 2017 року Велика палата Європейського суду з прав людини по справі Мерабішвілі проти Грузії встановив, що його було затримано з метою отримання інформації про колишніх високопосадовців правління ОСОБА_8, а тому затримання в цьому випадку переслідувало головним чином приховані мотиви, не передбачені Конвенцією. У зв`язку з викладеним вище суд встановив порушення статті 18 у сукупності з пунктом 1 статті 5 Конвенції.

Згідно Доповіді Міжнародної aмністії Amnesty International про права людини в Грузії (інформація доступна за посиланням https://www/golos-ameriki/а/amnesty- international-оn-georgia/4266060.html) російською мовою:

"Правозащитников тревожат безнаказанность правоохранителей, соблюдение независимости судов и политика россии на оккупированных грузинских территориях.

Безнаказанность правоохранителей, предпринявших незаконные действия, независимость суда и СМИ, а также деятельность оккупационных режимов в Абхазии и Цхинвальском регионе являются темами, которые продолжают вызывать вопросы в связи с соблюдением прав человека в Грузии. Таковы оценки международной правозащитной организации Amnesty International в отношение Грузии, высказанные в очередном докладе о ситуации с правами человека в мире за 2017 год. В документе, опубликованном 21-го февраля, представлена информация, касающаяся 159 стран и территорий.

Безнаказаность и отсуствие подочетности

Несмотря на обещания грузинских властей, говорится в докладе, им не удалось обеспечить создание независимого следственного механизма. Соответственно, по целому ряду громких дел по обвинениям в адрес сотрудников полиции, окончательные вердикты так и не были вынесены."

У висновку щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визначення біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, розглянувши справу № 2018КУ0084 позивача ОСОБА_1 головний спеціаліст Управління ДМС України в Київській області Дударчук Д.В. дійшов висновку щодо країни походження позивача - Грузії, а саме: "местные и международные наблюдатели выражали обеспокоенность в связи с недостаточной независимостью судей и избирательностью правосудия. Комиссар Совета Европы по правам человека 12 января сообщил, что суды склонны одобрять взятие под стражу и осуждение на реальные срок для членов ЕНД, тогда как проправительственных активистов в аналогичных ситуациях отпускают под залог и штрафуют... Сохранялась обеспокоенность по поводу пыток...", що не жодним чином не заперечувалось та не спростовувалося відповідачем.

Також з відкритих джерел інформації, зокрема, зі сторінки Вікіпедії, стаття "Пытки в Глданской тюрьме" (https://ru.wikipedia.org/wiki/Пытки_в_Глданской_тюрьме) судом з`ясовано таке.

"После распада Советского Союза Грузия была всемирно известна тем, что имела чрезвычайно высокий уровень преступности. Значительная часть популярности ОСОБА_8 была во многом обусловлена реформированием его правительством правоохранительных органов Грузии, которые ранее считались находящимися под контролем преступных сетей контрабанды наркотиков и контрабанды. В то время как реформы ОСОБА_8 резко сократили уровень преступности, это также привело к тому, что большое число молодых людей были заключены в тюрьму.

18 сентября 2012 года, после нескольких дней слухов в социальных сетях, грузинские национальные телеканалы начали трансляцию нескольких видеозаписей пыток и изнасилований в тюрьме Глдани в столице Грузии, Тбилиси. Очень спорные видеоматериалы привели к организованным митингам в таких городах, как Тбилиси, Батуми, Поти, Кутаиси и Гори. Возмущенные изображениями жестокого обращения с заключенными, протестующие потребовали справедливости и пообещали продолжить свои протесты".

З огляду на вищевикладене суд апеляційної інстанції зауважив, що «позивач з серпня 2010 року по грудень 2011 року працював директором слідчого ізолятора №8 - Глданської в`язниці та покинув країну громадянства - Грузію в жовтні 2012 року, тобто через два тижні після означених вище подій. Вказане може свідчити про безпосередній зв`язок між політичним переслідуванням позивача та його виїздом закордон.

В той же час, відповідач не вимагав додаткових відомостей від позивача, що свідчить про відсутність у нього сумнівів в достовірності наданої позивачем інформації.

Таким чином, означені джерела інформації є достовірними та незалежними, тому в силу статті 78 КАС України повинні визнаватись судом загальновідомим, а подані докази - такими, що не потребують додаткового доведення. До того ж, вказані джерела інформації є незалежними від сторін, подана в них інформація є послідовною, логічною та цілком підтверджує свідчення, надані позивачем суду та ДМС України при розгляді питання щодо надання статусу біженця.

