Решение № 138409343, 06.07.2026, Чернівецький районний суд міста Чернівців (до 25.04.2025 - Першотравневий районний суд м. Чернівців)

Єдиний унікальний номер 725/1512/23

Номер провадження 2/725/165/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.07.2026 року м. Чернівці

Чернівецький районний суд міста Чернівців в складі:

головуючого судді Войтуна О.Б.

за участю:

секретаря Сумарюк М.О.,

представника позивача: Фодчук О.В.,

представника відповідача: Бацей Т.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСТЕЙТ СЕЛЛІНГ», треті особи які не заявляють самостійних вимог: приватне підприємство «Полекс Люкс», приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Куніцина Ірина Євгеніївна, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору іпотеки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до АТ КБ «ПРИВАТБАНК» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Естейт Селлінг», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватне підприємство «Полекс Люкс», приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М., приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Куніцина І.Є., про визнання недійсним договору іпотеки та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Позов обґрунтовано тим, що 13.09.2016 приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О.О. було вчинено виконавчий напис № 3682 про стягнення з ПП «Полекс Люкс» на користь ОСОБА_3 50 000 грн. та 1 900 грн. витрат, 22.09.2016 відкрито виконавче провадження, а 03.10.2016 накладено арешт на все нерухоме майно боржника, у тому числі на торговельний комплекс по вул. Руській, 205-В у м. Чернівці. Попри це, 18.10.2016 спірне майно було відчужене на користь ТОВ «Естейт Селлінг», а 17.11.2016 передане в іпотеку банку, який 23.06.2017 зареєстрував за собою право власності на підставі цього договору іпотеки. Позивач зазначав, що договір іпотеки укладено особою, яка не мала належного права на передання спірного майна в іпотеку, за наявності арешту, а також на шкоду кредитору, оскільки саме укладення цього договору та подальша державна реєстрація права власності за банком створили юридичну перешкоду для реалізації встановленої судом можливості отримання кредитором задоволення його непогашених майнових вимог до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості спірного майна боржника. У зв`язку з цим позивач просив визнати недійсним договір іпотеки від 17.11.2016 та визнати незаконним і скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35898052 від 28.06.2017, на підставі якого за ПАТ КБ «Приватбанк» зареєстровано право власності на спірний об`єкт нерухомості.

Позов мотивовано тим, що рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05.02.2018, залишеним у силі постановою Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 725/5992/16-ц, визнано недійсним договір купівлі-продажу від 18.10.2016, на підставі якого ПП «Полекс Люкс» відчужило спірне майно на користь ТОВ «Естейт Селлінг», а рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 23.10.2018 у справі № 824/694/18-а скасовано постанову державного виконавця, якою з-під арешту було виведено саме цей торговельний комплекс. Позивач посилався на преюдиційність установлених цими рішеннями обставин, на статті 3, 13, 203, 215, 216 ЦК України та статтю 5 Закону України «Про іпотеку», вказуючи, що ТОВ «Естейт Селлінг» не мало права передавати спірне майно в іпотеку, а дії банку і товариства були спрямовані на усунення реальної можливості задоволення непогашених майнових вимог кредитора до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості спірного майна боржника. Окремо позивач зазначив, що скасування рішення про державну реєстрацію права власності банку є належним способом захисту, оскільки лише визнання недійсним договору іпотеки саме по собі не усуне наслідків порушення права.

АТ КБ «Приватбанк» у відзиві на позовну заяву просило відмовити у задоволенні позову. Відповідач посилався на те, що на момент укладення договору іпотеки 17.11.2016 ТОВ «Естейт Селлінг» було зареєстрованим власником спірного майна, у державному реєстрі, на думку банку, були відсутні перешкоди для передання цього майна в іпотеку, а сам договір іпотеки та подальша державна реєстрація права власності банку були правомірними. Банк також зазначав, що рішення у справі № 725/5992/16-ц набрало законної сили лише після постанови Верховного Суду від 24.06.2020, а до того було скасоване апеляційним судом, у зв`язку з чим, за позицією відповідача, у позивача були відсутні належні підстави для заперечення дійсності договору іпотеки. У відзиві банк також заявив про застосування позовної давності та посилався на відсутність у позивача порушеного права.

ТОВ «Естейт Селлінг» відзиву на позовну заяву не подало, доказів на спростування позовних вимог або письмових пояснень щодо предмета спору суду не надало. З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Естейт Селлінг» неодноразово повідомлялося судом про дату, час і місце розгляду справи у встановленому законом порядку, однак своїм правом на подання відзиву та участь у судовому розгляді не скористалося.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримала повністю з підстав викладених у позові та просила задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача АТ КБ «ПРИВАТБАНК» - Бацей Т.М. заперечували проти задоволення позову, з підстав викладених у заявах по суті справи.

Представник відповідача ТОВ «Естейт Селлінг» в судове засідання не прибув.

Треті особи в судове засідання не прибули.

Суд, заслухавши присутніх учасників процесу, дослідивши письмові докази по справі, приходить до наступних висновків.

Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

За положеннями ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.

У відповідності до ч. 1, ч. 2 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

В ході розгляду справи представником АТ КБ «Приватбанк» було заявлено клопотання про закриття провадження у справі, посилаючись на те, що спір нібито підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою від 02.08.2023 у задоволенні цього клопотання відмовлено.

Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 21.11.2023 провадження у справі зупинено у зв`язку зі смертю первісного позивача, оскільки спірні правовідносини допускають правонаступництво. Представник відповідача АТ КБ «Приватбанк» - адвокат Бацей Т.М. заперечувала проти зупинення провадження та просила закрити провадження у справі. Суд дійшов висновку про наявність підстав для зупинення провадження до залучення до участі у справі спадкоємця (правонаступника) померлого позивача.

Ухвалою від 31.10.2024 р. провадження у справі поновлено після надходження клопотання в інтересах спадкоємця померлого позивача. Надалі до участі у справі залучено правонаступника - ОСОБА_1 .

Також ухвалою суду залучено ОСОБА_2 в якості третьої особи.

Судом також враховано, що у суміжних провадженнях, пов`язаних із тим самим виконавчим написом, Верховний Суд ухвалою від 18.02.2025 у справі № 725/4657/24 відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою АТ КБ «Приватбанк» на ухвалу апеляційного суду, якою було закрито апеляційне провадження за його скаргою на ухвалу про заміну сторони виконавчого провадження, виходячи з того, що такою ухвалою питання про права чи обов`язки банку не вирішувалися. У подальшому АТ КБ «Приватбанк» зверталося із заявою про заміну стягувача на себе у виконавчому провадженні, посилаючись на частину третю статті 528 ЦК України та на ризик втрати права на спірне майно у зв`язку з розглядом цієї справи, однак у задоволенні такої заяви судами було відмовлено, а Верховний Суд постановою від 25.12.2025 у справі № 725/4010/25 залишив касаційну скаргу банку без задоволення. Ці обставини враховуються судом як такі, що характеризують процесуальний контекст спору, але не змінюють предмета й підстав даної справи.

Окремо АТ КБ «Приватбанк» подало заяву про зловживання позивачем процесуальними правами, посилаючись, зокрема, на те, що банк перерахував 51 900,00 грн. на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби для виконання виконавчого напису № 3682 від 13.09.2016, а позивач та ПП «Полекс Люкс» заперечували проти заміни стягувача у виконавчому провадженні та не погодилися з запропонованими банком варіантами врегулювання спору.

