Решение № 138665773, 30.07.2026, Ширяївський районний суд Одеської області

Ширяївський районний суд Одеської області

30.07.2026 Справа №: 518/458/26 Провадження № 2/518/441/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2026 року селище Ширяєве

Ширяївський районний суд Одеської області в складі:

головуючого судді Гуржій А.В.,

секретаря судового засідання Майнич В.О.,

за участі:

представника позивача адвоката Салтана Р.В.,

представника відповідача адвоката Колоса В.М.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Прогрес-Плюс» про застосування наслідків нікчемності договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), припинення володіння правом оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року ОСОБА_1 (далі позивач), в інтересах якої діє адвокат Салтан Р.В., звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Прогрес-Плюс» про застосування наслідків нікчемності договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), припинення володіння правом оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку.

Свої позовні вимоги, мотивує тим що 21.12.2023 року позивачка отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 891 на земельну ділянку площею 4,2786 га, кадастровий номер 5125455100:01:006:0124, яка розташована за адресою: Одеська область, Березівський район, Ширяївська ТГ, (колишній Ширяївський район), Ширяївська селищна рада з цільовім призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Речове право зареєстроване в Державному реєстрі речових прав 21.12.2023, номер відомостей про речове право: 53058100.

Крім того вказує, що згідно з відомостями, які містяться в Державному реєстрі речових прав, вищевказана земельна ділянка знаходиться в користуванні на умовах емфітевзису відповідача відповідно до договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 06.04.2018, зареєстрованого в реєстрі за № 821, номер запису в Державному реєстрі речових прав про речове право 25677004.

Вважає, що договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 06.04.2018 року є удаваним правочином, який вчинено для приховання іншого правочину договору купівлі-продажу земельної ділянки в період законодавчої заборони (мораторію) на відчуження сільськогосподарських земель.

Ураховуючи вищевикладене, позивач просить суд застосувати наслідки нікчемності договору емфітевзису, зобов`язати відповідача повернути земельну ділянку та припинити зареєстроване за ним право емфітевзису шляхом скасування державної реєстрації цього речового права.

Ухвалою Ширяївського районного суду Одеської області від 16.03.2026 року відкрито провадження у справі в порядку загального провадження та призначено її розгляд у підготовчому судовому засіданні.

Відповідно до ухвали Ширяївського районного суду від 05.05.2026 року закрито підготовче провадження у справі та призначено її до розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, просив у його задоволенні відмовити. Письмового відзиву на позовну заяву чи інших письмових заперечень до суду не подав.

Суд, розглянувши позов в межах заявлених вимог, заслухавши учасників справи, вивчивши та дослідивши докази у цивільній справі, приходить до таких висновків.

Фактичні обставини справи.

Судом встановлено, що 06.04.2018 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Агрофірма «Прогрес-Плюс» укладено договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису). За умовами договору власник передав товариству право користування земельною ділянкою площею 4,2786 га, кадастровий номер 5125455100:01:006:0124, розташованою на території Ширяївської селищної ради Березівського району Одеської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, зареєстрованим у реєстрі за № 891, посвідченим 21.12.2023 року приватним нотаріусом Березівського районного нотаріального округу Одеської області Петровим Ю.М., підтверджується, що ОСОБА_1 прийняла у спадщину після смерті ОСОБА_2 земельну ділянку площею 4,2786 га, кадастровий номер 5125455100:01:006:0124, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Ширяївської селищної ради Березівського району Одеської області.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 грудня 2023 року за № 359514738 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5125455100:01:006:0124 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, номер запису про право власності 53058100.

Згідно з інформацією Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 05.03.2026 року, земельна ділянка з кадастровим номером 5125455100:01:006:0124, площею 4,2786 га, належить до земель сільськогосподарського призначення, має цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та розташована за адресою: Одеська область, Ширяївський район, Ширяївська селищна рада, масив № НОМЕР_1 , ділянка № НОМЕР_2 . Власником земельної ділянки зазначена ОСОБА_1 , право власності якої зареєстровано 21.12.2023 року, номер запису про право 53058100. Крім того, у Державному земельному кадастрі містяться відомості про зареєстроване обмеження у використанні земельної ділянки у вигляді права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), державну реєстрацію якого проведено 06.04.2018 року за ТОВ «АГРОФІРМА «ПРОГРЕС-ПЛЮС», номер запису про інше речове право 25677004.

