Решение № 136378340, 04.05.2026, Автозаводський районний суд м. Кременчука

Справа № 524/15773/25

Провадження №2/524/1270/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.05.2026 року Автозаводський районний суд міста Кременчука в складі: головуючого - судді Нестеренка С.Г., за участі секретаря судового засідання Бельченко Н.Л., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кременчук Полтавської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Кременчуцької районної ради Полтавської області про стягнення грошової компенсації за невикористані дні відпустки, стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки,-

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2025 року до суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Кременчуцької районної ради Полтавської області про зобов`язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки за період з 17.08.2015 по 19.07.2022, а також про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в сумі 42 776,74 грн.

В обґрунтування позову зазначав, що з 01.06.2012 перебував у трудових відносинах із Семенівською районною радою Кременчуцького району на посаді водія легкового транспорту. 19.08.2015 р. на підставі розпорядження голови Семенівської районної ради за № 36-вс його, позивача, у зв`язку із призовом на військову службу до ЗСУ під час мобілізації на особливий період було звільнено від виконання службових обов`язків з 17.08.2015 р. із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку. У зв`язку із утворенням Кременчуцького району та реорганізацією Семенівської районної ради до Кременчуцької районної ради було передано його особову справу. 04.04.2024 р. розпорядженням голови Кременчуцької районної ради № 2-к його, позивача ОСОБА_1 , було звільнено з 04.04.2024 р. на підставі ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням). При цьому компенсацію за невикористані дні відпустки при звільненні йому не було виплачено.

Вказував, що відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції чинній до 19.07.2022 р.) за ним у період проходження військової служби зберігалися місце роботи, посада і середній заробіток, що відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про відпустки» (в тій самій редакції) включається до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку. Відтак, за його переконанням, за період з 17.08.2015 р. по 19.07.2022 р. він набув права на щорічну відпустку, яка при звільненні не була компенсована. Крім того, зазначав, що відповідач не надав йому письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні, а тому строк звернення до суду не почав спливати. Також посилався на рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025, яким ч. 1 ст. 233 КЗпП України в частині тримісячного строку для звернення до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано неконституційною.

Просив суд зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористані дні відпустки за період з 17.08.2015 р. по 19.07.2022 р., стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в сумі 42776,74 грн.

Ухвалою судді від 05 січня 2026 р. було відкрито провадження у справі, залучено сторін у справі, постановлено розглядати справу у порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.

15 січня 2026 р. до суду надійшов відзив відповідача на позов, в якому вказувалося про незгоду з позовом з підстав того, що в період з 17.08.2015 р. по 04.04.2024 р. позивача ОСОБА_1 було звільнено від виконання службових обов`язків та будь-якої роботи за трудовим договором він не виконував. На думку відповідача, ст. 119 КЗпП України як у редакції до 19.07.2022 р., так і в чинній редакції не містила гарантії у вигляді права на щорічну відпустку за місцем роботи для мобілізованих працівників; право на відпустку формується лише у зв`язку із фактичним виконанням трудової функції. Крім того, відповідач заявляв про пропуск позивачем строку звернення до суду, оскільки про звільнення та можливе порушення прав він дізнався 04.04.2024 р. при отриманні копії розпорядження, тоді як позов подано лише 11.12.2025 р., тобто більш ніж за рік.

25 березня 2026 р. до суду надійшла відповідь представника позивача на відзив відповідача на позов, в якій зверталася увага на відсутність порушень строку звернення з позовом, наявності права на компенсацію за невикористані дні відпустки, наявності рішення КСУ від 11.12.2025 р. у справі № 1-7/2024 (337/24).

У судове засідання сторони, їх представники, які були належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, не прибули, представники сторін у справі просили здійснити розгляд справи за їх відсутності.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані учасниками справи докази у їх сукупності, встановив наступне.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як визначено у ст. 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення, не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, однак п. 1 ст. 6 Конвенції не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (справа «Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 01.06.2012 р. перебував у трудових відносинах із Семенівською районною радою Полтавської області на посаді водія легкового транспорту.

