Решение № 138283333, 16.07.2026, Олександрівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Запоріжжя)

16.07.2026 Справа № 331/1153/26

Провадження № 2/331/1949/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2026 року м. Запоріжжя

Олександрівський районний суд міста Запоріжжя у складі:

головуючого судді Антоненко М.В.

за участю секретаря Волотко М.П.

розглянувши в спрощеному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди.

Позивачка ОСОБА_1 просить суд стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на її користь загальну суму боргу у розмірі 310 578,44 грн., яка складається з: 1) не виплаченої матеріальної допомоги в сумі 160 484,52 грн.; 2) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на загальну суму грн.; 130 093,92 грн. 3) моральної шкоди на загальну суму 20 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 до 30.09.2024 працювала в Акціонерному товаристві «Українська залізниця» (Регіональна філія Придніпровська залізниця»). 30.09.2024 її було звільнено з посади диспетчера поїзного Регіонального центру управління рухом, Район 1, дільниця Вільнянська, на підставі наказу Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про припинення трудового договору (контракту) від 26.09.2024 № НОК-2094/06 за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до ст. 38 КЗпП України.

Зазначеним наказом, окрім іншого, передбачено виплату позивачці: 1) одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків; 2) додаткової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 1.3.118 Колективного договору. 3) компенсацію за невикористані 56 дні(в) відпустки, в т.ч. 30 дні(в) за період з 20.09.2021 по 31.12.2023; 25 дні(в) за період з 01.01.2024 по 19.09.2024; 1 дні(в) за період з 29.09.2024 по 30.09.2024.

В свою чергу, при звільненні позивачки з займаної посади відповідачем було порушено норми чинного законодавства, оскільки останнім не було проведено з нею своєчасних та повних розрахунків.

Відповідно до ст.94 КЗпП України заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, яка згідно ст.115 вказаного Кодексу виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Відповідно до вимог ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Частиною 2 ст.97 КЗпП України передбачено, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Згідно ст.10 КЗпП України колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. В силу приписів ч.1 ст.9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства. Положення генеральної, галузевої (міжгалузевої), територіальної угод діють безпосередньо і є обов`язковими для всіх суб`єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду. За приписами ст.13 КЗпП України, ст.7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами. У колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо форм, системи, розмірів заробітної плати, інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін. ) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.

Відповідно ст.18 КЗпП України Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов`язковими як для власника або уповноваженого ним органу, фізичної особи, яка використовує найману працю, так і для працівників. Згідно з вимогами ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.

Отже, за змістом ст.38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні ) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Таким чином, обов`язок щодо проведення повного розрахунку чинним законодавством України покладено виключно на роботодавця, більш того, даний обов`язок у останнього виникає автоматично зі звільненням працівника та винесення відповідного наказу.

Зазначений підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, зокрема викладеною у постанові від 21.12.2022 у справі № 635/3475/20, відповідно до якої виплати, передбачені колективним договором і пов`язані з припиненням трудових правовідносин, належать до грошових сум працівника, які підлягають виплаті у день звільнення згідно зі ст. 116 КЗпП України. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19) та постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 760/14/696/16-ц (провадження №61-2793св18), від 12 вересня 2018 року у справі № 212/6977/15-ц (провадження № 61-22714св18), від 09 червня 2021 року у справі № 213/719/20-ц (провадження №61-1683св21), від 09 червня 2021 року у справі № 213/817/20 (провадження № 613026св21), від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20 (провадження № 61-5070св21).

Проте, відповідач при звільнені не виконав свій обов`язок перед позивачкою як щодо повного розрахунку, так і щодо надання письмового повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні. З огляду на вищевикладене, уповноважений представник позивачки адвокат Діденко Роман Анатолійович, 03.01.2026 направив на адресу Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» адвокатський запит № 31/1-12/2025 від 31.12.2025, який стосувався належного виконання наказу, в частині здійснення передбачених зазначеним наказом виплат позивачці при її звільненні , а саме: ; 1) одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків 2) додаткової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору залізниці. 3) компенсацію за невикористані 56 дні(в) відпустки , в т.ч. 30 дні(в) за період з 20.09.2021 по 31.12.2023; 25 дні(в) за період з 01.01.2024 по 19.09.2024; 1 дні(в) за період з 29.09.2024 по 30.09.2024.

13.01.2026 адвокатом отримано відповідь Придніпровської залізниці від 13.01.2026 за вих. №НЗК Придн-3/25, у якій підтверджено факт виплати позивачці компенсації за невикористані дні щорічної відпустки у день звільнення, а також зазначено, що одноразова матеріальна допомога у розмірі 3 середньомісячних заробітків та додаткова матеріальна допомога у розмірі 4 середньомісячних заробітків позивачки не виплачувалися. Також до відповіді відповідачем, окрім іншого, було долучено витребувану довідку про середню заробітну плату позивача від 09.01.2026 № 6.

