Решение № 137997490, 06.07.2026, Харківський районний суд Харківської області

Справа № 635/8555/24

Провадження № 2/635/985/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2026 року смт Покотилівка Харківської області

Харківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Бондаренка І.Е.,

секретаря судового засідання Козлюк Е.І.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

I. ПРОЦЕДУРА.

Справу відкрито та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження; ухвалою про відкриття провадження сторонам визначено строки для подання заяв по суті справи та доказів. Позивач подав позов із доданими матеріалами, однак після відкриття провадження додаткових доказів не подав і клопотань про подання доказів поза встановленими строками або про витребування доказів не заявив. Відповідно до ч. 5 ст. 177 та ч. 2 ст. 83 ЦПК України позивач зобов`язаний подати всі наявні у нього докази разом із позовною заявою, а згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик наслідків невчинення процесуальних дій. Суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках; збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду (ст. 13 ЦПК України), а витребування доказів здійснюється, зокрема, за клопотанням учасника справи у встановлені строки (ст. 84 ЦПК України). За відсутності таких клопотань та додаткових подань суд ухвалює рішення, виходячи з наявних у матеріалах справи доказів, поданих разом із позовом, оцінюючи їх у сукупності. Додатково суд зазначає, що спрощені процедури та спрощений і стандартизований формат процесуальних документів у малозначних і споживчих спорах покликані полегшити доступ до правосуддя для споживача, тоді як професійний кредитор, ініціюючи такий процес, має бути спроможний одразу подати повний і перевірюваний пакет доказів на підтвердження своїх вимог.

Відповідач відзиву не подав, доказів на спростування позовних вимог не надав; однак відсутність відзиву не звільняє позивача від обов`язку доведення підстав та розміру заявлених вимог.

Вирішуючи спір, суд застосовує імперативні приписи законодавства, спрямовані на захист слабшої сторони у споживчих правовідносинах, з власної ініціативи, виходячи з установлених у справі обставин і поданих доказів.

Справу розглянуто у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін, за наявними у справі письмовими матеріалами.

II. ФАКТИ.

1. Позовні вимоги та їх структура.

Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № 30270-01/2022 у загальному розмірі 15155 грн., з яких:

5000 грн. - заборгованість за основною сумою боргу;

10155 грн. - заборгованість за відсотками;

штрафні санкції - 0 грн.

Також позивач просить стягнути судовий збір, сплачений при поданні позову, у сумі 3028,00 грн.

2. Первісне кредитування (заявлені позивачем обставини).

З наданих копій вбачається, що 31.01.2022 між ТОВ «ФК «ІНВЕСТРУМ» (первісний кредитор) та відповідачем укладено кредитний договір № 30270-01/2022, за яким:

сума кредиту - 5000,00 грн.;

строк - 30 днів, кінцевий термін повернення - 01.03.2022;

проценти за користування - 2,50 % на добу (вказується також річний показник);

у матеріалах наявні також відомості про підвищений розмір процентів у разі прострочення (заявлено 3,2 % на добу).

Надано копії додатків, у тому числі документ, який позивач подає як паспорт споживчого кредиту з розрахунком повної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки.

3. Відступлення права вимоги (факторинг) .

Позивач обґрунтовує свою процесуальну та матеріально-правову легітимацію тим, що право вимоги за кредитним договором перейшло до нього на підставі договору факторингу.

Суду нааданий:

договір факторингу № 31012023 від 31.01.2023, укладений між ТОВ «ФК «ІНВЕСТРУМ» та ТОВ «ФК «ЄАПБ»;

-акт приймання-передачі реєстру боржників;

-витяг з реєстру боржників станом на 31.01.2023, у якому щодо відповідача зазначено: кредитний договір № 30270-01/2022, заборгованість 15155 грн. (тіло 5000 грн., відсотки 10155 грн., штрафні санкції 0 грн.);

-розрахунок заборгованості, який відображає одну й ту саму суму 15155 грн. у кількох датах облікового спостереження (без деталізації способу та періодів нарахування складових).

Разом із тим, у наданих матеріалах відсутні документи, які б дозволяли суду перевірити безперервний і повний ланцюг правонаступництва у тій мірі, яка потрібна саме для судового доказування, а саме відсутні належні докази:

оплати ціни відступлення (платіжні документи між фактором і клієнтом);

акт приймання-передачі подано як типовий бланк без заповнення ключових узагальнюючих показників (кількість боржників, загальна сума вимог), що зменшує його перевірюваність як самостійного доказу;

витяг з реєстру боржників містить лише підсумкові цифри, без обов`язкових параметрів, які у спорі про споживче кредитування мають істотне значення (періоди, база нарахувань, поділ на договірні проценти і проценти за прострочення, умови зміни ставки, спосіб інформування).