Враховуючи викладене вище та той факт, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають загальновідомим фактам щодо країни громадянської належності Грузії».

Таким чином, у позивача наявні обставини, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження.

Також, відносно досліджуваних судом довідок з Інтерполу станом на 12 серпня 2018 року, суд апеляційної інстанції зауважив, що, як вбачається із матеріалів особової справи позивача, в ній міститься інша інформація, отримана відповідачем станом на 02 травня 2019 року за №:ІР/5031/19/Е25/13392/ГГ10/АЗ/1, що за базою даних Генерального секретаріату Інтерполу позивач значиться у розшуку за каналами Інтерполу з метою арешту та екстрадиції до Республіки Грузія, передбачених статями 333 параграф 1, 333 параграф 3 (Ь), (с) (перевищення чиновниками службових повноважень, що спричинило істотне порушення прав фізичної особи, законних інтересів суспільства та держави), 1441 параграф 2 (а) (§) (Ь) (катування) з метою отримання зізнань, скоєних чиновником, з використанням службового становища).

Таким чином, злочини що інкримінуються позивачу, носять характер, безпосередньо пов`язаний з його службовою діяльністю та згідно Кримінального Кодексу України обвинувачення щодо позивача безпосередньо стосуються його службової діяльності і є службовими злочинами, які на території України кваліфікуються за статтею 365 КК України "Перевищення влади або службових повноважень" та статтею 127 КК України "Катування", які відноситься до злочинів середньої тяжкості.

За таких обставин слід вважати, що позивач не вчинив тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни до прибуття в Україну, оскільки відповідно до діючого законодавства України його діяння належить до злочинів середньої тяжкості.

Також слід зазначити, що в матеріалах справи № 2018КУ0084, які були надані позивачу для ознайомлення та на підставі яких відповідач встановив вину позивача, відсутні обвинувальні вироки суду відносно позивача. Таким чином, підстави для встановлення з матеріалів справи № 2018КУ0084 вини позивача у скоєнні тяжких злочинів у відповідача відсутні.

Крім того, у додатку № 10 до Заяви від 24 квітня 2018 року, який знаходиться у справі № 2018КУ0084, позивачем надано лист за підписами членів парламенту Грузії Акакії Мінашвілі, Вахтанга Лемонджава та Каха Букурікідзе , в якому зазначено, що після виборів до парламенту 2012 року до влади прийшла коаліція "Грузинська мрія" на чолі Іванішвілі Бідзіна. Нова політична сила почала масштабні політичні гоніння на представників колишньої влади та представників державного сектору. Позивач працював у міністерстві пенітенціарної системи та пробації Грузії та міністерстві оборони Грузії. Після виборів 2012 року відносно нього почалося кримінальне переслідування. У провадженні відносно нього чітко вбачається порушення діючого законодавства Грузії та міжнародних принципів. Відносно нього судом застосовано вибіркове правосуддя, що підтверджується звітом з моніторингу правосуддя, наданим ОБСЄ за грудень 2014 року (додаток № 13 до Заяви).

Таким чином, недоречно стверджувати, що позивач є винним у скоєнні тяжких злочинів за межами України, а отже через неправильне застосування норм матеріального права суд помилково прийшов до висновку, що оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим та не підлягає скасуванню.

Повідомлені позивачем обставини відповідач визнав недостатніми для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Разом з тим, заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Згідно з пунктом 1.2 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом МВС України від 07 вересня 2011 року № 649 (далі - Правила № 649) інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, УВКБ ООН, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.

Відповідно до підпункту е) пункту 2.1 Правил № 649 уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом, протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється, в тому числі, з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.

Приписами пункту 4.1 Правил № 649 передбачено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: проводить співбесіду із заявником; розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Отже, саме шляхом отримання додаткових відомостей, відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними та обґрунтованими.

Разом з тим, у висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем неповно проаналізовано подану позивачем заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не надано оцінки доводам позивача щодо інформації по країні походження в частині обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Грузії, а саме ситуація у сфері безпеки, порушення прав людини тощо; не взято до уваги та не перевірено відомості про наявні кримінальні провадження щодо позивача, недозволеного поводження відносно нього близьких членів сім`ї тощо.

Натомість, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача.

При цьому, Державна міграційна служба України мала право самостійно витребувати як у позивача так і від інших державних органів, додаткові документи, що останньою вчинено не було.