В свою чергу, ані безпосередньо у відповіді, ані у долучених до неї документів Придніпровською залізницею не було зазначено конкретний розмір матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків та 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті, які підлягали виплаті позивачці відповідно до Наказу. Більш того, зі змісту відповіді вбачалося, що Придніпровська залізниця навпаки намагалася у будь-який спосіб уникнути надання витребуваної інформації, наводячи при цьому безпідставні та необґрунтовані доводи.

З огляду на наведене адвокат був змушений підготувати та надіслати на адресу Придніпровської залізниці ще один адвокатський запит № 15/1-01/2026 від 15.01.2026 в якому адвокат навів правові підстави, які повністю спростовували необґрунтовані доводи Придніпровської залізниці відносно ненадання витребуваної інформації (з наведенням норм діючого законодавства та сталої судової практики Верховного Суду, яка це підтверджувала), а також повторно витребувано наступну інформацію, а саме: 1. Надати інформацію про конкретний розмір у грошовому вираженні:- одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків; - додаткової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору залізниці, які підлягали виплаті позивачці станом на день її звільнення - 30.09.2024. 2. Надати розрахунки зазначених виплат, здійснені станом на день звільнення позивачки (тобто станом на 30.09.2024), із зазначенням: - розміру середньомісячного заробітку, використаного для розрахунку;- періоду, з якого обчислювався середньомісячний заробіток; - формули розрахунку кожної виплати окремо.

Лише після цього, Придніпровська залізниця 27.01.2026 направила адвокату лист від 27.01.2026 №НЗК Придн-3/36, до якого було долучено витребувані документи, а саме розрахунок матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків та розрахунок матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору.

Як вбачається зі змісту вищевказаних документів, загальна заборгованість відповідача перед позивачкою, станом на 30.09.2024 , складає 160 484,52 грн., та складається з: 1) заборгованості з виплати одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків 68 779,08 грн. ; 2) заборгованості з виплати одноразової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору залізниці 91 705,44 грн. Вказана заборгованість у розмірі 160 484,52 грн. підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки.

Також, наявні всі правові підставі для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за весь час затримки сплати належних їй сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, який передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, ». при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Відповідач у день звільнення (тобто 30.09.2024) не сплатив позивачці грошових коштів, які підлягали виплаті при її звільненні, відповідно до наказу. З наведеного вбачається, що з огляду на вимоги ч. 1 ст. 117 КЗпП України, відповідач повинен сплати позивачці середній заробіток за весь час затримки сплати належних їй сум за період з 01.10.2024 (перший день прострочення сплати) по 02.04.2025 (сплив шестимісячного строку, зазначеного в ст.117 КЗпП України). У постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо ). Згідно положень пунктів 2, 8 постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком

Необхідність розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу у вказаному вище порядку підтверджується постановою Верховного Суду України від 23.01.2011 по справі № 6-87цс11. Відповідно до довідки про середню заробітну плату (дохід) від 09.01.2026 № 6 , яка була надана відповідачем на адвокатській запит від 31.12.2025 № 31/1-12/2025, розмір середньоденної заробітної плати позивачки склав 985,56 грн. В свою чергу кількість робочих днів в проміжок часу з 01.10.2024 по 02.04.2025 (тобто за шість місяців, які розраховані з наступного дня після звільнення позивача) дорівнює 132 робочим дням. Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку відповідача з позивачкою дорівнює 130 093,92 грн. (з розрахунку 985,56 х 132). Враховуючи вищевказане, з відповідача слід стягнути на користь позивачки в порядку ч. 1 ст. 117 КЗпП України, грошові кошти у розмірі 130 093,92 грн., у якості середнього заробітку за час затримки сплати належних позивачу сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.

Внаслідок протиправних дій та бездіяльності відповідача, з нього підлягає стягненню моральна шкода, яка була завдана позивачці внаслідок невиконання відповідачем своїх зобов`язань перед нею в частині здійснення своєчасних та повних розрахунків при звільненні Позивача. Згідно зі ст. 237-1 КЗпП України: «Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством». Нормами ст. 43 Конституції України передбачено, що: «кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується». Проте відповідач, не виконавши обов`язку щодо своєчасної та повної виплати належних позивачці при звільненні грошових сум, фактично позбавив її можливості реалізувати гарантоване Конституцією України право на належну винагороду за працю та поставив у стан матеріальної невизначеності, що негативно вплинуло на можливість забезпечення базових життєвих потреб як самої позивачки, так і членів її сім`ї, зокрема в умовах триваючого воєнного стану та збройної агресії РФ проти України. Внаслідок невиплати належних при звільненні сум у день звільнення (30.09.2024), позивачка втратила душевний спокій, тривалий час перебувала у стані постійної тривоги та невизначеності щодо можливості отримання належних їй коштів. Станом на день подання позову (11.02.2026) минуло понад півтора року, протягом яких право позивачки на своєчасний та повний розрахунок залишається порушеним, що свідчить про тривалий і системний характер протиправної поведінки відповідача. Протягом усього цього часу позивачка зазнавала моральних та душевних страждань, постійного нервового напруження, погіршення психоемоційного стану, була змушена перейматися можливістю забезпечення базових життєвих потреб після припинення трудових відносин, що призвело до порушення її звичного способу життя після звільнення. Додатково моральні страждання позивачки були посилені протиправною позицією відповідача щодо порядку визначення розміру належних при звільненні виплат.