4. Докази електронної форми та інформування, подані позивачем

Позивач посилається на укладення договору у дистанційний спосіб та подає паперові копії документів із зазначенням «електронного підпису» та позначень на кшталт коду/позначки, однак:

-службові записи про події (реєстрація, перегляд документів, акцепт, підтвердження одноразовим паролем, дата і час кожної дії),

-докази відправлення та доставки одноразових паролів, повідомлень,

-знімок екрана саме тієї редакції паспорта/умов, яку було показано споживачу до акцепту, із датою, номером редакції та контрольним цифровим відбитком даних,

-позначка часу та перевірюваний електронний підпис у формі, що дозволяє перевірити незмінність документа,

-автентичні електронні виписки про зарахування кредитних коштів на платіжний інструмент відповідача (з виокремленням кожного кредитного зарахування)

- до суду не подані.

III. ПРАВО.

Відповідно до ч. 3 ст. 1054 ЦК України «особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом». У системному зв`язку зі ст. 6 та ч. 2 ст. 627 ЦК України це означає, що свобода договору у сфері споживчого кредитування обмежується імперативними приписами спеціального законодавства. Тому суд при вирішенні спору зобов`язаний застосовувати не лише загальні положення цивільного законодавства, а насамперед, з урахуванням пріоритету спеціальної норми над загальною, спеціальні норми Закону України «Про споживче кредитування», Закону України «Про електронну комерцію» та законодавства про захист прав споживачів, які визначають обов`язкові вимоги до змісту умов кредитування, порядку електронного укладення договору, інформування споживача та доведеності факту належного доведення таких умов до його відома до моменту укладення договору.

Суд кваліфікує спірні правовідносини як правовідносини у сфері споживчого кредитування, у яких предметом судової перевірки є не лише наявність грошової вимоги як такої, а весь ланцюг юридично значущих дій професійного кредитодавця: переддоговірне інформування споживача, оцінка його кредитоспроможності, доведення індивідуальних умов кредиту, належне оформлення приєднання, фактичне надання кредитних коштів, післяукладене інформування, настання прострочення та правильність і прозорість розрахунку заявленої до стягнення суми. Саме тому у таких спорах суд застосовує імперативні приписи спеціального законодавства з власної ініціативи, оскільки кредит у значенні грошової суми є лише результатом правовідносин, тоді як споживче кредитування є врегульованим законом процесом, кожна істотна ланка якого підлягає перевірці судом.

10.06.2017 набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», який було прийнято зокрема, з метою імплементації європейських стандартів захисту споживачів фінансових послуг та запобігання непрозорим і агресивним практикам споживчого кредитування.

Закон України «Про споживче кредитування» (ст. 2, 8-11) встановлює обов`язок кредитодавця надати споживачу повну, зрозумілу та персоналізовану переддоговірну інформацію про кредит та його повну вартість, а також до укладення договору здійснити оцінку кредитоспроможності споживача. Ці вимоги формують предмет доказування у спорі про стягнення заборгованості, оскільки стосуються як усвідомленості приєднання, так і відповідальності професійного кредитодавця за прозорість і перевірюваність умов кредиту.

За абз. 2-3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про споживче кредитування» у разі укладення договору в електронній формі кредитодавець зобов`язаний забезпечити передання споживачу одного з оригіналів договору (змін до договору), а також додатків у спосіб, що дозволяє ідентифікувати особу, яка отримала примірник, зокрема із використанням контактних даних, наданих споживачем під час укладення договору. Обов`язок доведення того, що один з оригіналів договору (змін до договору) був переданий споживачу, покладається на кредитодавця. Саме доведеність такого передання у належний спосіб є складовою доведення належного інформування та усвідомленості приєднання.

Частина 4 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування» встановлює особливий режим для мікрокредиту, однак не звільняє кредитодавця від обов`язків щодо переддоговірного інформування, оцінки кредитоспроможності, належного оформлення договору та доведення передання споживачу примірника договору і додатків.

