Постановление суда № 138716799, 29.07.2026, Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/510/26

Ухвала

Іменем України

29 липня 2026 року місто КАЛИНІВКА

Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , при секретарі судового засідання ОСОБА_2 , за участі: прокурора ОСОБА_3 , обвинуваченого ОСОБА_4 , захисника адвоката ОСОБА_5 , розглянувши у закритому судовому засіданні в залі суду в місті Калинівка Хмільницького району Вінницької області, клопотання прокурора Калинівського відділу Хмільницької окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_6 про продовження дії раніше обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, заявлене в рамках кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025020220000376 від 26 жовтня 2025 року, відносно ОСОБА_7 , обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.152 КК України,

ВСТАНОВИВ:

На розгляді Калинівського районного суду Віннницької області перебуває кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025020220000376 від 26 жовтня 2025 року, відносно ОСОБА_7 , обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.152 КК України.

Прокурор Калинівського відділу Хмільницької окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_6 звернулась до суду із клопотанням про продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , яке підтримала в судовому засіданні.

Захисник обвинуваченого ОСОБА_7 адвокат ОСОБА_8 в судовому засіданні заперечував проти задоволення клопотання прокурора, просив змінити запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт або зменшити раніше визначений розмір застави.

Обвинувачений ОСОБА_7 підтримав позицію свого захисника.

Розглянувши доводи заявлених клопотань, з`ясувавши позицію учаників кримінального провадження, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до частини першої статті 176 КПК України, запобіжними заходами є: 1) особисте зобов`язання; 2) особиста порука; 3) застава; 4) домашній арешт; 5) тримання під вартою.

Згідно частини першої статті 177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання ризикам, передбаченим пунктами 1-5 частини 1 цієї статті, а саме: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Статтею 178 КПК України визначено, що при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього кодексу, слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов`язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі: 1) вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується; 3) вік та стан здоров`я підозрюваного, обвинуваченого; 4) міцність соціальних зв`язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців; 5) наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; 6) репутацію підозрюваного, обвинуваченого; 7) майновий стан підозрюваного, обвинуваченого; 8) наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого; 9) дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше; 10) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; 11) розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини; 12) ризик продовження чи повторення протиправної поведінки, зокрема ризик летальності, що його створює підозрюваний, обвинувачений, у тому числі у зв`язку з його доступом до зброї.

Відповідно до частини першої статті 183 КПК України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та восьмою статті 176 цього Кодексу.

Згідно частин першої, другої статті 194 КПК України, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов`язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні. Слідчий суддя, суд зобов`язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті.

Встановлено, що відносно обвинуваченого ОСОБА_7 в рамках кримінального провадження був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 02.06.2026 року продовжено дію раніше обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 строком до 31 липня 2026 року включно. Змінено раніше визначений розмір застави з 50 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 35 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що складає 116480грн.00коп.

Прокурор в судовому засіданні просив продовжити дію запобіжного заходу у виді тримання під вартою, вважаючи, що існують ризики, передбачені п.п.1, 3, 4, 5 ч.1 ст.177 КПК України.

Ризик переховуватися від суду є актуальним безвідносно до стадії кримінального провадження та обумовлений серед іншого можливістю притягненням до кримінальної відповідальності та пов`язаними із цим можливими негативними для особи наслідками (обмеженнями) і, зокрема, суворістю передбаченого покарання.

При визначенні імовірності переховування обвинуваченого ОСОБА_7 від суду, суд враховує тяжкість покарання, що загрожує останньому у разі визнання його винуватим у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Так, кримінальне правопорушення за частиною 2 статті 152 КК України, у якому обвинувачується ОСОБА_7 , передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до десяти років.

Тяжкість ймовірного покарання та суворість можливого вироку особливо сильно підвищують ризик переховування від суду.

Зазначені обставини самі по собі можуть бути мотивом та підставою для обвинуваченого ОСОБА_7 переховуватися від суду, що узгоджується із позицією Європейського суду з прав людини у справі «Ілійков проти Болгарії» (рішення від 26.06.2001 року, заява № 33977/96), де зазначено, що суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування, а також у рішенні по справі «Пунцельт проти Чехії» (рішення від 25.04.2000 року, заява № 31315/96), відповідно до якого при оцінці ризику переховування від правосуддя може братися до уваги (поряд з іншими обставинами) і загроза відносно суворого покарання. Також у рішенні по справі «Бессієв проти Молдови» вказано, що ризик втечі має оцінюватися судом у контексті чинників, пов`язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв`язками та усіма видами зв`язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню. Серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що підозрюваний може втекти. У рішенні по справі «Летельє проти Франції», Європейський суд з прав людини визначив, що тяжкість деяких злочинів може викликати таку реакцію суспільства і соціальні наслідки, які виправдовують попереднє ув`язнення як виключну міру запобіжного заходу протягом певного часу.

Разом з тим тяжкість можливого покарання не є єдиною підставою для висновку про існування у цьому провадженні ризику переховування обвинуваченого від суду.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Верховною Радою України (Закон України № 2102-IX від 24.02.2022 року), в Україні введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, строк дії якого неодноразово продовжувався та діє на даний час.

У зв`язку із цим, Кабінет Міністрів України вніс зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою від 27.01.1995 року №57. Так, згідно зазначених змін до Правил, з метою здійснення заходів правового режиму воєнного стану обмежено виїзд з України громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, а також визначено перелік громадян України чоловічої статі, які відносяться до категорії військовозобов`язаних, що мають можливість виїхати за кордон під час дії воєнного стану.

Згідно роз`яснень, наданих Верховним Судом у листі № 1/0/2-22 від 03.03.2022 року «Щодо окремих питань здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану», у пункті 8 зазначено, що оцінюючи ризики, які обґрунтовують доцільність застосування запобіжних заходів загалом та тримання під вартою зокрема, слідчий суддя (суд) керується всіма наявними матеріалами клопотання про застосування (продовження) запобіжного заходу. Водночас як відповідний ризик суди мають ураховувати запровадження воєнного стану та збройну агресію.

Внаслідок збройної агресії російської федерації, Україною з 24.02.2022 року, згідно відкритих даних, не контролюється понад 20 відсотків власної території, що створює додаткові можливості для залишення території України, в тому числі поза офіційними пунктами пропуску.