Так, у відповіді Придніпровської залізниці на перший адвокатський запит не було надано інформації про конкретні суми, які підлягали виплаті у день звільнення відповідно до наказу. Натомість фактично зазначено, що розрахунок таких виплат здійснюється на момент їх фактичної виплати, а не на момент звільнення працівника, що є безпідставним та суперечить приписам ст. 116 КЗпП України, відповідно до яких усі суми, що належать працівникові від роботодавця, мають бути виплачені у день звільнення, а отже: розрахунки таких сум повинні бути здійснені та наявні у роботодавця саме станом на день звільнення працівника; відсутні правові підстави пов`язувати визначення розміру цих виплат з невизначеною датою їх фактичної виплати у майбутньому.

Вказана протиправна позиція відповідача та ненадання Придніпровською залізницею витребуваної адвокатом інформації і документів щодо конкретного розміру належних позивачці виплат у день звільнення зумовили необхідність повторного звернення позивачки до адвоката з метою підготовки та направлення ще одного адвокатського запиту до відповідача. Це, у свою чергу, вимагало від позивачки додаткових зусиль для захисту своїх прав, призвело до додаткових витрат часу, нервових ресурсів та грошових коштів на оплату правничої допомоги, істотно вплинуло на її звичний спосіб життя після звільнення та посилило моральні страждання.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї. Згідно з п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру, заподіяні незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Згідно з п. 9 Постанови розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат та з урахуванням інших обставин із дотриманням засад розумності, виваженості та справедливості. Згідно з п. 13 Постанови у разі невиплати належних працівникові грошових сум обов`язок відшкодування моральної шкоди покладається на роботодавця. Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грошима незалежно від розміру майнової шкоди.

З урахуванням характеру та тривалості порушення прав позивачки (понад півтора року), протиправної поведінки відповідача, глибини психоемоційних і душевних страждань позивачки, вимушених змін у її житті, необхідності докладати додаткових зусиль для захисту своїх прав та звернення за правничою допомогою, а також з урахуванням засад розумності, виваженості та справедливості, розмір завданої позивачки моральної шкоди становить 20 000,00 грн. (двадцять тисяч гривень 00 коп.)

Ухвалою судді Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 12 лютого 2026 року по справі відкрите провадження, ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

02.03.2026 р. через підсистему «Електронний суд» від представника Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця"до суду надійшов відзив на позовну заяву ОСОБА_1 в якому зазначено, що 30.09.2024 позивачка була звільнена з посади диспетчера поїзний дільниця Вільнянська Район 1 Регіональний центр управління рухом виробничий штат регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ Укрзалізниця» за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за вислугу років. У наказі про звільнення позивачки зазначено, що виплатити ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу у розмірі 3 середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п.3.1.18 Колективного договору залізниці. Виплати здійснити згідно рішення Правління від 24.07.2023 №Ц-58/508 2023.

15 березня 2022 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-ХІ, який набув чинності 24 березня 2022 року і визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Пунктом 2 Розділу «Прикінцеві положення» КЗпП України регламентовано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Отже, положення Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж КЗпП України, мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Відповідно до статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

В ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" зазначено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до п.5 ст. 6 ЗУ "Про правовий режим воєнного стану" зазначено, що в указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. У зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався. У відповідності до Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15.03.2022 № 2136-ІХ (зі змінами внесеними згідно з Законом № 2352-ІХ від 01.07.2022, далі Закон № 2136-ІХ) зазначається, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України (ч. 2 ст. 1 Закону № 2136-ІХ)

Згідно ч. 2 ст. 10 Закону № 2136-ІХ роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. На підставі ч. 3 ст. 10 Закону № 2136-ІХ роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. В умовах дії воєнного стану АТ "Укрзалізниця" для збалансування доходів та витрат змушена була переходити до жорсткого регулювання всіх видів ресурсів, у тому числі витрат на персонал шляхом введення режиму простою працівників, обмеження таких виплат як матеріальна допомога, одноразові заохочення та інші компенсаційні виплати. В таких умовах можливості компанії здійснювати інші виплати вкрай обмежені, тому АТ "Укрзалізниця" вимушено приймає складні та непопулярні рішення.