Стаття 21 Закону України «Про споживче кредитування» визначає особливості відповідальності споживача за договором про споживчий кредит і встановлює обмеження щодо застосування неустойки та інших платежів у разі прострочення (зокрема, граничні розміри пені, загальне обмеження сукупної неустойки та інших платежів, а також заборону застосування штрафу і пені за одне й те саме порушення). У спорах про стягнення заборгованості це означає, що кредитодавець (або правонаступник) зобов`язаний надати прозорий, поелементний та перевірюваний розрахунок нарахувань із чітким розмежуванням тіла кредиту, процентів, комісій та санкцій, із зазначенням конкретних періодів і підстав нарахування, без "накладання" кількох видів відповідальності за один і той самий період.

Закон України «Про захист прав споживачів» (ст. 19) забороняє нечесну (оманливу) підприємницьку практику. Для суду це має значення як орієнтир оцінки добросовісності кредитодавця та прозорості його доказової бази: споживач не може бути поставлений у становище, коли реальні умови кредиту, повна вартість і механізм нарахувань не піддаються перевірці судом.

Стаття 415 Угоди про асоціацію Україна - ЄС закріплює напрям високого рівня захисту прав споживачів та узгодження підходів із правом Європейського Союзу. У цій площині суд враховує як орієнтир підходи Суду Справедливості ЄС (зокрема у справі Radlinger та інших) щодо необхідності забезпечення дієвості захисту споживача і перевірки дотримання імперативних вимог про інформування та повну вартість кредиту, незалежно від процесуальної активності слабшої сторони.

Норми про електронні правочини та електронні документи (загальна рамка).

У системному зв`язку зі спеціальними приписами Закону України «Про споживче кредитування» (зокрема абз. 2-3 ч. 1 ст. 13) суд враховує загальні правила цивільного обороту щодо електронних правочинів та електронних документів. Зокрема, Закон України «Про електронну комерцію» визначає порядок укладення електронного договору та акцепту (ст. 11), передбачає, що електронний договір, підписаний у порядку, визначеному законом, прирівнюється за правовими наслідками до договору у письмовій формі (ч. 12 ст. 11), а момент підписання електронного правочину пов`язує з використанням електронного підпису (у тому числі електронного підпису одноразовим ідентифікатором) або інших передбачених законом засобів (ст. 12).

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» визначає електронний документ як документ з обов`язковими реквізитами (ст. 5), встановлює, що оригіналом електронного документа є електронний примірник з обов`язковими реквізитами, зокрема з електронним підписом або підписом, прирівняним до власноручного (ст. 7), а юридична сила та допустимість електронного документа як доказу не можуть заперечуватися лише через електронну форму (ст. 8).

Закон України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» закріплює, що кваліфікований електронний підпис має таку саму юридичну силу, як і власноручний підпис, та має презумпцію його відповідності власноручному підпису (ч. 4 ст. 18).

Отже, у дистанційній моделі саме наявність і відтворюваність електронного сліду (ідентифікація особи, факт акцепту/підпису визначеним законом способом, цілісність і справжність електронного документа, підтвердження передання/одержання примірника договору та додатків) є тим юридичним механізмом, який робить електронний договір рівним письмовому; тому паперові роздруківки без підтверджуваних електронних реквізитів та без можливості перевірки цілісності й походження не замінюють передбачене законом доказування.

Суд зазначає, що перевірка дотримання кредитодавцем вимог спеціальних законів у сфері споживчого кредитування та захисту прав споживачів не є виходом за межі позовних вимог і не є проявом розсуду чи «забаганкою» суду. Це - обов`язок суду застосувати імперативні норми матеріального права з власної ініціативи, оскільки інакше права споживача як слабкої сторони стали б суто декларативними, а професійний кредитодавець отримував би процесуальну перевагу лише через пасивність споживача. Саме тому суд перевіряє, чи доведено належне інформування споживача, належне укладення договору та прозорість розрахунку, і дає цим обставинам правову оцінку незалежно від того, чи заявляв споживачвідповідні заперечення.

За ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, і несе ризик наслідків їх недоведення; спрощене позовне провадження не змінює ані предмета доказування, ані стандарту належності, допустимості та достовірності доказів. За ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, установлених Кодексом.

Електронні докази визначені ст. 100 ЦПК України як інформація в електронній (цифровій) формі; такі докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом; учасники справи мають право подавати електронні докази і в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом, однак паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Подання електронного доказу у паперовій формі саме по собі не усуває потреби перевірити його походження, цілісність і зв`язок із конкретними обставинами справи, а також не звільняє сторону, яка посилається на такий доказ, від обов`язку вказати на наявність оригіналу електронного доказу та забезпечити можливість його перевірки у разі спору щодо достовірності.

