Приговор № 133358286, 12.01.2026, Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/2106/25

Провадження №1-кп/132/212/26

Вирок

Іменем України

12 січня 2026 року місто КАЛИНІВКА

КАЛИНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

при секретарях судового засідання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Калинівка Вінницької області, кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025020220000182 від 21 травня 2025 року, за обвинувальним актом, складеним у відношенні:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Дружківка Донецької області, українця, громадянина України, із середньо-спеціальною освітою, одруженого, фізичної особи підприємця, раніше не судимого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 ,

який обвинувачується у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України,

за участі сторін кримінального провадження:

прокурорів ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

захисника обвинуваченого адвоката ОСОБА_9 ,

обвинуваченого ОСОБА_10 ,

ВСТАНОВИВ:

Обвинувачений ОСОБА_11 будучи військовозобов`язаним, перебуває на військовому обліку військовозобов`язаних в ІНФОРМАЦІЯ_2 . Так, Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року № 69/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 03 березня 2022 року № 2105-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на території України з 24 лютого 2022 року введений воєнний стан, дія якого неодноразово була продовжена, востаннє відповідно до Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану України» від 14 січня 2025 року №26/2025, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 15 січня 2025 року № 4220-ІХ, з 08 лютого 2025 року строком на 90 діб, тобто до 09 травня 2025 року, у зв`язку із чим, з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до положень частини 2 статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини 1 статті 106 Конституції України, було оголошено та проводиться загальна мобілізація. За довідкою військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 від 04 червня 2024 року № 113/1062, військовозобов`язаного ОСОБА_11 визнано придатним до військової служби за віком і станом здоров`я. 02 травня 2025 року військовозобов`язаний ОСОБА_11 прибувши до ІНФОРМАЦІЯ_2 , та перебуваючи у його приміщенні, розташованому за адресою: АДРЕСА_3 , особисто отримав від уповноваженої особи центру старшого офіцера відділення рекрутингу та комплектування, майора ОСОБА_12 повістку на відправку, з наказом прибути 03 травня 2025 року о 07год.00хв. до особливого розпорядження до ІНФОРМАЦІЯ_2 , з метою його призову по мобілізації до Збройних Сил України, з подальшою відправкою до Військової частини НОМЕР_1 . Незважаючи на це, ОСОБА_11 , будучи військовозобов`язаним, придатним до військової служби, не маючи відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» права на відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, а також, будучи належним чином повідомленим у встановленому законом порядку про необхідність прибути до ІНФОРМАЦІЯ_2 для подальшого відправлення до Військової частини НОМЕР_1 , для проходження військової служби у зв`язку з оголошенням мобілізації та призовом на військову службу у Збройні Сили України по мобілізації, без поважних на те причин, з метою ухилення від призову, маючи можливість прибути, умисно не прибув у вказаний у повістці день та час до ІНФОРМАЦІЯ_2 , для його призову за мобілізацією в Збройні Сили України, чим порушив порядок комплектування Збройних Сил України та вимоги статті 65 Конституції України. Вподальшому, на телефонні дзвінки уповноваженої особи ІНФОРМАЦІЯ_2 старшого офіцера відділення рекрутингу та комплектування, майора ОСОБА_12 ОСОБА_11 не відповідав, до ІНФОРМАЦІЯ_2 не з`явився, та таким чином, без поважних причин, здійснив ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.

Обвинувачений ОСОБА_11 в судовому засіданні при розгляді вказаної справи, свою вину в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні не визнав, в своїй вступній промові, а також під час надання показів в якості обвинуваченого, зазначив, що він є ОСОБА_13 з 2010 року, про це свідчить спосіб його життя, дотримання ним біблійних норм у житті, а також його ставлення до богослужінь Свідків Єгови. Релігійні переконання, які основані на Біблії, не дозволяють використовувати йому зброю, приймати військову присягу, носити військову форму, виконувати накази військового командира, та отримувати зарплатню військового, а тому на його переконання, виконання військового обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Натомість, пропозиції бути капеланом, військових кухарем чи інші подібні посади для нього не є альтернативною службою.

Суд критично оцінює покази обвинуваченого ОСОБА_11 , який категорично заперечує свою причетність до інкримінованого йому кримінального правопорушення, оскільки його доводи (твердження) не узгоджуються з матеріалами даного кримінального провадження та спростовуються сукупністю наявних у справі доказів.

Винуватість ОСОБА_11 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, підтверджується наступними доказами:

Допитаний в якості свідка старший офіцер відділення рекрутингу та комплектування ІНФОРМАЦІЯ_2 , майор ОСОБА_12 в судовому засіданні суду пояснив, що ОСОБА_11 за висновком військово-лікарської комісії був визнаний придатним до військової служби за віком і станом здоров`я, у зв`язку із чим, йому була видана бойова повістка на відправку, з наказом прибути 03.05.2025 року до особливого розпорядження до ІНФОРМАЦІЯ_2 , з метою його призову по мобілізації до Збройних Сил України, з подальшою відправкою до відповідної військової частини. Незважаючи на це, ОСОБА_11 не прибув у вказаний у повістці день та час, без поважних причин. На його телефонні дзвінки, ОСОБА_11 не відповідав.

Допитані в якості свідків захисту ОСОБА_14 , ОСОБА_15 суду повідомили, що ОСОБА_11 є священнослужителем місцевої релігійної громади Свідків Єгови в місті Калинівка, який в силу своїх релігійних переконань не може виконувати військових обов`язок. Стосовно конкретних обставин ухилення ОСОБА_11 від призову на військову службу під час мобілізації, що є предметом судового розгляду, їм нічого не відомо, оскільки вони не були очевидцями вручення бойової повістки та неприбуття за нею на виклик.

При викладені показів зазначених осіб суд враховує, що положеннями чинного КПК України не передбачено обов`язку суду дослівно викладати показання (потерпілого, свідків, експертів, спеціалістів) таке джерело доказів відображається судом у тому обсязі, який необхідний для встановлення істини у кримінальному провадженні, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 754/10882/17 (провадження № 51-1223км22).

З урахуванням цього, покази вищезазначених осіб відображені без зайвої деталізації, а саме містять сутнісну (змістовну) їх складову.