Розпорядженням голови Семенівської районної ради за № 36-вс від 19.08.2015 р. у зв`язку з призовом на військову службу до Збройних Сил України під час мобілізації на особливий період ОСОБА_1 було звільнено від виконання службових обов`язків з 17.08.2015 р. із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку.

Розпорядженням голови Кременчуцької районної ради № 21-к від 18.07.2022 р. відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 р. ОСОБА_1 було зупинено нарахування та виплату середнього заробітку з 19.07.2022р.

04.04.2024 р. розпорядженням голови Кременчуцької районної ради за № 2-к ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України. Копію зазначеного розпорядження позивач отримав 04.04.2024 р., про що свідчить його підпис на примірнику розпорядження.

Із листа Кременчуцької районної ради № 01-18/510 від 06.11.2025 р. вбачається, що компенсація за невикористані дні відпустки при звільненні ОСОБА_1 не нараховувалася та не виплачувалася; особова картка П-2 не містить записів про надання відпусток за спірний період; при звільненні письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми з розшифровкою кожного виду виплати позивачеві надано не було.

При цьому відповідач підтвердив, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить 326,54 грн.

Щодо права позивача на компенсацію за невикористану відпустку.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності.

Частиною 2 ст. 9 Закону України «Про відпустки» (в редакції чинній до 19.07.2022р.) передбачалось, що до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується, зокрема, час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково.

Частиною 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022р.) передбачалось, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що у період з 17.08.2015 р. по 19.07.2022 р. за ОСОБА_1 зберігалися місце роботи, посада і середній заробіток. Отже, зазначений період відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про відпустки» (в редакції чинній до 19.07.2022р.) підлягав включенню до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. за № 2352-ІХ, який набрав чинності з 19.07.2022 р., до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про відпустки» внесено зміни, відповідно до яких час проходження військової служби в умовах, визначених ч. 3 ст. 119 КЗпП України, виключено зі стажу, що дає право на щорічну основну відпустку. Відтак такі зміни до Закону не мають зворотної сили і поширюються лише на відносини, що виникли після 19.07.2022 р.

Таким чином, за позивачем ОСОБА_1 за період з 17.08.2015 р. по 18.07.2022 р. включно зберігалося право на щорічну основну відпустку.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки. Оскільки станом на день звільнення позивача, тобто 04.04.2024 р., відповідач не здійснив нарахування та виплату грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки, а відповідач не спростував наведене шляхом надання належних і допустимих доказів, то суд дійшов висновку про обґрунтованість та підставність позову в цій частині вимог.

З доводами відповідача про те, що ст. 119 КЗпП України не містила гарантії права на відпустку для мобілізованих працівників, суд не погоджується, оскільки право на відпустку виникало не з підстав передбачених ст. 119 КЗпП, а з підстав згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України «Про відпустки», яка у відповідній редакції безпосередньо включала до відпускного стажу час збереження місця роботи та заробітної плати.

Стаття 119 КЗпП є нормою, що встановлює гарантії збереження місця роботи і посади, тоді як ч. 2 ст. 9 Закону України «Про відпустки» визначає наслідки цієї гарантії для відпускного стажу.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У ст. 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Судом достовірно встановлено, що при звільненні позивача 04.04.2024 р. відповідач не здійснив дії по обчисленню та виплаті позивачеві грошової компенсації за невикористані дні відпустки, яка, виходячи із встановлених судом обставин, належала до виплати. Письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні відповідачем надано не було. Отже, розрахунок при звільненні здійснено не в повному обсязі та з порушенням встановленого ст. 116 КЗпП України порядку.

Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року за № 8-рп/2013 роз`яснив, що під заробітною платою, яка належить працівникові, слід розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. До «усіх виплат» (заробітна плата, виплата вихідної допомоги, інші виплати) також належить і компенсація за невикористані дні відпустки».

З огляду на викладене, вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є обґрунтованою. Відповідач підтвердив, що середньоденний заробіток позивача становить 326,54 грн. Кількість робочих днів за шість місяців з 04.04.2024 р. по 03.10.2024 р. становить 131 робочий день. Відтак розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку в межах шести місяців, визначених ч. 1 ст. 117 КЗпП України становить 42776,74 грн. (131 ? 326,54 грн.).