Існують способи виїзду за кордон громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які відносяться до категорії військовозобов`язаних, і через офіційні пункти пропуску, доприкладу, з волонтерською місією тощо. А тому стверджувати, що ризик переховування від суду, у тому числі, за кордоном нівельовано повністю, неможливо.

Також існують реальні можливості переховування обвинуваченого і на тимчасово окупованих територіях України.

Реальна можливість вільної зміни свого місця проживання (перебування), підвищує ймовірність переховування від суду, а в сукупності з іншими обставинами кримінального провадження підтверджує наявність відповідного ризику.

При встановленні наявності ризику впливу на свідків у кримінальному провадженні, слід враховувати передбачену статтями 23 та 224 КПК України процедуру отримання показань від осіб, які є свідками, у кримінальному провадженні, а саме - спочатку на стадії досудового розслідування показання отримуються шляхом допиту слідчим чи прокурором, а після направлення обвинувального акта до суду на стадії судового розгляду - усно шляхом допиту особи в судовому засіданні.

При цьому, відповідно до частини четвертої статті 95 КПК України, суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК України, тобто допитаних на стадії досудового розслідування слідчим суддею. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

За таких обставин ризик впливу на свідків існує не лише на початковому етапі кримінального провадження при збиранні доказів, а й продовжує існувати на стадії судового розгляду до моменту безпосереднього отримання судом показань від свідків та дослідження їх судом.

При цьому, суд бере до уваги те, що обвинувачений ОСОБА_7 зможе незаконно впливати на свідків, з метою можливої зміни ними своїх попередніх показів у суді, оскільки йому можуть бути відомі не лише анкетні дані вказаних осіб, але й їх фактичне місце проживання, а також зміст наданих ними показів.

Отже, існування відповідного ризику обумовлено тим, що показання свідків щодо обставин вчинення злочину мають значення для кримінального провадження та можуть суттєво вплинути на становище підозрюваного, а тому наявні обґрунтовані підстави вважати, що останній наділений потенційною можливістю впливати на свідків у кримінальному провадженні з метою схилити їх змінити свої показання в суді, для уникнення або мінімізації кримінальної відповідальності. Це ж стосується і потерпілої особи.

Не виключено і те, що ОСОБА_7 може вчинити інше кримінальне правопорушення, оскільки останній не має належного та постійного джерела доходу (прибутку).

На переконання суду у даному кримінальному провадженні наявний суспільний інтерес. При цьому належить враховувати, що саме внаслідок суспільної небезпечності дій обвинувчаеного є об`єктивні підстави вважати, що він зможе перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, що в свою чергу призведе до порушення розумних строків розгляду кримінального провадження, а також належне дотримання сторонами їх процесуальних прав та обов`язків.

Таким чином, суд приходить до висновку, що прокурором доведено наявність ризиків, передбачених п.п.1, 3, 4, 5 частини першої статті 177 КПК України.

Відповідно до частини першої статті 183 КПК України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та сьомою статті 176 цього Кодексу.

У статті 5 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи R(80) 11 від 27.06.1980 року «Про взяття під варту до суду» зазначається, що при розгляді питання про необхідність тримання під вартою, судовий орган повинен брати до уваги обставини конкретної справи, у тому числі характер та тяжкість інкримінованого злочину.

При вирішенні питання доцільності продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно обвинуваченого, відповідно до вимог частини першої статті 178 КПК України, судом враховуються такі обставини як вагомість наявних доказів про вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, тяжкість покарання, що загрожує у разі визнання його винним у його вчиненні, відсутністю сталих соціальних зв`язків та стосунків, а також вільний вибір місця знаходження та проживання, що може бути достатньою причиною разом з іншими для застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою.

Фактичні обставини інкримінованого ОСОБА_7 тяжкого злочину, свідчать про його підвищену суспільну небезпеку, що у сукупності із тяжкістю можливого покарання, а також даними про особу обвинуваченого, вказують на обґрунтованість застосування судом саме запобіжного заходу у виді тримання під вартою.

Таким чином, враховуючи, що ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, за вчинення якого передбачене покарання виключно у виді позбавлення волі, а також беручи до уваги те, що у суду відсутні докази, які б свідчили про те, що ризики передбачені ст.177 КПК України, які існували на час обрання та продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зникли, а тому оскільки підстав для обрання (зміни) більш м`якого запобіжного заходу не встановлено, суд приходить до висновку про необхідність продовження відносно нього дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Вирішуючи заявлене захисником адвокатом ОСОБА_8 клопотання про зміну обвинуваченому ОСОБА_7 запобіжного заходу із тримання під вартою на домашній арешт, або про зменшення визначеного судом розміру застави, суд виходить із такого.

Насамперед суд зазначає, що відповідно до статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і лише на підставах та в порядку, встановлених законом.

Конституційна гарантія права на свободу не має абсолютного характеру. Конституція України прямо допускає можливість обмеження цього права за умови існування законної мети, дотримання встановленої законом процедури, здійснення судового контролю та забезпечення принципу пропорційності між втручанням у право особи та суспільною необхідністю такого втручання.

Аналогічні гарантії передбачені статтею 5 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна особа має право на свободу та особисту недоторканність. Позбавлення свободи допускається виключно у випадках, визначених Конвенцією, зокрема у разі законного арешту або затримання особи, щодо якої існує обґрунтована підозра у вчиненні кримінального правопорушення або коли це є необхідним для забезпечення належного здійснення кримінального провадження.

Практика Європейський суд з прав людини послідовно виходить із того, що право на свободу є одним із фундаментальних прав людини, однак не виключає можливості застосування тримання під вартою за умови, якщо таке втручання є законним, необхідним у демократичному суспільстві та обумовлене наявністю відповідних і достатніх підстав.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що після певного часу саме існування обґрунтованої підозри вже не є достатнім для подальшого тримання особи під вартою, однак таке тримання є допустимим за умови, якщо національний суд встановив існування конкретних ризиків, які виправдовують подальше обмеження свободи особи, та навів належне мотивування свого рішення.