Пунктом 2 розділу "Прикінцеві положення" Закону № 2136-ІХ регламентовано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України Закону № 2136-ІХ, діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені Законом № 2136-ІХ. Отже положення Закону № 2136-ІХ, які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж КЗпП України, мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Згідно з ч. 1 ст.11 Закону № 2136-ІХ на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця. Як вбачається з п.3 Прикінцевих положень Закону № 2136-ІХ, цей Закон діє з початку воєнного стану, введеного відповідно до Закону № 2136-ІХ, та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану.

АТ "Укрзалізниця" було прийнято рішення правління АТ "Укрзалізниця" від 27 червня 2024 року №Ц-82/39, відповідно до якого з 01.07.2024 зупинена дія окремих положень колективних договорів АТ "Укрзалізниця", регіональних філій, філій та їх структурних (виробничих) підрозділів, якими передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення на виконання рішення правління від 14.03.2022 №Ц-54/31 Ком.т п.1.1.4 зазначеного рішення додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, були призупинені. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління.

Так, згідно Витягу з протоколу №Ц-85/44 Ком.т засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 17.07.2023 прийнято рішення здійснити нарахування та виплату працівникам АТ «Укрзалізниця», які звільнились / будуть звільнені у період з січня до грудня 2023 року (включно), одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільнені працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.2.21 Галузевої угоди, виплати яких були призупинені відповідно до підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022 (протокол №Ц-54/31 Ком.т.). Нарахування та виплату матеріальної допомоги, зазначеної у пункті 26.1 цього рішення, проводити в хронологічній послідовності відповідно до її виникнення згідно з графіком погашення.

Враховуючи те, що у зв`язку з веденим воєнним станом було призупинено дію пунктів колективного договору щодо одноразової матеріальної допомоги, то зі сторони відповідача не має порушень умов колективного договору, так як призупинення дії пунктів договору відповідає ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 року.

Оскільки 17.07.2023 було прийнято АТ «Укрзалізниця» рішення про відновлення виплат одноразової матеріальної допомоги, які були призупинені встановлено, що нарахування та виплату матеріальної допомоги, зазначеної у пункті 26.1 цього рішення буде проводитись в хронологічній послідовності відповідно до її виникнення, починаючи з жовтня 2023 року згідно з графіком погашення. Питання правомірності введення Державою окремих обмежень під час дії воєнного стану, в тому числі й з урахуванням міжнародних договорів, роз`яснено в постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 580/2869/22.

Враховуючи те, що у зв`язку з веденим воєнним станом було призупинено дію пунктів колективного договору щодо одноразової матеріальної допомоги, то зі сторони відповідача не має порушень умов колективного договору, так як призупинення дії пунктів договору відповідає ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 року. Таким чином, виплата одноразової матеріальної допомоги згідно з вимогами п.3.1.18 Колективного договору буде виплачено згідно з графіком погашення.

Згідно ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116 ), минуло не більше одного року. У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, є ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Верховний Суд у постанові від 15 серпня 2023 року у справі №947/16805/20(провадження № 61-11817св23) вказував, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Позивачка звернулася з позовом до суду 11.02.2026 однак, позивачка одразу не порушили перед роботодавцем питання про нарахування та виплату належним працівникові сум при звільненні, а тільки в лютому 2026 року звернулася до суду, більше ніж через рік після звільнення, тоді як строк пред`явлення до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня повного розрахунку по заробітній платі, тобто позивачка звернулася до суду з пропущенням строку позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у позові. Позивачка пропустила строк звернення з позовом до суду встановлений ст. 233 КЗпП України, оскільки з часу отримання наказу про звільнення та Повідомлення №91 від 30.09.2024 про нараховані та виплачені суми працівнику при звільнені з яким позивачка ознайомлена 30.09.2024, що підтверджується її особистим підписом, більше року /ст. 234 КЗпП України/.

Відповідно до нової редакції статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу , суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі N 306/2708/23, розглядаючи питання щодо застосування приписів статей 116 , 117 КЗпП України , виклала також й правову позицію щодо застосування трудового законодавства, яке містить певні обмеження щодо строків звернення працівників, у тому числі й колишніх, до суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

У постанові від 12 листопада 2025 року у справі N 306/2708/23 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що остаточний розрахунок при звільненні із позивачу проведено 25 липня 2023 року. Отже, відповідно до наведених вище положень статті 233 КЗпП України позивач мав звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у тримісячний строк, тобто до 26 жовтня 2023 року. Проте позов ним було подано безпосередньо до суду першої інстанції лише 02 листопада 2023 року о 15 год 07 хв, про що на першій сторінці позовної заяви міститься відповідна відмітка суду.