З огляду на заяву банку суд додатково перевіряє, чи свідчать наведені ним обставини про очевидно штучний характер спору, відсутність предмета спору або завідому безпідставність позову у розумінні статті 44 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, надавши оцінку наявним у справі доказам як у цілому, так і кожному доказу окремо, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суд виходить із такого.

Так, відповідно до статей 263265 ЦПК України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, ухваленим на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення проти них; якими доказами такі обставини підтверджуються; чи є інші фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи, у тому числі щодо заяви про застосування позовної давності; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; які норми матеріального права підлягають застосуванню до цих правовідносин; а також чи підлягає позов задоволенню.

З урахуванням наведеного суд послідовно перевіряє: належність справи до цивільної юрисдикції; процесуальне правонаступництво позивача; преюдиційне значення раніше ухвалених судових рішень; фактичні обставини спору; належність та ефективність обраного способу захисту; наявність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача; правові наслідки недійсності попереднього договору купівлі-продажу для подальшого договору іпотеки; доводи відповідача щодо відсутності арешту, добросовісності, переважного права іпотекодержателя та позовної давності; а також реєстраційні наслідки недійсності договору іпотеки.

Щодо першочерговості перевірки належності та ефективності обраного способу захисту.

Перед вирішенням інших питань, пов`язаних із юрисдикцією спору, наявністю або відсутністю порушеного права позивача, правовими наслідками оспорюваного договору іпотеки та реєстраційними наслідками його укладення, суд насамперед перевіряє належність та ефективність обраного позивачем способу захисту.

Такий підхід зумовлений тим, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові незалежно від оцінки інших доводів сторін по суті спору.

Правовий висновок про першочерговість з`ясування питання належності та ефективності способу захисту викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2025 року у справі № 220/2372/21, у якій Верховний Суд зазначив, що передусім з`ясуванню підлягає питання ефективності та належності обраного позивачем способу захисту, і лише після встановлення того, що такий спосіб є правомірним та ефективним, суд переходить до вирішення питання про наявність або відсутність порушеного права позивача.

При цьому встановлення наявності чи відсутності порушеного права має здійснюватися не абстрактно та не виходячи з наперед сформованого висновку про результат розгляду спору, а з урахуванням змісту заявлених позовних вимог, характеру спірних правовідносин, фактичних наслідків оспорюваних дій та того, чи здатний заявлений спосіб захисту реально усунути правові наслідки порушення.

У цій справі позивач заявив вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 17.11.2016, укладеного між ТОВ «Естейт Селлінг» та ПАТ КБ «Приватбанк», а також про визнання незаконним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35898052 від 28.06.2017, на підставі якого за ПАТ КБ «Приватбанк» було зареєстровано право власності на спірний об`єкт нерухомого майна.

АТ КБ «Приватбанк» заперечує проти належності та ефективності такого способу захисту, посилаючись на те, що після визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18.10.2016 позивач нібито не мав необхідності оспорювати наступний договір іпотеки та похідні реєстраційні дії, а мав обмежитися наслідками вже ухваленого судового рішення або іншим способом захисту, спрямованим на повернення майна боржнику.

Суд не приймає такі доводи відповідача з огляду на таке.

Так, рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05.02.2018, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 725/5992/16-ц, визнано недійсним договір купівлі-продажу від 18.10.2016, на підставі якого ПП «Полекс Люкс» відчужило спірне майно на користь ТОВ «Естейт Селлінг». У цій справі судами було встановлено, що відчуження спірного майна відбулося за наявності арешту та заборони відчуження, а також призвело до усунення реальної можливості задоволення непогашених майнових вимог кредитора за рахунок вартості майна боржника.

Разом із тим саме по собі визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18.10.2016 не усунуло всіх подальших юридичних наслідків, які виникли після вибуття майна з майнової сфери ПП «Полекс Люкс». Після укладення зазначеного договору купівлі-продажу ТОВ «Естейт Селлінг» передало спірне майно в іпотеку ПАТ КБ «Приватбанк», а в подальшому саме на підставі договору іпотеки за Банком було зареєстровано право власності на спірне майно.

Отже, на момент звернення позивача до суду юридичною перешкодою для реалізації інтересу кредитора було не лише первісне вибуття майна за договором купівлі-продажу від 18.10.2016, недійсність якого вже встановлена судовим рішенням, а й подальший договір іпотеки та похідна державна реєстрація права власності Банку.

Суд бере до уваги те , що позивач не є власником спірного майна і не заявляє вимог як власник про витребування майна на свою користь. Позивач захищає майновий інтерес кредитора та стягувача, який полягає у відновленні можливості задоволення непогашених майнових вимог до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості майна боржника. Саме тому належність способу захисту у цій справі має оцінюватися не через формальне питання повернення майна у власність позивача, а через те, чи усуває заявлений спосіб захисту правові перешкоди для виконання виконавчого документа за рахунок майна боржника.

Договір іпотеки та державна реєстрація права власності Банку не можуть бути проігноровані судом як юридично байдужі обставини. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Отже, доки договір іпотеки формально існує та не визнаний недійсним, він продовжує створювати правові наслідки, зокрема виступає правовою підставою реєстрації права власності Банку на спірний об`єкт нерухомого майна.

Так само похідне рішення про державну реєстрацію права власності Банку не може вважатися таким, що автоматично втратило значення лише внаслідок визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу. Державна реєстрація права власності створює публічний реєстраційний стан, який має юридичне значення для третіх осіб, органів державної виконавчої служби та державного реєстратора. Тому без усунення такого реєстраційного наслідку реальне поновлення майнового становища, за якого можливе задоволення вимог кредитора за рахунок майна боржника, є неможливим або істотно ускладненим.

Суд також враховує, що в матеріалах справи наявні дані про неможливість реалізації наслідків визнання недійсним договору купівлі-продажу виключно у реєстраційному порядку через зміну власника спірного майна та наявність подальших правових підстав реєстрації права за Банком. Ця обставина підтверджує, що звернення позивача з вимогами про визнання недійсним договору іпотеки та скасування похідного реєстраційного рішення не є штучним або надмірним, а спрямоване на усунення саме тієї актуальної юридичної перешкоди, яка існує на момент розгляду справи.

За таких обставин доводи АТ КБ «Приватбанк» про те, що позивач мав обмежитися лише посиланням на рішення у справі № 725/5992/16-ц або абстрактною вимогою про повернення майна боржнику на думку суду, є необґрунтованими. Такий підхід не забезпечував би реального поновлення майнового становища, за якого стягувач мав би можливість отримати задоволення непогашених вимог за рахунок вартості майна боржника, оскільки не усував би чинного договору іпотеки та реєстраційного запису про право власності Банку.

Крім того, позиція Банку суперечливою. З одного боку, посилається на договір іпотеки та державну реєстрацію права власності як на правові підстави набуття та збереження за собою спірного майна. З іншого боку, стверджує, що позивач не повинен оспорювати ці самі правові підстави, оскільки такий спосіб захисту нібито є неналежним або неефективним.

Суд вважає таку позицію неприйнятною. Особа, яка обґрунтовує своє право на майно певним правочином та похідною державною реєстрацією, не може одночасно заперечувати право іншої особи на судове оспорювання саме тих юридичних актів, які створюють перешкоду для реалізації її майнового інтересу.

Отже, заявлені позивачем вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 17.11.2016 та визнання незаконним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35898052 від 28.06.2017, відповідають змісту спірних правовідносин, характеру порушення та наслідкам, які позивач просить усунути.