Водночас Європейський суд з прав людини неодноразово наголошує, що оцінка необхідності подальшого тримання особи під вартою здійснюється у кожній справі індивідуально з урахуванням усіх фактичних обставин кримінального провадження, характеру інкримінованого злочину, особи обвинуваченого, його поведінки до та після вчинення кримінального правопорушення, соціальних зв`язків, наявності чи відсутності ризиків, визначених національним законодавством.

Саме такий підхід закріплений і у кримінальному процесуальному законодавстві України.

Відповідно до статті 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень, забезпечення охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду.

Отже, під час вирішення питання щодо запобіжного заходу суд зобов`язаний забезпечити баланс між правом особи на свободу та суспільним інтересом у належному здійсненні правосуддя, захисті потерпілої особи, свідків та інтересів суспільства.

Відповідно до статті 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним чи обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання ризикам, визначеним цією статтею.

Таким чином, застосування чи продовження тримання під вартою не є формою покарання особи, не свідчить про її винуватість та не суперечить принципу презумпції невинуватості, а має виключно процесуальний характер та спрямоване на забезпечення належного перебігу кримінального провадження.

Частиною першою статті 178 КПК України передбачено, що при вирішенні питання про застосування або продовження запобіжного заходу суд зобов`язаний оцінити у сукупності всі обставини кримінального провадження, зокрема вагомість наявних доказів, тяжкість покарання, що загрожує особі, вік і стан здоров`я обвинуваченого, міцність його соціальних зв`язків, наявність постійного місця проживання, репутацію, майновий стан, поведінку до та після вчинення кримінального правопорушення, а також інші обставини, які можуть свідчити про існування чи відсутність процесуальних ризиків.

Згідно з частиною першою статті 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується лише тоді, коли прокурором доведено, що жодний із більш м`яких запобіжних заходів не може запобігти ризикам, визначеним статтею 177 КПК України.

Разом із тим сама винятковість цього запобіжного заходу не означає його автоматичної заміни на більш м`який запобіжний захід лише з плином часу або за клопотанням сторони захисту.

Навпаки, відповідно до положень статей 177, 178, 183, 194, 199 та 331 КПК України зміна запобіжного заходу допускається лише за умови встановлення нових обставин або істотної зміни тих обставин, які існували на момент прийняття попереднього судового рішення, що свідчили б про зменшення чи відсутність процесуальних ризиків або про можливість їх ефективного усунення шляхом застосування менш суворого запобіжного заходу.

Отже, сам по собі факт подання клопотання захисником не породжує для суду обов`язку змінити запобіжний захід. Обов`язок доведення наявності обставин, які об`єктивно свідчать про необхідність такої зміни, покладається саме на сторону, яка заявляє відповідне клопотання.

Аналогічна правова позиція неодноразово висловлена Верховний Суд, який зазначав, що зміна запобіжного заходу можлива лише за наявності нових або змінених обставин, які не були предметом оцінки суду під час постановлення попередньої ухвали, а не з мотивів незгоди сторони захисту з уже наданою судом оцінкою встановлених ризиків.

Крім того, відповідно до правових позицій Конституційний Суд України принцип верховенства права вимагає, щоб кожне судове рішення було не лише законним, а й належним чином мотивованим, ґрунтувалося на оцінці всіх обставин справи та забезпечувало справедливий баланс між приватними інтересами особи і публічним інтересом.

Таким чином, розглядаючи заявлене захисником клопотання, суд виходить із того, що предметом судового дослідження є не повторна оцінка вже встановлених судом обставин, а перевірка того, чи з`явилися після постановлення попередньої ухвали нові істотні обставини, які могли б свідчити про відсутність необхідності у подальшому застосуванні найбільш суворого запобіжного заходу або про необхідність зменшення вже визначеного судом розміру застави.

У цьому кримінальному провадженні сторона захисту, заявляючи клопотання про зміну запобіжного заходу та про зменшення розміру застави, не навела жодних нових юридично значущих обставин, які виникли після постановлення попередньої ухвали суду, не послалася на зміну фактичних даних, що були покладені судом в основу попередніх рішень, не надала жодного належного, допустимого чи достовірного доказу, який би свідчив про зменшення встановлених судом ризиків або про можливість їх ефективного нівелювання шляхом застосування домашнього арешту чи шляхом подальшого зменшення розміру застави. За таких обставин саме по собі повторне заявлення аналогічного клопотання без наведення нових істотних підстав не може розцінюватися як достатня правова підстава для зміни чинного запобіжного заходу або перегляду раніше визначеного судом розміру застави.

Оцінюючи доводи сторони захисту щодо необхідності зміни запобіжного заходу із тримання під вартою на домашній арешт, суд виходить із того, що відповідно до положень статей 177, 178, 183, 194 та 331 КПК України вирішальним критерієм для прийняття такого рішення є не саме бажання сторони захисту змінити запобіжний захід, а встановлення того, чи продовжують існувати процесуальні ризики, які були покладені в основу попередніх судових рішень, та чи здатний більш м`який запобіжний захід забезпечити досягнення мети кримінального провадження.

При цьому суд звертає увагу, що предметом розгляду є не питання доведеності вини обвинуваченого чи оцінка доказів щодо його винуватості, а виключно перевірка існування ризиків, передбачених статтею 177 КПК України.

Згідно із частиною першою статті 177 КПК України запобіжний захід застосовується для запобігання ризикам того, що обвинувачений може: переховуватися від суду; незаконно впливати на потерпілу, свідків чи інших учасників кримінального провадження; іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню; вчинити інше кримінальне правопорушення або продовжити кримінальне правопорушення.

Саме наявність зазначених ризиків була покладена судом в основу попередніх ухвал про продовження тримання під вартою, і суд не вбачає підстав для висновку про їх істотне зменшення чи припинення.

Ризик переховування від суду

Суд враховує, що ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, передбаченого частиною другою статті 152 КК України.

Характер інкримінованого діяння, ступінь його суспільної небезпечності, а також суворість покарання, яке може бути призначене у разі визнання особи винуватою, об`єктивно підвищують ризик ухилення від суду.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що хоча сама лише тяжкість можливого покарання не може бути єдиною підставою для тримання особи під вартою, однак вона є одним із найважливіших факторів при оцінці ризику втечі, особливо якщо оцінюється у сукупності з іншими обставинами справи.

Аналогічний підхід застосовує і Верховний Суд, який неодноразово наголошував, що ризик ухилення оцінюється не ізольовано, а у взаємозв`язку з характером обвинувачення, поведінкою особи та іншими встановленими судом обставинами.