Відповідно до ст. 100 ЦПК України у разі посилання кредитора на дистанційне укладення договору суд очікує первинні електронні дані, а професійний кредитор, який працює в режимі «електронного банкінгу», з огляду на вимоги регулятора (зокрема, щодо внутрішніх процедур, обліку та контролю за операціями) має об`єктивну можливість їх формувати, зберігати та відтворювати.

Суд лише зазначає, що сучасна дистанційна модель об`єктивно допускає існування перевірюваних електронних даних зокрема, для підтвердження показу умов і волевиявлення можуть бути подані журнали подій у форматах CSV/JSON (коли, кому і яку редакцію документа показано; подія прийняття; технічні ідентифікатори сесії), а для підтвердження одноразового ідентифікатора - такі самі файли з даними про створення, надсилання, доставку та введення коду і прив`язку цих подій до акцепту. Якщо заявляється підписання кваліфікованим електронним підписом, належним носієм може бути PDF з вбудованим підписом або пара документ + файл підпису (P7S) чи контейнер ASiC, що дозволяє перевірити підписувача, час і незмінність документа. Для доведення фактичної видачі та руху коштів можуть бути подані електронні виписки/реєстри операцій у PDF/CSV, а для зручності передачі до суду - один архів ZIP з переліком файлів і контрольними цифровими відбитками, який може бути поданий через «Електронний суд» або на електронному носії, що забезпечує відтворювану перевірку.

Суд наводить ці приклади не як обов`язковий стандарт доведення, а лише як ілюстрацію об`єктивної можливості існування та надання перевірюваних електронних доказів у межах дистанційної моделі кредитування.

Для небанківських кредитодавців (фінкомпаній, МФО) Положення НБУ №199 вимагає, щоб облікові системи забезпечували збереження та реєстрацію договорів (у т. ч. в електронній формі), можливість копіювання та друку, а також відновлення інформації шляхом збереження документів, які стали підставою для формування бази даних.

Для банків це Положення про забезпечення безперервного функціонування інформаційних систем Національного банку України та банків України, затверджене постановою НБУ від 17.06.2004 № 265.Саме вимоги про структуру електронних архівів і резервних копій баз даних, зберігання копій у віддаленому пункті та можливість відновлення виконаних банківських операцій були додані та уточнені постановою НБУ від 25.05.2015 № 337.

У системному зв`язку норми ЦК України та спеціального законодавства про споживче кредитування встановлюють стандарт відповідального кредитування: професійний кредитодавець повинен забезпечити прозорість умов і повної вартості кредиту, до укладення договору здійснити оцінку кредитоспроможності споживача та мати можливість підтвердити, що споживач отримав повну персоналізовану інформацію і примірник договору з додатками у спосіб, який дозволяє ідентифікувати одержувача. Недодержання або недоведеність виконання цих обов`язків не створює для кредитодавця процесуальної переваги, а навпаки - означає, що ризик наслідків непрозорості та прогалин доказування покладається на сторону, яка заявляє вимогу.

У зв`язку з наведеним суд виходить із того, що «прибуткові» нарахування (проценти, комісії та інші платежі, які становлять винагороду кредитодавця) можуть бути стягнуті лише за умови доведеності належного переддоговірного інформування, належного укладення договору (у тому числі у частині електронного приєднання), передання споживачу примірника договору з додатками у встановлений законом спосіб, а також за наявності прозорого, поелементного і перевірюваного розрахунку. Якщо ж кредитодавець не довів виконання обов`язку оцінки кредитоспроможності та інших імперативних переддоговірних вимог, суд не має підстав вважати доведеною та законною заявлену винагороду кредитодавця у вигляді «прибуткових» нарахувань, оскільки за таких прогалин неможливо перевірити ані усвідомленість приєднання до ціни кредиту, ані правомірність і розмір заявлених нарахувань; ризик такої недоведеності несе професійний позивач.

Питання судових витрат на правничу допомогу вирішується з урахуванням того, що такі витрати не є автоматичними: вони мають бути підтверджені належними доказами та відповідати критеріям необхідності й розумності. При оцінці суд враховує баланс інтересів сторін, статус відповідача як слабшої сторони, а також регуляторні вимоги до професійного кредитора щодо належної організації діяльності та внутрішніх процедур, у тому числі вимог щодо належного обліку та документування операцій і вимог.

