Решение № 126322679, 27.03.2025, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/18144/24

Провадження № 2/761/2187/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2025 року Шевченківський районний суд міста Києва під головуванням судді Матвєєвої Ю.О., при секретарі Каніковському Б.А., за участі представника позивача Приткової М.С., представника відповідачів адвоката Савчука О.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житлового приміщення,

ВСТАНОВИВ :

Позивач звернувся до суду із позовом до відповідачів про їх виселення без надання іншого житлового приміщення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на підставі розпорядження органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 12.09.2012 року № 1605 Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація має в управлінні житловий будинок (гуртожиток) АДРЕСА_1 , який прийнято до комунальної власності територіальної громади. Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією встановлено факт проживання відповідача ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 , відповідача ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі відповідачі не зареєстровані, ордери на користування квартирою їм не видавались, особові рахунки вільні, житлово-комунальні послуги не сплачуються. На попередження про звільнення житлових приміщень не реагують, в реєстрації за вказаною адресою відповідачеві ОСОБА_1 було відмовлено. З огляду на самовільне зайняття відповідачами житлових приміщень та відсутність правових підстав для користування житловими приміщеннями позивач просить суд виселити відповідачів без надання їм інших житлових приміщень.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.05.2024 року справу передано на розгляд судді Матвєєвій Ю.О.

Ухвалою судді від 18.06.2024 року відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче засідання.

11.09.2024 року через канцелярію суду від відповідача ОСОБА_1 надійшов відзив на позов, в якому він позовні вимоги не визнає, оскільки зайняв вказане житлове приміщення на підставі договору оренди, укладеного між ДП «Екос» та ТОВ «Солстрой», з яким перебував у трудових відносинах, а тому вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню.

12.09.2024 року через канцелярію суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позов, в якому він позовні вимоги не визнає та просить відмовити в їх задоволенні, оскільки правомірно проживає у вказаному житловому приміщенні на підставі договору оренди, укладеного між ДП «Екос» та ТОВ «Солстрой», з яким перебував у трудових відносинах.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04.03.2025 року закрито підготовче засідання, справу призначено до розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги, просила їх задовольнити.

Представник відповідачів адвокат Савчук О.Ю. в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки відповідачі вселились у спірні житлові приміщення на підставі договорів оренди з їх роботодавцем. Відповідачі постійно проживають у вказаних кімнатах, сплачують комунальні послуги. Вважає позовні вимоги недоведеними та просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Суд, вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Статтею 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 130 ЖК України порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Промірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч. 1 ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР ).

Відповідно до ст. 18 ЖК УРСР, управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.

Згідно з п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 12.04.1985, № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», в силу ст. 61 Житлового кодексу України житлово-експлуатаційна організація, а при її відсутності - підприємство, установа, організація як наймодавець можуть бути стороною в спорах, що виникають з договорів найму жилого приміщення.

Вони вправі, зокрема, пред`являти позови про визнання наймача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, розірвання договору найму жилого приміщення і виселення в зв`язку з систематичним порушенням правил співжиття, псуванням і руйнуванням жилих приміщень. Однак у справах із питань, віднесених до компетенції органів місцевого самоврядування чи місцевої державної адміністрації, або з питань управління житловим фондом, віднесених його власником або уповноваженим ним органом до свого відання згідно зі ст. 18 ЖК (наприклад, про визнання ордера недійсним, надання, бронювання або обмін жилого приміщення, визнання права на жиле приміщення крім випадків, коли в ньому проживають інші члени сім`ї наймача), належною стороною повинен бути відповідний орган чи власник житлового фонду.

Відповідно до п. 14 ст. 1-1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» визначено проживання у гуртожитку на правових підставах - це проживання у гуртожитку (використання жилої площі в гуртожитку в якості житла) відповідно до цього Закону, а саме: а) у відомчих гуртожитках державної та комунальної форми власності - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із статтею 129 Житлового кодексу Української РСР; б) у гуртожитках колишніх державних і комунальних підприємств та організацій, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі масової приватизації та корпоратизації: до включення таких гуртожитків до статутних капіталів зазначених товариств та після передачі таких гуртожитків у комунальну власність відповідно до цього Закону - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із статтею 129 Житлового кодексу Української РСР; після включення таких гуртожитків до статутних капіталів зазначених товариств до передачі таких гуртожитків у комунальну власність відповідно до цього Закону - за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із статтею 129 Житлового кодексу Української РСР, або на підставі договору оренди житла, укладеного згідно із статтями 810, 811-813 Цивільного кодексу України на вимогу власника гуртожитку (його представників), за умови, що мешканець гуртожитку або його сім`я були вселені у гуртожиток на підставі спеціального ордера та проживали у гуртожитку за договором найму жилого приміщення;

Ст.99 ЖК України вказує на те, що піднаймачі та тимчасові мешканці самостійного права на займане житлове приміщення не набувають, незалежно від тривалості проживання.