У постанові від 21.01.2026 по справі 420/20606/24 Касаційний адміністративний суд дійшов до висновку , що така правова позиція не суперечить висновку Конституційного Суду України у Рішенні N 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року , яким частину першу що не відповідає Конституції України статті 233 КЗпП України визнано такою, (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду. Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував: тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат; тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Останній передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України , приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

Верховний Суд у постанові від 15.03.2023 у справі №910/17459/20 виклав висновок, що у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно , не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Позивачка отримала повідомлення про нараховані та виплачені при звільнені суми 30.09.2024 року, а звернулася до суду більше ніж через рік. Така поведінка свідчить про відсутність реальних істотних моральних страждань, які б потребували негайного судового захисту. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2022 року у справі № 748/359/20 (провадження № 61-8641св21) зроблено висновок, що «будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи. У будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним. Отже, рівень моральних страждань визначається не видом правопорушення і не складністю цього правопорушення, а моральними стражданнями потерпілого внаслідок заподіяння йому шкоди та значенням наслідків цього правопорушення для його особистості, що і зумовлює розмір суми компенсації моральної шкоди. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди одразу визначається потерпілим у позовній заяві, хоча остаточне рішення про розмір компенсації моральної шкоди приймається судом».

Умовою відповідальності є неправомірне рішення, дія чи бездіяльність, внаслідок яких завдано моральну шкоду. Зобов`язання відшкодувати моральну (немайнову) шкоду виникає лише за умови, що вказана шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності). За загальним правилом, зобов`язання відшкодувати моральну шкоду виникає з вини відповідача. Відповідальність без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Законом не передбачена презумпція наявності моральної шкоди. Наявність моральної шкоди не визнана прямим наслідком кожної протиправної поведінки, а така презумпція має визначатися лише законом, тому діє ст. 81 ЦПК України про загальний розподіл тягаря доказування.

Відповідно до ч.3 ст. 23 ЦК України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Позивач, пред`явивши вимоги про стягнення з відповідача компенсацію за заподіяну ним моральну шкоду не надав жодних належних та допустимих доказів в обґрунтування її наявності та розміру, зокрема.

У відповідності до ч.1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов`язується довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Як зазначив позивач у позовній заяві, що підставами відшкодування маральної шкоди є неправомірні дії відповідача та обумовлена неналежним виконанням відповідачем вимог законодавства. Позивачем не зазначено жодних доказів, які б підтвердили заподіяння моральної шкоди у розмірі 20 000 грн., а тому виходячи з вимог розумності, виваженості та справедливості на думку відповідача розмір моральної шкоди в такому розмірі є надто завеликий та необґрунтований.

Також, при ухваленні судового рішення про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід врахувати висновок викладений Великою Палатою Верховного суду у постанові від 08.10.2025 у справі 489/6074/23. У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду сформулювала правову позицію щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX , не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 76-81, 178 Цивільного процесуального кодексу України, представник відповідача просить суд: застосувати строки позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації (середнього заробітку) за час затримки розрахунку зі звільненим працівником; в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Діденко Р.А. підтримав позов, наполягав на стягненні з відповідача АТ «Українська залізниця» невиплаченої матеріальної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди.

Представник відповідача АТ «Українська залізниця» в судовому засіданні заперечувала проти позову ОСОБА_1 з підстав викладених у відзиві.

Дослідивши матеріали цивільної справи, заслухавши думку сторін, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню, у зв`язку з наступним.

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносин, що виникають у державі.

Згідно з п.1 ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до ст.55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Згідно зі ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 до 30.09.2024 працювала в Акціонерному товаристві «Українська залізниця» (Регіональна філія Придніпровська залізниця»). 30.09.2024 її було звільнено з посади диспетчера поїзного Регіонального центру управління рухом, Район 1, дільниця Вільнянська, на підставі наказу Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про припинення трудового договору (контракту) від 26.09.2024 № НОК-2094/06 за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до ст. 38 КЗпП України. Зазначеним наказом передбачено виплату позивачці: 1) одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків; 2) додаткової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 1.3.118 Колективного договору. 3) компенсацію за невикористані 56 дні(в) відпустки, в т.ч. 30 дні(в) за період з 20.09.2021 по 31.12.2023; 25 дні(в) за період з 01.01.2024 по 19.09.2024; 1 дні(в) за період з 29.09.2024 по 30.09.2024.

Вказане підтверджується копіями трудової книжки Захарової та наказу Придніпровської залізниці від 26.09.2024. (а.с.11-15)

Згідно листа Придніпровської залізниці від 27.01.2026 р. №НЗК Придн-3/36, долучено розрахунок матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків та розрахунок матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю ОСОБА_1 на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору. Як вбачається зі змісту зазначених документів, загальна заборгованість відповідача перед позивачкою, станом на 30.09.2024 , складає 160 484,52 грн., та складається з: 1) заборгованості з виплати одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків 68 779,08 грн.; 2) заборгованості з виплати одноразової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору залізниці 91 705,44 грн. (а.с.19-24)

Як встановлено судом, означені виплати не були здійснені позивачці відповідачем.

Представник відповідача у судовому засіданні зазначила, що матеріальна допомога не була виплачена позивачці при звільненні у зв`язку з прийняттям рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024 № Ц-82/39, яким з 01.07.2024 яким зупинено дію окремих положень колективних договорів АТ «Укрзалізниця», регіональних філій та їх структурних підрозділів. Також, посилалась на рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 № Ц-54/31, відповідно до якого призупинено окремі додаткові виплати, передбачені Галузевою угодою та колективними договорами.