Інших обставин судом не встановлено, відповідачем не доведено протилежного та не спростовано позицію позивача.

Щодо строків звернення до суду.

Відповідач просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на пропуск позивачем строку звернення до суду, оскільки ОСОБА_1 отримав копію розпорядження про звільнення 04.04.2024 р., тоді як позов подано лише 11.12.2025 р.

Суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції чинній з 19.07.2022р.) передбачено, що у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, тримісячний строк звернення до суду обчислюється з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні (стаття 116 КЗпП України).

Судом встановлено, і відповідач цього не заперечує, що при звільненні 04.04.2024р. Кременчуцька районна рада не склала та не вручила ОСОБА_1 письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми із зазначенням окремо кожного виду виплати, як того вимагає ст. 116 КЗпП України. За таких умов юридичний факт, з яким ч. 2 ст. 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу тримісячного строку, - одержання відповідного письмового повідомлення - не настав. Отже, строк звернення до суду в частині вимоги про виплату сум при звільненні не почав спливати, і позов поданий у межах цього строку.

Суд враховує, що рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025 р. у справі № 1-7/2024 (337/24) частину першу ст. 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат визнано такою, що не відповідає Конституції України. Зазначене рішення набрало чинності з дня його ухвалення - 11.12.2025р.

Відповідно до правової позиції Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленої у постанові від 07.08.2024 р. у справі за № 616/458/21, рішення Конституційного Суду України підлягають врахуванню при вирішенні справи незалежно від моменту виникнення спірних правовідносин. Позов подано 11.12.2025 р., тобто в день набрання чинності рішенням Конституційного Суду. За сукупністю викладених підстав строк звернення до суду позивачем не пропущено.

Вирішуючи питання щодо судових витрат, суд враховує наступне.

Оскільки позивач в силу вимог п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду з вимогою про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, що є складовою винагороди за результатами праці, позов в цій частині підлягає до задоволення, то витрати зі сплати судового збору відповідно до вимог статті 141 ЦПК України слід покласти по цій вимозі на відповідача шляхом стягнення з відповідача на користь держави судового збору у розмірі 1211,20 грн. за ставкою на день звернення з позовом фізичною особою.

Крім того, позивачем сплачено судовий збір в розмірі 1211,20 грн. за позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, який не є складовою оплати праці, а оскільки позов підлягає задоволенню і в цій частині вимоги, то з відповідача на користь позивача слід стягнути кошти у повернення сплаченого судового збору у розмірі 1211,20 грн.

Сторони не заявляли про понесення ними будь-яких інших судових витрат.

Справа розглянута в межах заявлених позовних вимог та наданих учасниками справи доказів.

Керуючись ст. 94, 115, 116, 117, 221, 231, 233, 238 КЗпП України, ст. 4, 5, 10-13, 18, 76-81, 83, 133, 141, 258, 264, 265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 - задовольнити.

Зобов`язати Кременчуцьку районну раду Полтавської області здійснити дії по обчисленню та виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період з 17 серпня 2015 року по 18 липня 2022 року включно.

Стягнути з Кременчуцької районної ради Полтавської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні за період з 04 квітня 2024 року по 03 жовтня 2024 року включно у розмірі 42776,74 грн. (сорок дві тисячі сімсот сімдесят шість гривень 74 копійки), який підлягає оподаткуванню на загальних підставах.

Стягнути з Кременчуцької районної ради Полтавської області на користь ОСОБА_1 кошти у повернення сплаченого судового збору у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок) та на користь держави судовий збір у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Кременчуцька районна рада Полтавської області, код ЄДРПОУ 22543942, юридична адреса: Полтавська область, м. Кременчук, вул. Соборна, буд. № 14/23.

Повний текст рішення суду виготовлено 08 травня 2026 року.

Рішення може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення та підписання повного тексту.

Рішення набирає законної сили, якщо не подана апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Суддя: