Решение № 133029241, 30.12.2025, Харківський районний суд Харківської області

30.12.25

Справа № 635/1041/25

Провадження №2/635/3194/2025

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 грудня 2025 року смт Покотилівка Харківського району Харківської області

Харківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Даниленко Т.П.

за участю секретаря судових засідань Шевченко В.С.,

представника позивача - Клубань М.В.,

представника відповідача - Прасол А.С. (на відеозв`язку),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку під час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) в особі свого представника адвоката Клубань Марії Володимирівни (далі -Клубань М.В.) звернулась до Харківського районного суду Харківської області із позовною заявою до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця»), в якій просить суд стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 86 999,00 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що працювала на посаді старшого ревізора Відділу внутрішнього аудиту Управління аудиту та контролю регіональної філії «Південна залізниця» Департаменту аудиту та контролю ПАТ «Українська залізниця» з 01.12.2016. З 30.08.2017 була переведена на посаду старшого ревізора Відділу внутрішнього аудиту Управління внутрішнього аудиту та контролю регіональної філії «Південна залізниця» Департаменту внутрішнього аудиту та контролю ПАТ «Українська залізниця». Відповідно до витягу із наказу № Ц-42/6-В від 24.02.2022 було встановлено режим простою з 24.02.2022 до його відміни, для працівників апарату управління Акціонерного товариства «Українська залізниця», зокрема і відносно ОСОБА_1 . Період простою тривав з 24.02.2022 до 28.02.2022. Актом простою від 24.02.2022 було засвідчено зупинення з 24.02.2022 роботи структурних підрозділів апарату управління Акціонерного товариства «Українська залізниця», що не виконують критично важливих завдань. Наказом № Ц-42/12-В від 24.03.2022 було внесено зміни до вищезазначеного наказу, якими період простою продовжено з 01.03.2022 до 31.03.2022. Наказом Акціонерного товариства «Українська залізниця» 389/ОС від 01.04.2022 припинено з 01.04.2022 простій, введений наказом № Ц-42/6 від 24.02.2022, працівникам, зазначеним у додатку, зокрема і ОСОБА_1 , та до припинення або скасування воєнного стану в Україні було призупинено дію трудового договору. Не погоджуючись із даним наказом, позивач оскаржила його до суду. Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 у справі №359/6714/23 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 01.04.2022 за № 389/ос в частині призупинення дії трудового договору із ОСОБА_1 . Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 382 337,67 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення із Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в розмірі платежу за один місяць. Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 1073,60 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 04.06.2024 у справі №359/6714/23 скасовано рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 04.06.2024 скасовано. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 залишено в силі, змінивши в частині розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Стягнуто з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 308 451,00 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів. Стягнуто з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 понесені в суді касаційної інстанції витрати на сплату судового збору в сумі 2 147,20 грн. Наказом (розпорядженням) № 1095/ос від 08.05.2024 про припинення трудового договору (контракту) позивача було звільнено 10.05.2024 у зв`язку із скороченням штату за п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. Таким чином, позивач вважає, що відповідач не виплатив їй середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.11.2023 (наступного дня, коли було прийнято рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 у справі №359/6714/23, відповідно до якого виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу охопила період з 01.04.2022 до 23.11.2023) до 10.05.2024 - дати звільнення.