У даному кримінальному провадженні такий ризик не лише не зменшився, а й залишається актуальним.

Більше того, обвинувачений ОСОБА_7 категорично не визнає своєї вини.

Сам по собі факт невизнання вини є реалізацією гарантованого законом права на захист і не може тлумачитися судом як обставина, що свідчить про винуватість особи. Разом із тим при оцінці процесуальних ризиків суд вправі враховувати процесуальну позицію обвинуваченого у сукупності з іншими обставинами справи.

Повне заперечення вини у поєднанні з реальною перспективою призначення суворого покарання об`єктивно збільшує заінтересованість особи в ухиленні від правосуддя, оскільки у разі обвинувального вироку саме настання кримінальної відповідальності може бути для неї істотним мотивом уникнути виконання вироку суду.

Ризик незаконного впливу на потерпілу та інших учасників кримінального провадження

Суд також вважає, що продовжує існувати ризик незаконного впливу, зокрема на потерпілу.

Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що потерпіла перебуває у родинних відносинах з обвинуваченим, оскільки є його тещею.

Наявність близьких сімейних та родинних зв`язків між обвинуваченим та потерпілою істотно відрізняє дану справу від більшості інших кримінальних проваджень.

Саме сімейні зв`язки значно полегшують можливість встановлення контактів, здійснення психологічного тиску, схилення до зміни показань або відмови від них, незалежно від того, здійснюватиметься такий вплив безпосередньо чи через інших осіб.

Європейський суд з прав людини визнає, що необхідність запобігти незаконному впливу на потерпілих чи свідків є самостійною та достатньою підставою для застосування або продовження тримання під вартою, якщо такий ризик підтверджується конкретними обставинами справи.

Домашній арешт не виключає можливості такого впливу.

Перебування особи за місцем проживання саме по собі не позбавляє її можливості користуватися засобами телефонного зв`язку, мережею Інтернет, месенджерами, спілкуватися через третіх осіб або здійснювати інші форми опосередкованого впливу.

Таким чином, застосування домашнього арешту саме по собі не усуває зазначений ризик.

Ризик перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином

Суд бере до уваги, що судовий розгляд ще не завершений.

Безпосередність дослідження доказів є одним із фундаментальних принципів кримінального процесу.

До моменту закінчення судового розгляду всі учасники кримінального провадження повинні бути захищені від будь-якого стороннього впливу.

Саме тому ризик перешкоджання кримінальному провадженню не припиняється автоматично після направлення обвинувального акта до суду.

Навпаки, відповідно до усталеної практики Верховного Суду він може існувати протягом усього судового розгляду до ухвалення остаточного судового рішення.

Особливий характер інкримінованого кримінального правопорушення

Окремої оцінки заслуговують обставини, за яких, за версією сторони обвинувачення, було вчинено інкриміноване кримінальне правопорушення.

Як убачається з обвинувального акта, злочин інкримінується особі, яка на момент його вчинення проходила військову службу в умовах дії правового режиму воєнного стану.

Водночас, за версією обвинувачення, потерпілою є близька родичка обвинуваченого - його теща.

Суд не оцінює ці обставини як доведені факти винуватості, оскільки це є предметом вирішення під час постановлення вироку.

Однак при оцінці процесуальних ризиків суд має право враховувати характер висунутого обвинувачення, його тяжкість, особу потерпілої, характер взаємовідносин між сторонами та всі інші обставини, прямо передбачені статтею 178 КПК України.

Сукупність наведених обставин свідчить про підвищений рівень суспільної небезпечності інкримінованого діяння та обумовлює існування значного суспільного інтересу у забезпеченні належного здійснення правосуддя.

Європейський суд з прав людини зазначає, що у виняткових випадках суспільний інтерес може виправдовувати продовження тримання особи під вартою, якщо цього вимагає необхідність забезпечення належного функціонування правосуддя та збереження довіри суспільства до нього.

Отже, враховуючи характер пред`явленого обвинувачення, особу потерпілої, відсутність будь-яких нових обставин, що свідчили б про зменшення ризиків, а також незавершеність судового розгляду, суд доходить висновку, що застосування домашнього арешту не забезпечить досягнення мети запобіжного заходу та не гарантуватиме належної процесуальної поведінки обвинуваченого.

За таких обставин доводи сторони захисту про можливість заміни тримання під вартою на домашній арешт є припущеннями, не підтвердженими жодними належними та допустимими доказами, а тому не можуть бути покладені в основу судового рішення про зміну запобіжного заходу.

Розглядаючи клопотання захисника адвоката ОСОБА_8 про зменшення визначеного судом розміру застави до мінімальної межі, суд вважає його таким, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Насамперед суд звертає увагу, що інститут застави в кримінальному провадженні має самостійне процесуальне призначення та не є способом пом`якшення запобіжного заходу як такого.

Відповідно до частини першої статті 182 КПК України застава є запобіжним заходом, який полягає у внесенні коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок з метою забезпечення виконання підозрюваним чи обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків під загрозою звернення внесених коштів у дохід держави у разі їх невиконання.

Отже, законодавець визначає заставу не як право особи на звільнення з-під варти за будь-яку суму коштів, а як процесуальний механізм, який повинен забезпечувати належну процесуальну поведінку обвинуваченого.

Саме тому ефективність застави визначається не її мінімальним розміром, а тим, чи створює вона для конкретної особи достатній стримуючий фактор, який реально спонукатиме її виконувати покладені процесуальні обов`язки.

Такий підхід повністю відповідає практиці Європейський суд з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини зазначає, що розмір застави повинен визначатися не довільно та не формально, а з урахуванням усіх обставин конкретного кримінального провадження таким чином, щоб перспектива втрати внесених коштів була достатньою для забезпечення належної поведінки особи.

Європейський суд з прав людини наголошує, що розмір застави має бути таким, щоб можливість її втрати стала для особи достатнім стримуючим чинником, здатним мінімізувати ризик ухилення від правосуддя.

Визначаючи суму застави, національний суд повинен оцінювати не лише майновий стан особи, а й характер кримінального правопорушення, ступінь існуючих ризиків, особу обвинуваченого та інші обставини справи.

Таким чином, визначення розміру застави є результатом комплексної оцінки всіх обставин кримінального провадження, а не арифметичним застосуванням мінімального чи максимального розміру, встановленого законом.

Відповідно до частини четвертої статті 182 КПК України розмір застави визначається судом з урахуванням: обставин кримінального правопорушення; майнового та сімейного стану особи; даних про її особу; ризиків, передбачених статтею 177 КПК України; інших обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення.

Отже, закон прямо встановлює, що визначення застави є дискреційним повноваженням суду, яке реалізується шляхом оцінки конкретних обставин справи.

Суд звертає увагу, що під час попереднього вирішення питання про продовження запобіжного заходу ним уже було реалізовано надані законом дискреційні повноваження.

Попри те, що положення частини четвертої статті 183 КПК України наділяли суд правом у цьому кримінальному провадженні взагалі не визначати альтернативний запобіжний захід у вигляді застави, суд, керуючись принципами гуманізму, пропорційності та забезпечення балансу між правом особи на свободу і суспільним інтересом, скористався своїм правом та визначив обвинуваченому альтернативний запобіжний захід у вигляді застави.

Таким чином, суд фактично застосував до обвинуваченого ОСОБА_7 більш сприятливий підхід, ніж це прямо вимагалося законом.

Більше того, у подальшому, повторно переглянувши питання щодо розміру застави, суд дійшов висновку про можливість її істотного зменшення.

Первісно визначений розмір застави був знижений судом до 35 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, тобто до розміру, який є наближеним до мінімальної межі, передбаченої кримінальним процесуальним законом для цієї категорії кримінальних правопорушень.

При цьому суд врахував усі обставини, передбачені статтею 182 КПК України, включаючи особу обвинуваченого, його сімейний стан, майновий стан, а також принцип співмірності між ступенем процесуальних ризиків та обсягом процесуальних обмежень.

Отже, питання про пропорційність застави вже було предметом детального судового розгляду.

Особливої уваги заслуговує та обставина, що після постановлення відповідної ухвали сторона захисту не скористалася правом апеляційного оскарження.

Відсутність апеляційного оскарження свідчить про те, що на момент постановлення відповідної ухвали сторона захисту фактично не ставила під сумнів її законність, обґрунтованість та пропорційність визначеного судом розміру застави.

Безумовно, сама по собі відмова від апеляційного оскарження не позбавляє сторону захисту права повторно звернутися з відповідним клопотанням.

Разом із тим таке повторне звернення повинно ґрунтуватися на виникненні нових істотних обставин, які не існували або не були відомі суду під час постановлення попередньої ухвали.

Саме така правова позиція неодноразово висловлювалася Верховний Суд, який зазначав, що повторний перегляд питання щодо запобіжного заходу не може перетворюватися на механізм фактичного перегляду попереднього судового рішення за відсутності нових юридично значущих обставин.

У даному випадку сторона захисту не навела жодної нової обставини, яка виникла після попереднього визначення судом розміру застави.

Захисником адвокатом ОСОБА_9 не надано доказів істотного погіршення майнового стану обвинуваченого чи заставодавця, не підтверджено виникнення нових сімейних або соціальних обставин, які об`єктивно впливали б на можливість внесення застави, не спростовано існування ризиків, визначених статтею 177 КПК України, та не доведено, що ці ризики істотно зменшилися.

Фактично доводи сторони захисту зводяться лише до прохання визначити мінімально можливий розмір застави без наведення належного процесуального обґрунтування.

Такий підхід не відповідає засадам змагальності кримінального провадження.

Відповідно до статей 22 та 26 КПК України саме сторона, яка заявляє відповідне клопотання, повинна довести існування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Суд не вправі самостійно збирати докази на користь сторони захисту або обґрунтовувати замість неї необхідність подальшого зменшення застави.

За відсутності належного обґрунтування та будь-яких нових фактичних даних повторне зменшення застави фактично означало б перегляд раніше постановленої ухвали виключно з мотивів незгоди сторони захисту з її змістом, що суперечило б принципу правової визначеності (res judicata), який є складовою принципу верховенства права та неодноразово визнавався Конституційний Суд України і Європейський суд з прав людини як одна з фундаментальних гарантій справедливого судочинства.

Крім того, враховуючи, що суд уже фактично реалізував максимально можливий баланс між інтересами сторони захисту та інтересами кримінального правосуддя, визначивши заставу у розмірі, наближеному до мінімального, її подальше зменшення істотно послабило б превентивний характер цього запобіжного заходу та об`єктивно не забезпечило б нейтралізацію процесуальних ризиків, які на час розгляду клопотання продовжують існувати в повному обсязі. Саме з цих підстав суд доходить висновку про відсутність правових і фактичних підстав для задоволення вимоги захисника щодо подальшого зменшення визначеного судом розміру застави.

Таким чином, оцінюючи заявлене стороною захисту клопотання в сукупності з усіма обставинами кримінального провадження, суд вважає за необхідне окремо звернути увагу на принцип пропорційності, який є одним із фундаментальних принципів як кримінального процесуального законодавства України, так і практики Європейський суд з прав людини.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно з усталеною практикою Конституційний Суд України, принцип верховенства права охоплює, зокрема, принципи юридичної визначеності, пропорційності, справедливості, розумності та недопущення свавільного втручання держави у права людини.

У своїх рішеннях Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що будь-яке обмеження конституційного права повинно переслідувати легітимну мету, бути необхідним у демократичному суспільстві та співмірним із цією метою.

Саме таким критеріям має відповідати і застосування запобіжних заходів.

Водночас принцип пропорційності означає не лише необхідність максимально обмежувати втручання у права особи, а й обов`язок держави забезпечити ефективний захист прав інших осіб, інтересів правосуддя та суспільства в цілому.

Європейський суд з прав людини наголошує, що суд при вирішенні питання щодо продовження тримання під вартою має здійснювати балансування між правом конкретної особи на свободу та інтересами суспільства у належному здійсненні кримінального судочинства.

У даному кримінальному провадженні такий баланс уже був забезпечений судом.

Суд звертає увагу на те, що закон не покладав на нього безумовного обов`язку визначати альтернативний запобіжний захід у вигляді застави.

Натомість, керуючись принципом індивідуалізації та прагненням забезпечити максимальне дотримання права особи на свободу, суд скористався своїм дискреційним правом і визначив можливість звільнення обвинуваченого з-під варти шляхом внесення застави.