Крім показань вищезазначених осіб, які були допитані в судовому засіданні під час розгляду даного кримінального провадження, вина ОСОБА_11 також підтверджується наступними доказами:

повідомленням про кримінальне правопорушення від 19.05.2025 року за № 1233, згідно якого, начальник ІНФОРМАЦІЯ_2 підполковник ОСОБА_16 просить начальника відділення поліції № 1 Хмільницького районного відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області в порядку статті 214 КПК України прийняти та зареєструвати повідомлення про вчинене ОСОБА_11 кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України, до якого долучив: копію направлення ОСОБА_11 на медичний огляд військово-лікарської комісії; копію картки обстеження та медичного огляду ОСОБА_11 ; копію довідки військово-лікарської комісії про придатність військовозобов`язаного ОСОБА_11 до проходження військової служби; копію поіменного списку до військової частини НОМЕР_1 , до якого включено ОСОБА_11 ; копію розписки про отримання ОСОБА_11 повістки про включення в команду навчального центру; копію попередження ОСОБА_11 щодо неприбуття за повісткою; копію рапорту майора ОСОБА_12 ;

протоколом тимчасового доступу до речей і документів, складеним 30.05.2025 року старшим слідчим слідчого відділу відділення поліції № 1 Хмільницького районного відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області капітаном поліції ОСОБА_17 , згідно якого, на підставі ухвали слідчого судді Калинівського районного суду Вінницької області ОСОБА_18 від 27.05.2025 року у справі №132/1617/25 (номер провадження 1-кс/132/276/25), був отриманий тимчасовий доступ до особової справи ОСОБА_11 , які перебувають у володінні ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якої вилучено наступні документи: направлення ОСОБА_11 на медичний огляд військово-лікарської комісії, з метою визначення ступеня його придатності до військової служби від 29.05.2024 року за № 3040; картку обстеження та медичного огляду ОСОБА_11 від 04.06.2024 року за №113/1062; довідку військово-лікарської комісії від 04.06.2024 року за № 113/1062; військовий квиток серії НОМЕР_2 від 01.05.2025 року на ім`я ОСОБА_11 ; поіменний список військовозобов`язаних, які призвані ІНФОРМАЦІЯ_2 (Калинівка) і відправлені у складі команди « НОМЕР_1 » від 02.05.2025 року за № 1097; мобілізаційне розпорядження та розписку № 3122 від 02.05.2025 року; попередження начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 полковника ОСОБА_19 від 21.04.2025 року;

направленням від 29.05.2024 року за вих.№ 3040, згідно якого, начальник ІНФОРМАЦІЯ_2 (Калинівка) ОСОБА_16 направив ОСОБА_11 на медичний огляд військово-лікарської комісії, з метою визначення ступеня його придатності до військової служби, до КП « ІНФОРМАЦІЯ_3 » Калинівської міської ради;

карткою обстеження та медичного огляду від 04.06.2024 року за № 113/1062, згідно якої, військово-лікарською комісією ІНФОРМАЦІЯ_2 (Калинівка) в КП « ІНФОРМАЦІЯ_3 » Калинівської міської ради був проведений медичний огляд ОСОБА_11 , за результатами якого встановлено, що за станом свого здоров`я, він придатний до військової служби;

довідкою військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 (Калинівка) від 04.06.2024 року за вих.№ 113/1062, згідно якої, проведено 04.06.2024 року медичний огляд ОСОБА_11 , який на підставі графи ІІ Розладу хвороб, графи ТДВ, придатний до військової служби;

військовим квитком серії НОМЕР_2 , виданим 01.05.2025 року ІНФОРМАЦІЯ_4 , згідно записів якого, ОСОБА_11 на підставі Указів Президента України від 24.02.2022 року № 69/2022, від 14.01.2025 року № 27/2025, призваний у Збройні Сили України по мобілізації (ВОС 956647А «Робітник будівельних робіт»);

поіменним списком військовозобов`язаних, які призвані ІНФОРМАЦІЯ_2 (Калинівка) і відправлені у складі команди « НОМЕР_1 » від 02.05.2025 року за вих.№ 1097, згідно якого, ОСОБА_11 був включений в склад команди для направлення в розпорядження командира Військової частини НОМЕР_1 (пункт призначення: АДРЕСА_4 ; час прибуття в пункт призначення: 03.05.2025 року; порядок відправки: автомобільним транспортом);

мобілізаційним розпорядженням та розпискою № 3122 від 02.05.2025 року, згідно яких, ОСОБА_11 отримав повістку на відправку, з наказом прибути 03.05.2025 року о 07год.00хв. до особливого розпорядження до ІНФОРМАЦІЯ_2 , з метою його призову по мобілізації до Збройних Сил України, з подальшою відправкою до Військової частини НОМЕР_1 ;

попередженням начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 полковника ОСОБА_19 , згідно якого, ОСОБА_11 в письмовій формі 21.04.2025 року попереджений про те, що у разі неявки у вказаний у повістці термін або відмови від отримання повістки, він підлягає кримінальній відповідальності за ст.336 КК України;

повідомленням б/н від 02.05.2025 року, згідно якого, ОСОБА_11 повідомляє начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 про те, що він отримав повістку на відправку, з наказом прибути 03.05.2025 року до особливого розпорядження до ІНФОРМАЦІЯ_2 , однак з`являтися до даного центру комплектування та соціальної підтримки не буде, з мотивів релігійних переконань;

рапортом від 16.05.2025 року за вх.№ 4311, згідно якого, старший офіцер відділення рекрутингу та комплектування ІНФОРМАЦІЯ_2 , майор ОСОБА_12 доводить до відома начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 про те, що військовозобов`язаний, солдат запасу ОСОБА_11 не прибув 03.05.2025 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 , по бойовій повістці, для відправки в команду навчального центру військової частини НОМЕР_1 . Так, ОСОБА_11 отримав 02.05.2025 року в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 бойову повістку на 03.05.2025 року на 07.00год. в команду навчального центру Військової частини НОМЕР_1 . За висновком військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_2 від 04.06.2024 року у протоколі № 113/1062 визнаний придатний до військової служби. Попередження щодо кримінальної відповідальності за ст.336 КК України, ОСОБА_11 доведено під особистий підпис;

листом-відповіддю від 12.06.2025 року за вих.№ 07-Б-31, згідно якого, директор Комунального підприємства « ІНФОРМАЦІЯ_5 » Калинівської міської ради ОСОБА_20 на запит старшого слідчого слідчого відділу відділення поліції № 1 Хмільницького районного відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_17 від 12.06.2025 року № 580-2025 повідомив, що ОСОБА_11 , який задекларований до сімейного лікаря ІНФОРМАЦІЯ_6 , за медичною допомогою у період часу з 02.05.2025 року по 21.05.2025 року не звертався;

листом-відповіддю від 12.06.2025 року за вих.№ 04-539, згідно якого, директор Комунального підприємства « ІНФОРМАЦІЯ_3 » Калинівської міської ради ОСОБА_21 на запит старшого слідчого слідчого відділу відділення поліції № 1 Хмільницького районного відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_17 від 12.06.2025 року № 581-2025 повідомив, що ОСОБА_11 за медичною допомогою до закладу охорони здоров`я у період часу з 02.05.2025 року по 21.05.2025 року не звертався, на амбулаторному та/або стаціонарному лікуванні не перебував.