У п.п.3.2.21 Галузевої угоди між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками на 2002 - 2006 роки (із змінами та доповненнями, опублікована на офіційному сайті Професійної спілки залізничників та транспортних будівельників за посиланням: https://zalp.org.ua/document/haluzeva uhoda-mizh-derzhavnoiu-administratsiieiu-zaliznychnoho-transportu-ukrainy-ta profspilkamy-na-2002-2006-roky-diiu-iakoi-prodovzheno-z-ostannimy-zminamy-i dopovnenniamy-vid-29-12-2018-r/) визначено, що при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, передбачена виплата одноразової матеріальної допомоги в залежності від стажу роботи в галузі та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті в залежності від стажу роботи в галузі.

Відповідно до п.2.3 зазначеної угоди, жодна із сторін в період дії угоди не може припинити виконання взятих на себе зобов`язань. За спільною домовленістю сторін в угоду можуть вноситись зміни та доповнення, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові і соціальні гарантії, передбачені законодавством України та цієї угодою (п.2.4 угоди).

Відповідно до статті 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними. При цьому, стаття 9 КЗпП не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входить: - основна заробітна плата. Це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців - додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій, - інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що до чинного колективного договору були внесені зміни в установленому законом порядку, які б припиняли зобов`язання відповідача перед позивачкою в частині виплати матеріальної допомоги при звільнені, так само і не заперечує наявність у відповідача таких зобов`язань перед позивачем.

Навпаки, з вивчених в судовому засіданні матеріалів слід, що відповідач фактично самостійно прийняв рішення не проводити відповідні виплати, передбачені колективним договором та Галузевою угодою. При цьому відповідач поставив здійснення остаточного розрахунку з працівником при звільненні у залежність від невизначених обставин, зокрема: припинення або скасування воєнного стану; покращення фінансового стану АТ «Укрзалізниця»; прийняття відповідного рішення керівництва товариства. Тобто, реалізація права позивачки на отримання належних їй виплат поставлена у залежність від невизначених подій у майбутньому, що порушує принцип правової визначеності та легітимних очікувань працівника щодо отримання всіх належних йому виплат при звільненні.

Суд зауважує, що відповідне рішення правління АТ «Укрзалізниця», оформлене витягом з протоколу № Ц-85/44 Ком.т. від 17.07.2023, поширюється виключно на працівників, які звільнилися або будуть звільнені у період з січня по грудень 2023 року включно. Натомість, позивачка була звільнена 30.09.2024, тобто після завершення зазначеного періоду. Отже, вказане рішення правління АТ «Укрзалізниця» не регулює спірні правовідносини та не може бути підставою для відтермінування або невиплати належних позивачці виплат, а також не може впливати на права позивачки, які виникли на момент її звільнення у 2024 році. Таким чином, зазначене рішення правління АТ «Укрзалізниця» стосується виключно працівників, які були звільнені у 2023 році, тоді як позивачка була звільнена 30.09.2024

Отже, вказаний документ не регулює правовідносини, що виникли між сторонами у даній справі, та не може підтверджувати обставини, на які посилається відповідач. За таких обставин рішення правління АТ «Укрзалізниця», оформлене витягом з протоколу №Ц-85/44 Ком.т. від 17.07.2023, є неналежним письмовим доказом, оскільки не стосується предмета доказування у даній справі, що відповідає вимогам статті 77 ЦПК України.

Представник відповідача ані у відзиві, ані у судовому засданні не зазначила конкретну дату, коли належні виплати будуть здійсненні на користь позивачки, відповідно до графіку погашення, а також не надала суду затверджений у встановленому законом порядку відповідний графік погашення.

Суд не бере до уваги посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 580/2869/22, оскільки висновки Верховного Суду не релевантні до правовідносин, які фактично склались між сторонами у даній справі. Зокрема, спір в справі №580/2869/22 виник не з трудових правовідносин, спірні виплати у справі №580/2869/22 та у справі є різними за своєю природою, а однією із сторін у справі №580/2869/22 є орган державної влади.

Натомість, Верховний Суд в постанові від 05 лютого 2025 року у справі №211/7338/23 (в рамках якої розглядалось законність рішення АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 №Ц-54/31, на яке посилається відповідач у відзиві ) викладені наступні висновки: «Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції правильно виходив із того, що товариство призупинило виплати коштів, передбачених колективними договорами та Галузевою угодою в односторонньому порядку, не повідомивши ОСОБА_1 та профспілковий органу, членом якого він є, про ухвалення вказаного рішення, а також у порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» не ініціювали питання щодо підписання змін/доповнень до діючих колективних договорів в частині призупинення/зміни строків виплати щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, а такі зміни мають вноситись лише за взаємною згодою сторін, але аж ніяк не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом. Товариство призупинило виплати коштів, передбачених колективними договорами та Галузевою угодою в односторонньому порядку, не повідомивши ОСОБА_1 та профспілковий органу, членом якого він є, про ухвалення вказаного рішення, а також у порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» не ініціювали питання щодо підписання змін/доповнень до діючих колективних договорів в частині призупинення/зміни строків виплати щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, а такі зміни мають вноситись лише за взаємною згодою сторін, але аж ніяк не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом ».