IV. ОЦІНКА СУДУ.

Суд враховує, що перевірка вимог про стягнення заборгованості за споживчим кредитом передбачає послідовне з`ясування трьох взаємопов`язаних питань: які саме обставини входять до предмета доказування, чому ці обставини мають істотне значення для захисту прав споживача та якими доказами вони повинні підтверджуватися відповідно до законодавства про споживче кредитування та діяльність професійних кредиторів.

Суд виходить із того, що справа про стягнення заборгованості за споживчим кредитом не може розглядатися відокремлено від усієї процедури споживчого кредитування у конкретній справі. Заявлена до стягнення сума є лише кінцевим результатом попередніх юридично значущих дій кредитодавця: належного інформування споживача, визначення індивідуальних умов кредиту, оформлення приєднання, фактичного надання кредитних коштів, супроводу договору, фіксації прострочення та формування прозорого розрахунку. Тому суд перевіряє не тільки арифметичний підсумок вимог, а й доведеність кожної істотної ланки, від переддоговірного інформування до розрахунку боргу, без якої заявлений борг не може вважатися належно підтвердженим.

Суд виходить із того, що у сфері споживчого кредитування усвідомлена згода споживача є ключовою умовою правомірності покладення на нього грошового зобов`язання, що узгоджується з підходами Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини, які вимагають реальної поінформованості особи про економічні наслідки прийнятого рішення. Така згода не презюмується з факту підписання документів і підлягає перевірці судом за сукупністю об`єктивних критеріїв, зокрема: видимості ризику до приєднання, індивідуалізації умов, часової узгодженості документів, належного підтвердження волевиявлення, прозорості механізму формування боргу та передбачуваності його наслідків. За відсутності доведеності цих критеріїв суд не має підстав вважати, що споживач надав усвідомлену згоду на відповідні фінансові наслідки.

Суд враховує, що діяльність із надання споживчих кредитів є професійною та регульованою діяльністю на ринку фінансових послуг. Відповідно до Законів України «Про споживче кредитування», «Про фінансові послуги та фінансові компанії», «Про організацію формування та обігу кредитних історій», «Про банки і банківську діяльність», Постанови Правління Національного банку України від 11.06.2018 № 64 «Про затвердження Положення про організацію системи управління ризиками в банках України та банківських групах», Положення про авторизацію надавачів фінансових послуг та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 29.12.2023 № 199, Постанови Правління Національного банку України від 30.06.2016 № 351 «Про затвердження Положення про визначення банками України розміру кредитного ризику за активними банківськими операціями» та інших нормативно-правових актів Національного банку України щодо управління ризиками, обліку операцій та зберігання інформації, професійний кредитор зобов`язаний формувати, вести та зберігати кредитну документацію (справу/досьє) щодо кожного кредитного зобов`язання. Такий обов`язок є імперативним та становить невід`ємну складову належної та добросовісної підприємницької практики на ринку споживчого кредитування. Кредитна справа (досьє) може вестися у паперовій або електронній формі залежно від організації діяльності кредитора, однак незалежно від форми ведення вона повинна забезпечувати можливість перевірки всіх істотних етапів кредитних правовідносин, зокрема ідентифікації споживача, оцінки його кредитоспроможності, укладення договору, фактичного отримання кредитних коштів, належності платіжного засобу позичальнику, обліку заборгованості, управління кредитним ризиком, супроводження кредитного активу та подальшого відступлення права вимоги. Відомості щодо фактичного отримання споживачем кредитних коштів є складовою такої кредитної справи/досьє та повинні існувати незалежно від виникнення судового спору. За таких умов суд оцінює докази, що походять із кредитної справи/досьє або повинні були бути сформовані та збережені у її складі. Водночас судовий розгляд не призначений для створення, доповнення чи формування тих складових кредитної справи (досьє), які професійний кредитор був зобов`язаний сформувати та зберігати під час здійснення своєї господарської діяльності. Саме по собі посилання на відсутність таких відомостей, необхідність їх додаткового отримання або неможливість їх подання до суду не узгоджується з моделлю належної та добросовісної підприємницької практики професійного кредитора, для якого формування та ведення кредитної справи/досьє є імперативним обов`язком, а не дією, що здійснюється лише у зв`язку з виникненням судового спору.