Пленум ІНФОРМАЦІЯ_7 в своїй постанові «Про виконання судами законодавства і постанов Пленуму Верхового суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29.06.1990 року № 5 (пункт 16) зазначив, що суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення.

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (стаття 84 КПК України).

Згідно з положеннями частини 1 статті 94 КПК України, суд повинен оцінювати докази на основі всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Диспозицією статті 336 КК України передбачена відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

За приписами статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час мобілізації громадяни (військовозобов`язані та резервісти) зобов`язані з`явитися на збірні пункти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними повістках або мобілізаційних розпорядженнях (пункт 1 частини 3 цієї статті). У разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов`язаний з`явитися у зазначені у ній місце та строк (абзац 3 частини 3 цієї статті).

Поважними причинами неприбуття громадянина у строк, визначений у повістці, які підтверджені документами відповідних уповноважених державних органів, установ та організацій (державної та комунальної форм власності), визнаються:

перешкода стихійного характеру, хвороба громадянина, воєнні дії на відповідній території та їх наслідки або інші обставини, які позбавили його можливості особисто прибути у визначені пункт і строк;

смерть його близького родича (батьків, дружини (чоловіка), дитини, рідних брата, сестри, діда, баби) або близького родича його дружини (чоловіка) (абзац 7 частини 3 цієї статті).

Об`єктом правопорушення кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, в широкому розумінні, є суспільні відносини у сфері переведення економіки, діяльності органів влади, самоврядування, інших сфер і галузей країни на функціонування у період воєнного стану, а Збройних Сил України та інших воєнізованих формувань на організацію і штати воєнного часу. У більш вузькому розумінні, це передбачений законом порядок підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших формувань на рівні, що забезпечує вимоги національної безпеки.

Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, проявляється в ухиленні від призову на військову службу шляхом дії або так званої змішаної бездіяльності (ухилення від виконання певного обов`язку вчинюється шляхом вчинення певних дій). Ухилення від призову за мобілізацією у формі бездіяльності полягає у неявці до місця, визначеного у повістці або наказі начальника територіального центру комплектування та соціальної підтримки, зокрема до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для відправлення до військової частини. Злочин є закінченим з моменту неявки військовозобов`язаного до такого місця.

Суб`єктом злочину є громадяни України (або іншої країни) чоловічої або жіночої статі - військовозобов`язані, які підлягають мобілізації, резервісти.

Суб`єктивна сторона вказаного кримінального правопорушення характеризується прямим умислом, тобто коли військовозобов`язаний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачав його суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання.

Отже, дії особи матимуть склад злочину, передбаченого ст.336 КК України, у разі якщо вона під час мобілізації на особливий період, отримавши повістку про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, без визначених законом поважних причин, не з`явилася у зазначені у цій повістці місце та строк до збірного пункту територіального центру комплектування та соціальної підтримки для відправлення до військової частини.

Оцінюючи зібрані у даному кримінальному провадженні та досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд вважає їх належними та допустимими, такими, що не протирічать один одному, приймає їх та приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_11 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України.

Відповідно до частини першої статті 22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення в стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Виходячи з принципу диспозитивності, зазначеного у статті 26 КПК України, сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом. При цьому, суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом. Таким чином, сторона, зацікавлена у розгляді та вирішенні певного питання, має порушити його перед судом і на відповідній стадії провадження.

Під час судового провадження, суд дотримуючись вимог статей 10, 22 КПК України, створив всі необхідні та належні умови для реалізації сторонами кримінального провадження їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Так, відповідно до принципів диспозитивності, змагальності сторін та свободи подання ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості, обвинувачений та його захисник мали можливість для з`ясування обставин, що мають значення для даного кримінального провадження, реалізувати права, передбачені статтею 42 КПК України, зокрема вимагати виклику і допиту свідків захисту; збирати і подавати суду докази.

Доводи (твердження) обвинуваченого ОСОБА_11 про наявність у нього релігійних переконань, несумісних із виконанням військового обов`язку, що виключає кримінальну відповідальність за ст.336 КК України, є неспроможними та хибними з огляду на наступне.

Положення частини четвертої статті 35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Відповідно до приписів статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до статті 65 Конституції України, є обов`язком громадян України.

Строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.

Тобто Україна запровадила альтернативи військовій службі у мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку російської федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.

Україна як держава веде облік осіб, які є військовозобов`язаними, і здійснює стратегічне планування оборонних операцій з урахуванням інформації про кількість осіб, які перебувають на такому обліку та можуть у разі загрози державності під час війни бути залучені до оборони держави.

Питання, аналогічні тим, які порушені стороною захисту та послідовно обстоювались нею у ході даного судового провадження, були предметом розгляду та оцінки об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду. За результатами розгляду об`єднана палата у постанові від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24, сформулювала висновок щодо правозастосування, відповідно до якого законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст.336 КК України. Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.

Як зазначила об`єднана палата, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина друга статті 35 Конституції України, частина третя статті 18 Пакту і частина друга статті 9 Конвенції допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля.

Об`єднаною палатою було враховано, що положення статті 18 Пакту не допускають відступу за будь-яких обставин. Відступ від зобов`язань, передбачених статтею 9 Конвенції, допускається відповідно до її статті 15, однак з 04 квітня 2024 року заявлений раніше Україною відступ від зобов`язань за цією статтею було відкликано. Таким чином, ці положення міжнародних договорів діють у повному обсязі.

Законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни. На думку об`єднаної палати, національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості. Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим й послідовним вибором законодавця.

Об`єднана палата вважала, що неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Адже українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (див., наприклад, рішення у справі «Cristian-Vasile Terhes against Romania» від 13 квітня 2021 року, № 49933/20).

У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.

Об`єднана палата не залишила поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення Європейського суду з прав людини, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання (зокрема, рішення «Bayatyan v. Armenia» від 07 липня 2011 року, № 23459/03). Погоджуючись з тлумаченням Європейського суду з прав людини статті 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, об`єднана палата, однак, вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку російської федерації, не дає можливості вважати висновки Європейського суду з прав людини, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішує об`єднана палата.

Об`єднана палата не вбачала підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване частиною четвертою статті 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає статті 35 Конституції в сукупності зі статтями 17 та 65 Основного Закону України.

За таких обставин, на думку об`єднаної палати, законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (в тому числі ст.336 КК України, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить статті 35 Конституції України.

Щодо пропорційності такого обмеження об`єднана палата визнала, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент.

Об`єднана палата визнала, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією, їх необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень.

Водночас об`єднана палата вважала, що ситуація, у якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погодилася з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, на думку об`єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов`язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.