Тобто, Верховний Суд у постанові від 05.02.2025 у справі № 211/7338/23, оцінюючи аналогічні дії АТ «Укрзалізниця», дійшов висновку, що товариство не має права в односторонньому порядку призупиняти виплати, передбачені колективними договорами та Галузевою угодою, без погодження з профспілковим органом та без внесення змін до колективного договору у встановленому законом порядку. Більш того, в цій же постанові Верховний Суд надав оцінку рішенню правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 №Ц-54/31 : «Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, вказуючи, що спір між сторонами виник з приводу порушення прав та інтересів ОСОБА_1 через недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі, передбаченому пунктом 3.1.5 Колективного договору на 2011-2012 роки, укладеного з відокремленим структурним підрозділом «Криворізьке локомотивне депо», який є чинним, та пункту 3.2.18 Галузевої угоди між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками на 2002-2006 ріки, який є чинним на цей час, виходив, фактично, лише з того, що відповідно до статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця. Проте, судом апеляційної інстанції не враховано, що вказаний Закон Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року , у той час як оспорюване рішення АТ «Українська залізниця» та яке стало підставою для невиплати позивачу оспорюваних сум матеріальної допомоги було прийнято 14 березня 2022 року , а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (стаття 58 Конституції України), тому положення вказаного закону не могли застосовуватися судом при розгляді цієї справи».

Вимогами ч. 4 ст. 263 ЦПК України встановлено, що: «При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду». Згідно вимог ч. 5 та ч. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»: «висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Підсумовуючи вищенаведене, суд констатує, що зупинення дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця згідно ст.11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не дає законних підстав відповідачу одноособово приймати рішення про непроведення розрахунку в повному обсязі з працівником, що звільняється у зв`язку з виходом на пенсію.

Щодо строків звернення позивача з позовом, суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. )

Суд зауважує, що в наказі відсутні відомості щодо конкретних сум, призначених позивачці до виплати, а також інформація про конкретні строки здійснення таких виплат. Таким чином, відповідачем не виконано обов`язок не тільки щодо повного розрахунку у відповідності до умов наказу, але й щодо інформування позивача про конкретну суму грошових коштів, які мали бути виплачені їй при звільненні.

До відповіді від 13.01.2026 за вих. №НЗК Придн-3/25 відповідачем було долучено: 1) копію Повідомлення, зміст якого стосувався лише виплати Позивачу заробітної плати та компенсації за невикористані 56 дні(в) відпустки (а ні матеріальної допомоги, стягнення якої є предметом спору по цій справі) ; 2) а також витребувану довідку про середню заробітну плату від 09.01.2026 № 6. З наведенного слід, що Придніпровською залізницею не було зазначено конкретний розмір матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків та 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті, які підлягали виплаті позивачці відповідно до наказу.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України всі суми, що належать працівникові від роботодавця, мають бути виплачені у день звільнення, а отже: розрахунки таких сум повинні бути здійснені та наявні у роботодавця саме станом на день звільнення працівника.

З вказаної норми Закону, слід, що відсутні правові підстави пов`язувати визначення розміру цих виплат з невизначеною датою їх фактичної виплати у майбутньому. Зазначений підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, зокрема викладеною у постанові від 21.12.2022 у справі № 635/3475/20, відповідно до якої виплати, передбачені колективним договором і пов`язані з припиненням трудових правовідносин, належать до грошових сум працівника, які підлягають виплаті у день звільнення згідно зі ст. 116 КЗпП України. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19) та постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 760/14/696/16-ц (провадження №61-2793св18), від 12 вересня 2018 року у справі № 212/6977/15-ц (провадження № 61-22714св18), від 09 червня 2021 року у справі № 213/719/20-ц (провадження №61-1683св21), від 09 червня 2021 року у справі № 213/817/20 (провадження № 613026св21), від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20 (провадження № 61-5070св21).

Судом встановлено, що 06.02.2026 (дата отримання адвокатом листа від 27.01.2026 №НЗК Придн-3/36 з додатками) позивачці стало відомо про порушення своїх прав зі сторони відповідач а, а отже саме з цієї дати (з 06.02.2026) і слід рахувати відповідний трьох місячний строк звернення позивачки до суду за захистом свого порушеного права. З позовом до суду позивачка звернулась саме 11.02.2026, тобто в межах визначеного КЗпП України трьох місячного строку. Так, ст.233 КЗпП України встановлює, що строк звернення до суду обліковується з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З наданих суду доказів слід, що позивачка була об`єктивно позбавлена можливості визначити обсяг свого порушеного права, зокрема конкретний розмір належних їй виплат, виключно внаслідок протиправних дій відповідача , який не тільки не здійснив повний та остаточний розрахунок з позивачем в день її звільнення відповідно до наказу , але і не повідомив позивачку про конкретний розмір сум, які підлягали виплаті в день її звільнення.

