Решение № 137990671, 06.07.2026, Харківський районний суд Харківської області

Справа № 635/9382/24

Провадження №2/635/1086/2026

РІШЕННЯ

ЗАОЧНЕ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2026 року с-ще. Покотилівка Харківської області

Харківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Бондаренка І.Е.,

за участю секретаря судового засідання Козлюк Е.І,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «УНІВЕРСАЛ БАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

I. ПРОЦЕДУРА.

Позов подано Акціонерним товариством «УНІВЕРСАЛ БАНК» про стягнення заборгованості за договором про надання банківських послуг.

Справу відкрито та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження; ухвалою про відкриття провадження сторонам визначено строки для подання заяв по суті справи та доказів. Позивач подав позов із доданими матеріалами, однак після відкриття провадження додаткових доказів не подав і клопотань про подання доказів поза встановленими строками або про витребування доказів не заявив. Відповідно до ч. 5 ст. 177 та ч. 2 ст. 83 ЦПК України позивач зобов`язаний подати всі наявні у нього докази разом із позовною заявою, а згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик наслідків невчинення процесуальних дій. Суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках; збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду (ст. 13 ЦПК України), а витребування доказів здійснюється, зокрема, за клопотанням учасника справи у встановлені строки (ст. 84 ЦПК України). За відсутності таких клопотань та додаткових подань суд ухвалює рішення, виходячи з наявних у матеріалах справи доказів, поданих разом із позовом, оцінюючи їх у сукупності. Додатково суд зазначає, що спрощені процедури та спрощений і стандартизований формат процесуальних документів у малозначних і споживчих спорах покликані полегшити доступ до правосуддя для споживача, тоді як професійний кредитор, ініціюючи такий процес, має бути спроможний одразу подати повний і перевірюваний пакет доказів на підтвердження своїх вимог.

Відповідач відзиву не подав, доказів на спростування позовних вимог не надав; однак відсутність відзиву не звільняє позивача від обов`язку доведення підстав та розміру заявлених вимог.

Вирішуючи спір, суд застосовує імперативні приписи законодавства, спрямовані на захист слабшої сторони у споживчих правовідносинах, з власної ініціативи, виходячи з установлених у справі обставин і поданих доказів.

Справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Представник позивача просив розглянути справу за відсутності представника Банку та зазначив, що позивач не заперечує проти заочного розгляду справи.

Відповідач у судове засідання не з`явилася, відзиву на позов не подала.

II. ФАКТИ.

Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 28527.93 грн. станом на 18.06.2024 р., зазначаючи, що ця сума є заборгованістю за наданим кредитом (тілом кредиту).

На підтвердження виникнення правовідносин позивач надав анкету-заяву до договору про надання банківських послуг, датовану 03.09.2019 р., яка містить персональні дані відповідача, відомості, внесені під час оформлення, та підпис відповідача; документ містить відбиток штампа Банку та позначки про виконання перевірки/верифікації клієнта.

Позивач у тексті позовної заяви описує модель обслуговування як дистанційну, зазначає про приєднання до Умов і правил та Тарифів, а також наводить твердження про встановлення кредитного ліміту та подальше користування кредитом.

На підтвердження розміру заявленої до стягнення суми позивач подав розрахунок заборгованості за договором № б/н від 03.09.2019 р. станом на 18.06.2024 р., який містить табличні дані щодо обліку заборгованості у часі та підсумкові показники:

загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту): 28527.93 грн.;

заборгованість за відсотками: 0.00;

заборгованість за пенею: 0.00;

заборгованість за порушення грошового зобов`язання: 0.00;

разом: 28527.93 грн.

Крім того, позивач додав примірник Умов і правил обслуговування щодо продуктів «монобанк / Універсал Банк», на титульній сторінці якого зазначено, що редакція затверджена 24.11.2021 р. та набуває чинності з 27.11.2021 р.

