Решение № 128676261, 19.06.2025, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/2712/25

(2/199/2706/25)

РІШЕННЯ

Іменем України

19.06.2025 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпра

у складі головуючого судді Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання Циганок К.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом,

ВСТАНОВИВ:

04 березня 2025 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернулась позивач через свого представника із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого послалась на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік, після якого відкрилась спадщина на належне останньому спадкове майно, зокрема на 70/100 частин земельної ділянки із кадастровим №1210100000:01:384:0005, площею 0,0395 га із цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою АДРЕСА_1 . За життя чоловік позивача на її користь склав заповіт на все своє спадкове майно, спадщину позивача прийняла вчасно, подавши 20 травня 2024 року відповідну заяву приватному нотаріусу. Однак у видачі свідоцтва про право на вказану спірну частку земельної ділянки нотаріусом постановою від 13 вересня 2024 року було відмовлено із посиланням на відсутність у позивача правовстановлюючого документу. Посилаючись на те, що хоча такий правовстановлюючий документ у позивача дійсно відсутній, відновити його в позасудовому порядку виявилось неможливим з огляду втрату архівного примірника при пожежі в ГУ Держгеокадастру, позивач стверджує, що видача такого правовстановлюючого документу свого часу спадкодавцю та право власності спадкодавця опосередковано підтверджуються долученими до матеріалів справи доказами. За таких обставин позивач звернулась до суду із даними позовом, в якому просила суду визнати за нею право власності на спірну частку земельної ділянки в порядку спадкування за заповітом.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін. Цією ж ухвалою судом витребувано копії спадкових справ.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 квітня 2025 року, постановленою без оформленням окремим процесуальним документом, однак із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження у справі закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судове засідання учасники справи повторно не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись, відповідач правом на подання відзиву не скористався. Натомість, від представників сторін до суду надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутності, в яких сторона позивача підтримала своїх позовні вимог та просила їх задовольнити, а сторона відповідача просила суд прийняти рішення відповідно до вимог законодавства на підставі наявних матеріалів цивільної справи.

За таких обставин, керуючись нормами ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд цивільної справи по суті за наведеної явки учасників розгляду справи, а також без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного запису у відповідності до положень ст.247 ч.2 ЦПК України.

Дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що 21 лютого 2004 року чоловіком позивача ОСОБА_2 складено заповіт на користь позивача (основний спадкоємець) та ОСОБА_3 (підпризначений спадкоємець в порядку ст.1244 ЦК України), посвідчений державним нотаріусом Четвертої ДДНК 21 лютого 2004 року за реєстровим №3-525. Вказаним заповітом спадкодавець заповів усе належне йому майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті, і на що за законом він матиме право. Відомості про спадкові договори відсутні. Дані обставини підтверджуються копією заповіту, копією інформаційної довідки з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, копією свідоцтва про шлюб, копією інформаційної довідки зі спадкового реєстру.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік позивача спадкодавець ОСОБА_2 , після смерті якого відкрилась спадщина на належне йому майно. А 20 травня 2024 року позивачем подано приватному нотаріусу ДМНО Петренко Т.В. заяву про прийняття спадщини після чоловіка, тією ж датою заведено відповідну спадкову справу. Відомості про інших, окрім позивача, спадкоємців за законом та/або заповітом, які прийняли спадщину після смерті вказаного спадкодавця, відсутні. Дані обставини підтверджуються копією свідоцтва про смерть, копією повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, копією паспорту спадкодавця та спадкоємця, копією свідоцтва про шлюб, копією довідки про склад сім`ї та іншими матеріалами спадкових справ.

30 вересня 2024 року позивачем подано приватному нотаріусу ДМНО Петренко Т.В. заяву про видачу свідоцтв про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_2 , у відповідь на що позивачем отримано два свідоцтва про право на спадщину за заповітом: на домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , а також на 30/100 частин земельної ділянки із кадастровим №1210100000:01:384:0005, площею 0,0395 га із цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою АДРЕСА_1 . В той же час, постановою приватного нотаріуса від 30 вересня 2024 року було відмовлено позивачу у вчинені нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірні 70/100 частин вказаної земельної ділянки. Відмова нотаріуса мотивована відсутністю у позивача правовстановлюючого документу на спірну частку земельної ділянки. Вказані обставини підтверджуються копією заяви позивача нотаріусу, копіями свідоцтв про право на спадщину за заповітом, витягів про реєстрацію в Спадковому реєстрі, копією постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а також іншими матеріалами спадкової справи.