З огляду на вищенаведене об`єднана палата констатувала, що законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і така відмова зумовлює відповідальність за ст.336 КК України, а обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

Суд враховує зазначену правову позицію як таку, що відображає усталену практику Верховного Суду щодо співвідношення конституційного права на свободу віросповідання та обов`язку громадянина захищати Україну в умовах воєнного стану.

Призов громадянина на військову службу під час мобілізації не означає обов`язкового залучення його до участі у бойових діях зі зброєю, оскільки відповідно до положень Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та роз`яснень, викладених у постанові Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 601/2491/22, військовозобов`язаний може бути задіяний на посадах, не пов`язаних із застосуванням зброї, зокрема при виконанні робіт з інженерного забезпечення, транспортування поранених, ремонту техніки, будівництва укріплень тощо.

У період, коли український народ проходить через найважче випробування своєї історії, кожен громадянин має усвідомити, що держава тримається не лише на законах і зброї, а передусім на людях, які не залишають її в годину небезпеки. Любов до Батьківщини вимірюється не словами, а готовністю зробити свій внесок у її збереження, хай навіть найменший у праці, служінні, допомозі іншим. У цій боротьбі немає чужих чи другорядних ролей, бо кожен вчинок, спрямований на зміцнення держави, це крок до спільної перемоги над злом, що загрожує її існуванню. І саме від цієї єдності духу залежить майбутнє нашої держави.

У цьому провадженні, ОСОБА_11 , який повідомив про свої релігійні переконання, планували задіяти у захисті України як робітника будівельних робіт, що вбачається з військового квитка серії НОМЕР_2 , виданого 01.05.2025 року ІНФОРМАЦІЯ_8 , в якому зазначено, що ОСОБА_11 визначено ВОС 956647А «Робітник будівельних робіт». Тобто, держава навіть в умовах воєнного стану та мобілізації врахувала повідомлену ОСОБА_11 інформацію про його віру. Підстав вважати, що ОСОБА_11 мав би служити за невизначеною ВОС 956647А « ІНФОРМАЦІЯ_9 » не було, оскільки він не з`явився для проходження будь-якої військової служби, зокрема тієї, яка не пов`язана із використанням та носінням зброї.

Суд не погоджується із позицією сторони захисту про те, що має місце порушення статті 35 Конституції України та статті 9 Європейської конвенції з прав людини. Підстав стверджувати про те, що Україна порушила свої позитивні зобов`язання перед громадянином, який взагалі не з`явився для проходження військової служби за ВОС 956647А «Робітник будівельних робіт» немає, оскільки вони відсутні через дії саме цього громадянина (нез`явлення за повісткою). Держава навпаки зі свого боку врахувала інформацію ОСОБА_11 про його віросповідання і визначила проходження для нього військової служби за спеціальністю, не пов`язаною із використанням і носінням зброї (в цьому випадку ВОС 956647А «Робітник будівельних робіт»).

Повідомлену обвинуваченим та його захисником інформацію про те, що ОСОБА_11 як Свідок Єгови за своїм віросповідуванням взагалі не може приймати військову присягу, носити військову форму, виконувати накази військового командира, та отримувати зарплатню військового, суд оцінює як категоричну відмову від виконання обов`язку по захисту України загалом.

Суд не вважає, що необхідністю одягати військову форму і виконання військової служби не пов`язаної із використанням і носінням зброї є таким, що призводить до «загибелі особи в цивільному розумінні». Під час ведення війни, коли йдеться про реальну можливість фізичної загибелі сотень цивільних людей і про реальне захоплення держави, навряд чи залучення будь-якого військовозобов`язаного, в тому числі й особи, яка є Свідком Єгови та сповідує цю релігію, становить такі душевні страждання для людини, які можна порівняти з її смертю в цивільному плані.

У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання.

Суд вважає, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.

З іншого боку держава в особі її органів приймає і фіксує інформацію про віросповідування громадян, які перебувають на військовому обліку, і як свідчать навіть обставини цієї справи, враховує факт належності до певної релігії, визначаючи вид діяльності, військову спеціальність, до якої планують залучити мобілізованого.

Захисник обвинуваченого адвокат ОСОБА_22 також мотивує свою позицію й тим, що ОСОБА_11 не відмовляється допомагати державі та займається гуманітарними місіями тощо.

Однак, до наданої довідки Релігійної організації « ІНФОРМАЦІЯ_10 » від 12.04.2024 року за № 6022, згідно змісту якої, ОСОБА_11 є волонтером, який цілодобово надає допомогу постраждалим особам та біженцям, суд відноситься критично, оскільки дана інформація не підтверджена жодними належними та допустимими доказами, та не містить першоджерел, які підтверджують зазначений факт. Окрім цього, особи, які займаються волонтерством, не звільняються від виконання передбачених законом обов`язків.

Суд зауважує, що завданням мобілізації військовозобов`язаних є реалізація тих завдань, в тому числі, які не пов`язані із використанням та носінням зброї, які планує і координує керівництво Збройних сил України.

Суд наголошує, що ситуація мобілізації для боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави для держави очікувати від військовозобов`язаних громадян України прийняття певних обмежень. Натомість за обставинами цієї справи ОСОБА_11 з посиланням на своє віросповідання відмовляється виконувати свій обов`язок по захисту України під час воєнного стану навіть виконуючи діяльність, яка жодним чином не пов`язана із використанням і носінням зброї, наголошує на тому, що не може приймати військову присягу, носити військову форму, виконувати накази військового командира, та отримувати зарплатню військового.

Суд вважає, що держава зі свого боку виконала свої позитивні зобов`язання і пропорційність між виконанням обов`язку по захисту України та віросповіданням конкретного громадянина були враховані.

Суд не вдається до аналізу рішень Європейського суду з прав людини в контексті відмови від військової служби через релігійні переконання, оскільки жодне з рішень цього Суду не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України з урахуванням ресурсів обох держав, характеру нападів, кількості обстрілів, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, в тому числі проти жінок та дітей.

Суд звертає увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території російської федерації, а й з території Республіки Білорусь, а сам військовий супротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.

Відтак в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов`язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах Європейського суду з прав людини), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.

Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку російської федерації. Тобто мобілізація з боку держави України є єдинонеобхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває у стані «оборонної війни».

Під час мобілізації військовозобов`язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.

На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних).

Аргументи про те, що релігійні переконання не дозволяють одягати військову форму та здійснювати діяльність, яка не пов`язана із використанням та носінням зброї, суд не може оцінити як такі, які настільки обмежують можливість сповідувати певну віру, що виключають можливість виконання військовозобов`язаним громадянином України свого обов`язку по мобілізації під час воєнного стану.

У розглядуваній справі на наявність у ОСОБА_11 глибоких релігійних переконань сторона захисту покликається на показання свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , які були допитані під час даного кримінального провадження. Довідка про факт входження до релігійного об`єднання Свідків Єгови під час дії правового режиму воєнного стану також не доводить вказаного факту.