Так судом при розгляді справи встановлено, що на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 12.09.2012 року № 1605 «Про безоплатне прийняття відомчого житлового фонду, службового житла, зовнішніх інженерних мереж ПАТ «ХК «Київміськбуд» до комунальної власності територіальної громади міста Києва» житловий будинок (гуртожиток) АДРЕСА_1 прийнято до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передано до сфери управління Шевченківській районній в місті Києві державній адміністрації.

12.09.2023 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» відмовила ОСОБА_1 у наданні згоди на реєстрацію місця проживання за адресою АДРЕСА_2 з огляду на відсутність ордеру на зазначену квартиру. (а.с. 15)

26.07.2023 року відповідачів письмово попереджено про звільнення спірних житлових приміщень. (а.с. 18)

Актами від 26.07.2023 року та 22.03.2024 року зафіксовано проживання відповідачів у спірних житлових приміщеннях без відповідних дозвільних документів. (а.с., а.с. 21, 22)

Відділом з питань реєстрації місця проживання /перебування фізичних осіб надано інформацію про те, що в кімнатах 2 та 3 квартири АДРЕСА_2 зареєстрованих фізичних осіб немає. (а.с. 23)

В судовому засіданні представник відповідачів підтвердив відсутність у відповідачів ордерів на користування спірними житловими приміщеннями, натомість зазначив, що відповідачі вселились у спірні житлові приміщення на підставі договорів оренди.

Дійсно, на підставі договору № 37 оренди житлового приміщення ЖУ «Південне» ДП «Екос» від 01.04.2011 року відповідач ОСОБА_1 був заселений у квартиру АДРЕСА_2 , як співробітник орендаря ТОВ «Солстрой». (а.с. 108-109)

Між тим, згідно п. 6 вказаного договору термін дії договору встановлений з 01.04.2011 року по 31.12.2011 року, а відтак, строк дії цього договору скінчився, крім того, в судовому засіданні представник відповідача Заболотного М.П. зазначив про те, що відповідач вже тривалий час не перебуває у трудових відносинах з підприємством-орендарем.

Вселення відповідача ОСОБА_2 на підставі договору оренди до спірного житлового приміщення не підтвердженого жодним доказом.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Щодо втручання держави в право на мирне володіння майном, Верховний Суд в постанові від 16.10.2019 року у справі№460/762/16 зазначив, що концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, набула право користування майном, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення право на таке майно, мають значення обставини, за якими майно було набуте у користування, поведінка особи, з користування якої майно витребовується.

Отже, суд приходить до висновку, що відповідачі не мають достатніх правових підстав для проживання у спірних кімнатах у гуртожитку, відповідного рішення про надання відповідачу житлової площі для проживання не приймалося, ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення, не видавався, а також те, що стороною відповідачів протягом всього розгляду справи не надано в розумінні ст. 61 ЦПК України, доказів, які свідчили б про правомірність зайняття в гуртожитку спірних кімнат після закінчення строку дії договору оренди, на підставі якого відповідач ОСОБА_1 був вселений, а також того, що відповідач ОСОБА_2 має місце реєстрації за адресою Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район, сел. Комарівка, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, а тому відповідачі підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Виселення відповідачів в даному випадку відповідає критерію законності, оскільки здійснюється на підставі ч.3 ст. 116 ЖК України; є пропорційним, оскільки судом при вирішенні даного спору також враховано, що відповідачі не позбавлені права звернутися з вимогою про укладення будь-яких договорів користування (оренди) житла; відповідає інтересам суспільства та є пропорційним переслідуваним цілям, оскільки гуртожиток перебуває у комунальній власності територіальної громади Києва тому не вбачається невідповідності втручання держави у право користування (проживання) відповідача критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном.

Долю судових витрат суд вирішує у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України та стягує з відповідачів судових збір в сумі 6056 грн. в дольовому порядку, тобто по 3028 грн. з кожного відповідача.

Керуючись ст. ст. ст. ст. 4, 12, 14, 81,82, 89, 141, 259, 263 265, 273, ЦПК України, суд

ВИРІШИВ :

Позов Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житлового приміщення - задовольнити в повному обсязі.

Виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.

Виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) та з ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) на користь Шевченківської районного в місті Києві державної адміністрації (ідентифікаційний код 37405111) судовий збір в сумі 6056 грн. в дольовому порядку, тобто по 3028 грн. з кожного відповідача.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 03.04.2025 року.

Суддя Ю.О. Матвєєва

27 березня 2025 року