Отже, строк звернення до суду з позовною заявою має обліковуватись з моменту отримання представником позивача відповіді Придніпровської залізниці від 27.01.2026 №НЗК Придн-3/36 на адвокатський запит, оскільки тільки з цієї відповіді та долученої до неї розрахунків у позивача з`явилась об`єктивна можливість визначити обсяг її порушеного права а саме конкретний розмір матеріальної допомоги, яка підлягала виплаті на її користь.

Представник відповідача просила суд при ухваленні судового рішення про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, врахувати висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі 489/6074/23.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду сформулювала правову позицію щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації.

Законодавчі положення, внесені Законом № 2352 IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак, загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Водночас, представником відповідача не наведено суду жодних обставин, які б свідчили про наявність підстав для зменшення розміру відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України. Сам по собі факт посилання на правову позицію Великої Палати Верховного Суду не може бути підставою для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки така можливість має оцінюватися судом з урахуванням конкретних обставин справи, поведінки роботодавця та ступеня його вини. В свою чергу, у даній справі має місце тривале порушення прав позивачки, яке триває понад півтора року.

З наведеного достеменно вбачається, що саме відповідач допустив тривалу бездіяльність щодо проведення повного розрахунку з позивачкою, а також не надав належної інформації про розмір належних виплат у день звільнення, що унеможливило своєчасний захист її прав.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, підприємство повинно виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Вказана норма має імперативний характер та спрямована на забезпечення належного захисту трудових прав працівників у випадку несвоєчасного проведення з ними розрахунку при звільненні. При цьому саме на роботодавця покладається обов`язок довести відсутність своєї вини у затримці проведення розрахунку. Посилання відповідача на складний фінансовий стан підприємства, воєнний стан або внутрішні рішення правління товариства не можуть звільняти роботодавця від виконання обов`язку щодо проведення повного розрахунку з працівником при звільненні, оскільки такі обставини не передбачені законодавством як підстави для звільнення роботодавця від відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України.

За таких обставин, суд не вбачає підстав для зменшення розміру відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.

Суд погоджується с позицією сторонни позивача, викладеної у відповіді на відзив про те, що протиправна бездіяльність відповідача щодо проведення повного розрахунку у день звільнення, а також тривале ненадання необхідної інформації та документів, спричинили для позивачки необхідність неодноразового звернення за правничою допомогою, додаткові витрати часу та коштів, а також переживання, пов`язані з невизначеністю щодо реалізації її трудових прав.

Відповідно до ст.237-1 КЗпП України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі, якщо порушення трудових прав працівника призвело до моральних страждань або вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Саме такі обставини мають місце у даній справі, оскільки позивачка була позбавлена можливості своєчасно отримати належні їй виплати при звільненні та змушена була вживати додаткових заходів для захисту своїх прав. При цьому, тривалість порушення трудових прав позивачки є значною. З моменту її звільнення 30.09.2024 і до моменту звернення до суду минуло понад півтора року, протягом яких належні їй виплати так і не були здійснені. Така тривала невизначеність щодо реалізації її права на отримання належних виплат об`єктивно спричиняла для позивачки переживання, тривогу та необхідність постійно вживати додаткових заходів для захисту своїх прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї. Згідно з п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру, заподіяні незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Згідно з п. 9 Постанови розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат та з урахуванням інших обставин із дотриманням засад розумності, виваженості та справедливості. Згідно з п. 13 Постанови у разі невиплати належних працівникові грошових сум обов`язок відшкодування моральної шкоди покладається на роботодавця. Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грошима незалежно від розміру майнової шкоди.

Отже, заявлений позивачкою розмір моральної шкоди у сумі 20 000 грн є співмірним характеру порушення її прав, тривалості такого порушення та відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 4, 12, 81, 263-268 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, моральної шкоди - задовольнити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (вул. Єжи Гедройця, буд. 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість з не виплаченої матеріальної допомоги в сумі 160484,52 грн. та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 130093,92 грн., а всього стягнути 290578 (двісті дев`яносто тисяч п`ятсот сімдесят вісім) гривень 44 копійки.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (вул. Єжи Гедройця, буд. 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) завдану моральну шкоду в розмірі 20000 (двадцять тисяч) гривень 00 копійок.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (вул. Єжи Гедройця, буд. 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815) на користь держави судовий збір у розмірі 2129 (дві тисячі сто двадцять дев`ять) 92 копійки.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

Суддя: М.В. Антоненко