Відсутність у кредитора відомостей, які за своєю природою повинні міститися у кредитній справі/досьє, не може розглядатися як звичайний процесуальний недолік, що усувається шляхом звернення до суду.

Суд не може використовуватися як інструмент формування кредитної справи (досьє), усунення недоліків її ведення або отримання відомостей, які професійний кредитор був зобов`язаний мати та зберігати у межах своєї звичайної господарської діяльності. Протилежний підхід фактично означав би перекладення на суд частини функцій професійного кредитора та використання судового механізму як елемента процесу кредитування, управління кредитним ризиком і документального супроводження кредитного активу, що не належить до компетенції суду.

1. Прозорість і відповідальне кредитування.

У споживчому кредитуванні сутність захисту слабшої сторони полягає не в формулюваннях у договорі, а в доведеній реальності того, що до акцепту споживач отримав зрозумілу і повну інформацію про вартість кредиту та мав реальну можливість оцінити, чи є зобов`язання йому посильним.

Відповідальне кредитування - це конкретний обов`язок професійного кредитора оцінити платоспроможність, належно поінформувати, зафіксувати ці дії та зберігати докази так, щоб вони були перевірюваними судом.

Суд окремо наголошує: наявність інформації на сторінці кредитодавця у мережі сама по собі не дорівнює виконанню обов`язку індивідуального переддоговірного інформування конкретного споживача. Саме тому у суді потрібні докази не "існування тексту", а "доведення тексту до цієї особи" у конкретний час і в конкретній редакції.

2. Електронна форма укладення договору та обслуговування.

Суд звертає увагу на внутрішню неузгодженість позиції позивача. Посилаючись на укладення кредитного договору в електронній формі та на дистанційну модель взаємодії зі споживачем, позивач подає до суду переважно паперові роздруківки, які самі по собі не відтворюють ані факту персонального інформування, ані факту персонального акцепту, ані змісту саме тієї редакції умов, яка була показана відповідачу, і не дають можливості перевірити цілісність та походження відомостей. Водночас, надавачі фінансових послуг, у тому числі особи, які набувають право вимоги за факторингом, як професійні учасники ринку мають організаційну та технічну спроможність зберігати й передавати докази один одному у цифровому вигляді (службові записи про дії користувача, журнали подій, підтвердження одноразовими ідентифікаторами, квитанції відправлення і доставки повідомлень, електронні виписки та інші електронні документи), а також подавати їх до суду через підсистему «Електронний суд». За таких умов суд не може "допрацьовувати" доказові провали припущеннями або підміною електронних слідів паперовими роздруківками: обов`язок подання належних доказів покладено на сторону, яка заявляє вимогу, а ризик відсутності або неповноти доказів несе професійний кредитор (у тому числі правонаступник), який обрав дистанційну модель та ініціював судовий спір.

У матеріалах справи відсутні:

службові записи про події у системі кредитора (створення заявки, ідентифікація, перегляд документів, акцепт, дата і час кожної дії);

докази надсилання і доставки одноразового пароля, повідомлень;

знімок екрана (або інший фіксований відбиток) саме тієї редакції паспорта та умов, яку було показано споживачу, із датою, номером редакції та контрольним цифровим відбитком даних;

перевірюваний електронний підпис і позначка часу;

автентичні електронні виписки про рух коштів.

Натомість, у матеріалах справи є переважно паперові копії текстів і таблиць та загальне посилання на електронний спосіб укладення, без наведених вище технічних і службових підтверджень. Позначення на кшталт "електронний підпис" у копії документа саме по собі не дає суду можливості перевірити: хто саме, коли саме, яку саме редакцію прийняв, і чи не змінювалися умови після цього.

За таких обставин суд не може визнати доведеним належними й допустимими доказами:

факт індивідуального переддоговірного інформування у вимірі ст. 8-11 Закону;

факт належного волевиявлення відповідача на укладення договору саме на заявлених умовах;

погодження умов нарахування процентів у заявленому позивачем обсязі.

Водночас підставою для відмови у цій справі є не сама відсутність певного технічного формату електронних даних, а відсутність будь-якого належного і перевірюваного доказу, який дозволив би суду встановити індивідуальне волевиявлення відповідача, зміст прийнятих ним умов та фактичне отримання ним кредитних коштів.

3. Видача коштів.

Навіть у ситуації, коли текст договору подано, для стягнення заборгованості недостатньо опису механізму видачі. У спорі про стягнення суд має бачити доказ, що кошти фактично були надані, а саме - документально підтверджене кредитне зарахування на платіжний інструмент відповідача.