Також надано загальну (прикладову) таблицю обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки, яка містить умовний приклад розрахунку для іншої дати та іншої суми, а не індивідуалізовані показники щодо відповідача.

Позивач посилається на прострочення та на направлення повідомлень через мобільний застосунок (зокрема повідомлення про істотне порушення та про перехід кредиту у статус «на вимогу»), однак у наданих матеріалах відсутні службові записи про відправлення та доставку таких повідомлень, а також відсутні підтвердження вручення відповідачу письмової вимоги у порядку, визначеному законом.

III. ПРАВО.

Відповідно до ч. 3 ст. 1054 ЦК України особливості регулювання договору про надання споживчого кредиту встановлюються законом. У системному зв`язку зі ст. 6 та ч. 2 ст. 627 ЦК України це означає, що свобода договору у сфері споживчого кредитування обмежена імперативними приписами спеціального законодавства. Тому суд застосовує насамперед Закон України «Про споживче кредитування», Закон України «Про електронну комерцію» та законодавство про захист прав споживачів.

Суд розглядає спір як спір у сфері споживчого кредитування, де перевірці підлягає весь ланцюг правовідносин: переддоговірне інформування, оцінка кредитоспроможності, погодження індивідуальних умов, укладення договору, надання кредитних коштів, інформування під час виконання договору, настання прострочення та правильність розрахунку заборгованості.

10.06.2017 набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», спрямований на імплементацію європейських стандартів захисту споживачів фінансових послуг.

Частина сьома статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» передбачає, що зміна умов договору про споживчий кредит можлива лише за згодою сторін, а умова про односторонню зміну є нікчемною. Після змін, внесених Законом №3498-IX від 22.11.2023, законодавець зберіг принцип необхідності згоди сторін та передбачив спеціальні гарантії для договорів кредитної лінії і кредитування рахунку, включаючи належне інформування споживача та право відмовитися від продовження строку користування кредитом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування» поновлювана кредитна лінія означає можливість повторного використання кредитних коштів після погашення заборгованості в межах установленого кредитного ліміту. Таке визначення не регулює питання зміни розміру кредитного ліміту чи інших умов кредитування.

Статті 2, 811 Закону України «Про споживче кредитування» покладають на кредитодавця обов`язок надати споживачу повну та персоналізовану переддоговірну інформацію, а також провести оцінку кредитоспроможності. Ці обставини входять до предмета доказування.

За абз. 23 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про споживче кредитування» кредитодавець зобов`язаний передати споживачу один з оригіналів договору та додатків способом, що дозволяє ідентифікувати отримувача. Обов`язок доведення такого передання покладається на кредитодавця.

Частина 4 ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування» встановлює порядок дострокового повернення кредиту та обов`язок належного повідомлення споживача. Якщо позов ґрунтується на достроковості виконання, ці обставини підлягають доказуванню.

Стаття 21 Закону України «Про споживче кредитування» встановлює правила відповідальності споживача та обмеження щодо неустойки. Тому кредитодавець повинен подати поелементний і перевірюваний розрахунок із розмежуванням тіла кредиту, процентів, комісій і санкцій.

Частина 4 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування» щодо мікрокредитів не звільняє кредитодавця від обов`язків з інформування, оцінки кредитоспроможності, належного оформлення договору та доведення його передання споживачу.

Стаття 19 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняє нечесну підприємницьку практику, що враховується судом під час оцінки добросовісності кредитодавця та прозорості його доказової бази.

Стаття 415 Угоди про асоціацію Україна ЄС орієнтує на високий рівень захисту прав споживачів. Суд враховує підходи Суду Справедливості ЄС, зокрема у справі Radlinger, щодо необхідності перевірки дотримання імперативних вимог про інформування споживача.

Електронні правочини та електронні документи.

Закон України «Про електронну комерцію» (ст. 11, ч. 12 ст. 11, ст. 12) визначає порядок укладення та підписання електронних договорів і прирівнює належно підписаний електронний договір до письмової форми.

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» (ст. 5, 7, 8) визначає поняття електронного документа, його оригіналу та допустимість як доказу.