Надалі суд, повторно оцінюючи співмірність такого заходу, додатково зменшив її розмір до 35 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, фактично визначивши суму, максимально наближену до мінімальної межі, допустимої законом.

Таким чином, суд уже реалізував принцип пропорційності на користь обвинуваченого, максимально пом`якшивши процесуальні обмеження настільки, наскільки це було сумісним із наявними ризиками.

За таких обставин подальше пом`якшення запобіжного заходу або подальше зменшення застави не буде проявом принципу пропорційності, а, навпаки, призведе до втрати балансу між приватним інтересом обвинуваченого та публічним інтересом держави у забезпеченні належного здійснення правосуддя.

Щодо дискреційних повноважень суду

Відповідно до положень КПК України питання застосування, продовження, зміни або скасування запобіжного заходу належить до дискреційних повноважень суду.

Такі повноваження передбачають не довільне прийняття рішення, а здійснення судом оцінки всіх обставин кримінального провадження відповідно до внутрішнього переконання, сформованого на підставі всебічного, повного та об`єктивного дослідження матеріалів справи.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що судове рішення щодо запобіжного заходу є результатом судової дискреції, яка може бути реалізована лише після оцінки всіх обставин конкретної справи, а тому не може зводитися до механічного застосування мінімальних або максимальних меж, установлених законом.

Саме тому сам факт звернення захисника із клопотанням не породжує автоматичного обов`язку суду щоразу переглядати вже визначений розмір застави лише тому, що сторона захисту вважає його завеликим.

Щодо відсутності нових обставин

Суд звертає увагу, що після постановлення попередньої ухвали: не змінилася правова кваліфікація обвинувачення; не змінився характер інкримінованого кримінального правопорушення; не зменшилися процесуальні ризики; не змінилися дані про особу обвинуваченого; не подано жодного нового доказу щодо істотного погіршення його майнового стану; не наведено жодних нових фактів, які свідчили б про можливість забезпечення належної процесуальної поведінки менш суворим запобіжним заходом.

Фактично клопотання захисника адвоката ОСОБА_8 зводиться до повторного викладення позиції, яка вже була предметом оцінки суду під час постановлення попередніх ухвал.

За таких обставин повторне зменшення застави фактично означало б необґрунтований перегляд власного судового рішення без виникнення нових юридично значущих обставин, що суперечило б принципу правової визначеності.

Щодо суспільного інтересу

Окремої уваги заслуговує питання існування у даному кримінальному провадженні значного суспільного інтересу.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначає, що в окремих категоріях кримінальних проваджень характер інкримінованого діяння та його суспільний резонанс можуть бути враховані при оцінці необхідності застосування або продовження запобіжного заходу, однак не як самостійна підстава, а у сукупності з іншими встановленими ризиками.

У цьому кримінальному провадженні суд бере до уваги, що обвинувачення стосується тяжкого злочину проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, який, за версією сторони обвинувачення, був учинений військовослужбовцем під час дії правового режиму воєнного стану щодо своєї тещі.

Такі обставини об`єктивно викликають підвищений суспільний інтерес до здійснення судового розгляду, оскільки предметом судового контролю є не лише права обвинуваченого, а й забезпечення ефективного захисту потерпілої, утвердження принципу невідворотності правосуддя та підтримання довіри суспільства до судової влади.

Водночас суд наголошує, що суспільний інтерес сам по собі не визначає результат розгляду клопотання та не може бути єдиною підставою для обмеження права особи на свободу.

Разом із тим у цій справі він має оцінюватися у взаємозв`язку з іншими обставинами: тяжкістю пред`явленого обвинувачення, характером кримінального правопорушення, відсутністю визнання вини, незменшенням процесуальних ризиків, відсутністю будь-яких нових обставин, які б виправдовували пом`якшення запобіжного заходу, а також тим, що суд уже двічі реалізував свої дискреційні повноваження на користь обвинуваченого, визначивши заставу всупереч відсутності такого обов`язку та надалі істотно зменшивши її розмір.

За таких умов подальше зменшення застави до мінімальної межі або заміна тримання під вартою на домашній арешт за відсутності будь-яких нових фактичних чи правових підстав могло б бути об`єктивно сприйняте стороннім спостерігачем не як наслідок зміни обставин кримінального провадження, а як необґрунтований відступ суду від власної попередньої правової оцінки. Такий підхід не відповідав би вимогам послідовності судової практики, принципу юридичної визначеності та завданню забезпечення довіри суспільства до здійснення правосуддя, що є невід`ємними складовими принципу верховенства права. При цьому суд підкреслює, що зазначені міркування не є самостійною підставою для відмови у клопотанні, а лише додатково підтверджують правильність висновку, зробленого на підставі оцінки вимог КПК України та встановлених у справі процесуальних ризиків.

Суд також вважає за необхідне окремо зупинитися на оцінці доводів сторони захисту з точки зору міжнародних стандартів захисту права на свободу та особисту недоторканність.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 8 КПК України під час здійснення кримінального провадження суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням практики Європейський суд з прав людини.

При цьому практика Європейського суду з прав людини не містить положень, які б вимагали автоматичної заміни тримання під вартою на більш м`який запобіжний захід після спливу певного проміжку часу.

Навпаки, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошує, що питання законності подальшого тримання під вартою має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин кожної справи, а національні суди повинні перевіряти, чи залишаються актуальними ризики, які виправдовують подальше обмеження свободи особи.

Разом із тим Суд також послідовно зазначає, що саме сторона, яка ставить питання про зміну запобіжного заходу, повинна надати аргументи та фактичні дані, які свідчать про істотну зміну обставин.

У даному випадку таких даних суду не надано.

Заявлене захисником клопотання фактично зводиться до загального твердження про можливість застосування домашнього арешту або доцільність зменшення застави до мінімального розміру.

Однак ні під час заявлення клопотання, ні під час його розгляду стороною захисту не було наведено конкретних фактів, які б свідчили про: зменшення ризику переховування від суду; зменшення ризику незаконного впливу на потерпілу; зменшення ризику перешкоджання кримінальному провадженню; появу нових обставин, які не були відомі суду під час постановлення попередніх ухвал; неспівмірність вже визначеного розміру застави.