У наданих матеріалах:

відсутні автентичні виписки (електронні або банківські) із виокремленням кредитного зарахування;

відсутні документи, які ідентифікують платіжний інструмент відповідача, на який нібито зараховано кредит;

у самому тексті договору реквізит "рахунок позичальника" не заповнений.

Отже, факт видачі відповідачу кредитних коштів у сумі 5000,00 грн. судом не встановлено.

Без встановлення факту видачі суд не має правової основи ні для стягнення "тіла", ні тим більше для стягнення "прибуткових" нарахувань.

4. Прибуткові нарахування.

Навіть якби факт видачі коштів був доведений, заявлена до стягнення сума процентів 10155 грн. потребує поелементного, перевірюваного розрахунку: періоди, ставка у кожний період, база нарахування, поділ на проценти за користування і проценти у зв`язку з простроченням, підстави зміни ставки, докази належного інформування про стан боргу.

Натомість подано лише підсумковий результат, який повторюється у кількох датах обліку без розкриття механізму утворення цієї цифри. За відсутності хоча б однієї з ключових ланок доказового ланцюга електронної форми та переддоговірного інформування суд відсікає "прибуткові" нарахування як недоведені.

Отже прибуткові нарахування навіть гіпотетично не доведені у перевірюваному вигляді.

5. Мікрокредит: "особливий режим" не означає "режим без правил"

З огляду на строк і суму, правовідносини мають ознаки мікрокредиту. Проте навіть за особливого режиму мікрокредитування закон не перетворюється на порожню декларацію: вимоги прозорості, інформування та відповідального кредитування зберігають значення. Відсутність доказів цих елементів не може бути виправдана самою лише "швидкістю сервісу".

6. Активна роль суду та стандарти Суду Європейського Союзу.

Суд бере до уваги підхід, відповідно до якого у спорах зі споживачем суд зобов`язаний перевіряти дотримання імперативних гарантій захисту слабшої сторони незалежно від активності споживача (зокрема, у практиці Суду Європейського Союзу, включно зі справою «Радлінгер»). Тому відсутність заперечень або "слабка активність" відповідача не нівелює обов`язку кредитора довести ключові елементи правовідносин і не звільняє суд від обов`язку дати їм оцінку.

7. Факторинг (відступлення права вимоги)

.

Суд перевірив надані документи про відступлення права вимоги.

Позивач надав договір факторингу та витяг з реєстру боржників. Проте:

відсутні належні докази оплати ціни відступлення;

акт приймання-передачі реєстру боржників подано як типовий документ без заповнення узагальнюючих показників;

витяг з реєстру містить лише підсумкову структуру боргу без параметрів, необхідних для судової перевірки нарахувань у споживчому кредитуванні.

Навіть за умови, що суд визнає достатнім сам факт укладення договору факторингу для підтвердження заявленого правонаступництва, ризики відсутності повних і перевірюваних документів щодо складу і підстав боргу несе цесіонарій, оскільки саме він заявляє вимогу до стягнення і саме він формує доказову базу у суді.

При цьому у даній справі вирішальним є не стільки правонаступництво, скільки недоведеність первинних фактів (укладення у належній формі та видача коштів), без яких вимога про стягнення не може бути задоволена.

V. ВИСНОВКИ.

Інститут споживчого кредитування має суспільну вагу, оскільки забезпечує доступ громадян до фінансових послуг і водночас впливає на довіру до фінансової системи та порядок на ринку фінансових послуг. Саме тому захист споживача у кредитних правовідносинах суд розглядає як складову публічного порядку: держава встановила для фінансових установ як професійних кредиторів підвищені вимоги прозорості, відповідального надання кредиту та перевірності нарахувань, бо для них кредитування є підприємницькою практикою. У цьому значенні "публічний порядок" означає не абстрактну категорію, а вимогу забезпечити дію обов`язкових правил поведінки професійного кредитодавця на ринку фінансових послуг, встановлених законом для захисту слабшої сторони та для підтримання фінансового порядку. У такій моделі професійний кредитор зобов`язаний дотримуватися не окремих зручних положень, а законодавства про споживче кредитування у його цілісності, підтверджуючи це належними доказами. Тому суд не погоджується з формулою, за якою "наявність підсумкової суми боргу сама по собі автоматично означає стягнення всіх нарахувань", а перевіряє, чи кредитодавець виконав обов`язкові вимоги, спрямовані на прозорість умов і реальну поінформованість споживача. Якщо позивач не довів виконання таких вимог або не надав перевірного розрахунку, суд має підстави відмовити у позові повністю чи частково навіть без заяв слабшої сторони, оскільки рішення у таких справах впливає не лише на приватний інтерес сторін, а й на суспільний інтерес у підтриманні фінансового порядку та недопущенні практик, що підривають довіру до ринку фінансових послуг.