Такий спосіб захисту на думку суду є належним, оскільки прямо пов`язаний із правовими актами, які створюють перешкоду для реалізації майнового інтересу кредитора, та не суперечить статті 16 ЦК України.

Так, відповідно до статей 15, 16 та частини третьої статті 215 ЦК України право на судовий захист має не лише сторона правочину, а й інша заінтересована особа, якщо вона доведе, що оспорюваний правочин порушує її цивільне право або охоронюваний законом інтерес. У цій справі позивач не є власником спірного майна, не заявляє віндикаційної вимоги та не просить витребувати майно на свою користь. Його майновий інтерес має інший зміст відновлення можливості задоволення непогашених вимог кредитора до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості майна боржника.

Такий інтерес не є абстрактним, оскільки підтверджений виконавчим написом, відкритим виконавчим провадженням та судовими рішеннями у справі № 725/5992/16-ц, якими встановлено порушення прав кредитора внаслідок вибуття спірного майна з майнової сфери боржника. Саме тому заявлені вимоги спрямовані не на набуття позивачем права власності на спірне майно, а на усунення юридичної перешкоди для виконання виконавчого документа, якою є договір іпотеки від 17.11.2016 та похідна від нього державна реєстрація права власності за банком.

Такий спосіб захисту є ефективним, оскільки у разі задоволення позову він здатний усунути юридичну підставу, на яку Банк посилається як на підставу набуття права власності на спірне майно, та створити правові передумови для відновлення можливості задоволення непогашених майнових вимог кредитора до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості спірного майна боржника.

З огляду на викладене суд відхиляє доводи АТ КБ «Приватбанк» про неналежність та неефективність обраного позивачем способу захисту.

Також, суд не вбачає підстав для висновку про те, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Як убачається з матеріалів справи, АТ КБ «Приватбанк» у межах цього провадження заявляло клопотання про закриття провадження, посилаючись на те, що оспорюваний договір іпотеки укладений між юридичними особами - АТ КБ «Приватбанк» та ТОВ «Естейт Селлінг» - для забезпечення виконання кредитного договору між цими ж юридичними особами, а тому спір, на думку Банку, має розглядатися за правилами господарського судочинства. Ухвалою від 02.08.2023 у задоволенні такого клопотання відмовлено.

Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із того, що для розмежування цивільної та господарської юрисдикції недостатньо формального посилання на суб`єктний склад сторін оспорюваного договору. Визначальним є не лише те, між ким укладено договір, а передусім характер спірних правовідносин, зміст права або охоронюваного законом інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, та фактична спрямованість заявлених позовних вимог.

У цій справі позивач, а після його смерті - його правонаступник, звернувся до суду не як сторона господарського зобов`язання між Банком і ТОВ «Естейт Селлінг», не як учасник кредитного договору та не з вимогою про виконання або припинення господарського договору між юридичними особами.

Позов заявлено фізичною особою-кредитором, а надалі її правонаступником, з метою захисту майнового права та охоронюваного законом інтересу, який полягає у відновленні можливості отримати задоволення непогашених майнових вимог до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості спірного майна боржника.

Саме ця обставина визначає цивільно-правовий характер спору. Оспорювання договору іпотеки та похідної державної реєстрації у цій справі є не спором між суб`єктами господарювання щодо виконання їх господарських зобов`язань, а способом захисту майнового інтересу фізичної особи-кредитора, який, за твердженням позивача, був порушений внаслідок укладення правочину та здійснення реєстраційних дій щодо майна боржника.

Отже, доводи Банку про господарську юрисдикцію спору фактично ґрунтуються на підміні предмета спору: замість оцінки заявленого позивачем способу захисту майнового інтересу кредитора Банк пропонує суду оцінювати спір як внутрішній договірний спір між юридичними особами іпотекодавцем та іпотекодержателем.

Суд не погоджується з таким підходом, оскільки він не відповідає змісту позовних вимог, фактичним підставам позову та характеру правовідносин, які підлягають судовому захисту у цій справі.

Крім того, суд враховує, що подібна за змістом справа № 725/6025/18 за позовом фізичних осіб до АТ КБ «Приватбанк» та ТОВ «Естейт Селлінг» про визнання договору іпотеки недійсним розглядалася судами саме в порядку цивільного судочинства. Ця обставина додатково підтверджує, що сам по собі факт укладення оспорюваного договору між юридичними особами не є достатньою підставою для висновку про належність спору до господарської юрисдикції, якщо захисту підлягає майновий інтерес фізичної особи.

За таких обставин суд дійшов висновку, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а доводи АТ КБ «Приватбанк» про необхідність закриття провадження з підстав неналежної юрисдикції є необґрунтованими та підлягають відхиленню.

Крім того, суд враховує, що первісним позивачем у справі був ОСОБА_3 , право якого як кредитора та стягувача за виконавчим написом, за твердженням позову, було порушене внаслідок відчуження спірного майна, укладення договору іпотеки від 17.11.2016 та подальшої державної реєстрації права власності за банком. Після смерті первісного позивача провадження у справі було зупинено, а згодом поновлено у зв`язку із залученням до участі у справі його спадкоємця як правонаступника.

За статтею 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони на будь-якій стадії процесу, а всі дії, вчинені у цивільному процесі до вступу правонаступника, є для нього обов`язковими так само, як і для особи, яку він замінив. Відповідно до статей 1216 та 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Отже, після смерті ОСОБА_3 до його спадкоємця перейшло не нове самостійне право, а саме те майнове право та той самий охоронюваний законом інтерес, судовий захист яких був предметом цього позову.

Ухвалою від 21.11.2023 суд уже встановив, що спірні правовідносини допускають правонаступництво. Крім того, ухвалою Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 725/4657/24 підтверджено допустимість заміни померлого стягувача його спадкоємцями у виконавчому провадженні з примусового виконання того самого виконавчого напису. Отже, у цій справі підлягає захисту те саме майнове право, яке первісно належало ОСОБА_3 і перейшло до його правонаступника ОСОБА_1 .

Щодо преюдиційності встановлених обставин та їх значення для вирішення спору

Так, відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Суд виходить із того, що у цій справі преюдиційне значення мають не лише обставини відкриття виконавчого провадження та накладення арешту на спірне майно, а й подальші обставини, пов`язані зі спробою виведення цього майна з-під арешту. Судовим рішенням у справі № 725/5992/16-ц, залишеним у силі постановою Верховного Суду від 24.06.2020, установлено, що 03.10.2016 на все нерухоме майно ПП «Полекс Люкс», у тому числі на торговельний комплекс по вул. Руській, 205-В у м. Чернівці, було накладено арешт та встановлено заборону його відчуження, а при посвідченні договору купівлі-продажу від 18.10.2016 були використані неповні відомості з державного реєстру, без спеціального розділу, в якому містився запис про обтяження. Отже, сам факт відсутності в окремій інформаційній довідці повних відомостей про арешт не спростовує існування такого обтяження на момент вчинення правочину.