Суд наголошує, що положення КПК України не передбачають можливості зміни запобіжного заходу виключно на підставі припущення про те, що особа буде сумлінно виконувати покладені на неї процесуальні обов`язки.

Таке припущення повинно підтверджуватися конкретними об`єктивними даними.

Водночас сторона захисту не надала суду жодного доказу, який би свідчив про появу нових гарантій належної процесуальної поведінки обвинуваченого.

Не подано жодних документів щодо зміни його сімейного, соціального чи майнового становища.

Не надано характеристик, поручительств, документів про працевлаштування або інших відомостей, які могли б бути предметом оцінки суду при вирішенні питання про можливість застосування більш м`якого запобіжного заходу.

Фактично сторона захисту просить суд повторно оцінити ті самі обставини, які вже були предметом судового розгляду раніше.

Однак така позиція не узгоджується із принципом правової визначеності.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини наголошує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до остаточних судових рішень та недопустимість їх перегляду лише з метою отримання нового розгляду справи або нового вирішення вже розглянутого питання.

Безумовно, ухвали про застосування чи продовження запобіжного заходу не мають ознак остаточного рішення у справі.

Разом із тим наведений принцип означає, що кожне нове звернення щодо зміни запобіжного заходу повинно ґрунтуватися на нових фактичних або правових обставинах.

В іншому випадку суд фактично буде змушений щоразу повторно вирішувати вже вирішене питання без будь-яких нових підстав.

Верховний Суд також неодноразово звертав увагу, що відсутність нових обставин, які б свідчили про зменшення ризиків, є самостійною підставою для відмови у задоволенні клопотання про зміну запобіжного заходу.

Суд також враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду про те, що оцінка ризиків здійснюється не ізольовано, а в сукупності з усіма обставинами кримінального провадження.

У даній справі така сукупність обставин включає: тяжкий характер інкримінованого злочину; спрямованість злочину проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; наявність родинних зв`язків між обвинуваченим і потерпілою; вчинення інкримінованого діяння, за версією обвинувачення, під час проходження військової служби в умовах воєнного стану; категоричне невизнання вини обвинуваченим; відсутність будь-яких нових обставин, які свідчили б про зменшення ризиків; незавершеність судового розгляду.

У сукупності зазначені обставини свідчать про те, що ризики, які стали підставою для застосування та подальшого продовження тримання під вартою, не втратили своєї актуальності.

Більше того, суд не встановив жодних обставин, які б давали підстави вважати, що домашній арешт здатний забезпечити досягнення цілей кримінального провадження не менш ефективно, ніж чинний запобіжний захід.

Так само суд не встановив жодних обставин, які б свідчили про те, що подальше зменшення застави сприятиме досягненню цілей кримінального провадження або дозволить більш ефективно забезпечити виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків.

Навпаки, враховуючи вже здійснене судом істотне зменшення застави до розміру, наближеного до мінімального, її подальше зменшення об`єктивно призведе до зниження стримуючого ефекту цього запобіжного заходу та не забезпечить належної нейтралізації існуючих процесуальних ризиків.

З огляду на наведене суд доходить переконання, що заявлене стороною захисту клопотання не ґрунтується на нових фактичних даних, не підтверджене належними та допустимими доказами, не містить переконливого спростування встановлених судом ризиків та не доводить можливості досягнення мети кримінального провадження шляхом застосування більш м`якого запобіжного заходу або шляхом подальшого зменшення вже визначеного судом розміру застави.

За таких обставин клопотання захисника є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Підсумовуючи наведене, суд зазначає, що при вирішенні клопотання захисника адвоката ОСОБА_8 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт або про подальше зменшення визначеного судом розміру застави ним забезпечено дотримання всіх конституційних гарантій права на свободу, принципу верховенства права, вимог кримінального процесуального законодавства України та міжнародних стандартів у сфері захисту прав людини.

Відповідно до статей 3, 8, 21, 24, 29, 55, 62, 64, 129 та 129-1 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини визначають зміст діяльності держави та гарантуються судовим захистом. Водночас Конституція України передбачає, що реалізація права на свободу та особисту недоторканність не виключає можливості його тимчасового обмеження у випадках і порядку, визначених законом, якщо таке обмеження здійснюється на підставі вмотивованого рішення суду, є необхідним, законним та пропорційним поставленій меті.

Конституційний принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України, вимагає від суду не лише формального застосування закону, а й забезпечення справедливого балансу між правами конкретної особи та необхідністю захисту прав інших осіб, інтересів суспільства і держави.

Саме такий підхід неодноразово висловлював Конституційний Суд України.

Так, у Рішенні від 23 листопада 2017 року № 1-р/2017 Конституційний Суд України наголосив, що будь-яке обмеження конституційного права повинно відповідати критеріям законності, легітимної мети, необхідності та пропорційності, а втручання держави у права людини не може бути свавільним. Судове рішення повинно бути належним чином мотивованим та ґрунтуватися на оцінці конкретних обставин справи.

У Рішенні від 13 червня 2019 року № 7-р/2019 Конституційний Суд України підкреслив, що принцип верховенства права передбачає дотримання юридичної визначеності, передбачуваності правозастосування та обов`язок суду забезпечувати розумний баланс між приватними та публічними інтересами. Судове втручання у права людини є допустимим лише тоді, коли воно є об`єктивно необхідним для досягнення легітимної мети та здійснюється із дотриманням принципу пропорційності.

Вирішуючи заявлене клопотання, суд саме з цих засад і виходив.

Судом не допущено автоматичного продовження тримання обвинуваченого під вартою.

Кожне із встановлених статтею 177 КПК України процесуальних ризиків було перевірено окремо, оцінено в сукупності з усіма обставинами кримінального провадження та проаналізовано з точки зору можливості їх усунення шляхом застосування менш суворого запобіжного заходу.

Водночас суд не встановив жодної нової фактичної чи правової обставини, яка виникла після постановлення попередніх ухвал і могла б свідчити про втрату актуальності ризиків або про можливість їх ефективного усунення шляхом застосування домашнього арешту.

Особливої уваги заслуговує і та обставина, що стороною захисту фактично не було подано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження своїх доводів.