Частина 4 ст. 18 Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» встановлює, що кваліфікований електронний підпис має юридичну силу власноручного підпису.

Отже, у дистанційній моделі кредитування вирішальне значення мають перевірювані електронні сліди: ідентифікація особи, акцепт, підписання, цілісність документа та підтвердження його передання споживачу. Самі по собі паперові роздруківки не замінюють такого доказування.

Перевірка судом дотримання вимог спеціального законодавства не є виходом за межі позовних вимог, а становить обов`язок суду щодо застосування імперативних норм матеріального права.

За ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається, та несе ризик їх недоведення. За ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів не є обов`язком суду.

Відповідно до ст. 100 ЦПК України електронні докази подаються в оригіналі або належним чином засвідченій електронній копії. Паперова копія електронного доказу не є письмовим доказом і не усуває необхідності перевірки його походження та цілісності.

У разі посилання на дистанційне укладення договору суд очікує первинні електронні дані. Для підтвердження волевиявлення можуть використовуватися журнали подій CSV/JSON, дані щодо OTP-кодів, файли електронного підпису (PDF, P7S, ASiC), електронні виписки та інші відтворювані електронні носії інформації. Ці приклади наведені лише як ілюстрація можливості існування перевірюваних електронних доказів і не є встановленим судом стандартом доказування та не визначають вичерпного переліку допустимих доказів.

Для небанківських кредитодавців вимоги щодо збереження та відновлення інформації встановлені Положенням НБУ №199. Для банків відповідні вимоги визначені Положенням, затвердженим постановою НБУ від 17.06.2004 №265, із змінами, внесеними постановою НБУ від 25.05.2015 №337.

У системному зв`язку норми ЦК України та спеціального законодавства формують стандарт відповідального кредитування: кредитодавець повинен забезпечити прозорість умов кредиту, провести оцінку кредитоспроможності споживача, надати персоналізовану інформацію та мати можливість підтвердити виконання цих обов`язків. Ризик недоведеності покладається на кредитодавця.

Тому проценти, комісії та інші платежі, що становлять винагороду кредитодавця, можуть бути стягнуті лише за умови доведеності належного інформування, укладення договору, передання його примірника споживачу та наявності прозорого і перевірюваного розрахунку.

Витрати на правничу допомогу підлягають відшкодуванню лише за наявності належних доказів та з урахуванням критеріїв необхідності й розумності.

Для доведення електронного волевиявлення кредитодавець повинен підтвердити, що саме було показано споживачу, коли, у якій редакції та за яких умов споживач погодився з відповідними умовами кредитування.

Якщо кредитодавець використовує як паперові, так і дистанційні механізми взаємодії, суд окремо оцінює первинне приєднання та подальші зміни умов. Паперовий документ підтверджує лише факт підписання саме цього документа і не замінює доказів електронної частини правовідносин.

IV. ОЦІНКА СУДУ.

Суд враховує, що перевірка вимог про стягнення заборгованості за споживчим кредитом передбачає послідовне з`ясування трьох взаємопов`язаних питань: які саме обставини входять до предмета доказування, чому ці обставини мають істотне значення для захисту прав споживача та якими доказами вони повинні підтверджуватися відповідно до законодавства про споживче кредитування та діяльність професійних кредиторів.

Суд виходить із того, що справа про стягнення заборгованості за споживчим кредитом не може розглядатися відокремлено від усієї процедури споживчого кредитування у конкретній справі. Заявлена до стягнення сума є лише кінцевим результатом попередніх юридично значущих дій кредитодавця: належного інформування споживача, визначення індивідуальних умов кредиту, оформлення приєднання, фактичного надання кредитних коштів, супроводу договору, фіксації прострочення та формування прозорого розрахунку. Тому суд перевіряє не тільки арифметичний підсумок вимог, а й доведеність кожної істотної ланки, від переддоговірного інформування до розрахунку боргу, без якої заявлений борг не може вважатися належно підтвердженим.