Згідно з показаннями свідка ОСОБА_12 та долученого до матеріалів цього кримінального провадження поіменного списку військовозобов`язаних, які призвані ІНФОРМАЦІЯ_11 (Калинівка) і відправлені у складі команди « НОМЕР_1 » від 02.05.2025 року № 1097, ОСОБА_11 була вручена повістка для прибуття до навчального центру, що розташований в селі Висока Піч Житомирської області, тобто до місця, яке максимально віддалене від бойових дій.

Натомість, ОСОБА_11 ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.

З огляду на викладене, суд погоджується із правовою кваліфікацією дій ОСОБА_11 за ст.336 КК України.

Аналогічна позиція міститься в постанові Верховного Суду від 15 квітня 2025 року у справі № 573/406/24.

Відповідно до положень статті 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Обвинувальний вирок може бути ухвалений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів.

Тобто, дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений статтею 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Цей стандарт у кримінальному провадженні, на думку суду було дотримано.

Дослідивши всебічно і об`єктивно усі обставини кримінального провадження, судом не було виявлено таких обставин, яким би версія обвинувачення не надала розумного пояснення або які би свідчили про можливість іншої версії інкримінованої події.

Сторона обвинувачення змогла довести в суді встановлені під час досудового розслідування обставини, які підлягають доказуванню, а також формулювання обвинувачення, яке прокурор уважав установленим.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що винність ОСОБА_11 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення при обставинах, викладених в обвинувальному акті, доведені повністю, а дії ОСОБА_11 за ст.336 КК України, а саме в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації, правильно кваліфіковані органом досудового розслідування.

Положення частини 2 статті 50 КК України встановлюють, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання суди мають керуватися принципами призначення покарання, до яких належать, у тому числі, принцип індивідуалізації та принцип справедливості покарання.

Відповідно до змісту статті 65 КК України, особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації це покарання має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, що його пом`якшують та обтяжують.

Згідно пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержуватися вимог статті 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.

За роз`ясненнями, викладеними у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (стаття 12 КК України), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо). Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з`ясувати його вік, стан здоров`я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім`ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.

Прокурор ОСОБА_23 у своїй промові, під час виступу у судових дебатах, просив визнати ОСОБА_11 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на 4 (чотири) роки, які він має відбувати реально.

Обвинувачений ОСОБА_11 у своїй промові, під час виступу у судових дебатах, та при зверненні до суду із останнім словом, просив його виправдати, оскільки він не вважає себе винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, та його вину не доведено належними доказами.

Захисник обвинуваченого адвокат ОСОБА_22 підтримала позицію свого підзахисного.

Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_11 , суд враховує ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, особу винного, обставини, що пом`якшують і обтяжують його покарання.

Обвинувачений ОСОБА_11 вчинив кримінальне правопорушення, яке відповідно до положень статті 12 КК України, віднесене до умисного нетяжкого злочину, який створює в очах громадян та суспільства в цілому, негативне враження безладдя, безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації, що свідчить про значну суспільну небезпечність такого кримінального правопорушення.

Відповідно до паспорту громадянина України серії НОМЕР_3 , виданого 02 листопада 2005 року Дружківським МВ УМВС України в Донецькій області, ОСОБА_11 народився ІНФОРМАЦІЯ_12 в місті Дружківка Донецької області, з 15 грудня 2007 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 , виданого 18.11.2014 року ІНФОРМАЦІЯ_13 , ОСОБА_11 з 11 жовтня 2014 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_24 .

За довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 508-7001386865, виданою 01 серпня 2022 року ІНФОРМАЦІЯ_14 , ОСОБА_11 з 01 серпня 2022 року має спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи, фактичним місцем проживання якого є: АДРЕСА_2 .

Відповідно до виписки № 2237859553234 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 01 травня 2025 року, ОСОБА_11 взятий 26 лютого 2018 року на облік в якості фізичної особи підприємця, видом економічної діяльності якого є: оброблення даних, розміщення інформації на веб-вузлах і пов`язана з ними діяльність (основний); комп`ютерне програмування; дослідження кон`юнктури ринку та виявлення громадської думки; посередництво в розміщенні реклами в засобах масової інформації; надання інших інформаційних послуг; веб-портали.

Згідно довідки № 1305, виданої 23 січня 2025 року Релігійною організацією « ІНФОРМАЦІЯ_10 », ОСОБА_11 з 24 квітня 2010 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, призначений 14 жовтня 2018 року на посаду священнослужителя старійшини (єпископа) збору.

Відповідно до довідки-характеристики № 316, виданої 27 травня 2025 року Комунальним підприємством « ІНФОРМАЦІЯ_15 », характеризуючими відомостями відносно ОСОБА_11 підприємство не володіє.

Згідно консультативних висновків спеціалістів, виданих 27 травня 2025 року Комунальним підприємством « ІНФОРМАЦІЯ_3 » Калинівської міської ради, ОСОБА_11 на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває.

За відомостями персонально-довідкового обліку, отриманими з Єдиної інформаційної системи ІНФОРМАЦІЯ_16 про притягнення осіб до кримінальної відповідальності, відсутність (наявність) судимості або обмежень, передбачених кримінально-процесуальним законодавством України від 29 травня 2025 року, ОСОБА_11 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, судимостей не має.

Відповідно до досудової доповіді, складеної 20 жовтня 2025 року провідним інспектором ІНФОРМАЦІЯ_17 ОСОБА_25 , беручи до уваги інформацію, що характеризує особистість обвинуваченого ОСОБА_11 , його спосіб життя, відсутність попередніх правопорушень, а також середню ймовірність вчинення повторного правопорушення, та середній рівень небезпеки для суспільства (у тому числі для окремих осіб), орган пробації вважає, що виправлення цієї особи без позбавлення або обмеження волі на певний строк можливе та не становить високої небезпеки для суспільства (у тому числі окремих осіб). На думку органу пробації виконання покарання у громаді можливе за умов здійснення з боку органу пробації нагляду та застосування соціально-виховних заходів, що необхідні для виправлення та запобігання вчиненню повторних кримінальних правопорушень здійснення соціально психологічного супроводу органом пробації спільно із залученням соціальних партнерів, зокрема психолога, готовність брати участь у програмах із втручання, які надаються органом пробації. У разі, якщо суд дійде висновку про можливість звільнення ОСОБА_11 від відбування покарання з випробуванням орган пробації вважає за доцільним покладання на правопорушника обов`язків, передбачених ч.3 ст.76 КК України, а саме: не виїжджати за межі України без погодження з органом пробації.

Обставин, які пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_11 , що передбачені статтею 66 КК України, органом досудового розслідування та судом не встановлено.

Обставин, які обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_11 , що передбачені статтею 67 КК України, органом досудового розслідування та судом не встановлено.

Санкція статті 336 КК України передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до п`яти років.

Процес призначення покарання, а саме врахування усіх факторів, які мають бути взяті до уваги для обрання виду та розміру покарання, слід розцінювати як сукупність етапів, послідовність яких має значення для прийняття обґрунтованого рішення в цій частині.

Первинним етапом повинна бути оцінка ступеня тяжкості злочину, який має значною мірою звузити межі для прийняття конкретного рішення щодо виду і розміру покарання. Наступним етапом вже є врахування обставин, які позитивно або негативно характеризують особу винного, та обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання.

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду у постанові від 19 березня 2020 року у справі № 290/932/19 зазначив, що призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що суд має виходити із санкції тієї статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин. У санкції такої статті (частини чи пункту статті) визначається один чи кілька основних видів покарання і, як правило, його межі. Всі санкції статей КК України є альтернативними або відносно визначеними. У них передбачено кілька основних, різних за своєю суворістю покарань. Суд, виходячи з принципу справедливості покарання, має застосувати більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин лише тоді, коли менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження нею нових злочинів.

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, конкретні дані про особу винного, беручи до уваги відсутність обставин, які пом`якшують та обтяжують його покарання, суд вважає за необхідне призначити ОСОБА_11 покарання в межах санкції ст.336 КК України, а саме у виді позбавлення волі строком на 3 (три) роки, які він має відбувати реально.

Як встановлено судом, ОСОБА_11 свою вину у вчиненні кримінального правопорушення не визнав, навіть під тиском беззаперечних на те доказів, категорично стверджував про свою невинуватість, просячи суд його виправдати. Надаючи покази в суді, ОСОБА_11 намагався виправдати свої дії обставинами, щодо неспроможності яких ІНФОРМАЦІЯ_18 неодноразово зазначав у своїх постановах, не висловив жодних слів розкаяння, жалю, власного осуду щодо вчиненого. Також, ОСОБА_11 не усвідомлює спричиненої шкоди обороноздатності держави, свідомо не бажає виконувати свій конституційний обов`язок, перекладаючи такий обов`язок на інших громадян України, які зі зброєю в руках боронять, у тому числі, його життя, здоров`я, майно, права та свободи. Вказане свідчить про відсутність у ОСОБА_11 щирого каяття та засудження своїх дій. Відсутність у ОСОБА_11 бажання усвідомити значущість вчиненого ним кримінального правопорушення, на переконання суду, виступає перешкодою у його подальшому виправленні. Таким чином, поведінка ОСОБА_11 як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду, свідчить виключно про його намагання уникнути справедливої відповідальності за скоєне, а не про його виправлення та перевиховання.

Судом враховано, що ОСОБА_11 вчинив кримінальне правопорушення в умовах воєнного стану, що свідчить про підвищену суспільну небезпечність вчиненого правопорушення, оскільки може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, що в умовах воєнного стану є неприпустимим.

ОСОБА_11 , не дивлячись на відому йому правову позицію ІНФОРМАЦІЯ_7 , яка висловлена у постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24, згідно якої, законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, і така відмова, навіть якщо щирість і послідовність цих переконань не викликає сумніву, зумовлює відповідальність за ст.336 КК України, продовжує наполягати на тому, що він за будь-яких обставин не збирається приймати військову присягу, носити військову форму, виконувати накази військового командира, а отже взагалі не має наміру виконувати свій конституційний обов`язок щодо захисту України, що свідчить про його наміри й надалі ухилятися від призову на військову службу під час мобілізації та несення обов`язків військової служби, а відтак свідчать про його суспільну небезпечність.

Судом також встановлено, що від злочинних дій ОСОБА_11 настали негативні наслідки, а саме за його протиправним прикладом, як старійшиною (епископом) збору місцевої релігійної громади Свідків Єгови в місті Калинівка, який ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, послідував і прихожанин цієї ж релігійної громади ОСОБА_26 , відносно якого були внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025020220000183 від 21 травня 2025 року, за ознаками вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України (єдиний унікальний номер судової справи: 132/2144/25, номер провадження 1-кп/132/426/25), справа щодо якого перебуває на розгляді ІНФОРМАЦІЯ_19 .

З урахуванням цієї обставини, суд приходить до висновку, що внаслідок зазначених дій ОСОБА_11 , у його послідовників (прихожан релігійної громади) склалось хибне припущення про те, що можна безкарно ухилитись від призову на військову службу під час мобілізації, а отже ухилитись від виконання свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни.

Положення статей 69, 75 КК України не можуть бути застосовані до ОСОБА_11 з огляду на наступне:

Абзацами 1, 2 пункту 1 постанови ІНФОРМАЦІЯ_20 № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» визначено, що при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержуватися вимоги ст.65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів. Водночас суди мають враховувати й вимоги Кримінально-процесуального кодексу України стосовно призначення покарання.

Частиною шостою статті 368 КПК України встановлено, що обираючи і застосовуючи норму закону України про кримінальну відповідальність до суспільно небезпечних діянь при ухваленні вироку, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються судами при застосуванні таких норм права.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у своїй постанові від 09.10.2018 року у справі № 756/4830/17-к вказала про те, що визначені у статті 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

А дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

За змістом статті 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Нормами статті 69 КК України визначено, що за наявності декількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.

Таким чином, умовою для застосування статті 69 КК України є наявність декількох (дві і більше) обставин, що пом`якшують покарання.

Правова конструкція частини першої статті 69 КК України законодавцем побудована таким чином, щоб суди в ході реалізації ними своїх дискреційних повноважень під час призначення винуватій особі покарання в кожному конкретному випадку вмотивовано аргументували істотність зниження ступеня тяжкості вчиненого діяння.

Тобто, приписи статті 69 КК України про призначення винній особі більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, є спеціальними і застосовуються у виключних випадках. Підставами для застосування цієї статті є встановлення не лише наявності кількох пом`якшуючих обставин, а й того факту, що їх наявність істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

Верховний Суд у своїх рішеннях наголошував, що для застосування судом положень статті 69 КК України повинні бути встановлені пом`якшуючі покарання обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості саме вчиненого кримінального правопорушення. У кожному випадку факт зниження ступеня тяжкості кримінального правопорушення повинен оцінюватися судом з урахуванням індивідуальних особливостей конкретного кримінального провадження. Проте у будь-якому разі встановлені обставини, що пом`якшують покарання, мають настільки істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції статті було б явно недоцільним і несправедливим (постанова Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі № 712/4384/20).

Натомість, за приписами статті 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Вказані положення підлягають застосуванню у взаємозв`язку із приписами статей 50, 65 КК України, за якими особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

Системне тлумачення правових норм, визначених у статтях 50, 65 та 75 КК України, дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням можливості досягти мети покарання як такої, що включає не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. За приписами статті 75 КК України, рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням приймається з урахуванням можливості досягнення цілей покарання.