Клопотання захисника містить виключно прохання про зміну запобіжного заходу та повторне зменшення розміру застави, однак не містить посилань на будь-які нові обставини, які не були відомі суду під час постановлення попередніх судових рішень.

За своєю суттю таке клопотання спрямоване не на доведення зміни процесуальної ситуації, а на повторну оцінку вже досліджених судом обставин без наведення будь-яких нових юридично значущих фактів.

Такий підхід не відповідає положенням статей 177, 178, 182, 183, 194, 199 та 331 КПК України.

Він також не узгоджується із практикою Верховний Суд, відповідно до якої перегляд питання про застосування запобіжного заходу можливий лише за умови виникнення нових обставин або істотної зміни тих обставин, які були покладені в основу попереднього судового рішення.

Суд також бере до уваги практику Європейський суд з прав людини щодо стандарту «relevant and sufficient reasons» («релевантних та достатніх підстав»).

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини сформулював правову позицію, згідно з якою продовження тримання особи під вартою є сумісним із пунктом 3 статті 5 Конвенції лише за умови, якщо національний суд наведе релевантні та достатні підстави («relevant and sufficient reasons»), які підтверджують існування конкретних процесуальних ризиків, а також перевірить, чи можуть такі ризики бути усунуті шляхом застосування менш суворих запобіжних заходів.

Зазначений стандарт, на переконання суду, у цьому кримінальному провадженні дотримано повною мірою.

Суд не обмежився формальним посиланням на тяжкість інкримінованого кримінального правопорушення.

Навпаки, судом наведено комплекс взаємопов`язаних обставин, які у своїй сукупності свідчать про актуальність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України.

Окремо суд вважає за необхідне наголосити, що питання визначення розміру застави вже неодноразово було предметом судового розгляду.

При цьому суд реалізував дискреційні повноваження на користь обвинуваченого.

Незважаючи на те, що положення частини четвертої статті 183 КПК України не покладали на суд обов`язку визначати альтернативний запобіжний захід у вигляді застави у цьому кримінальному провадженні, суд, виходячи із принципів гуманізму, пропорційності та забезпечення права особи на свободу, визначив можливість внесення застави.

У подальшому суд додатково зменшив її розмір до 35 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, фактично визначивши заставу у розмірі, максимально наближеному до мінімального.

Отже, суд уже застосував найбільш сприятливий для сторони захисту підхід, який був сумісний із необхідністю забезпечення цілей кримінального провадження.

За відсутності нових обставин подальше зменшення застави означало б не реалізацію принципу пропорційності, а необґрунтований перегляд раніше наданої судом оцінки тих самих фактичних обставин, що суперечило б принципам юридичної визначеності, послідовності судової практики та рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

З урахуванням наведеного суд доходить переконання, що жоден із доводів сторони захисту не спростовує існування процесуальних ризиків, визначених статтею 177 КПК України, не підтверджує можливості їх ефективного усунення шляхом застосування домашнього арешту та не свідчить про наявність правових чи фактичних підстав для подальшого зменшення вже визначеного судом розміру застави.

Відтак, керуючись статтями 8, 9, 22, 26, 177178, 182183, 194, 196, 199, 315, 331, 369, 372 та 376 КПК України, статтями 3, 8, 29, 55, 62, 64, 129, 129-1 Конституції України, статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Конституційного Суду України, Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, суд приходить до остаточного висновку, що клопотання захисника про зміну запобіжного заходу із тримання під вартою на домашній арешт та про зменшення визначеного судом розміру застави є необґрунтованим, не підтвердженим належними і допустимими доказами, а тому задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 350, 369-372, 376, 392 КПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання прокурора Калинівського відділу Хмільницької окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_6 про продовження дії раніше обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, заявлене в рамках кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025020220000376 від 26 жовтня 2025 року, відносно ОСОБА_7 , обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.152 КК України задовольнити.

Продовжити дію раніше обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Калинівка Вінницької області, громадянина України, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.152 КК України, терміном на 60 (шістдесят) днів, до 26 вересня 2026 року включно.

Обвинуваченого ОСОБА_7 утримувати під вартою у слідчому ізоляторі Державної установи «Вінницька установа виконання покарань (№ 1)», куди невідкладно надіслати копію цієї ухвали для виконання.

Залишити без змін раніше визначений розмір застави у межах 35 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (що складає 116480грн.00коп., яка може бути внесена як самим обвинуваченим, так і іншою фізичною або юридичною особою (заставодавцем) на рахунок отримувача: UA688201720355219002000000401, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 26286152, код банку отримувача (МФО) 820172, призначення платежу: застава, номер та дата ухвали суду, кримінальне провадження, прізвище, ім`я, по-батькові платника застави.

Обвинувачений або заставодавець мають право у будь-який момент внести заставу у розмірі, визначеному в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, протягом дії ухвали.

В разі внесення застави покласти на обвинуваченого наступні обов`язки, передбачені ст.194 КПК України, а саме: прибувати до суду за викликом; не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу суду; повідомляти суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи; утримуватися від спілкування зі потерпілою особою та свідками у кримінальному провадженні; здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну (за їх наявності).

Роз`яснити обвинуваченому положення п.п.8, 10 ст.182 КПК України, згідно з якими у разі, якщо обвинувачений, будучи належним чином повідомленим, не з`явиться за викликом до суду без поважних причин чи не повідомить про причини своєї неявки, або якщо порушить інші покладені на нього при застосуванні запобіжного заходу обов`язки, застава звертається в дохід держави та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України й використовується у порядку, встановленому законом для використання коштів судового збору.

Строк дії обов`язків, покладених судом, у разі внесення застави визначити до 26 вересня 2026 року.

У разі внесення застави та з моменту звільнення обвинуваченого(их) з-під варти внаслідок внесення застави, визначеної у даній ухвалі, обвинувачений(ні) зобов`язаний виконувати покладені на нього обов`язки, пов`язані із застосуванням запобіжного заходу у вигляді застави.

З моменту звільнення з-під варти у зв`язку з внесенням застави обвинувачений(ні) вважається таким, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді застави.

Клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_7 адвоката ОСОБА_8 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на запобіжний захід у вигляді домашнього арешту або зменшення розміру застави залишити без задоволення.

Ухвала в частині продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою може бути оскаржена безпосередньо до Вінницького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п`яти днів з дня її оголошення.

Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення.

Суддя