Вимога надати докази виконання кредитодавцем обов`язкових правил споживчого кредитування не є надмірним стандартом і не створює для фінансової установи непропорційного тягаря доказування. Професійний кредитор сам обирає масову модель укладення та супроводу договорів, формує умови продукту, організовує процедури приєднання, ідентифікації клієнта, доведення інформації, надсилання примірника договору та повідомлень, а також веде облік операцій і нарахувань. Саме тому він об`єктивно зобов`язаний мати і зберігати первинні дані, які підтверджують виконання цих процедур у конкретній справі, і саме ці дані становлять звичайний зміст його ділової організації та внутрішнього контролю. За відсутності таких доказів суд не може підміняти їх припущеннями, оскільки це означало б перекласти ризик недокументованої підприємницької практики на споживача та легалізувати нарахування, перевірюваність яких не забезпечена.

Отже, якщо загальні норми ЦК України визначають загальну модель зобов`язання з повернення коштів, то Закон України «Про споживче кредитування» визначає спеціальні умови, за яких професійний кредитодавець може вимагати стягнення боргу саме у заявленому розмірі та саме у заявлений спосіб.

Ці самі підходи та вимоги до доведеності поширюються і на наступних кредиторів, які набули право вимоги за цесією або факторингом, оскільки разом із правом вимоги вони приймають на себе обов`язок підтвердити його обсяг і підстави та несуть ризик відсутності або неповноти документів і первинних даних щодо дотримання правил споживчого кредитування.

Натомість,у межах поданих з позовом матеріалів суд встановив істотні невідповідності вимогам права та стандарту доказування:

Оцінивши докази у їх сукупності, суд доходить таких висновків у контексті відповідального кредитування:

Позивач не довів належними і допустимими доказами повний доказовий ланцюг електронної форми: індивідуальне переддоговірне інформування у конкретній редакції та належне волевиявлення відповідача.

Позивач не надав доказів оцінки платоспроможності як складової відповідального кредитування.

Позивач не довів факт фактичної видачі кредитних коштів відповідачу (відсутні автентичні виписки чи платіжні підтвердження кредитного зарахування).

Заявлена до стягнення сума процентів у розмірі 10155 грн. не підтверджена поелементним, перевірюваним розрахунком та доказами належного інформування, а тому "прибуткові" нарахування є недоведеними.

За таких обставин позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відмова у задоволенні позову з підстав недоведеності заявлених вимог не позбавляє позивача права звернутися до суду з іншими вимогами, що ґрунтуватимуться на належно оформлених і належно доведених правовідносинах, або з вимогами за інший період чи з іншим предметом і підставою, за умови дотримання закону.

VI. СУДОВІ ВИТРАТИ

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові сплачений позивачем судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст. 6, ч. 2 ст. 627, ч. 3 ст. 1054 ЦК України; ст. 2, ст. 8-11, ст. 13 ч. 1 абз. 2-3, ч. 4 ст. 16, ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування»; ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»; ст. 415 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом; ст. 12, 81, 141 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 15155 грн. - відмовити.

Судовий збір, сплачений позивачем при поданні позову у сумі 3028,00 грн. відшкодуванню не підлягає.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення повного тексту судового рішення.

Реквізити сторін:

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів»;Місцезнаходження юридичної особи: 01032, м. Київ, вул. Симона Петлюри, буд. 30;Код ЄДРПОУ: 35625014;Реквізити: IBAN № НОМЕР_1 у АТ «ТАСКОМБАНК»;Електронна адреса: info@eadr.com.ua, 35625014@mail.gov.ua.

Адреса для листування: 07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Лісова, буд. 2, поверх № 4

Відповідач: ОСОБА_1 ;Дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 ;Паспорт: серія НОМЕР_2 , виданий 06.09.2014;Ідентифікаційний номер: НОМЕР_3 ;Адреса: АДРЕСА_1 ;

Суддя: І.Е.Бондаренко