Крім того, рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду у справі № 824/694/18-а визнано протиправною та скасовано постанову державного виконавця від 03.10.2016, якою з-під арешту було виведено саме спірний торговельний комплекс. Тому для цілей цієї справи преюдиційним є не лише сам факт первинного арешту, а й те, що чинною увесь час залишалася постанова головного державного виконавця про арешт усього нерухомого майна ПП «Полекс Люкс», включно зі спірним об`єктом. У цьому ж контексті підлягає врахуванню й встановлена в адміністративній справі обставина, що представник банку звертався до органу державної виконавчої служби із заявою про зняття арешту зі спірного майна, мотивуючи це переданням відповідного об`єкта в управління банку рішенням господарського суду. Отже, банк був обізнаний не лише про саме існування арешту, а й про його правову природу та про те, що цей арешт забезпечував збереження майнового режиму, за якого існувала встановлена судом можливість задоволення вимог іншого кредитора за рахунок вартості спірного майна. За таких обставин подальші доводи відповідача про нібито добросовісне покладання виключно на формальний стан реєстраційних відомостей спростовуються уже встановленими судом фактами.

Крім того, судом установлено, що 13.09.2016 приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О.О. вчинено виконавчий напис № 3682 про стягнення з ПП «Полекс Люкс» на користь ОСОБА_3 50 000 грн. та 1 900 грн. витрат. 22.09.2016 відкрито виконавче провадження. 03.10.2016 на все нерухоме майно боржника, у тому числі на торговельний комплекс по вул. Руській, 205-В у м. Чернівці, накладено арешт і встановлено заборону його відчуження. Попри це, 18.10.2016 спірне майно було відчужене на користь ТОВ «Естейт Селлінг». 17.11.2016 між ТОВ «Естейт Селлінг» та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір іпотеки, на підставі якого це ж майно передано в іпотеку банку. 23.06.2017 Банк зареєстрував за собою право власності на підставі цього договору іпотеки. Надалі договір купівлі-продажу від 18.10.2016 визнано недійсним судовим рішенням, що набрало законної сили, а виконавчий напис, на користь первісного позивача, так і не було виконано. Про те, що право власності на спірне майно зареєстроване за банком, позивач дізнався після звернення до державного реєстратора наприкінці 2022 року.

Таким чином, зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач як правонаступник первісного кредитора оспорює договір іпотеки від 17.11.2016 та похідне від нього рішення про державну реєстрацію права власності банку, вважаючи, що саме внаслідок укладення такого правочину і подальшої реєстрації права за банком була усунута реальна можливість отримання задоволення непогашених вимог кредитора до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості спірного майна боржника, яка була встановлена судом у справі № 725/5992/16-ц.

При цьому, суд не приймає доводи АТ КБ «Приватбанк» про відсутність у позивача порушеного права та законного інтересу, виходячи з наступного.

Як установлено судом, виконавчий напис на користь ОСОБА_3 було вчинено 13.09.2016, а виконавче провадження відкрито 22.09.2016, тобто до укладення оспорюваного договору іпотеки від 17.11.2016. Отже, на момент вчинення цього правочину у первісного позивача вже існували майнові вимоги до ПП «Полекс Люкс» і, відповідно, правомірний інтерес у збереженні такого майнового режиму, за якого існувала можливість отримання задоволення цих вимог за рахунок вартості майна боржника.

Крім того, судовим рішенням у справі № 725/5992/16-ц уже встановлено, що право позивача було порушене внаслідок укладення договору купівлі-продажу від 18.10.2016, оскільки в ОСОБА_3 наявні непогашені вимоги майнового характеру до ПП «Полекс Люкс», яке було власником відчуженого майна до укладення правочину. У цьому ж рішенні суд врахував, що у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № E/V082737 від 18.07.2008 у сумі 4 999 056,11 грн., що за курсом 10,665859 відповідно до службового розпорядження НБУ від 20.08.2013 складає 468 697,00 євро, яка наявна у ПП «Полекс Люкс» перед ПАТ КБ «Приватбанк», було звернуто стягнення на нерухоме майно з початковою ціною предмета іпотеки для його подальшої реалізації у сумі 5 332 929,50 грн. Отже, судом у справі № 725/5992/16-ц установлено, що у даному випадку існувала можливість погашення заборгованості ПП «Полекс Люкс», а тому майновий інтерес ОСОБА_3 у задоволенні його вимог за рахунок вартості спірного майна не був гіпотетичним. Після смерті первісного позивача це саме право та охоронюваний законом інтерес перейшли до ОСОБА_1 як правонаступника.

Посилання банку на своє переважне право як іпотекодержателя саме по собі цього висновку не спростовує, оскільки питання пріоритету не усуває встановленого судом факту порушення майнового інтересу кредитора, коли правочин і подальша реєстрація були використані як засіб усунення реальної можливості задоволення непогашених вимог за рахунок вартості майна боржника.

Так, відповідно до статей 80, 81, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Отже, у цивільному процесі підлягає встановленню не та обставина, на яку сторона лише посилається, а та, існування якої з урахуванням усіх поданих доказів є більш вірогідним, ніж протилежний висновок.

Такий підхід відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду у справі № 129/1033/13-ц та Верховного Суду у справі № 917/1307/18, згідно з якими принцип змагальності не означає автоматичного визнання доведеною тієї обставини, про яку стверджує сторона; така обставина вважається доведеною тоді, коли з урахуванням усіх поданих доказів висновок про її існування є більш вірогідним, ніж протилежний.

У цій справі сукупність доказів, наданих позивачем, є більш вірогідною і переконливою, ніж доводи відповідача. Саме докази позивача узгоджуються між собою та з преюдиційними судовими рішеннями у справах № 725/5992/16-ц і № 824/694/18-а, які підтверджують: наявність виконавчого напису; відкриття виконавчого провадження; накладення арешту на спірне майно; використання при посвідченні договору купівлі-продажу неповних відомостей з реєстру без спеціального розділу; недійсність договору купівлі-продажу від 18.10.2016; втрату реальної можливості задоволення непогашених майнових вимог кредитора за рахунок вартості спірного майна після його вибуття; а також те, що чинною увесь час залишалася первісна постанова про арешт усього майна боржника.

Натомість позиція відповідача фактично зводиться до формального посилання на реєстраційний стан майна на дату укладення договору іпотеки та не спростовує вже встановлених судами обставин щодо арешту, недійсності попереднього правочину, порушення прав кредитора та подальшої поведінки банку. За таких умов саме доказова версія позивача про узгоджений і послідовний ланцюг дій, спрямованих на усунення встановленої судом можливості задоволення непогашених майнових вимог кредитора за рахунок вартості майна боржника, є більш вірогідною, ніж твердження відповідача про випадковий, формально правомірний і добросовісний характер своїх дій.

Тому суд покладає в основу рішення саме докази та аргументи позивача, а заперечення відповідача відхиляє як такі, що не спростовують установлених обставин.

Щодо відповідача-2 ТОВ «Естейт Селлінг» суд окремо враховує, що саме це товариство було стороною оспорюваного договору іпотеки від 17.11.2016 та особою, яка передала спірне майно в іпотеку банку після набуття його на підставі договору купівлі-продажу від 18.10.2016, який у подальшому визнано недійсним. Неподання цим відповідачем відзиву не звільняє суд від оцінки наявних доказів, проте означає, що ТОВ «Естейт Селлінг» не надало суду жодної альтернативної доказової версії щодо правової підстави передання майна в іпотеку, своєї добросовісності або відсутності порушення прав кредитора.

За таких умов суд оцінює правову поведінку ТОВ «Естейт Селлінг» виключно за наявними у справі доказами, які у сукупності підтверджують, що спірне майно було передане цим товариством в іпотеку після його вибуття з майнової сфери ПП «Полекс Люкс» за договором, недійсність якого встановлена судовим рішенням, що набрало законної сили.

Щодо наслідків недійсності договору купівлі-продажу від 18.10.2016 для подальшої іпотеки суд звертає увагу на наступне.

