Решение № 130787984, 07.10.2025, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/8967/25

провадження № 2/753/7371/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2025 року суддя Дарницького районного суду м. Києва Колесник О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «УПРАВЛЯЮЧА КОМПАНІЯ» «ДІМ 9000» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «УПРАВЛЯЮЧА КОМПАНІЯ» «ДІМ 9000» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг у розмірі 30 900,25 грн., яка складається з основної суми заборгованості у розмірі 24 468,47 грн., 3% річних у розмірі 1 530,45 грн. та 4 901,33 грн. - інфляційної складової боргу.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , споживає житлово-комунальні послуги, при цьому не в повному обсязі виконує зобов`язання по їх оплаті, в зв`язку з чим за нею утворилась заборгованість, яку позивач просить суд стягнути з відповідача з урахуванням нарахованих штрафних санкцій.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 07 травня 2025 року відкрито провадження у справі за вищевказаним позовом та призначено справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст.174 ЦПК України, при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.

У відповідності до ст.178 ЦПК України, відповідач скористалася своїм правом подання до суду відзиву на позовну заяву. Так, 23 травня 2025 року представником відповідача подано відзив на позов, у якому останній просив суд відмовити у задоволенні позову, оскільки позов є безпідставним та не обгрунтованим. Також вказав, що Товариство з обмеженою відповідальністю «УПРАВЛЯЮЧА КОМПАНІЯ «ДІМ 9000» не є виконавцем житлово-комунальних послуг, тобто є не належним позивачем, між сторонами відсутні будь-які договірні зобов`язання, а розрахунок заборгованості підписаний представником Олександром Безсмертним з відбитком «адвокат», без номеру, а відтак є неналежним та не допустимим доказом. Крім того, представником відповідача подано заяву про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 5 200 грн.

02 червня 2025 року представником позивача подано до суду відповідь на відзив, у якій останній просив суд позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, вказавши, що відсутність договору між сторонами не звільняє відповідача, як власника майна від сплати житлово-комунальних послуг.

Від сторін не надійшло заперечення проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін чи клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін.

Розгляд справи проведено у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у відповідності із ч. 5 ст. 279 ЦПК України за наявними у справі матеріалами.

Суд, у порядку спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю «УПРАВЛЯЮЧА КОМПАНІЯ» «ДІМ 9000» забезпечує належне утримання будинку і прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору на утримання та технічне експлуатаційне обслуговування житлових будинків та інженерних мереж та статуту.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Статтею 322 ЦК України встановлено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Закон України «Про житлово-комунальні послуги» визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії, який регулює відносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг.

Разом з тим, ст. 4 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» передбачає, що законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг, крім цього Закону, базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.

Статтею 162 ЖК України визначено, що плата за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Згідно з частиною 2 ст. 19 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник.

Статтями 20, 21 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» визначені обов`язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг. Зокрема, обов`язком споживача є укладення договору на надання житлово-комунальних послуг, підготовленого виконавцем на основі типового договору, а також оплата житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом, а обов`язком виконавця - надання послуг вчасно та відповідної якості згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладення зі споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Порядок оплати за житлово-комунальні послуги визначений у статті 32 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», якою передбачено, що плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.

Згідно зі ст. 14 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги вони поділяються на три групи: перша група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади; друга група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території; третя група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін).

Судом встановлено, що між позивачем та відповідачем не укладено договір про надання про надання житлово-комунальних послуг.

Чинне законодавство України передбачає різні форми договору (у тому числі усну). Споживач зобов`язаний сплачувати кошти за надані послуги, оскільки відповідно до ст. 11 ЦК України зобов`язання виникають не лише з підстав, передбачених законодавством (зокрема угод), а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (постанова Верховного Суду України від 20.04.2016 р. № 6-2951цс15, від 15.05.2014 р. у справі № 5011-31/17255-2012).