Суд виходить із того, що у сфері споживчого кредитування усвідомлена згода споживача є ключовою умовою правомірності покладення на нього грошового зобов`язання, що узгоджується з підходами Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини, які вимагають реальної поінформованості особи про економічні наслідки прийнятого рішення. Така згода не презюмується з факту підписання документів і підлягає перевірці судом за сукупністю об`єктивних критеріїв, зокрема: видимості ризику до приєднання, індивідуалізації умов, часової узгодженості документів, належного підтвердження волевиявлення, прозорості механізму формування боргу та передбачуваності його наслідків. За відсутності доведеності цих критеріїв суд не має підстав вважати, що споживач надав усвідомлену згоду на відповідні фінансові наслідки.

Суд враховує, що діяльність із надання споживчих кредитів є професійною та регульованою діяльністю на ринку фінансових послуг. Відповідно до Законів України «Про споживче кредитування», «Про фінансові послуги та фінансові компанії», «Про організацію формування та обігу кредитних історій», «Про банки і банківську діяльність», Постанови Правління Національного банку України від 11.06.2018 № 64 «Про затвердження Положення про організацію системи управління ризиками в банках України та банківських групах», Положення про авторизацію надавачів фінансових послуг та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 29.12.2023 № 199, Постанови Правління Національного банку України від 30.06.2016 № 351 «Про затвердження Положення про визначення банками України розміру кредитного ризику за активними банківськими операціями» та інших нормативно-правових актів Національного банку України щодо управління ризиками, обліку операцій та зберігання інформації, професійний кредитор зобов`язаний формувати, вести та зберігати кредитну документацію (справу/досьє) щодо кожного кредитного зобов`язання. Такий обов`язок є імперативним та становить невід`ємну складову належної та добросовісної підприємницької практики на ринку споживчого кредитування. Кредитна справа (досьє) може вестися у паперовій або електронній формі залежно від організації діяльності кредитора, однак незалежно від форми ведення вона повинна забезпечувати можливість перевірки всіх істотних етапів кредитних правовідносин, зокрема ідентифікації споживача, оцінки його кредитоспроможності, укладення договору, фактичного отримання кредитних коштів, належності платіжного засобу позичальнику, обліку заборгованості, управління кредитним ризиком, супроводження кредитного активу та подальшого відступлення права вимоги. Відомості щодо фактичного отримання споживачем кредитних коштів є складовою такої кредитної справи/досьє та повинні існувати незалежно від виникнення судового спору. За таких умов суд оцінює докази, що походять із кредитної справи/досьє або повинні були бути сформовані та збережені у її складі. Водночас судовий розгляд не призначений для створення, доповнення чи формування тих складових кредитної справи (досьє), які професійний кредитор був зобов`язаний сформувати та зберігати під час здійснення своєї господарської діяльності. Саме по собі посилання на відсутність таких відомостей, необхідність їх додаткового отримання або неможливість їх подання до суду не узгоджується з моделлю належної та добросовісної підприємницької практики професійного кредитора, для якого формування та ведення кредитної справи/досьє є імперативним обов`язком, а не дією, що здійснюється лише у зв`язку з виникненням судового спору.

Відсутність у кредитора відомостей, які за своєю природою повинні міститися у кредитній справі/досьє, не може розглядатися як звичайний процесуальний недолік, що усувається шляхом звернення до суду.

Суд не може використовуватися як інструмент формування кредитної справи (досьє), усунення недоліків її ведення або отримання відомостей, які професійний кредитор був зобов`язаний мати та зберігати у межах своєї звичайної господарської діяльності. Протилежний підхід фактично означав би перекладення на суд частини функцій професійного кредитора та використання судового механізму як елемента процесу кредитування, управління кредитним ризиком і документального супроводження кредитного активу, що не належить до компетенції суду.