Представником відповідача надано відзив, в якому зазначено, що позивачкою при зверненні до суду з даним позовом було порушено строки звернення до суду, встановлені ч.1,2 ст. 233 КЗпП України. Як зазначалося ОСОБА_1 в позові, так і підтверджується відповідачем, 10.05.2024 між ОСОБА_1 та АТ «Укразалізниця» було припинено трудовий договір у зв`язку зі скороченням штату. Вказане підтверджується наказом Відповідача від 08.05.2024 № 1095/ос, копію якого Позивачкою було додано до позову. Додатково зазначимо, що про видачу вказаного наказу ОСОБА_1 було повідомлено відповідачем 10.05.2024 месенджером Viber за номером тел. 050-1567-31-54, на особисту електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також листом через оператора поштового зв`язку АТ «Укрпошта». Вказані факти підтверджуються і листом-відповіддю АТ «Укрзалізниця» від 28.05.2024 №ЦЦУП-13/132 на звернення ОСОБА_1 від 11.04.2024. Так, у своєму листі від 28.05.2024 №ЦЦУП-13/132 відповідач зазначав наступне, «на виконання ст. 116 КЗпП України Вам нараховані та виплачені всі суми при звільненні, а саме: компенсація за невикористані дні відпустки та вихідна допомога відповідно до ст. 44 КЗпП України..». Також до вказаного листа відповідачем було додано наказ АТ «Укрзалізниця» від 08.05.2024 №1095/ос та розрахунок заробітної плати за травень 2024. Зазначений лист відповідача позивачка отримала 03.06.2024 витягом з веб-сторінки АТ «Укрпошта». , що підтверджується Тобто, максимальний строк, коли Позивачка отримала наказ про припинення з нею трудового договору та їй стало відомо про всі суми нараховані їй при звільненні, є дата - 03.06.2024. Отже, максимально 03.06.2024 ОСОБА_1 стало відомо, що при її звільненні відповідачем не було їй нараховано середній заробіток за час начебто її вимушеного прогулу за період з 24.11.2023 по дату її звільнення - 10.05.2024. Поряд із тим, посилання позивачки у своєму позові (абз. 3 стор. 3 позову) на те, що вона мала «обґрунтоване очікування, що відповідачем буде оплачений і період затримки виплат на виконання рішення суду по вищевказаній справі до моменту фактичної виплати.. », є таким, що не відповідає дійсності та вводить суд в оману, з огляду на те, що максимально 03.06.2024 (а то і 10.05.2024, день, коли позивачці було направлено наказ про звільнення та розрахунок при звільненні) їй достеменно було відомо, які виплати здійснив з нею Відповідач при звільненні та була обізнана в тому, що в суму розрахунку не було включено відповідні суми середнього заробітку за період нібито її вимушеного прогулу з 24.11.2023 по 10.05.2024. Відповідно до ч.1,2 ст. 233 КЗпП України, п рацівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права , крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Як вже зазначалося вище, між Відповідачем та Позивачем було припинено трудові відносини 10.05.2024. Максимально датою,коли Позивачка дізналася про припинення таких відносин є 03.06.2024. А, отже, саме з зазначеної дати їй стало відомо, що Відповідач не виплатив їй середньомісячний заробіток за період з 24.11.2023 по 10.05.2024 включно. Тобто, максимально саме з 03.06.2024 Позивачці стало достеменно відомо про начебто порушення її прав Відовідачем щодо невиплати їй середнього заробітку. . В свою чергу, ОСОБА_1 було подано позовну заяву по цій справі лише 04.02.2025 Натомість, як вбачається з вказаної норми спеціального Закону, для такої категорії справ встановлено 3 (трьох) місячний строк звернення до суду. З огляду, на те, що Позивачка дізналася про начебто порушення її права максимально 03.06.2024 , то з врахуванням встановлених 3 (трьох) місяців звернення до суду, такий строк сплинув 03.09.2024. В свою чергу, в своєму позові Позивачка не зазначила причин, з яких вона його пропустила та не просила суд його поновити. З огляду, на вказані вище обставини, просимо Шановний Суд застосувати строки звернення до суду при подачі даного позову. 2. В обґрунтування позову ОСОБА_1 було покладено в його основу застосування ч.2 ст. 235 КЗпП України та застосування аналогії Закону. З цього приводу вважаємо за доцільне зазначити наступне. Згідно частини 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи , але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Згідно висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12.05.2022 у справі №540/2186/21, вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП України є період часу з дня звільнення працівника по день ухвалення рішення суду про поновлення його на роботі. Згідно ст. 236 КЗпП України, у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Отже, у правовідносинах щодо незаконного звільнення та поновлення працівника на роботі (до яких і мають застосуватись наведені норми), ч. 2 ст. 235 КЗпП України застосовується до дати ухвалення рішення про поновлення на роботі, а з наступного дня після ухвалення такого рішення, якщо воно не було виконано, застосується ст. 236 КЗпП України. При цьому, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, керуючись п. 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд допускає таке рішення до негайного виконання. Слід звернути увагу, що між Позивачем та Відповідачем відсутні правовідносини щодо звільнення з роботи та поновлення на роботі. Керуючись ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з Позивачем було призупинено дію трудового договору. Частково скасовуючи наказ Відповідача в частині призупинення дії трудового договору з Позивачкою, Переяслав-Хмельницький районний суд Київської області від 23.11.2023 у справі № 359/6714/23 не приймав рішення про поновлення дії трудового договору. Рішення Переяслав-Хмельницького районного суду Київської області від 23.11.2023 у справі № 359/6714/23 було ухвалено 23.11.2023 та законної сили не набрало у зв`язку з його апеляційним оскарженням. До дати звільнення Позивача з роботи (10.05.2024) у АТ «Укрзалізниця» не було обов`язку виконувати рішення Переяслав-Хмельницького районного суду Київської області від 23.11.2023 у справі № 359/6714/23, коли законної сили воно не набрало. Крім цього, застосування ч. 2 ст. 235 або ст. 236 КЗпП України до спірних правовідносин за аналогією не є можливим і у зв`язку з наступним. У постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що «необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) полягає в тому, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону. Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли, на переконання суду, певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні». Відповідно до ч. 9 ст. 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Проте, підстави для застосування аналогії закону відсутні, оскільки спірні правовідносини є повністю врегульованими. А отже, посилання і Адвоката Позивачки на ч.9 ст. 10 ЦПК України, ст.235 КЗпП України, є необґрунтованим та таким, що не може бути прийнято до уваги судом, в якості правової підстави для задоволення позову. Законодавчою гілкою влади було визнано, що прийняття Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не вирішило всі проблеми, що зумовило прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01.07.2022. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01.07.2022 було врегульовано порядок оскарження призупинення дії трудового договору та правові наслідки такого оскарження. Так, п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» 2352-IX від 01.07.2022 встановлює, що «у разі незгоди працівника (працівників) із наказом (розпорядженням) роботодавця про призупинення дії трудового договору, виданим до набрання чинності цим Законом, таким працівником (працівниками) відповідний наказ (розпорядження) може бути оскаржений до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, або його територіального органу, який, вивчивши зміст наказу (розпорядження) та підстави для його видання, за погодженням з військовою адміністрацією може внести роботодавцеві припис про визнання відповідного наказу (розпорядження) таким, що втратив чинність». Щодо врегульованості даних правовідносин, свідчить і той факт, що до Закон України «Про організацію трудових відносин в період воєнного стану», неодноразово вносилися зміни (19.07.2022, 24.12.2023), тим не менше в кожній редакції вказаного Закону була відсутня норма щодо стягнення з Роботодавця будь-яких коштів, у зв`язку з призупиненням трудового договору з Працівником. Натомість, в кожній редакції вказаного Закону ст. 11 містила таку норму «Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України». А, отже, повторно зазначимо, що правовідносини, що виникають у зв`язку з призупиненням трудового договору регулюються виключно Законом України «Про організацію трудових відносин в період воєнного стану». Додатково зазначаємо, що Верховний Суд вже робив висновки щодо застосування ч. 2 ст. 235 КЗпП України до правовідносин не пов`язаних з незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу. Згідно висновку, викладеного у пункті 51 постанови Верховного Суду від 28.12.2022 по справі №460/2675/18, вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню. У постанові Верховного Суду від 18.01.2023 у справі №466/1680/21 зазначається, що «у свою чергу апеляційний суд дійшов неправильного висновку про задоволення вимоги щодо стягнення із відповідача різниці у заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи у сумі 85 632,28 грн, проте суд першої інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно застосувавши норми частин першої, другої статті 235 КЗпП України, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні цієї вимоги». У рішенні суду першої інстанції (Шевченківського районного суду м. Львова) від 26.08.2021 у справі №466/1680/21 зазначено, у зв`язку з тим, що предмет позову не стосується поновлення на роботі, вимога про стягнення різниці у заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи задоволенню не підлягає. Ст. 235 КЗпП України, на яку посилається позивач, може бути застосована лише у випадку винесення рішення про поновлення працівника на роботі (відповідає висновку, викладеному в постанові Верховного Суду від 31.03.2021 р. по справі №369/4878/19). Таким чином, Верховний Суд у постанові від 18.01.2023 у справі №466/1680/21 погодився з висновками, що ст. 235 КЗпП України може бути застосована лише у випадку винесення рішення про поновлення працівника на роботі. Окрім цього, згідно з п.2 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин врегульованих цим Законом (ч. 2, 3 ст. 1 Закону України Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час прийняття наказу АТ «Укрзалізниця» від 01.04.2022 №139/ос. Призупинення трудового договору не є тотожним звільненню працівника, а час невиконання працівником трудових обов`язків не може вважатися часом вимушеного прогулу . До правовідносин, що виникають у зв`язку з призупинення трудового договору, не можуть бути застосовані норми ст. 235 КЗпП України в частині, що регулює виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Оскільки, вказані правовідносини врегульовані Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (ст.11). А, отже, і підстави для покладення на роботодавця обов`язку виплатити працівнику середній заробіток під час призупинення дії трудового договору, відсутні. До вказаних висновків дійшов і Верховний суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду приймаючи до розгляду справу №758/4178/22 (Ухвала від 09.12.2024). Тобто, норми Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який визначає, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин врегульованих цим Законом та чітко передбачає право працівника на оскарження наказу про призупинення дії трудового договору, при цьому право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при скасуванні такого наказу за працівником не закріплює, що свідчить про врегульованість спірних правовідносин шляхом відсутності права працівника на таку виплату. Тому, відсутні підстави для стягнення з Робтодавця середнього заробітку за час вимушеного прогулу з інших підстав, які не передбачені ст. 235 КЗпП України та за період після ухвалення рішення про поновлення на роботі (у спірних правовідносинах таке рішення і не ухвалювалось). Просила застосувати по справі № 635/1041/25 строки звернення до суду, визначені ст. 233 КЗпП України та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - повністю.