Як слідує зі змісту копії листа-відповіді ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 19 січня 2024 року, адресованої на звернення ОСОБА_2 , зроблене ним за життя, внаслідок пожежі, яка відбулась 04 серпня 2008 року в приміщення інституту ДП «Дніпроцивільпроект» за адресою АДРЕСА_2 , в якому зберігався місцевий фонд документації із землеустрою Управління земельних ресурсів м. Дніпропетровська, було знищено більшу частину документів, що посвідчують права на землю. У зв`язку із викладеним відсутній оригінал архівного примірника державного акту на земельну ділянку, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , тому надати належним чином завірену копією державного акту не вбачається за можливе. Відтак, у сторони позивача відсутня можливість отримати дублікат правовстановлюючого документу для у позасудовому порядку для подальшого оформлення спадкових прав.

В той же час, зі змісту копій витягів з рішення виконкому Дніпропетровської міської ради від 19 квітня 1999 року №784 «Про передачу у спільну власність та надання у спільне користування земельних ділянок громадянам в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська», витягів з додатку до рішення виконкому міської ради народних депутатів від №19 квітня 1999 року №784, копії державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ №914066 від 13 вересня 2001 року, виданого на 30/100 частин спірної земельної ділянки на ім`я ОСОБА_4 (матір чоловіка позивача-спадкодавця позивача), копії витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку станом на 21 січня 2014 року, а також копій інших матеріалів спадкових справ, витребуваних судом в рамках розгляду даної цивільної справи, судом встановлено, що земельна ділянка №1210100000:01:384:0005, площею 0,0395 га із цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою АДРЕСА_1 у квітні 1999 року органом місцевого самоврядування була передана із комунальної власності у спільну часткову власність чоловіку позивача ОСОБА_2 та матері останнього ОСОБА_4 зі співвідношенням часток 70/100 та 30/100 відповідно, на підтвердження чого були видані державні акті на право власності на землю від 13 вересня 2001 року ДПД №037043 (на ім`я ОСОБА_2 на спірні 70/100 частин) та від 13 вересня 2001 року ЯЖ №914066 (на ім`я ОСОБА_4 на 30/100 частин). В подальшому після смерті своєї матері чоловік позивача успадкував 30/100 частин земельної ділянки, які потім після смерті чоловіка успадкувала позивач, а 70/100 частин залишились у власності чоловіка позивача, однак правовстановлюючий документ було втрачено, відновити його (отримати дублікат) немає можливості. В той же час, копія державного акту на право власності на землю від 13 вересня 2001 року ЯЖ №914066 та копія витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку станом на 21 січня 2014 року містять посилання на державний акт на право власності на землю від 13 вересня 2001 року ДПД №037043 та наявність у чоловіка позивача права власності на спірні 70/100 частин земельної ділянки. Будь-які відомості про скасування останнього із вказаних державних актів та/або припинення, відчуження права власності спадкодавця позивача на спірну частку земельної ділянки матеріали цивільної справи не містять.

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конституції України, ЦК України, ЗК України, Закону України «Про Державний земельний кадастр», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 321, 328, 373, 374, 380 ЦК України, ст.ст.40, 78-81, 86, 87, 89 ЗК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидами якого є житловий будинок, земельна ділянка), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Об`єктом права власності, зокрема спільної сумісної/часткової, може виступати таке нерухоме майно як житловий будинок та земельна ділянка, на якій розташований цей житловий будинок, призначена для його обслуговування, а також рухоме майно, різновидом якого є транспортний засіб.