Для застосування положень статті 75 КК України, суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується в тому разі, коли є відповідні умови і підстави.

Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема, відомостях про вчинений особою злочин, зміст протиправної поведінки. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в головних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв`язки; наявність джерел правомірного отримання доходів для забезпечення власних потреб та осіб, які перебувають на його утриманні; наскільки його ціннісні орієнтири збігаються із загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого тощо.

При цьому, в аспекті застосування положень статті 75 КК України, законодавець підкреслює важливість досягнення такої цілі покарання, як виправлення засудженої особи, прямо вказавши, що звільнення з випробуванням застосовується, якщо суд дійде висновку про можливість її виправлення без відбування покарання, де суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, а й інші обставини справи.

В аспекті досягнення мети покарання виправлення є таким впливом покарання на свідомість особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, за допомогою якого усуваються ті її негативні риси, які призвели до вчинення кримінального правопорушення, що виявляється, зокрема, у внесенні коректив у її соціально-психологічні характеристики, нейтралізації негативних криміногенних настанов, вихованні законослухняності та поваги до положень закону, в тому числі і кримінального.

Досягнення мети виправлення означає, що в особистості засудженого в результаті застосування до нього покарання відбулися такі зміни, які фактично унеможливлюють вчинення ним нового кримінального правопорушення з огляду на зміни його ціннісних орієнтирів, що неможливо без усвідомлення і засудження вчиненої суспільно небезпечної дії та своєї винуватості.

Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом у постанові від 30 жовтня 2025 року у справі № 132/2491/23, звільнення від відбування покарання передбачене приписами норм розділу XII Загальної частини КК України, де визначені підстави й умови застосування іншого, відмінного від визначеного розділом XI КК України, інституту кримінального права - призначення покарання. Суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується в тому разі, коли є умови і підстави, визначені ст.75 КК України, у їх взаємозв`язку із положеннями статей 50, 65 цього Кодексу. Положення статті 75 КК України підлягають застосуванню за умови обґрунтованого переконання суду про можливість досягнення мети покарання, внаслідок звільнення від його відбування, враховуючи при цьому тяжкість кримінального правопорушення.

Під час розгляду даного кримінального провадження судом встановлено відсутність обставин, що пом`якшують покарання ОСОБА_11 , та які істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а тому правових підстав для застосування положень статей 69, 75 КК України, при призначенні покарання ОСОБА_11 , суд не вбачає.

Так, за наявності позиції ОСОБА_11 , який своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України не визнав взагалі, навіть під тиском беззаперечних на те доказів, категорично стверджував про свою невинуватість, просячи суд його виправдати, свідчить про його намагання уникнути справедливої відповідальності за скоєне, а не про його щире каяття, виправлення та перевиховання, що на переконання суду, виключає можливість застосування до нього положень статті 69 КК України.

Вік обвинуваченого, його вперше притягнення до кримінальної відповідальності, матеріальний та сімейний стан, стан здоров`я, не є обставинами, що пом`якшують покарання, а є характеризуючими його особу даними, які вже враховані судом при обранні йому покарання у мінімальній межі, що установлена у санкції ст.336 КК України. Крім того, наявність вказаних даних, з огляду на обставини цієї справи та невизнання ОСОБА_11 своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, істотно не знижують ступінь тяжкості вчиненого ним діяння, а тому достатніх підстав для можливості призначення йому покарання із застосуванням положень статті 69 КК України, не має.

Відсутність у ОСОБА_11 бажання усвідомити значущість вчиненого ним кримінального правопорушення, на переконання суду, виступає перешкодою у його подальшому виправленні. Таким чином, поведінка ОСОБА_11 під час судового розгляду може свідчити про його намагання уникнути відповідальності за скоєне, а не про його виправлення та перевиховання, що на переконання суду, виключає можливість застосування до нього положень статті 75 КК України, що узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 11.05.2021 року у справі № 623/3374/18 (номер провадження 51-5568км20).

Суд не враховує висновки органу пробації про те, що виправлення ОСОБА_11 без позбавлення або обмеження волі на певний строк можливе та не становить високого рівня небезпеки для суспільства (у тому числі для окремих осіб), оскільки оцінка середнього ризика повторного вчинення кримінального правопорушення, була зроблена без врахування істотних обставин справи, а саме конкретних обставин кримінального правопорушення, наслідків, які настали від його вчинення, відношення обвинуваченого до вчиненого і його поведінки після вчинення кримінального правопорушення, а також з недостатнім врахуванням даних щодо особи обвинуваченого та способу його життя, та ставлення до інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Окрім цього, слід зауважити, що в розумінні статей 314, 314-1 КПК України, досудова доповідь представника персоналу органу пробації, складається з метою забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого, а також прийняття судового рішення про строк чи розмір покарання та має виключно рекомендаційний характер, яку суд може врахувати виходячи із своїх дискреційних повноважень.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 641/1067/23, з урахуванням мети покарання, звільнення від відбування покарання з іспитовим строком за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, не може запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень іншими особами, що в умовах воєнного стану є не припустимим. При цьому суд вказав, що з урахуванням ситуації, яка наразі склалася в країні - збройною агресією російської федерації та конституційним обов`язком кожного громадянина по захисту Батьківщини, вчинений засудженим умисний нетяжкий злочин представляє значну суспільну небезпечність, тому звільнення останнього від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.

Згідно правових позицій Верховного Суду, викладених в постанові від 30 квітня 2024 року у справі № 669/398/23, від 17 жовтня 2024 року у справі № 766/4064/23, від 22 жовтня 2024 року у справі № 629/2438/23, у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України захист незалежності та територіальної цілісності держави набув особливого значення для кожного громадянина та має забезпечуватися всіма можливими засобами. Наслідки ухилення осіб від військової служби в цих умовах через призначене їм покарання мають досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами. В іншому випадку звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням сформує негативну думку інших військовослужбовців щодо своєї діяльності, матиме вплив на їх бойовий дух та мотивацію, а також жодним чином не сприятиме дотриманню мети та принципів призначення покарання.

За правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 09.12.2024 року у справі № 146/1811/23 та постанові від 03.12.2024 року у справі № 591/6556/23, відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовозобов`язаними кримінальних правопорушень у сфері забезпечення призову та мобілізації під час збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил російської федерації на територію України, нівелює визначену статями 50, 65 КК України мету покарання і може призвести до збільшення кількості аналогічних кримінальних правопорушень іншими особами, а також неспроможності забезпечення належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності й територіальної цілісності України, що призведе до порушення прав та інтересів суспільства і держави в цілому.