Представником позивача надано відповідь на відзив, згідно якого відповідач вказує, що Позивачем було пропущено строк звернення до суду, наголошує, що: «…між Відповідачем та Позивачем було припинено трудові відносини 10.05.2024. Максимальною датою, коли Позивачка дізналася про припинення таких відносин є 03.06.2024. А, отже, з зазначеної дати їй стало відомо, що Відповідач не виплатив їй середній заробіток з 24.11.2023 по 10.05.2024 включно. Тобто максимально саме з 03.06.2024 Позивачці стало достеменно відомо про начебто порушення її прав Відповідачем щодо невиплати їй середнього заробітку.» Варто відзначити, що відповідно до ч. 1,2 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Ні в межах справи №359/6714/23, ні в межах даної справи не досліджувався наказ про звільнення Позивача з роботи 10.05.2024. Строк звернення варто обраховувати з дати прийняття або навіть з дати отримання Позивачем постанови Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23, коли Позивач дізналася, про прийняте рішення Верховного суду, який було визнано призупинення трудового договору було незаконним, та яке набрало законної сили. В межах даної справи тримісячний строк з дня, коли Позивач дізналася про порушення свого права (прийняття постанови Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23), не пропущено. Щодо твердження, що в обґрунтування позову ОСОБА_1 було покладено в його основу застосування ч. 2 ст. 235 КЗпП України та застосування аналогії закону. Відповідно до ч. 9 ст. 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд неодноразово висловлював позицію, що до спірних правовідносин, що виникли внаслідок незаконного призупинення трудового договору варто застосовувати ч. 2 ст. 235 КЗпП України, така практика є сталою та послідовною. Верховний Суд у постанові від 01 червня 2023 року у справі №149/1089/22 (провадження №61-292св23) вказав, що: «Також, установивши, що незаконні дії відповідача позбавили позивача можливості працювати, суди обґрунтовано поклали на відповідача обов`язок відшкодувати їй середню заробітну плату за час її перебування у вимушеному прогулі, тому доводи касаційної скарги про те, що такий обов`язок покладається на державу, що здійснює збройну агресію, в даному випадку безпідставні.» Верховний Суд у постанові від 31 січня 2024 року у справі №161/8196/22 (провадження №61-6897св23) вказав, що: «У КЗпП України відсутня норма права, яка б у даній ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України, яку суд першої інстанції вірно застосував.» Верховний Суд у постанові від 07 лютого 2024 року у справі №521/9115/22 (провадження №61-2170св23) вказав, що: «Установивши, що незаконні дії роботодавця позбавили позивача можливості працювати, апеляційний суд обґрунтовано поклав на нього обов`язок відшкодувати середню заробітну плату за час призупинення трудового договору, тому доводи касаційної скарги про те, що відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат здійснюється за рахунок держави, що здійснює військову агресію проти України, у цій справі є безпідставними.» Верховний Суд у постанові від 14 лютого 2024 року у справі №464/2944/22 (провадження №61-13092ск23) вказав, що: «у КЗпП України відсутня норма права, яка б у даній ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України* найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України, яку суди обгрунтовано застосували; отже, встановивши, що незаконні дії відповідача позбавили позивача можливості працювати, суд першої інстанції обґрунтовано поклав на відповідача обов`язок відшкодувати йому середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі.» Верховний Суд у постанові від 14 лютого 2024 року у справі №201/791/23 (провадження №61-11881св23) вказав, що: «Також, враховуючи, що незаконні дії відповідача позбавили ОСОБА_1 можливості працювати та призвели до порушення її конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю, суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин норму частини другої статті 235 КЗпП України, яка регулює подібні за змістом відносини, та правильно поклав на відповідача обов`язок відшкодувати позивачу середню заробітну плату за час її перебування у вимушеному прогулі. Такий висновок суду узгоджується з висновком, викладеним Верховним Судом у постановах від 21 червня 2023 року в справі № 149/1089/22 та від 31 січня 2024 року в справі № 161/8196/22.» Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2024 року у справі №465/3919/22 (провадження №61-17848 св 23) вказав, що: «У КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України, яку суди вірно застосували.» Верховний Суд у постанові від 27 березня 2024 року у справі №753/12518/22 (провадження №61-13202св23) вказав, що: «Враховуючи, що незаконні дії відповідача позбавили ОСОБА_1 можливості працювати та призвели до порушення його конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю, суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин норму частини другої статті 235 КЗпП України, яка регулює подібні за змістом відносини, та поклав на відповідача обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час його перебування у вимушеному прогулі. Такий висновок суду узгоджується з висновком, викладеним Верховним Судом у постановах від 21 червня 2023 року в справі № 149/1089/22 та від 31 січня 2024 року в справі № 161/8196/22.» Верховний Суд у постанові від 27 березня 2024 року у справі №507/1435/22 (провадження №61-11160св23) вказав, що: «Враховуючи, що незаконні дії відповідача позбавили ОСОБА_1 можливості працювати та призвели до порушення його конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю, суди обґрунтовано застосували до спірних правовідносин норму частини другої статті 235 КЗпП України, яка регулює подібні за змістом відносини, та поклали на відповідача обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час його перебування у вимушеному прогулі. Такий висновок суду узгоджується з висновком, викладеним Верховним Судом у постановах від 21 червня 2023 року в справі № 149/1089/22 та від 31 січня 2024 року в справі № 161/8196/22.»