Так, судовим рішенням у справі № 725/5992/16-ц установлено, що договір купівлі-продажу від 18.10.2016, на підставі якого ПП «Полекс Люкс» відчужило спірне майно на користь ТОВ «Естейт Селлінг», є недійсним.

За статтями 204, 215, 216 та 236 ЦК України правочин презюмується правомірним, доки ця презумпція не спростована; недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю; правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Отже, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18.10.2016 означає, що цей правочин не створив належної правової підстави для виникнення у ТОВ «Естейт Селлінг» права, яке могло б бути правомірно передане в іпотеку за договором від 17.11.2016.

Суд не приймає доводи банку про правомірність договору іпотеки від 17.11.2016 лише з тієї підстави, що на момент його укладення ТОВ «Естейт Селлінг» значилося власником майна у державному реєстрі. У цій справі підлягає оцінці не лише формальний стан реєстру, а весь ланцюг виникнення права на майно та обставини його обтяження. Формальний запис у реєстрі не усуває наслідків недійсності попереднього правочину, якщо саме на підставі такого правочину іпотекодавець не набув належного права власності та повноважень розпорядження майном.

Щодо доводів банку про відсутність арешту та про використання відомостей з державного реєстру, суд вказує на наступне.

Не заслуговує на увагу позиція банку про те, що на момент укладення договору іпотеки у державному реєстрі не було арештів чи інших обтяжень, які перешкоджали б передачі майна в іпотеку. Такий аргумент ототожнює відсутність відповідних відомостей у конкретній інформаційній довідці з відсутністю самого обтяження як юридичного факту.

Водночас судовим рішенням у справі № 725/5992/16-ц установлено, що при посвідченні договору купівлі-продажу були використані неповні відомості з державного реєстру, без спеціального розділу, в якому містився запис про обтяження спірного майна. Отже, йдеться не про відсутність арешту, а про використання неповних реєстраційних відомостей. Саме ця обставина спростовує доводи банку про те, що подальша іпотека та реєстрація права власності відбулися в умовах відсутності будь-яких обмежень щодо спірного майна.

Крім того, суд не приймає доводи АТ КБ «Приватбанк» про те, що він діяв добросовісно як іпотекодержатель та подальший набувач права власності на спірне майно.

Так, за пунктом 6 частини першої статті 3 та статтею 13 ЦК України добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства, а здійснення цивільних прав не може використовуватися на шкоду правам інших осіб.

Оцінюючи доводи банку про його добросовісність, суд бере до уваги не ізольовану обставину державної реєстрації права за ТОВ «Естейт Селлінг», а сукупність установлених фактів. Судовим рішенням у справі № 725/5992/16-ц встановлено, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 18.10.2016 на спірне майно був накладений арешт та існувала заборона його відчуження; при посвідченні цього правочину були використані неповні відомості з державного реєстру без спеціального розділу; відчуження спірного майна усунуло реальну можливість отримання кредитором задоволення його непогашених майнових вимог до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості цього майна.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що в іншій адміністративній справі 2018 року встановлено звернення банку до органу державної виконавчої служби із заявою про скасування арешту зі спірного майна з мотивуванням, що цей об`єкт переданий банку в управління рішенням господарського суду. Отже, банк не лише не був стороннім спостерігачем, а був обізнаний про існування арешту та вчиняв активні дії щодо усунення обтяження, яке забезпечувало збереження майнового режиму, за якого існувала реальна можливість задоволення вимог іншого кредитора за рахунок вартості спірного майна.

Суд також враховує, що у справі № 725/5992/16-ц інтереси одночасно ТОВ «Естейт Селлінг» і ПАТ КБ «Приватбанк» представляла одна й та сама особа. Сам по собі цей факт на думку суду не є самостійною підставою для висновку про незаконність оспорюваного правочину. Проте в сукупності з іншими встановленими обставинами він підтверджує узгодженість правової позиції учасників спірного ланцюга відчуження та подальшого обтяження майна і виключає оцінку банку як стороннього, незалежного та необізнаного набувача прав щодо цього об`єкта.

Після вибуття спірного майна з майнової сфери ПП «Полекс Люкс» та реєстрації права власності за ТОВ «Естейт Селлінг» як формальним власником, це майно 17.11.2016 було передане ТОВ «Естейт Селлінг» в іпотеку АТ КБ «Приватбанк». У подальшому, 23.06.2017, банк у позасудовому порядку зареєстрував за собою право власності на спірний об`єкт на підставі умов оспорюваного договору іпотеки.

Отже, АТ КБ «Приватбанк» не може розглядатися як сторонній або випадковий учасник подальшого обороту спірного майна. Банк був безпосередньою стороною договору іпотеки від 17.11.2016, укладеного з ТОВ «Естейт Селлінг», прийняв в іпотеку майно, яке перед цим вибуло з майнової сфери боржника за правочином, недійсність якого встановлена судовим рішенням, а згодом використав цей договір іпотеки як правову підставу для позасудового набуття права власності.

За таких обставин поведінка банку підлягає оцінці не ізольовано від попереднього вибуття майна і не лише через формальний стан записів Державного реєстру речових прав, а в межах послідовного правового ланцюга: вибуття майна з майнової сфери боржника - набуття ТОВ «Естейт Селлінг» формального реєстраційного статусу власника - передання майна в іпотеку банку - позасудове набуття банком права власності на підставі оспорюваного договору іпотеки.

Суд також бере до уваги стислі часові межі, в яких змінювався правовий режим спірного майна: після відчуження 18.10.2016 на користь ТОВ «Естейт Селлінг» воно вже 17.11.2016, тобто менш ніж через місяць, було передане в іпотеку АТ КБ «Приватбанк», а в подальшому 23.06.2017 банк зареєстрував за собою право власності на цей об`єкт. Така швидкість, безперервність і юридична послідовність дій щодо одного й того самого майна свідчать не про випадковий перебіг подій, а про взаємопов`язаний правовий ланцюг, наслідком якого стало вибуття майна з того майнового режиму, в якому воно могло бути використане для задоволення вимог кредитора.

Оцінюючи доводи відповідача про добросовісність, суд враховує також правовий підхід Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду у справі № 466/3398/21, згідно з яким при вирішенні питання про набуття права іпотеки та/або набуття права власності іпотекодержателем має враховуватися саме добросовісність або недобросовісність іпотекодержателя. Така оцінка здійснюється не ізольовано від формального стану реєстру, а з урахуванням усієї поведінки особи, яка претендує на захист набутого права. За обставин цієї справи АТ КБ «Приватбанк», будучи професійним учасником цивільного обороту, не лише не усунув сумніви щодо належності правової підстави набуття права власності іпотекодавцем та його повноважень розпорядження майном, а, навпаки, був обізнаний про арешт спірного майна, ініціював його зняття та надалі оформив на себе право власності на підставі спірної іпотечної конструкції. Така поведінка несумісна зі стандартом добросовісного та обачного іпотекодержателя.

За таких обставин суд відхиляє доводи АТ КБ «ПриватБанк» про його добросовісність.

Крім того, суд враховує, що позивач обґрунтовує позов не лише відсутністю у ТОВ «Естейт Селлінг» належного права на передання спірного майна в іпотеку та порушенням заборони на відчуження арештованого майна, а й тим, що оспорюваний договір іпотеки був використаний як правовий інструмент для усунення реальної можливості задоволення непогашених майнових вимог за рахунок вартості майна боржника за виконавчим написом на користь ОСОБА_3 , процесуальне правонаступництво щодо якого здійснює ОСОБА_1 . Така підстава прямо заявлена у позові.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 та статті 13 ЦК України добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства, а здійснення цивільних прав не може використовуватися на шкоду правам інших осіб або в інший спосіб, що становить зловживання правом.