Як вбачається зі змісту позовної заяви, за ОСОБА_1 рахується заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 30 900,25 грн., яка складається з основної суми заборгованості у розмірі 24 468,47 грн., 3% річних у розмірі 1 530,45 грн. та 4 901,33 грн. - інфляційної складової боргу.

Разом з тим, як вбачається довідки по оборотах особового рахунку № НОМЕР_1 , вона не містить номеру, дати її складення та підпису відповідальної особи, натомість підписана представником Олександром Безсмертним з відбитком «адвокат», який не є належною особою на підписання бухгалтерських документів щодо наявності чи відсутності заборгованості відповідача.

Крім того, в даній довідці міститься заборгованість по опаленню, однак відповідно Постанови №830 «Про затвердження Правил надання послуг з постачання теплової енергії і типових договорів про надання послуг з постачання теплової енергії від 21.08.2019 року, позивач не є виробником або транспортувальником теплової енергії. Крім того, відповідно до ЗУ «Про теплопостачання», виробник має отримати ліцензію, яка не надано позивачем.

Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

В силу частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц вказала на те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

За загальним правилом, належними та допустимими доказами на підтвердження обставини видачі кредитних коштів позичальнику є первинні бухгалтерські документи про видачу готівки або перерахування коштів.

Водночас у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 654/4006/14-ц (провадження № 61-2247св18), від 30 червня 2020 року в справі № 554/12083/15 (провадження № 61-2049св19) та від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц (провадження №61-3689св21) суд касаційної інстанції також виходив із того, що виписки із банківських рахунків можуть бути належними і допустимими доказами надання кредитних коштів позичальнику.

Так, позивач, як експлуатуюча організація, яка здійснює обслуговування будинку, повинен був надати докази надання даних послуг відповідачу та рахунок заборгованості відповідача.

Однак, як встановлено вище, позивачем надано довідку по оборотах особового рахунку № НОМЕР_1 , яка не містить номеру, дати її складення, підпису відповідальної особи та до якої включено заборгованість по опаленню, виробником або транспортувальником якої позивач не являється, а відтак вказані документи не є належними та допустимим доказами.

Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що позивачем не надано суду первинних бухгалтерських та платіжних документів, а також доказів щодо наявності у відповідача на момент пред`явлення позову заборгованості перед позивачем.

Суд наголошує, що позивач як учасник судового процесу несе ризики, пов`язані з реалізацією або не реалізацією наданих йому процесуальних прав та обов`язків.

Позивач розпорядився наданими йому процесуальними правами на власний розсуд шляхом надання тих доказів на підтвердження викладених у позовній заяві обставин, які він вважав за потрібне, в зв`язку з чим, суд приходить до висновку про те, що у задоволенні позову в цій справі належить відмовити за його недоведеністю.

Судові витрати відповідно до ст. 141 ЦПК України у разі відмови в задоволені позову покладаються на позивача.

Як вбачається із матеріалів позову, відповідач просить стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 200 грн.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно із ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Для підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу адвокатом слід саме у договорі з клієнтом визначити механізми розрахунку свого гонорару. Лише рахунку замало. Саме такий висновок випливає з правової позиції ВС/КГС у справі №922/1163/18 від 06.03.2019 р.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

З матеріалів даної цивільної справи вбачається, що представник відповідача дотримався вимог процесуального законодавства щодо подання до суду попереднього (орієнтовного) розрахунок суми судових витрат, які відповідач понесла, і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги до суду надано копії договору про надання правової допомоги, ордеру на надання правничої допомоги, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, акту наданих послуг на суму 5 200 грн.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідач довів належними доказами, що поніс витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 200 грн., у зв`язку із чим дана сума витрат підлягає стягненню з позивача.

На підставі викладеного та керуючись стст. 141, 274-279, 263-265, 352, 354-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю «УПРАВЛЯЮЧА КОМПАНІЯ» «ДІМ 9000» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «УПРАВЛЯЮЧА КОМПАНІЯ» «ДІМ 9000» (код ЄДРПОУ 44162623) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 200 грн.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СУДДЯ КОЛЕСНИК О.М.