Застосовуючи норми матеріального права суд виходить з такого.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборів контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Речовими правами на чуже майно є, зокрема, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України).

У пункті 3 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що самостійним різновидом виду речового права на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Підстави виникнення, порядок оформлення, припинення та інші питання щодо емфітевзису врегульовано частиною п`ятою статті 102-1 ЗК України та Главою 33 Розділу II «Речові права на чуже майно» Книги третьої «Право власності та інші речові права» ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року в справі № 222/1733/17 (провадження № 61-42400св18)).

Згідно зі статтею 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і фізичною особою, юридичною особою (далі - землекористувач). Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною п`ятою статті 102-1 ЗК України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2024 року у справі № 518/520/20 (провадження № 61-15357св23) зроблено висновок, що «по своїй суті емфітевзис - це речове, довгострокове, відчужуване та успадковуване право володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; емфітевзис має своїм об`єктом визначену річ - земельну ділянку. Емфітевзис є правом абсолютним і як здійснюється його носієм проти кожної особи, включно з власником відповідної ділянки. Обмеженість емфітевзису полягає лише в тому, що це право на чуже майно; емфітевзис характеризується спеціальною метою його встановлення - користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Через об`єктивну тривалість реалізації такої мети емфітевзис є правом довгостроковим; емфітевзис є не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності; емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким він встановлений. Підстави припинення речових прав на чуже майно визначаються лише законом. Договором про встановлення емфітевзису не можуть бути встановлені підстави припинення емфітевзису, що не передбачені як такі законом.

У статті 412 ЦК України визначено, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв`язку із суспільною необхідністю.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

За змістом частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України, право користування чужою земельною ділянкою (приватної власності) для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) припиняється в разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв`язку з суспільною необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; 6) за згодою сторін договору емфітевзису. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), що перебуває у заставі (іпотеці), може бути припинено з підстави, визначеної пунктом 6 цієї частини, лише за згодою заставодержателя (іпотекодержателя) (доповнено згідно із Законом від 28 квітня 2021 року № 1423-IX).

Тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису. Зокрема, для емфітевзису це слідує з положень статті 412 ЦК України, яка не допускає встановлення підстав припинення цього речового права договором чи підзаконним нормативно-правовим актом. Тому загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53 ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у статті 141 ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав для припинення емфітевзису як речового права, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису. Самостійність і незалежність емфітевзису від договору, яким він був встановлений, зумовлює ще одну особливість: існування емфітевзису як речового права може бути уражене лише недійсністю такого договору, водночас його розірвання наслідків у вигляді припинення емфітевзису не матиме.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).

Такий правовий висновок узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", в якому зазначено, що, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).

У цій постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також указано, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не "приховують" сторону правочину.

Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду від 04 серпня 2022 року у справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про удаваність договору емфітевзису від 06.04.2018 року та його укладення з метою приховати договір купівлі-продажу земельної ділянки.

Посилання позивача на укладення договору в період дії мораторію, тривалий строк його дії та одноразову оплату самі по собі не підтверджують удаваність правочину та не є підставою для застосування наслідків його нікчемності.

Інших доказів, які б свідчили про наявність підстав для визнання договору недійсним або припинення права емфітевзису, матеріали справи не містять.

За таких обставин суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, у зв`язку з чим у їх задоволенні слід відмовити.

Щодо розподілу судових витрат.

Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, понесені позивачем судові витрати з оплати судового збору, на підставі ст. 141 ЦПК України, суд покладає на позивача.

Керуючись ст.ст. 2, 10-13, 81-89, 141, 258, 259, 265, 268, 278-279 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Прогрес-Плюс» про застосування наслідків нікчемності договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), припинення володіння правом оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повний текст рішення суду складено 31.07.2026.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Прогрес-Плюс», код ЄДРПОУ 26542626, адреса місцезнаходження: Одеська область, Березівський район, селище Ширяєве, вулиця Соборна, будинок 64, 66800.

Суддя А.В. Гуржій