Застосовуючи до спірних правовідносин доктрину фраудаторного правочину, суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц та подальший розвиток цього підходу в практиці Касаційного цивільного суду. Із цих висновків випливає, що правочин боржника або пов`язаних з ним осіб, спрямований на унеможливлення задоволення вимог кредитора, може бути оспорений як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності. При цьому метою такого оспорення є повернення кредитора у те правове становище, в якому він перебував до вчинення правочину, тобто відновлення майнового становища, за якого кредитор мав реальну можливість отримати задоволення своїх вимог за рахунок вартості майна боржника.

Оцінюючи наявність цієї підстави, суд виходить не з окремої обставини, а із сукупності взаємопов`язаних фактів, підтверджених матеріалами справи та преюдиційними судовими рішеннями. Як установлено рішенням у справі № 725/5992/16-ц, на момент відчуження спірного майна 18.10.2016 на нього був накладений арешт і встановлена заборона відчуження; при посвідченні правочину були використані неповні відомості з державного реєстру без спеціального розділу; саме відчуження цього майна усунуло реальну можливість отримання кредитором задоволення непогашених майнових вимог до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості спірного майна, чим порушено права стягувача.

Після цього спірне майно, яке вже вибуло з володіння боржника всупереч арешту, було у стислі строки включене до подальшого правового ланцюга: 17.11.2016, тобто менш ніж через місяць після відчуження, його передано в іпотеку АТ КБ «Приватбанк», а 23.06.2017 банк зареєстрував за собою право власності на цей об`єкт у позасудовому порядку. Така швидкість, безперервність і юридична послідовність дій щодо одного й того самого майна свідчать на думку суду не про випадковий перебіг подій, а про єдиний правовий ланцюг, наслідком якого стало вибуття майна з того режиму, в якому воно могло бути використане для задоволення вимог кредитора.

У цьому ж контексті суд оцінює і ту обставину, що банк був обізнаний про існування арешту, вчиняв дії щодо його зняття, а в подальшому прийняв це майно в іпотеку та оформив на себе право власності. Додаткового значення набуває і та обставина, що у справі № 725/5992/16-ц інтереси одночасно ТОВ «Естейт Селлінг» та ПАТ КБ «Приватбанк» представляла одна й та сама особа . Сам по собі цей факт не є самостійною підставою для висновку про незаконність оспорюваного договору, однак у сукупності з іншими встановленими обставинами він підтверджує узгодженість правової позиції учасників спірного ланцюга правочинів щодо одного й того ж майна.

Крім того, у 2025 році банк намагався замінити стягувача у виконавчому провадженні на себе, посилаючись саме на ризик втрати права на торговельний комплекс у зв`язку з розглядом цієї справи, в якій оспорюється договір іпотеки від 17.11.2016 та реєстрація за банком права власності. У задоволенні такої заяви банку було відмовлено, а Верховний Суд погодився з тим, що банк не довів наявності умов, передбачених частиною третьою статті 528 ЦК України. Хоча ці обставини не є самостійною підставою для вирішення даного спору, вони додатково підтверджують, що сам банк визнає визначальне значення оспорюваного договору іпотеки та похідної від нього державної реєстрації для свого правового становища щодо спірного майна.

За таких обставин суд доходить висновку, що оспорюваний договір іпотеки від 17.11.2016 був використаний не як нейтральний засіб забезпечення виконання зобов`язання, а як елемент правової конструкції, спрямованої на унеможливлення задоволення вимог іншого кредитора за рахунок майна боржника. Така поведінка суперечить засадам добросовісності та недопустимості зловживання правом, передбаченим пунктом 6 частини першої статті 3 та статтею 13 ЦК України, а тому є самостійною підставою для визнання договору іпотеки недійсним.

Також суд відхиляє доводи АТ КБ «Приватбанк» про зловживання позивачем процесуальними правами та про наявність підстав для залишення позову без розгляду.

Заява банку фактично ґрунтується не на спростуванні підстав позову, а на спробі змістити предмет судової оцінки з правомірності договору іпотеки від 17.11.2016 та похідної державної реєстрації права власності за банком на подальшу поведінку позивача у виконавчому провадженні у 2025 році.

Банк посилається на те, що у 2025 році перерахував 51 900,00 грн. на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби для виконання виконавчого напису № 3682 від 13.09.2016, а позивач, ПП «Полекс Люкс» та інші особи заперечували проти заміни стягувача у виконавчому провадженні і не погодилися з запропонованими банком варіантами врегулювання спору.

Такі доводи не можуть бути прийняті судом як підстава для висновку про штучність спору або зловживання процесуальними правами. Предметом цієї справи є дійсність договору іпотеки від 17.11.2016, укладеного між ПАТ КБ «Приватбанк» та ТОВ «Естейт Селлінг», а також законність рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35898052 від 28.06.2017. Подальше перерахування банком коштів у 2025 році не може легітимізувати правочин, укладений у 2016 році, не усуває реєстраційних наслідків такого правочину та не свідчить про відсутність предмета спору.

Відповідно до статті 44 ЦПК України зловживанням процесуальними правами може визнаватися, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер. Однак у цій справі позов не є завідомо безпідставним або безпредметним, оскільки ґрунтується на конкретному оспорюваному правочині, конкретному рішенні державного реєстратора та преюдиційно встановлених обставинах щодо арешту спірного майна, недійсності попереднього договору купівлі-продажу і порушення майнового інтересу кредитора.

Суд також бере до уваги, що питання, пов`язане з відмовою позивача фактично прийняти запропоновані банком 51 900,00 грн. шляхом заміни банку стягувачем у виконавчому провадженні, вже було предметом іншого судового розгляду. У цьому провадженні АТ КБ «Приватбанк» просило замінити стягувача на себе, посилаючись на частину третю статті 528 ЦК України та на ризик втрати права на спірне майно у зв`язку з розглядом справи про недійсність договору іпотеки.

У задоволенні такої заяви банку судами першої та апеляційної інстанцій було відмовлено, а Верховний Суд погодився з висновками цих судів про відсутність у АТ КБ «Приватбанк» правових підстав для заміни стягувача у виконавчому провадженні. Отже, сам факт перерахування 51 900,00 грн. та заперечення позивача проти заміни стягувача не можуть бути повторно використані банком у цій справі як доказ зловживання процесуальними правами або як підстава для залишення позову без розгляду.

Позивач не зобов`язаний укладати з відповідачем договір про відступлення права вимоги, погоджуватися на запропонований відповідачем спосіб врегулювання спору або відмовлятися від судового захисту лише з тієї підстави, що відповідач запропонував альтернативний варіант задоволення грошових вимог. Реалізація права на судовий захист, гарантованого статтею 16 ЦК України та статтею 4 ЦПК України, сама по собі не може кваліфікуватися як зловживання процесуальними правами.

Посилання банку на статтю 528 ЦК України не спростовує предмета та підстав позову. Навіть у разі перерахування коштів третьою особою питання дійсності договору іпотеки та законності державної реєстрації права власності за банком не втрачає правового значення, оскільки саме ці правочин і реєстраційна дія є предметом судового контролю у цій справі.