За змістом ст.ст.355-357, 361 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

За змістомположень ст.ст.368,372ЦК Україниспільна власністьдвох абобільше осіббез визначеннячасток кожногоз ниху правівласності єспільною сумісноювласністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За змістом норм ст.ст.1216-1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Нормою ст.1225ЦК Українивстановлено,що правовласності наземельну ділянкупереходить доспадкоємців назагальних підставах,із збереженнямїї цільовогопризначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд, об`єкта незавершеного будівництва, щодо якого зареєстровано право власності/спеціальне майнове право, переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд, об`єкта незавершеного будівництва, щодо якого зареєстровано право власності/спеціальне майнове право, переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

За змістом положень ст.ст.1, 15, 21, 25 Закону України «Про Державний земельний кадастр» Державний земельний кадастр єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, про меліоративні мережі та складові частини меліоративних мереж. У Державному земельному кадастрі містяться в тому числі і відомості про власників (користувачів) земельної ділянки, зареєстровані речові права відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відомості про речові права на земельні ділянки, що виникли до 01 січня 2013 року, вносяться центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, до Державного земельного кадастру із Державного реєстру земель та документів, що відповідно до законодавства, яке діяло до 01 січня 2013 року, посвідчували право власності або право користування землею (земельними ділянками), а також книг записів (реєстрації) таких документів.

Відповідно до ст.ст.1220, 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст.ст.1261-1265 ЦК України. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини, яким є день смерті спадкодавця (час відкриття спадщини).

За змістом ст.ст.1233, 1235, 1236, 1247, 1248 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині. Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Положеннями ст.1244 ЦК України встановлено заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (ст.1242 ЦК України).

Згідно ст.1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до ст.ст.1269, 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Положеннями ст.1272 ЦК України визначено, що якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст.1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Згідно ст.1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням нерухомого майна, а за відсутності нерухомого майна місцезнаходженням основної частини рухомого майна зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцезнаходженням нерухомого майна, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходженням основної частини рухомого майна.

За змістомст.ст.1296,1297ЦК Україниспадкоємець,який прийнявспадщину,може одержатисвідоцтво проправо наспадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Згідно ст.1268 ч.5 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Нормою ст.16ЦК Українипередбачено,що способамизахисту цивільнихправ таінтересів можутьбути визнання права.

Відповідно до норми ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

За змістом ст.ст.12, 13, 76, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог, а отже і про можливість задоволення позову, мотиви для чого є наступними.

Так, у відповідності до змісту наведених судом вище норм цивільного законодавства набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, зокрема на нерухоме майно (будівлі, квартири, земельні ділянки тощо). Можливість виникнення права власності безпосередньо на підставі рішення суду передбачено лише у ст.335 (набуття права власності на безхазяйну річ), ст.344 (набувальна давність) та ст.376 (самочинне будівництво) ЦК України, в усіх інших випадках право власності набувається з незаборонених законом підстав, зокрема в порядку спадкування (ст.ст.328, 1216 ЦК України). В свою чергу, рішення суду про визнання права власності на підставі ст.392 ЦК України в контексті ст.1216 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах (тобто позивач вже став власником спірного майна, а не намагається ним стати через пред`явлення позову), у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, позивачем у спорах про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних правовідносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої права у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно в порядку спадкування є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності, набуття такого права на законних підставах. Крім того, оскільки цивільні права можуть виникати безпосередньо із актів цивільного законодавства (ст.11 ч.3 ЦК України), то в такому випадку позивачу необхідно довести перед судом наявність передбачених такими актами законодавства обставин та умов, безпосередньо на підставі яких у нього за законом виникло спірне право власності, за захистом якого він і звертається до суду із позовом про визнання за ним цього права власності. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Тобто метою подання позову про визнання прав власності в порядку спадкування є усунення невизначеності у суб`єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб`єктивного права особою, якщо зробити це іншим шляхом неможливо.

Зазначена абзацом вище правова позиція суду, сформульована при розгляді даної цивільної справи, повністю узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 07 вересня 2016 року по справі №6-727цс16, правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 23 жовтня 2019 року по справі №344/11473/13-ц, від 31 жовтня 2019 року по справі №447/2434/16-ц, від 18 грудня 2019 року по справі №127/9250/14-ц, від 03 червня 2020 року по справі №159/4837/15-ц, від 03 червня 2020 року по справі №161/12411/17, від 01 липня 2020 року по справі №216/5834/15-ц, від 15 липня 2020 року по справі №175/1765/16, від 19 серпня 2020 по справі №569/6008/19, правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постановах від 21 березня 2018 року по справі №760/14438/15-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №520/6819/14-ц.