Представником відповідача надано заперечення на відповідь на відзив відповідно до яких Щодо посилання Представника Позивачки на те, що строк звернення до суду по цій справі не пропущено, а також те, що такий строк варто обраховувати з дати прийняття або навіть з дати отримання Позивачкою постанови Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23, коли Позивач дізналася, про прийняте рішення Верховного Суду, який було визнано призупинення трудового договору було незаконним. Такий аргумент сторони Позивачки є хибним з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1,2 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Тобто, як вбачається, вказана норма матеріального Закону визначає строк, протягом якого Працівник може захистити свої права, який починає свій відлік з моменту, коли вказана особа дізналася/могла дізнатися про порушення свого права . Як вже зазначалося Відповідачем у відзиві, 10.05.2024 між ОСОБА_1 та АТ «Укрзалізниця» було припинено трудовий договір у зв`язку зі скороченням штату. Вказане підтверджується наказом Відповідача від 08.05.2024 № 1095/ос, копію якого Позивачкою було додано до позову. Про видачу вказаного наказу ОСОБА_1 було повідомлено Відповідачем 10.05.2024 месенджером Viber за номером тел. НОМЕР_1 , на особисту електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також листом через оператора поштового зв`язку АТ «Укрпошта». Вказані факти підтверджуються і листом-відповіддю АТ «Укрзалізниця» від 28.05.2024 №ЦЦУП-13/132 на звернення ОСОБА_1 від 11.04.2024 (копію листа додано до відзиву Відповідачем). Так, у своєму листі від 28.05.2024 №ЦЦУП-13/132 Відповідач зазначав наступне, «на виконання ст. 116 КЗпП України Вам нараховані та виплачені всі суми при звільненні, а саме: компенсація за невикористані дні відпустки та вихідна допомога відповідно до ст. 44 КЗпП України..». Також до вказаного листа Відповідачем було додано наказ АТ «Укрзалізниця» від 08.05.2024 №1095/ос та розрахунок заробітної плати за травень 2024. Зазначений лист Відповідача Позивачка отримала 03.06.2024 , що підтверджується витягом з веб-сторінки АТ «Укрпошта». Зауважимо також, що вказані копії вказаних документів було долучено до відзиву та направлено як стороні так і суду. Максимальний строк, коли Позивачка отримала наказ про припинення з нею трудового договору та їй стало відомо про всі суми нараховані їй при звільненні, є дата - 03.06.2024 . Тобто, максимально 03.06.2024 ОСОБА_1 стало відомо, що при її звільненні Відповідачем не було їй нараховано середній заробіток за час начебто її вимушеного прогулу за період з 24.11.2023 по дату її звільнення - 10.05.2024. А, отже, про порушення нібито свого права, в даному випадку невиплату Позивачці Відповідачем середнього заробітку за період вказаний вище, ОСОБА_1 стало відомо з моменту отримання вказаного наказу та розрахунку заробітної плати за травень 2024. З врахуванням того, що максимально 03.06.2024 Позивачці стало відомо про порушення нібито її права щодо невиплати їй Відповідачем середнього заробітку, а отже і строки, встановлені ст.233 КЗпП України для звернення ОСОБА_1 до суду з відповідними вимогами до Відповідача мають відраховуються саме з 03.06.2024. Що ж до твердження Представника Позивачки, «в межах даної справи тримісячний строк з дня, коли Позивач дізналася про порушення свого права (прийняття постанови Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23), не пропущено», то такий аргумент є хибним та надуманим. У відповідності до вказаного судового рішення, на користь Позивачки було стягнуто з АТ «Укрзалізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу у відповідному розмірі за період до 23.11.2023. Тобто, сторона Позивачки вважає, що строк на подачу позову по справі №635/1041/25 почав свій відлік для Позивачки з дати винесення вказаного рішення Верховним Судом - 06.11.2024, а то і з моменту отримання його Позивачкою. З цього приводу слід зазначити, що дата прийняття рішення Верховним Судом 06.11.2024 аж ніяк не пов`язана з настанням подій нібито порушення права Позивачки, які настали набагато раніше (не виплата середнього заробітку з 24.11.2023 по 10.05.2024), тобто задовго до прийняття вказаного рішення судом. Також і норма ст.233 КЗпП України чітко визначає з якою подією пов`язаний строк для подачі відповідного позову, зокрема, «працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Натомість, прийняття Верховним Судом зазначеної постанови 06.11.2024 (або ж відповідна дата отримання Позивачкою зазначеної постанови) жодним чином не пов`язана з моментом, коли Позивачка дізналася про невиплату Відповідачем середнього заробітку за період з 24.11.2023 по 10.05.2024 , оскільки про такий факт вона дізналася не з вказаної постанови Верховного Суду, а саме тоді, коли трудові відносини між нею та Відповідачем припинилися та вона отримала остаточний розрахунок по заробітній платі, максимально - 03.06.2024 (а то і 10.05.2024). А, отже, строк відраховується саме з того дня, коли ОСОБА_1 дізналася що Відповідачем не було нараховано та не виплачено їй середній заробіток за вказаний період, а не з вказаної постанови Верховного Суду, а такою датою є саме 10.05.2024 (день звільнення Позивачки з підприємства Відповідача). Тобто, з огляду на те, що 10.05.2024 Позивачку було звільнено, то датою відліку строку на звернення до суду з даним позов є саме дата отримання нею відповідного наказу про звільнення та розрахунку по заробітній платі, з якого чітко вбачається що середній заробіток Позивачці нараховано не було. Додатково зазначимо, що твердження представника Позивачки, що строк варто відраховувати з дня прийняття постанови Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23 та є непропущеним, жодним чином не було обгрунтовано з боку Представника ні у позовній заяві, ні у відповіді на відзив по цій справі, а лише констатовано сам факт відсутності такого пропуску. Що ж до аргументу Представника Позивачки, що «ні в межах справи №359/6714/23, ні в межах даної справи не досліджувався наказ про звільнення Позивача з роботи 10.05.2024». Зауважимо, що наказ Відповідача від 08.05.2024 № 1095/ос, відповідно до якого були припинені трудові відносини між АТ «Укрзалізниця» та Позивачкою був винесений після розгляду справи №359/6714/23. Зокрема, рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області у справі № 359/6714/23 було винесено 23.11.2023 вказаний наказ Відповідача був винесений лише 08.05.2024 . А, отже, вказаний наказ і не міг бути досліджений судом у справі № 359/6714/23. Що ж до посилання Представника на те, що вказаний наказ не досліджувався в рамках даної справи, то зазначимо, що такий і не міг досліджуватися, з огляду на те, що станом на 30.04.2025 Харківський районним судом Харківської області не було навіть розпочато розгляд даної справи. 