Доводи відповідача про пов`язаність ОСОБА_3 , ПП «Полекс Люкс» та інших осіб мають припущувальний характер і не доводять штучності спору. Наявність або відсутність корпоративних, організаційних чи особистих зв`язків між окремими особами не спростовує факту існування оспорюваного договору іпотеки, похідної державної реєстрації та преюдиційно встановлених обставин, на яких ґрунтується позов.

За таких обставин суд доходить висновку, що заява АТ КБ «Приватбанк» про зловживання процесуальними правами спрямована на уникнення розгляду спору по суті, однак не містить належного обґрунтування наявності підстав, передбачених статтею 44 ЦПК України, для залишення позову без розгляду. Тому така заява задоволенню не підлягає.

Щодо доводів банку про переважне право іпотекодержателя, суд звертає увагу на наступне.

Так, посилання АТ КБ «Приватбанк» на переважне право іпотекодержателя саме по собі не спростовує позовних вимог. Такий довід побудований на пізнішій редакції Закону України «Про виконавче провадження», тоді як на момент виникнення спірних правовідносин підлягала застосуванню частина третя статті 54 Закону № 606-XIV у тодішній редакції, яка не містила умови про письмову згоду заставодержателя і передбачала лише дві підстави для звернення стягнення на заставлене майно на користь стягувача, який не є заставодержателем.

Крім того, рішенням у справі № 725/5992/16-ц вже встановлено, що вартість спірного майна була такою, що існувала можливість погашення за рахунок нього майнових вимог первісного позивача. Отже, твердження банку про повну відсутність у позивача можливості задовольнити свої вимоги за рахунок цього майна суперечить і тодішньому закону, і вже встановленим судом обставинам.

Суд вважає, що заява АТ КБ «Приватбанк» про застосування позовної давності вона не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Так, за статтями 256, 257, 261, 267 ЦК України позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність становить три роки; перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною, є підставою для відмови у позові.

Отже, для правильного вирішення заяви відповідача про застосування позовної давності суд має встановити не лише формальну дату укладення оспорюваного договору іпотеки від 17.11.2016 чи дату державної реєстрації права власності банку 23.06.2017, а саме той момент, коли позивач довідався або за обставинами справи об`єктивно міг довідатися про те, що оспорюваний договір іпотеки та похідна від нього державна реєстрація права власності банку порушують його майнове право як кредитора.

Посилання АТ КБ «Приватбанк» на те, що перебіг позовної давності слід автоматично обчислювати з 17.11.2016 - дати укладення договору іпотеки, або щонайпізніше з 23.06.2017 - дати державної реєстрації права власності за банком, суд вважає необґрунтованим.

Сам по собі факт державної реєстрації права власності за банком у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не є тотожним доведенню того, що позивач, який не був стороною ні договору іпотеки, ні реєстраційної процедури з набуття банком права власності, саме у цей момент довідався або об`єктивно повинен був довідатися про порушення свого права.

У цій справі оспорюваний договір іпотеки від 17.11.2016 був укладений після договору купівлі-продажу від 18.10.2016, правомірність якого тривалий час була предметом окремого судового спору. Лише постановою Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 725/5992/16-ц було остаточно залишено в силі рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу, на підставі якого ТОВ «Естейт Селлінг» набуло спірне майно. До цього часу існувала правова невизначеність щодо правомірності набуття ТОВ «Естейт Селлінг» права на спірний об`єкт, а відтак - і щодо правової оцінки подальшої іпотеки цього майна та державної реєстрації права власності банку.

Разом з тим суд враховує, що з матеріалів справи вбачається інша юридично значуща обставина, яка безпосередньо визначає момент фактичної обізнаності позивача про порушення його права саме оспорюваним договором іпотеки та похідною державною реєстрацією права власності банку.

Звернувшись у грудні 2022 року до державного реєстратора щодо реєстрації припинення права власності за ТОВ «Естейт Селлінг» на підставі судових рішень, якими було визнано недійсним договір купівлі-продажу від 18.10.2016, позивач отримав відмову у вчиненні реєстраційної дії з мотивів того, що право власності на спірне нерухоме майно вже зареєстроване за іншим суб`єктом - ПАТ КБ «Приватбанк».

Саме з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26.12.2022 та рішення державного реєстратора про відмову від 29.12.2022 позивач довідався, що 17.11.2016 між ПАТ КБ «Приватбанк» та ТОВ «Естейт Селлінг» було укладено договір іпотеки, серія та номер 3833, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Каримовою Н.В., а 23.06.2017 ПАТ КБ «Приватбанк» на підставі цього договору іпотеки зареєструвало за собою право власності на спірне нерухоме майно.

Вказані відомості мають істотне значення для вирішення питання про позовну давність, оскільки саме вони підтверджують не абстрактне існування запису в державному реєстрі, а момент, коли позивач фактично отримав документально підтверджену інформацію про те, що неможливість реєстраційного відновлення становища після визнання недійсним договору купівлі-продажу зумовлена не лише попереднім відчуженням майна на користь ТОВ «Естейт Селлінг», а й подальшим укладенням договору іпотеки з банком та державною реєстрацією за банком права власності на це саме майно.

Крім того, суд також враховує, що підставою державної реєстрації права власності за ПАТ КБ «Приватбанк» у реєстрі зазначено саме договір іпотеки від 17.11.2016, а також повідомлення про усунення порушень від 06.02.2017, видане ПАТ КБ «Приватбанк». Тобто позивач у грудні 2022 року довідався не лише про факт перебування майна у власності банку, а й про правову підставу такої реєстрації, яка безпосередньо оспорюється у цій справі.

За таких обставин суд доходить висновку, що саме грудень 2022 року, а не 17.11.2016 чи 23.06.2017, є тим моментом, з якого у позивача виникла реальна та документально підтверджена можливість усвідомити порушення свого права саме оспорюваним договором іпотеки та похідною державною реєстрацією права власності банку.

Позиція відповідача про те, що позивач мав знати про договір іпотеки та державну реєстрацію права власності банку ще у 2016 або 2017 році, є припущенням і не підтверджений належними та допустимими доказами. Сам факт того, що первісний позивач оскаржував договір купівлі-продажу від 18.10.2016, не доводить його обізнаності у той самий період про окремий договір іпотеки від 17.11.2016, про подальше позасудове набуття банком права власності 23.06.2017 та про конкретне рішення державного реєстратора, індексний номер 35898052 від 28.06.2017.

За статтею 81 ЦПК України саме відповідач, який заявив про застосування позовної давності, повинен довести обставини, з якими він пов`язує початок її перебігу. У цій справі АТ КБ «Приватбанк» не надало належних і достатніх доказів того, що позивач до грудня 2022 року знав або за обставинами справи об`єктивно повинен був знати саме про порушення свого права договором іпотеки від 17.11.2016 та державною реєстрацією права власності банку, проведеною на його підставі.

Суд також враховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 638/16768/19, відповідно до якого для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою, заявленою заінтересованою особою, яка не є стороною правочину, належить застосовувати частину першу статті 261 ЦК України. Верховний Суд виходив із того, що така особа може не знати про існування відповідного правочину та про початок його виконання, а тому перебіг позовної давності для неї не може автоматично пов`язуватися з датою вчинення або виконання правочину, а починається з моменту, коли вона довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила.