Якщо кредитор посилається на поновлювану кредитну лінію та зміни кредитного ліміту як на складову формування заявленої заборгованості, він повинен надати суду зрозумілі та перевірювані відомості щодо кожного використання кредитного ресурсу (траншу), які дозволяють встановити дату його виникнення, розмір, строк користування відповідними коштами, дату та підстави зміни кредитного ліміту, стан заборгованості на такі дати, а також вплив відповідних змін на структуру боргу. Лише за наявності таких відомостей суд може перевірити, чи не призвело збільшення кредитного ліміту до фактичного продовження строку користування раніше наданими коштами та чи не включає заявлена до стягнення сума проценти, нараховані після спливу строків кредитування окремих траншів.

Ненадання таких відомостей унеможливлює перевірку розрахунку заборгованості та не може бути усунуте шляхом покладення на суд обов`язку самостійно аналізувати масив банківських операцій, визначати окремі транші кредитування, встановлювати строки їх користування та реконструювати структуру боргу замість професійного кредитора.

1. Про стандарт перевірки та відповідальне кредитування.

У спорах про споживче кредитування суд не може обмежитися формулою «банк надав можливість користуватися коштами», оскільки така формула не розкриває ані змісту умов, ані способу їх доведення, ані того, які саме суми та в який спосіб були фактично надані споживачу.

Суд зазначає, що відповідальне кредитування це перевірюваність того, що споживач має отримати індивідуалізовану й зрозумілу інформацію про повну вартість кредиту, реальну річну процентну ставку, графік,структуру платежів і наслідки прострочення до приєднання, а кредитодавець має зберігати докази того, що така інформація була надана саме цій особі у конкретній редакції та у конкретний час.

Окремо суд зазначає: наявність інформації на вебсайті або загальне посилання на можливість ознайомлення з умовами не може бути дорівняне виконанню обов`язку індивідуального інформування споживача.

2. Переддоговірне інформування (паспорт, повна вартість, реальна річна ставка).

У наданих матеріалах відсутній індивідуалізований паспорт споживчого кредиту (стандартна інформація для споживача) саме щодо відповідача, який би дозволяв суду встановити, які саме істотні умови (сума та межа кредиту, строк, повна вартість, реальна річна процентна ставка, платежі, комісії, наслідки прострочення) були доведені до відома відповідача до приєднання.

Надана загальна таблиця обчислення загальної вартості кредиту має прикладовий характер (інша дата, інша сума, умовні припущення) і не підтверджує належного переддоговірного інформування саме відповідача.

Відтак, суд не має можливості встановити прозору, перевірювану та індивідуально доведену переддоговірну інформацію, а отже не може визнати доведеними підстави і розмір будь-яких «прибуткових» нарахувань як складників боргу.

3. Оцінка кредитоспроможності як елемент відповідального кредитування.

Анкета-заява містить відомості про зайнятість та дохід, однак у матеріалах відсутні документи та будь-які дані, які підтверджують здійснення кредитодавцем оцінки спроможності споживача виконувати зобов`язання за кредитом у спосіб, що відповідає стандартам відповідального кредитування, та відсутні відомості про висновок кредитодавця за результатами такої оцінки.

Отже, суд не може визнати доведеним, що кредитодавець виконав мінімальні стандарти відповідального кредитування у частині перевірюваності рішення про надання кредиту.

4. Індивідуальні умови та їх доведеність. Проблема редакції Умов і правил.

Суд встановив, що відповідач підписала анкету-заяву 03.09.2019 р.

Водночас, наданий позивачем примірник Умов і правил обслуговування містить позначку, що ця редакція набуває чинності з 27.11.2021 р., тобто після підписання анкети-заяви відповідачем.

За таких обставин суд не може визнати доведеним:

які саме умови кредитування діяли на момент приєднання 03.09.2019 р.;

у якій редакції, у який спосіб та коли вони були доведені до відома відповідача до моменту підписання анкети-заяви;

чи містили ці умови узгоджений порядок і спосіб післядоговірного інформування, порядок дострокового пред`явлення вимоги та інші істотні положення у мінімально прозорій формі.