В силу положень статті 24 Конституції України, згідно приписів якої, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, правові висновки, які викладенні у вищезазначених постановах Верховного Суду, є правозастосовними і до справ, які стосуються Свідків Єгови, оскільки останні не можуть мати жодних привілеїв за ознаками своїх релігійних переконань і належності до певної релігійної організації, та є рівними перед законом з іншими громадянами.

Встановлені у цьому кримінальному провадженні обставини, зокрема, цінність суспільних відносин, на які здійснено посягання, суспільну небезпеку та характер вчиненого протиправного посягання, його негативні наслідки, не дають підстав для застосування ст.75 КК України та звільнення ОСОБА_11 від відбування покарання з випробуванням, адже у такому разі не буде досягнута мета покарання - запобігання вчинення нових кримінальних правопорушень як обвинуваченим так і іншими особами.

Окрім цього, призначення ОСОБА_11 покарання у виді позбавлення волі із звільненням від його реального відбування на підставі ст.75 КК України, на переконання суду, не змінить ставлення ОСОБА_11 до конституційного обов`язку захищати Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність.

Судом також враховувано, що з моменту вчинення кримінального правопорушення і внесення відомостей про нього до Єдиного реєстру досудових розслідувань (21.05.2025 року), та до завершення судового розгляду і ухвалення даного судового рішення (12.01.2026 року), минув значний проміжок часу.

За цей період часу перебування на свободі, ОСОБА_11 так і не усвідомив та не засудив вчинені ним суспільно-небезпечні дії, що свідчить про те, що в його свідомості не змінилися ціннісні орієнтири та не усунулися ті її негативні риси, які призвели до вчинення даного кримінального правопорушення, що вказує на відсутність створення у нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки, та свідчить про його небезпечність для суспільства.

За таких обставин, суд вважає, неможливим досягнення мети попередження вчинення нових злочинів і виправлення ОСОБА_11 , та внесення коректив у його соціально-психологічні характеристики, нейтралізації негативних криміногенних настанов, виховання законослухняності та поваги до положень закону, в тому числі і кримінального, без ізоляції його від суспільства.

Визначене ОСОБА_11 покарання у найнижчому розмірі в межах санкції ст.336 КК України, за якою його засуджено, а саме, у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки, відповідає ступеню тяжкості вчиненого ним злочину, його особі та конкретним обставинам цього кримінального провадження, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Отже, визначена форма відбування покарання в умовах ізоляції від суспільства є співмірною з вчиненим ним злочинним діянням, а також є справедливим і виваженим заходом примусу, що забезпечить виправлення обвинуваченого та буде ефективним в аспекті превенції вчинення ним чи іншими особами аналогічних злочинів, тоді як звільнення від відбування покарання з випробуванням не сприятиме виправленню обвинуваченого, а також призведе до збільшення свідомого та відвертого ігнорування особами, які підлягають мобілізації, отриманого письмового повідомлення про необхідність несення військової служби, що може стати наслідком неможливості боротьби з подальшим вчиненням таких кримінальних правопорушень.

Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладених у постановах від 15 листопада 2023 року у справі № 641/1067/23, від 19 березня 2024 року у справі № 676/4559/22, від 03 грудня 2024 року у справі № 591/6556/23, від 30 жовтня 2025 року у справі № 132/2491/23, від 27 листопада 2025 року у справі № 583/3259/24, в яких зазначено про недопустимість призначення покарання із застосуванням ст.75 КК України обвинуваченим у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених ст.336 КК України.

Як зазначено вище, Свідки Єгови в силу вимог статті 24 Конституції України, не можуть мати жодних привілеїв за ознаками своїх релігійних переконань і належності до певної релігійної організації, та є рівними перед законом з іншими громадянами, а тому зазначені правові висновки Верховного Суду щодо недопустимості призначення покарання із застосуванням статті 75 КК України обвинуваченим у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених статтею 336 КК України, повинні застосовуватися і до них.

При ухваленні даного вироку, суд, серед іншого врахував, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Вимога додержувати справедливості при застосуванні кримінального покарання закріплена в міжнародних документах з прав людини, зокрема у статті 10 Загальної декларації прав людини, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, які згідно з частиною першою статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України.

Конституційний Суд України у рішенні від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та межі покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного (абзац п`ятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення).

Такий висновок узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року, заява № 10249/03) (рішення Конституційного Суду від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011).

Визначений захід примусу, на переконання суду, відповідає вимогам справедливості при призначенні покарання і відображає співмірність злочину та кари, та здатний внести корективи в соціально-психологічні властивості ОСОБА_11 , нейтралізувати негативні настанови та змусити його додержуватись положень закону про кримінальну відповідальність.

Така позиція відповідає практиці Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ застосовується як джерело, зокрема у справі «Скоппола проти Італії» від 17.09.2009 року (заява № 10249/03), де зазначено, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.

Визначене судом покарання відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).

За пунктом 2 частини четвертої статті 374 КПК України, в разі визнання особи винуватою у резолютивній частині вироку, з-поміж іншого, зазначається рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили; рішення про залік досудового тримання під вартою.

Заходи забезпечення кримінального провадження відносно обвинуваченого в ході досудового розслідування та судового розгляду не застосовувались.

Оскільки фактичне виконання судового рішення, яким особу засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі, починається з моменту затримання особи на виконання вироку суду, а тому в резолютивній частині вироку необхідно вказати, що початок строку відбування покарання необхідно рахувати з моменту затримання особи на виконання вироку.

До набрання вироком законної сили, запобіжний захід відносно ОСОБА_11 не обирати.

Речові докази та витрати на залучення експерта відсутні.

Відповідно до частин першої, другої статті 374 КПК України, вирок суду складається зокрема зі вступної частини, у якій зазначаються дата та місце його ухвалення.

Згідно роз`яснень викладених в узагальнені Верховного Суду України від 01.08.2004 року «Про якість складання й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення», суди повинні керуватися положенням про те, що датою постановлення вироку є день його підписання складом суду, незалежно від тривалості часу, протягом якого відбувалася нарада суддів, а місцем його постановлення місто чи інший населений пункт, де це фактично мало місце.

Оскільки днем підписання вироку є 12 січня 2026 року, то датою його постановлення є саме цей день.

Керуючись ст.ст. 349, 368, 370, 374 КПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

ОСОБА_4 визнати винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі строком на 3 (три) роки.

Початок строку відбування покарання рахувати з моменту затримання ОСОБА_11 на виконання вироку.

До набрання вироком законної сили, запобіжний захід відносно ОСОБА_11 не обирати.

Вирок може бути оскаржений до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Роз`яснити засудженому, що він має право подати та/або заявити клопотання про помилування, про ознайомлення із журналом судового засідання і подати на нього письмові зауваження.

Копію цього вироку негайно після його проголошення вручити під розписку засудженому та прокурору.

Суддя