Зазначена правова позиція є релевантною для цієї справи, оскільки ОСОБА_3 , а після його смерті - правонаступник ОСОБА_1 , не були сторонами договору іпотеки від 17.11.2016 та не брали участі у реєстраційній процедурі, внаслідок якої 23.06.2017 право власності на спірне майно було зареєстровано за АТ КБ «Приватбанк». Отже, самі по собі дати укладення договору іпотеки та державної реєстрації права власності не є достатніми для висновку про початок перебігу позовної давності.

Для цілей застосування статті 261 ЦК України суд має встановити, коли позивач довідався або за обставинами справи об`єктивно міг довідатися не лише про існування договору іпотеки, а й про його реєстраційні наслідки та вплив на можливість реалізації встановленого судовим рішенням майнового інтересу кредитора в отриманні задоволення непогашених вимог до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості спірного майна.

Крім того, навіть якщо виходити з найбільш сприятливого для відповідача підходу та умовно брати за початок перебігу позовної давності 23.06.2017, трирічний строк мав би спливати 23.06.2020. Станом на 02.04.2020 цей строк ще не сплив, а пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, внесеним Законом № 540-IX від 30.03.2020, строки, визначені, зокрема, статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України у зв`язку з COVID-19.

Отже, навіть за альтернативної, найбільш сприятливої для відповідача моделі обчислення строку, позовна давність станом на момент запровадження спеціального карантинного регулювання не спливла, а тому звернення з цим позовом у 2023 році не може вважатися таким, що відбулося після спливу позовної давності.

Суд також бере до уваги, що спірні вимоги спрямовані на усунення правових наслідків оспорюваного договору іпотеки та похідної державної реєстрації права власності банку, які, за твердженням позивача, продовжують перешкоджати реалізації встановленої судом можливості отримання задоволення непогашених майнових вимог кредитора до ПП «Полекс Люкс» за рахунок вартості спірного майна боржника. Тому оцінка позовної давності не може зводитися до формального зіставлення дат укладення правочину та реєстрації права власності без встановлення того, коли позивач реально довідався про юридичний зв`язок між договором іпотеки, реєстрацією права власності банку та неможливістю відновлення становища після визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Таким чином, суд доходить висновку, що АТ КБ «Приватбанк» не довело належними та допустимими доказами ані початку перебігу позовної давності з 17.11.2016 чи 23.06.2017, ані її спливу на момент звернення позивача до суду з цим позовом.

За встановлених обставин підстави для застосування наслідків спливу позовної давності, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України, відсутні. Заява АТ КБ «Приватбанк» про застосування позовної давності задоволенню не підлягає, а позовні вимоги підлягають вирішенню судом по суті.

Оскільки суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору іпотеки від 17.11.2016, окремій оцінці на думку суду підлягають реєстраційні наслідки цього правочину, зокрема рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35898052 від 28.06.2017, на підставі якого за АТ КБ «Приватбанк» зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно.

Як убачається з позовної заяви, державна реєстрація права власності за банком проведена саме на підставі договору іпотеки від 17.11.2016 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35898052 від 28.06.2017 року. Отже, оспорюване рішення державного реєстратора є безпосередньою юридичною підставою існування зареєстрованого за банком речового права на спірне майно.

Суд враховує, що заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не є самостійною ізольованою вимогою, відірваною від спору про цивільне право, а заявлена як похідна від вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 17.11.2016, на підставі якого відповідач-1 набув право власності на спірне майно у позасудовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Отже, у разі визнання недійсним договору іпотеки від 17.11.2016 такий договір не може залишатися належною правовою підставою для існування зареєстрованого за відповідачем-1 права власності, набутого у позасудовому порядку саме на підставі цього договору.

Суд також враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), відповідно до яких порядок дій державного реєстратора у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення врегульований чинними абзацами другим і третім частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». У такому випадку відомості з Державного реєстру речових прав не вилучаються, а відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом проведення державним реєстратором реєстраційних дій у порядку, визначеному законом.

Аналогічно Верховний Суд у постанові від 25.06.2025 у справі № 607/4188/21 звернув увагу, що за наявності договірного характеру правовідносин щодо спірного нерухомого майна та за умови, що майно не було відчужене третім особам, вимога про скасування рішення державного реєстратора не може автоматично розцінюватися як неналежний спосіб захисту; при цьому суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно.

У цій справі позивач не просить суд зареєструвати право власності за собою, не просить зобов`язати державного реєстратора внести конкретні записи до Державного реєстру речових прав та не заявляє вимоги про вилучення відомостей із реєстру. Позовна вимога спрямована на скасування індивідуального рішення про державну реєстрацію прав, яке було прийняте на підставі оспорюваного договору іпотеки та є реєстраційним наслідком цього правочину.

За таких обставин скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35898052 від 28.06.2017, є належним похідним способом усунення реєстраційних наслідків недійсного договору іпотеки, не виходить за межі позовних вимог і не підміняє собою компетенцію державного реєстратора щодо подальшого виконання судового рішення у порядку, визначеному законом.

Оскільки позивач ставить під сумнів правомірність самого договору іпотеки як підстави, на якій у подальшому було зареєстровано право власності банку, судове вирішення спору не може обмежуватися лише оцінкою договору іпотеки без усунення його реєстраційних наслідків. Інакше навіть у разі визнання недійсним договору іпотеки правовий результат, оформлений рішенням державного реєстратора, продовжував би існувати та перешкоджав би відновленню становища, яке існувало до порушення права.

Частина 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає судове скасування рішення державного реєстратора або скасування державної реєстрації права, водночас не допускаючи скасування чи вилучення самих відомостей із Державного реєстру прав. За таких обставин скасування оспорюваного рішення державного реєстратора є похідним реєстраційним наслідком визнання недійсним договору іпотеки та не означає покладення на державного реєстратора будь-якого обов`язку щодо внесення записів до Державного реєстру прав. Суд вирішує спір лише в межах заявлених позовних вимог та не виходить за їх межі.

Таким чином, оцінивши доводи позивача, заперечення відповідача, подані докази, а також преюдиційні обставини, встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили, суд доходить висновку, що доводи АТ КБ «Приватбанк» не спростовують позовних вимог по суті та не спростовують установлених судом фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Щодо судових витрат.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином з відповідачів на користь позивача мають бути стягнуті судові витрати пов`язані із сплатою судового збору в рівних частках по 1 078 грн. 60 коп..

Керуючись статтями 3, 13, 16, 203, 204, 215, 216, 236, 256, 257, 261, 267 ЦК України, статтею 5 Закону України «Про іпотеку», статтею 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статтями 19, 55, 82, 80, 81, 89, 141, 258265, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити.

Визнати недійсним договір іпотеки, серія та номер 3833, посвідчений 17 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Каримовою Н.В., укладений між Публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПРИВАТБАНК» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕСТЕЙТ СЕЛЛІНГ», предметом якого є торговельний комплекс, загальною площею 1 178,10 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Чернівці, вул. Руська, буд. 205-В.

Визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35898052 від 28 червня 2017 року, прийняте приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Куніциною Іриною Євгеніївною, на підставі якого за Публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПРИВАТБАНК» зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна торговельний комплекс, загальною площею 1178,10 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 883834473101, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (Код ЄДРПОУ: 14360570, вул. Грушевського, 1-Д, м. Київ), Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСТЕЙТ СЕЛЛІНГ» (код ЄДРПОУ: 38529727, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 32) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , зареєстрований по АДРЕСА_2 ) судовий збір в розмірі 2 157 грн. 20 коп. в рівних частках по 1 078 грн. 60 коп..

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Чернівецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. В разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Чернівецького районного

суду міста Чернівців Войтун О. Б.