Відтак, відсутність доведеності умов у належній редакції позбавляє суд можливості встановити зміст договірного регулювання, на яке посилається позивач як на підставу обліку боргу, строків настання вимоги та правил розрахунку.

5. Акцепт та електронні докази.

Анкета-заява містить підпис відповідача, що підтверджує приєднання до банківського обслуговування у паперовій формі.

Разом з тим позивач обґрунтовує частину істотних елементів правовідносин (ознайомлення з умовами, повідомлення про прострочення, повідомлення про перехід кредиту у статус «на вимогу», інші дії у мобільному застосунку) посиланнями на дистанційну модель взаємодії.

Суд звертає увагу на внутрішню неузгодженість позиції позивача. Посилаючись на укладення кредитного договору в електронній формі та на дистанційну модель взаємодії зі споживачем, позивач подає до суду переважно паперові роздруківки, які самі по собі не відтворюють ані факту персонального інформування, ані факту персонального акцепту, ані змісту саме тієї редакції умов, яка була показана відповідачу, і не дають можливості перевірити цілісність та походження відомостей. Водночас, надавачі фінансових послуг, у тому числі особи, які набувають право вимоги за факторингом, як професійні учасники ринку мають організаційну та технічну спроможність зберігати й передавати докази суду та один одному у цифровому вигляді (службові записи про дії користувача, журнали подій, підтвердження одноразовими ідентифікаторами, квитанції відправлення і доставки повідомлень, електронні виписки та інші електронні документи), а також подавати їх до суду через підсистему «Електронний суд». За таких умов суд не може допрацьовувати доказові провали припущеннями або підміною електронних слідів паперовими роздруківками: обов`язок подання належних доказів покладено на сторону, яка заявляє вимогу, а ризик відсутності або неповноти доказів несе професійний кредитор (у тому числі правонаступник), який обрав дистанційну модель та ініціював судовий спір.

У наданих матеріалах відсутні:

службові журнали подій у мобільному застосунку (час, дія, підтвердження);

дані про одноразові коди підтвердження та їх застосування;

квитанції/службові записи про доставку повідомлень (застосунок, короткі повідомлення, електронна пошта);

знімок екрана саме показаної відповідачу редакції документів з датою/часом та ознаками незмінності (контрольним цифровим відбитком даних).

У спорах, де кредитор посилається на дистанційне укладення споживчого кредиту, суд відрізняє спосіб подання матеріалів до суду від доказів самого волевиявлення споживача: накладення кваліфікованого електронного підпису представника позивача на позов і додані файли у підсистемі «Електронний суд» підтверджує лише авторство процесуального подання та цілісність поданого пакета, але не підтверджує укладення договору відповідачем та надання йому коштів.

Отже, у частині електронного приєднання та підтвердження умов та електронних повідомлень позивач не надав доказів, які дозволяють суду перевірити факт, момент і зміст електронних дій та повідомлень.

6. Фактична видача «тіла» кредиту та її доведеність по траншах.

Позивач заявляє до стягнення лише тіло кредиту у сумі 28527.93 грн.

Для стягнення тіла кредиту суд має встановити фактичне надання кредитних коштів та їх неповернений залишок на підставі перевірюваних даних (зокрема автентичних виписок по рахунку, що ідентифікують кредитні зарахування/операції як кредитні та відокремлюють їх від власних коштів клієнта).

У наданих матеріалах відсутні автентичні виписки по рахунку відповідача з ідентифікацією кожного кредитного зарахування/операції (траншу) та з реквізитами формування таких виписок.

Натомість надано розрахунок заборгованості у табличній формі, складений позивачем. Такий розрахунок сам по собі є одностороннім обліковим документом кредитодавця і без первинних перевірюваних даних (виписок/первинних документів) не дозволяє суду встановити:

які саме конкретні суми були фактично надані як кредитні кошти;

у які дати та за якими операціями виникла саме кредитна заборгованість;

чи не містить облік змішування тіла кредиту з іншими нарахуваннями у минулі періоди, які надалі були обнулені у підсумку.

Відтак, за відсутності автентичних виписок та первинних перевірюваних даних суд не може визнати доведеним факт і розмір неповерненого тіла кредиту у заявленій сумі.

7. Післядоговірне інформування (ст. 11 Закону).

Позивач посилається на повідомлення у мобільному застосунку, проте у наданих матеріалах відсутні докази післядоговірного інформування у порядку ст. 11 Закону України «Про споживче кредитування» (періодичні повідомлення, їх зміст, спосіб доведення, підтвердження доставки/отримання).

Наслідок: порушено вимогу перевірюваності післядоговірного інформування, що є складовою прозорості споживчого кредитування.

8. Прострочення та вимога за ч. 4 ст. 16 Закону.

Позивач у позові зазначає обставини направлення повідомлень про істотне порушення та про перехід кредиту у статус «на вимогу». Однак у наданих матеріалах відсутні докази вручення споживачу письмового повідомлення та дотримання строку для усунення порушення у порядку ч. 4 ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування».

Отже, суд не може визнати доведеними юридичні підстави і момент дострокового пред`явлення вимоги як такого, що відповідає імперативній нормі закону.

9. Поелементний розрахунок та відсутність «прибуткових» нарахувань у позові.

Позов заявлено про стягнення лише тіла кредиту, а підсумковий розрахунок містить нульові показники відсотків та санкцій станом на дату розрахунку. Водночас, сам табличний облік у матеріалах містить згадки про різні процентні ставки у часі, що без первинних даних не дає суду можливості перевірити, як саме формувався борг і чи не було у минулі періоди змішування тіла з нарахуваннями.

Відтак, заявлена до стягнення сума не підтверджена перевірюваними первинними даними, а суд не може підміняти доказування припущенням про правильність внутрішнього обліку позивача.

10. Про процесуальну пасивність відповідача

Неподання відповідачем відзиву та неявка у судове засідання не звільняють позивача від обов`язку довести заявлені вимоги належними та допустимими доказами і не можуть нівелювати імперативні права споживача, які суд зобов`язаний врахувати з власної ініціативи.

V. ВИСНОВКИ.

Інститут споживчого кредитування має суспільну вагу, оскільки забезпечує доступ громадян до фінансових послуг і водночас впливає на довіру до фінансової системи та порядок на ринку фінансових послуг. Саме тому захист споживача у кредитних правовідносинах суд розглядає як складову публічного порядку: держава встановила для фінансових установ як професійних кредиторів підвищені вимоги прозорості, відповідального надання кредиту та перевірності нарахувань, бо для них кредитування є підприємницькою практикою. У цьому значенні публічний порядок означає не абстрактну категорію, а вимогу забезпечити дію обов`язкових правил поведінки професійного кредитодавця на ринку фінансових послуг, встановлених законом для захисту слабшої сторони та для підтримання фінансового порядку. У такій моделі професійний кредитор зобов`язаний дотримуватися не окремих зручних положень, а законодавства про споживче кредитування у його цілісності, підтверджуючи це належними доказами. Тому суд не погоджується з формулою, за якою наявність підсумкової суми боргу сама по собі автоматично означає стягнення всіх нарахувань, а перевіряє, чи кредитодавець виконав обов`язкові вимоги, спрямовані на прозорість умов і реальну поінформованість споживача. Якщо позивач не довів виконання таких вимог або не надав перевірного розрахунку, суд має підстави відмовити у позові повністю чи частково навіть без заяв слабшої сторони, оскільки рішення у таких справах впливає не лише на приватний інтерес сторін, а й на суспільний інтерес у підтриманні фінансового порядку та недопущенні практик, що підривають довіру до ринку фінансових послуг.