2. Що ж до нібито контраргументів представника Позивачки відносно наявності підстав для застосування ч.2 ст.235 КЗпП України, які зводяться лише до цитування висновків Верховного Суду, викладених у відповідних постановах (cтор.2-5 Відповіді необхідне зазначити наступне. на відзив), то вважаємо за Перш за все, звертаємо увагу Шановного Суду на те, що один із перших висновків Верховного Суду, які цитує Представник Позивачки є постанова від 31 січня 2024 року у справі №161/8196/22 (провадження №61-6897св23) «У КЗпП України відсутня норма права, яка б у даній ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України, яку суд першої інстанції вірно застосував». В свою чергу, від вказаних висновків Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду в своїй ухвалі від 09.12.2024 № 758/4178/22 відступив та зокрема, зазначив «З урахуванням викладеного, касаційний суд вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування статті 235 КЗпП України у подібних правовідносинах , викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2024 року у справі № 761/14792/22 (провадження № 61 7969св24), та зробити висновок про те, що: «призупинення дії трудового договору не зумовлює припинення трудових відносин. Призупинення трудового договору не є тотожним звільненню працівника, а час невиконання працівником трудових обов`язків не може вважатися часом вимушеного прогулу. До правовідносин, що виникають у зв`язку з призупиненням трудового договору, не можуть бути застосовані норми статті 235 КЗпП в частині, що регулює виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Підстави для покладення на роботодавця обов`язку виплатити працівнику середній заробіток під час призупинення дії трудового договору, відсутні». Додатково до викладеного звернемо увагу Суду на те, що саме у зв`язку з перебуванням на розгляді Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду зазначеної вище справи (що є подібною до даної справи), Відповідач і направляв до суду клопотання про зупинення провадження по даній справі до закінчення розгляду справи № 758/4178/22 Верховним Судом у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду з метою його подальшого задоволення та прийняття Харківський районним судом Харківської області законного та обґрунтованого рішення по даній справі, яке буде повністю відповідати релевантним висновкам Верховного Суду, а не буде ґрунтуватися на висновках суду касаційної інстанції, від яких Верховний Суд приблизно 6 місяців тому відступив. Що ж до інших висновків Верховного Суду з інших судових справ, які цитує Сторона Позивачки у своїй відповіді на відзив, то зазначимо, що майже в кожному зазначеному нею висновку є посилання на висновок ВС у справі від 31.01.2025 №161/8196/22 (провадження №61-6897св23), від якого відступив Верховний Суд. Таким чином, цитуючи нерелевантну практику Верховного Суду, а також враховуючи на висновок Верховного Суду, викладений в ухвалі від 09.12.2024 у справі № 758/4178/22, а саме «Касаційний суд зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/ врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11); кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України). Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє до цього часу. Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України. Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»); 15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року. Вказаний Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом (частини друга, третя статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного наказу)); призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором. Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин (частина перша статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного наказу)); згідно з частиною третьою статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного наказу) відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України. Касаційний суд звертає увагу на те, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21 (провадження № 61-13363сво23)); обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що: відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України. Разом з тим, роботодавець повинен продовжувати ведення обліку в частині визначення та фіксації сум заробітної плати та компенсаційних виплат, які були б належні працівникові, якщо такого призупинення трудового договору не було б; призупинення дії трудового договору не зумовлює припинення трудових відносин; призупинення трудового договору не є тотожним звільненню працівника, а час невиконання працівником трудових обов`язків не може вважатися часом вимушеного прогулу; до правовідносин, що виникають у зв`язку з призупиненням трудового договору, не можуть бути застосовані норми статті 235 КЗпП в частині, що регулює виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу; підстави для покладення на роботодавця обов`язку виплатити працівнику середній заробіток під час призупинення дії трудового договору, відсутні; з урахуванням викладеного, касаційний суд вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування статті 235 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2024 року у справі № 761/14792/22 (провадження № 61-7969св24), та зробити висновок про те, що: «призупинення дії трудового договору не зумовлює припинення трудових відносин. Призупинення трудового договору не є тотожним звільненню працівника, а час невиконання працівником трудових обов`язків не може вважатися часом вимушеного прогулу. До правовідносин, що виникають у зв`язку з призупиненням трудового договору, не можуть бути застосовані норми статті 235 КЗпП в частині, що регулює виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Підстави для покладення на роботодавця обов`язку виплатити працівнику середній заробіток під час призупинення дії трудового договору, відсутні» Стороною Позивачки жодних чином не було наведено підстав та спростовано аргументів Відповідача викладених у відзиві для застосування у даній справі ч. 2 ст. 235 КЗпП України за аналогією. З огляду на викладене, Представником Позивачки у відповіді на відзив Відповідача жодних аргументів, зазначених АТ «Укрзалізниця» у відзиві жодним чином не було спростовано.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 07.02.2025 відкрито провадження у справі.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 08.05.2025 провадження у справі зупинено до закінчення перегляду судового рішення у подібних правовідносинах у касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду у справі№758/4178/22 за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» на рішення Подільського районного суду м. Києва від 27.10.2023 та постанову Київського апеляційного суду від 01.04.2024.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 28.05.2025 провадження поновлено.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала у повному обсязі.