У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який (які) прийняв (прийняли) спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування. Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2019 року по справі №265/6868/16-ц, від 19 травня 2020 року по справі №175/1941/16-ц, від 31 березня 2021 року по справі №463/4616/18, від 06 жовтня 2021 року по справі №234/17030/18, від 10 листопада 2021 року по справі №759/19779/18, від 19 січня 2022 року по справі №280/4/18, від 22 червня 2022 року по справі №755/13736/20, від 07 грудня 2022 року по справі №2-21/2010.

При розгляді справи суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічні правові висновки містять у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року по справі №925/642/19, а також у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року по справі №826/4406/16, від 08 грудня 2021 року по справі №372/1712/19.

Стосовно спірних правовідносин сторін у даній цивільній справі, то в ході її розгляду знайшли підтвердження заявлені позивачем в обґрунтування її вимог фактичні обставини, зокрема, складення заповіту чоловіком позивача на користь позивача, факт смерті спадкодавця чоловіка позивача, внаслідок чого відкрилась спадщина на належне останньому спадкове майно, до якого увійшли домоволодіння та земельна ділянка, призначена для обслуговування такого домоволодіння, розташовані за адресою АДРЕСА_1 , прийняття спадщини позивачем у передбачені законом строк та порядок, відсутність інших спадкоємців за заповітом та/або за законом, які б прийняли спадщину та усунули позивача від спадкування, отримання позивачем свідоцтв про право на спадщину за заповітом лише на частину нерухомого спадкового майна на домоволодіння та на 30/100 частин земельної ділянки під ним, відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірні 70/100 частин земельної ділянки під домоволодінням. При цьому, наявні в матеріалах справи докази підтверджується належність спадкодавцю позивача спірних 70/100 частин земельної ділянки не зважаючи на відсутність у позивача оригіналу правовстановлюючого документу на таку частку. Відтак, суд приходить до висновку, що саме позивач набула право на належну спадкодавцю (своєму чоловікові) спадщину в повному обсязі, а відтак і право власності на спірну частку земельної ділянки, як її складову. За таких обставин позовні вимоги є правомірними, обґрунтованими, доведеними, а отже такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Не може бути перешкодою для задоволення позову відсутність у позивача оригіналу правовстановлюючого документу на спірні 70/100 частин земельної ділянки із кадастровим №1210100000:01:384:0005, площею 0,0395 га із цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , а саме оригіналу державного акту на право власності на землю від 13 вересня 2001 року ДПД №037043. Така позиція суду зумовлена тим, що факт існування вказаного оригіналу правовстановлюючого документу на земельну ділянку, належності на його підставі спірних 70/100 частин земельної ділянки спадкодавцю позивача встановлено судом в ході розгляду справи, зокрема зі змісту низки копій документів, які або містять посилання на такий державний акт, або прямо підтверджуються/вказують на набуття та належність спадкодавцю позивача за життя спірної частки земельної ділянки з огляду на відсутність будь-яких доказів та свідчень про втрату спадкодавцем такого права власності з будь-яких підстав. Крім того, відповідно до норми ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто державна реєстрація не є способом набуття права власності, вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав. Аналогічні правові висновки містяться в постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року по справі №363/4852/17.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 316, 317, 319, 321, 328, 355-357, 361, 368, 372, 392, 1216-1218, 1220, 1223, 1233, 1235, 1236, 1244, 1247, 1248, 1258, 1261, 1262, 1268-1270, 1272, 1277, 1296, 1297 ЦК України, ст.ст.1, 15, 21, 25 Закону України «Про Державний земельний кадастр», ст.ст.40, 78-81, 86, 87, 89 ЗК України, ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) до Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ 26510514; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 75) про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ;адреса місцяпроживання: АДРЕСА_3 ) в порядку спадкування за заповітом після її чоловіка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 70/100 частин земельної ділянки із кадастровим №1210100000:01:384:0005, площею 0,0395 га, цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою АДРЕСА_1 .

Рішення судунабирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя А.М. Авраменко