Згідно неодноразових листів Департаменту контррозвідки Служби безпеки України, Головного Управління розвідки та з військової частини де проходить службу позивач до суду, вбачається, що позивач приймав та приймає активну участь у протидії агресії російської федерації проти нашої держави.

Зазначене також не було враховано Державною міграційною службою України як підставою неможливості повернення до Грузії де при владі проросійський «режим».

Щодо невірного застосування норм права при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції, які призвели до помилкового висновку суду про те, що позивач прибув в Україну із "третьої безпечної країни" суд зазначає таке.

Так, в матеріалах справи наявні "Роз`яснення ДМС стосовно визнання Туреччини в якості третьої безпечної країни" від 15 березня 2018 року, де сам відповідач наголошує та не заперечує, що враховуючи інформацію по країні походження, яка досліджується під час підготовки висновків за результатами розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебування заявників у Туреччині не є підставою для прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.7 ч.1 статті 6 Закону та не відповідає критеріям, відповідно до п.22 статті 1 Закону.

Крім норм рішення Європейського суду з прав людини у справі Tarsasag a Szabadsagjogokert v. Hungary (Угорське об`єднання громадських свобод проти Угорщини) від 14 квітня 2009 року, суд першої інстанцій також порушив стандарти рішення, ухваленого 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України". В ньому Європейський суд з прав людини постановив, що було порушено ч. 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - право на справедливий судовий розгляд: "Суд ще раз наголосив, що ч. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди вказувати на мотиви своїх рішень, проте це не можна розглядати як встановлення обов`язку давати детальну відповідь на кожен аргумент сторони процесу. Суд вказав, що обсяг обов`язку суду наводити мотиви свого рішення може змінюватися залежно від природи такого рішення... Проте суд першої інстанції навіть не зробив спроби проаналізувати скаргу Позивача у світлі цього конституційного положення".

Згідно зі змістом висновку від 16.11.2020 року за результатами повторного розгляду заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким повторно встановлено, що у заявника відсутні умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону та відсутні умови, за яких особу може бути визнано біженцем, у зв`язку з тим, що встановлено, що позивач вчинив тяжкий злочин неполітичного характеру та рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у ньому фактично відтворено зміст попереднього висновку щодо підстав відмови.

Інформацію, щодо того, яким чином під час повторного розгляду заяви позивача було враховано висновки постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.08.2020 р. у справі №640/10717/19, відповідач не надав.

Натомість, оскільки наведені у попередньому висновку підстави для відмови визнано необґрунтованими, відповідач під час повторного розгляду заяви мав навести нові обставини, що були з`ясовані під час повторного розгляду заяви.

Також суд зазначає, що Державною міграційною службою України було прийнято рішення від 29.12.2018 р. №460-18 про визнання біженцем громадянина Грузії, як позивач стверджує, за аналогічних підстав звернення.

ОСОБА_4 було допитано в якості свідка у справі позивача і надав пояснення щодо підстав отримання статусу біженця та відомих йому обставин, пов`язаних з ситуацією позивача, який також є колишнім працівником правоохоронних органів Грузії та у 2012 року покинув країну громадянської належності після парламентських виборів.

Відповідачем не обґрунтовано застосування вибіркового підходу до розгляду аналогічних заяв, враховуючи висновки судового рішення щодо відсутності доказів вчинення позивачем тяжкого злочину неполітичного характеру.

Зокрема, згідно зі змістом висновку від 16.11.2020 р. не наведено нових підстав для відмови у наданні статусу біженця за цією ознакою, в тому числі, не спростовано висновок судового рішення про політичний характер кримінального переслідування позивача.

Згідно з матеріалами справи відповідач під час повторного розгляду заяви не вимагав додаткових відомостей від позивача, що свідчить про відсутність у нього сумнівів в достовірності наданої позивачем інформації.

Згідно з нормами ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З врахуванням викладеного у суду наявні підстави для висновку про прийняття оскаржуваного рішення на порушення вимог щодо обґрунтованості, без врахування висновків постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.08.2020 р. у справі №640/10717/19, що є підставою для визнання його протиправним та скасування.

Щодо способу захисту порушеного права суд вважає таким зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем позивача, оскільки за наслідками вказаного судового рішення вже здійснювався повторний розгляд заяви, і у суду відсутні підстави для висновку про те, що ще один повторний розгляд заяви може призвести до встановлення нових обставин щодо заяви позивача.

Керуючись ст. 241-246, 255, 257-262, 295 КАС України, суд,-

в и р і ш и в:

Адміністративний позов - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.01.2021 № 19-21 про відмову у визнанні біженцем громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лиска І.Г.