Представник вдповідача у судовому засідання зазначила про невизнання позовних вимог в повному обсязі. Також наголосила, що з відповідача відповідно до рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 справі №359/6714/23 було стягнуто кошти за вказаний період та у відповідному розмірі.

Крім того зазначила, що позивачкою при зверненні до суду з даним позовом було порушено строки звернення до суду, встановлені ч.1 та 2 ст. 233 КЗпП України, оскільки максимально 03.06.2024 ОСОБА_1 стало відомо, що при її звільненні відповідачем не було їй нараховано середній заробіток за час начебто її вимушеного прогулу за період з 24.11.2023 по дату її звільнення - 10.05.2024. В свою чергу, ОСОБА_1 було подано позовну заяву по цій справі лише 04.02.2025. З огляду, на те, що позивачка дізналася про начебто порушення її права максимально 03.06.2024, то з врахуванням встановлених 3 (трьох) місяців звернення до суду, такий строк сплинув 03.09.2024. В свою чергу, в своєму позові позивачка не зазначила причин, з яких вона його пропустила та не просила суд його поновити. З огляду, на вказані вище обставини, просить суд застосувати строки звернення до суду при подачі даного позову.

Представник відповідача зазначила також, що між сторонами відсутні правовідносини щодо звільнення з роботи та поновлення на роботі. Керуючись ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з позивачем було призупинено дію трудового договору. Частково скасовуючи наказ відповідача в частині призупинення дії трудового договору з позивачкою, Переяслав-Хмельницький районний суд Київської області від 23.11.2023 у справі №359/6714/23 не приймав рішення про поновлення дії трудового договору.

Рішення Переяслав-Хмельницького районного суду Київської області від 23.11.2023 у справі №359/6714/23 було ухвалено 23.11.2023 та законної сили не набрало у зв`язку з його апеляційним оскарженням. До дати звільнення Позивача з роботи (10.05.2024) у АТ «Укрзалізниця» не було обов`язку виконувати рішення Переяслав-Хмельницького районного суду Київської області від 23.11.2023 у справі №359/6714/23, коли законної сили воно не набрало.

Вказувала також, що підстави для застосування аналогії закону відсутні, оскільки спірні правовідносини є повністю врегульованими. А отже, посилання адвоката позивачки на ч.9 ст. 10 ЦПК України, ст.235 КЗпП України, є необґрунтованим та таким, що не може бути прийнято до уваги судом, в якості правової підстави для задоволення позову. Законодавчою гілкою влади було визнано, що прийняття Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не вирішило всі проблеми, що зумовило прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022 було врегульовано порядок оскарження призупинення дії трудового договору та правові наслідки такого оскарження. Так, п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022 встановлює, що «у разі незгоди працівника (працівників) із наказом (розпорядженням) роботодавця про призупинення дії трудового договору, виданим до набрання чинності цим Законом, таким працівником (працівниками) відповідний наказ (розпорядження) може бути оскаржений до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, або його територіального органу, який, вивчивши зміст наказу (розпорядження) та підстави для його видання, за погодженням з військовою адміністрацією може внести роботодавцеві припис про визнання відповідного наказу (розпорядження) таким, що втратив чинність».

Щодо врегульованості даних правовідносин, свідчить і той факт, що до Закон України «Про організацію трудових відносин в період воєнного стану», неодноразово вносилися зміни (19.07.2022, 24.12.2023), тим не менше в кожній редакції вказаного Закону була відсутня норма щодо стягнення з роботодавця будь-яких коштів, у зв`язку з призупиненням трудового договору з працівником.

З цих підстав вважає, що позовні вимоги безпідставні та необґрунтовані, оскільки правовідносини, що виникають у зв`язку з призупиненням трудового договору регулюються виключно ЗУ «Про організацію трудових відносин в період воєнного стану».

Суд, вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, зазначає про таке.

Судом встановлено, що позивач працювала на посаді старшого ревізора Відділу внутрішнього аудиту Управління аудиту та контролю регіональної філії «Південна залізниця» Департаменту аудиту та контролю ПАТ «Українська залізниця» з 01.12.2016.

З 30.08.2017 була переведена на посаду старшого ревізора Відділу внутрішнього аудиту Управління внутрішнього аудиту та контролю регіональної філії «Південна залізниця» Департаменту внутрішнього аудиту та контролю ПАТ «Українська залізниця».

Відповідно до витягу з наказу № Ц-42/6-В від 24.02.2022 було встановлено режим простою з 24.02.2022 до його відміни, для працівників апарату управління АТ «Українська залізниця», зокрема і відносно ОСОБА_1 . Період простою тривав з 24.02.2022 до 28.02.2022.

Актом простою від 24.02.2022 було засвідчено зупинення з 24.02.2022 роботи структурних підрозділів апарату управління АТ «Українська залізниця», що не виконують критично важливих завдань.

Наказом № Ц-42/12-В від 24.03.2022 було внесено зміни до вищезазначеного наказу, якими період простою продовжено з 01.03.2022 до 31.03.2022.

Наказом АТ «Українська залізниця» 389/ОС від 01.04.2022 припинено з 01.04.2022 простій, введений наказом № Ц-42/6 від 24.02.2022, працівникам, зазначеним у додатку, в тому числі ОСОБА_1 , та до припинення або скасування воєнного стану в Україні було призупинено дію трудового договору. Не погоджуючись із даним наказом, позивач оскаржила його в судовому порядку.

Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 у справі №359/6714/23 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ АТ «Українська залізниця» від 01.04.2022 за № 389/ос в частині призупинення дії трудового договору із ОСОБА_1 . Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 382 337,67 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в розмірі платежу за один місяць. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1073,60 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 04.06.2024 у справі №359/6714/23 скасовано рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 04.06.2024 скасовано. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 залишено в силі, змінивши в частині розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 308 451,00 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів. Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 понесені в суді касаційної інстанції витрати на сплату судового збору в сумі 2 147,20 грн.

Наказом (розпорядженням) № 1095/ос від 08.05.2024 про припинення трудового договору (контракту) позивача було звільнено 10.05.2024 у зв`язку із скороченням штату за п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України.

Стаття 55 Конституції України наголошує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ч. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення працівника видати йому належно оформлену трудову книжку і провести з ним повний розрахунок по належних йому виплатах.

Згідно з ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться власником або уповноваженим ним органом в день звільнення. Про нараховані суми належні працівникові при звільненні власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

За правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підтверджено, що відповідно до ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання обов`язку - наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Відповідно до приписів Конституційного Суду, викладених у рішенні № 8-рп/2013 від 15.10.2013 року, надано офіційне тлумачення положення ч.2 ст. 233 КЗпП та ст.ст. 1,12 Закону України «Про оплату праці», роз`яснено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема, й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Стаття 94 КЗпП України передбачає, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 3 ст. 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Аналогічне положення закріплено у ч. 5 ст. 97 КЗпП України.

У КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника.

Водночас частиною дев`ятою статті 10 ЦПК України передбачено, що якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Посилання представника відповідача на п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», відповідно до якого у разі незгоди працівника (працівників) із наказом (розпорядженням) роботодавця про призупинення дії трудового договору, виданим до набрання чинності цим Законом, таким працівником (працівниками) відповідний наказ (розпорядження) може бути оскаржений до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, або його територіального органу, який, вивчивши зміст наказу (розпорядження) та підстави для його видання, за погодженням з військовою адміністрацією може внести роботодавцеві припис про визнання відповідного наказу (розпорядження) таким, що втратив чинність, є безпідставним, оскільки рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 у справі №359/6714/23, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23, визнано протиправним та скасовано наказ АТ «Українська залізниця» від 01.04.2022 за № 389/ос в частині призупинення дії трудового договору із ОСОБА_1 .

Доказів того, що наказ АТ «Українська залізниця» від 01.04.2022 за № 389/ос в частині призупинення дії трудового договору із ОСОБА_1 є чинним, суду не надано.

Між тим, постановою Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 04.06.2024 скасовано. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 залишено в силі, змінивши в частині розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 308 451,00 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

З огляду на викладене, враховуючи, що рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 06.11.2024, визнано протиправним та скасовано наказ АТ «Українська залізниця» від 01.04.2022 за № 389/ос в частині призупинення дії трудового договору із ОСОБА_1 , суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час перебування у вимушеному прогулі за період з 24.11.2023 до 10.05.2024 (період після прийняття рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023 по дату її звільнення) є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника.

Водночас частиною дев`ятою статті 10 ЦПК України передбачено, що якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100 (в редакції на час виникнення спірних правовідносин)).

Згідно з пунктом 5 розділу IV Порядку № 100 основною для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п`ятого пункту 4 цього Порядку, а саме з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Судом встановлено, що дію трудового договору з позивачем було призупинено з 01.04.2022.

Тобто, розрахунковим періодом є лютий та березень 2022 року. У цей час позивач перебувала у простої.

Матеріали справи не містять доказів про те, що ОСОБА_1 в період простою була залучена до роботи.

Таким чином, оскільки позивач перебувала у простої, матеріали справи не містять даних про середній заробіток позивача за два місяці, що передують події, тому при визначенні розміру середньої заробітної плати, за обставин цієї справи, необхідно виходити із встановленого їй посадового окладу, що узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 27.03.2024 у справах №753/12518/22 та №507/1435/22.

Відповідно до розрахункових листів за грудень 2021 року та січень 2022 року розмір посадового окладу позивача складав 13 661 грн. Отже, середньоденна заробітна плата позивача складала 719 грн (13 661 грн : 19 робочих днів в місяці).

Період вимушеного прогулу позивача, який не охоплений рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.11.2023, тривав з 24.11.2023 до 10.05.2024 (день звільнення), а саме: в листопаді 2023 року - 5 робочих днів, в грудні 2023 року - 21 робочий день, в січні 2024 року - 23 робочих дні, в лютому 2024 року - 21 робочий день, в березні 2024 року - 21 робочий день, в квітні 2024 року - 22 робочих дні, в травні 2024 року - 8 робочих дні, тобто 121 робочий день.

Отже, середній заробіток за час призупинення дії трудового договору, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, повинен становити 86 999,00 грн (121 робочих днів *719 грн).

У постанові Верховного Суду від 18.10.2024 справа №757/27799/21-ц (провадження №61-11515св24) викладено правовий висновок про те, що податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та вираховуються при виплаті працівнику. Отже, присуджена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів при її виплаті.

З огляду на зазначене із присудженої позивачу сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід утримати установлені законодавством України податки і збори.

Щодо строку звернення до суду за захистом своїх прав.

Як вже зазначалось вище постановою Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №359/6714/23, яка набрала законної сили в день її прийняття, касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Водночас суд зауважує, що Велика палата Конституційного Суду України 11.12.2025 розглянула справу за конституційним поданням Верховного Суду про конституційність частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України та ухвалила Рішення № 1-р/2025, відповідно до якого Конституційний Суд України ухвалив визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Позовну заяву було подано до суду 04.02.2025.

З огляду на вищевикладене суд дійшов висновку, що позивачем не було пропущено строк звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору.

Щодо стягнення судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать у тому числі витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як це унормовано вимогами частини 5 статті 137 ЦПК України, у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися, як це закріплено положеннями частини 3 статті 141 ЦПК України.

За правилами частини 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статей 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Такої правової позиції щодо застосування норм права дотримується Верховний Суд у постанові від 23 січня 2019 року, прийнятій у справі №552/2145/16-ц.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час, що унормовано вимогами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»,.

Вирішуючи питання щодо розміру суми, яка підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд виходить зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. Однак, за наявності заперечень учасника справи, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Визначаючи суму до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З огляду на викладене вище, можна дійти висновку, що ЦПК України унормовано такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Частинами 5-6 статті 137 ЦПК України визначено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Так, відповідачем було подано відповідне клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу (в порядку ч. 6 ст. 137 ЦПК України) до 5 000 грн.

Суд перевіривши доводи та аргументи сторін щодо обґрунтованості, дійсності, необхідності понесенні витрат на професійну правничу допомогу та розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи, зазначає про таке.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Положеннями статті 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Між позивачем та Адвокатським бюро «Клубань МВ» було укладено договір про надання правової допомоги №26/02 від 26.02.2024. На підтвердження виконання робіт було надано Акт наданих послуг №1 від 02.07.2025 з детальним описом наданих адвокатом послуг. До матеріалів справи було приєднано платіжну інструкцію 0C7E-C849-PE2K-CE9B від 10.07.2025, згідно з якою ОСОБА_1 було сплачено витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Суд дослідивши надані докази, дійшов висновку про обґрунтованість витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, що є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Згідно ст. 141 ЦПК України, судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи у разі задоволення позову, покладаються на відповідача.

На підставі п.1 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивача звільнено від сплати судового збору за звернення до суду з позовним вимогами про стягнення заробітної плати, а тому суд вважає необхідним в порядку, передбаченому ст. 141 ЦПК України стягнути з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 1211,20 грн.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, Законом України «Про оплату праці», Законом України «Про судовий збір», ст. 4, 47, 94, 232, 233, 238 КЗпП України, п ст. 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку під час вимушеного прогулу задовольнити повністю.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 86 999,00 грн (вісімдесят шість тисяч дев`ятсот дев`яносто дев`ять гривень 00 копійок) з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн (десять тисяч гривень 00 копійок).

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в дохід держави судовий збір у розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості, що не проголошуються:

позивач - ОСОБА_1 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

представник позивача - Клубань Марія Володимирівна , адреса для листування: АДРЕСА_2 ;

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця», адреса: 03150, місто Київ, вул. Єжи Ґедройця, буд. 5, ЄДРПОУ 40075815;

представник позивача - адвокат Прасол Альона Сергіївна, РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_3 .

Суддя Т.П.Даниленко