Вимога надати докази виконання кредитодавцем обов`язкових правил споживчого кредитування не є надмірним стандартом і не створює для фінансової установи непропорційного тягаря доказування. Професійний кредитор сам обирає масову модель укладення та супроводу договорів, формує умови продукту, організовує процедури приєднання, ідентифікації клієнта, доведення інформації, надсилання примірника договору та повідомлень, а також веде облік операцій і нарахувань. Саме тому він об`єктивно зобов`язаний мати і зберігати первинні дані, які підтверджують виконання цих процедур у конкретній справі, і саме ці дані становлять звичайний зміст його ділової організації та внутрішнього контролю. За відсутності таких доказів суд не може підміняти їх припущеннями, оскільки це означало б перекласти ризик недокументованої підприємницької практики на споживача та легалізувати нарахування, перевірюваність яких не забезпечена.

Отже, якщо загальні норми ЦК України визначають загальну модель зобов`язання з повернення коштів, то Закон України «Про споживче кредитування» визначає спеціальні умови, за яких професійний кредитодавець може вимагати стягнення боргу саме у заявленому розмірі та саме у заявлений спосіб.

Суд виходить з того, що у справах про споживче кредитування вирішальним є не сам факт подання позову та внутрішнього розрахунку, а перевірюваний доказовий ланцюг: індивідуальне переддоговірне інформування, доведеність редакції умов, перевірюваність електронних повідомлень (за посиланням на дистанційну модель), а також автентичні дані про фактичну видачу та рух коштів.

У наданих матеріалах відсутні індивідуалізовані докази переддоговірного інформування (паспорт/повна вартість/реальна річна ставка саме для відповідача), відсутні докази доведення до відповідача редакції Умов і правил, чинної на момент підписання анкети-заяви, відсутні службові записи про доставку електронних повідомлень, відсутні автентичні виписки по рахунку з ідентифікацією кредитних операцій, а розрахунок заборгованості не містить первинних перевірюваних даних, які б дозволяли суду встановити факт і розмір неповерненого тіла кредиту у заявленій сумі.

Окреме значення має те, що позивач не довів саме фактичного отримання відповідачем кредитних коштів у заявленому розмірі. Кредит за своєю правовою природою передбачає не лише наявність домовленості про можливість користування коштами, а й реальне надання грошових коштів споживачу з обов`язком їх повернення на умовах строковості, повертаємоті та платності. Тому для стягнення навіть «тіла» кредиту недостатньо внутрішнього розрахунку кредитора або посилання на встановлення кредитного ліміту; суд повинен мати перевірювані первинні дані про те, які саме кошти, коли, у якому розмірі та внаслідок яких операцій були фактично отримані відповідачем і залишилися неповернутими. За відсутності таких доказів неможливо встановити саму основу грошового обов`язку відповідача перед позивачем.

За таких обставин позовні вимоги є недоведеними, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

VI. СУДОВІ ВИТРАТИ.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України у разі відмови в позові сплачений позивачем судовий збір покладається на позивача. Доказів понесення відповідачем витрат, що підлягають розподілу, у наданих матеріалах немає.

Керуючись ст. 6, ч. 2 ст. 627, ч. 3 ст. 1054 ЦК України; ст. 2, 811, 13 ч. 1 абз. 23, ч. 4 ст. 16, ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування»; ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»; ст. 415 Угоди Україна ЄС; ст. 12, 81, 141, 223, 259, 263265, 274279, 280282, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Акціонерного товариства «УНІВЕРСАЛ БАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у розмірі 28527.93 грн. відмовити.

У відшкодуванні судового збору, сплачений позивачем у розмірі 3028,00 грн. відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення може бути оскаржене до Харківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги у строк та порядку, встановлених ЦПК України.

Реквізити сторін:

Позивач: Акціонерне товариство «УНІВЕРСАЛ БАНК», код ЄДРПОУ 21133352, місцезнаходження 04114, м. Київ, вул. Автозаводська, будинок 54/19;

Відповідач: ОСОБА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ; ІПН НОМЕР_1 ; паспорт НОМЕР_2 , виданий 17.10.2003 року;

Суддя: І.Е.Бондаренко