Решение № 121435863, 02.09.2024, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/3059/24 2/335/1701/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2024 року м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі

головуючого судді Геєць Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Шарової А.В.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також в інтересах дружини ОСОБА_4 до держави російська федерація в особі генеральної прокуратури російської федерації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство закордонних справ України, про відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також в інтересах дружини ОСОБА_4 , звернувся до суду з позовом до держави російська федерація в особі генеральної прокуратури російської федерації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство закордонних справ України, про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженець м. Докучаєвськ, Донецькій області, є громадянином України.

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженка м. Донецьк, є громадянкою України.

У 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб. Від шлюбу народилися син - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є уродженцями м. Донецьк та Маріуполь, громадянами України.

Станом на початок 2014 року родина проживала за адресою: АДРЕСА_1 .

Внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 20.02.2014 року, сім`я у липні 2014 року була вимушена виїхати з тимчасово окупованої території до м. Маріуполь, та з липня 2014 року проживала у м. Маріуполь.

Внаслідок широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, яка почалася 24.02.2022 року, у квітні 2022 року сім`я була вимушена виїхати з тимчасово окупованої території до м. Запоріжжя.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06.11.2023 р. у цивільній справі № 335/5726/23 встановлено юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 у липні 2014 року з окупованої території міста Ясинувата Донецької області України відбулося в наслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російської федерацією частини території Донецької області; встановлено юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 у березні 2022 року з окупованої території міста Маріуполь Донецької області України відбулося в наслідок збройної агресії російської федерацією проти України та окупації російської федерацією частини території Донецької області.

В 2015 року позивач отримав статус учасника бойових дій, та на даний час має статус особи з інвалідністю 3 групи внаслідок війни.

Позивач посилаючись на те, що внаслідок збройної агресії та окупації російською федерацією частини території Донецької області, в тому числі і м. Ясинувата та м. Маріуполь, він та його родина зазнали моральної шкоди, яка полягає у значних триваючих душевних стражданнях, що викликані: страхом за життя та свободу себе та членів своєї сім`ї під час знаходження на окупованих територіях м. Ясинувата та м. Маріуполь, зокрема, через репресії окупаційної адміністрації по відношенню до співробітників правоохоронних органів України, учасників бойових дій, обстріли та бомбардування м. Маріуполя збройними формуваннями російської федерації під час знаходження там сім`ї ОСОБА_1 , масовим порушенням прав та свобод людини окупаційною адміністрацією та збройними формуваннями російської федерації. Також, триваючи душевні страждання викликані й позбавленням звичного ритму життя та налагодженого побуту двічі за вісім років; неможливістю спілкування з близькими та друзями тощо, позивач просить стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 2971290 грн.; стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 1485645 грн.; стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі 1485645 грн.; стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_4 моральну шкоду у розмірі 2971290 грн.

Позивач в судове засідання не з`явився, подав заяву за змістом якої вимоги позову підтримав в повному обсязі з мотивів викладених у позовній заяві, просив позов задовольнити.

Відповідач, який повідомлявся про судове засідання через публікацію оголошення на сайті Судової Влади України, що підтверджується матеріалами справи, відзив на позовну заяву не надіслав, в судові засідання представник не прибув, причини неявки суду не повідомив.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, 26.04.2024 року на адресу суду надійшли письмові пояснення Міністерства закордонних справ України, в якій просять справу розглядати за відсутності їх представника.

Суд зауважує на тому, що у постанові від 14.04.2022 року по справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) Верховний Суд зазначив, що у зв`язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24.02.2022 року. Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Згідно правової позиції викладеної в Постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року (справа № 308/9708/19), оскільки вчинення рф з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, рф заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає. А отже, і направляти до посольства цієї країни запит на згоду про участь у справі і зупиняти провадження у справі до отримання відповіді від рф або повідомлення про вручення такого запиту не потрібно.

Суд касаційної інстанції також звертає увагу на те, щоУказом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022у зв`язку з військовою агресією рф проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб та указами Президента України в подальшому продовжено строк дії воєнного стану в Україні.

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі "Цудак проти Литви" (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Додатково Верховний Суд вказав, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третястатті 124 Конституції України). Тобто Верховний Суд виходить з того, що у разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й рф, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Згідно з ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник апарату суду. У разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цьогоКодексурозгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини у справі, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, ґрунтуючись на засадах справедливості, виваженості та законності, приходжу до висновку про доцільність задоволення позовних вимог.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженець м. Докучаєвськ, Донецькій області, є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України НОМЕР_1 , виданий Іллічівськом РВ у м. Маріуполі ГУ ДМС України в Донецькій області.

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженка м. Донецьк, Донецької області, є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України НОМЕР_2 , виданий Ясинуватинським МРВ УМВС України в Донецькій області.

20.09.2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження НОМЕР_3 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є уродженцями м. Донецьк та Маріуполь, громадянами України, що підтверджується свідоцтвами про народження серії НОМЕР_4 , серії НОМЕР_5 .

Станом на початок 2014 року родина проживала за адресою: АДРЕСА_1 .

Внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 20.02.2014 року, родина у липні 2014 року була вимушена виїхати з тимчасово окупованої території до м. Маріуполь, та з липня 2014 року проживала у м. Маріуполь.

Внаслідок широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, яка почалася 24.02.2022 року, у квітні 2022 року сім`я була вимушена виїхати з тимчасово окупованої території до м. Запоріжжя.

Факт переміщення ОСОБА_1 та його родини у липні 2014 року з тимчасово окупованої території (м. Ясинувата) до м. Маріуполь підтверджується довідкою ( ОСОБА_1 ) від 16.12.2014 року № 1411-15275 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, довідкою ( ОСОБА_4 ) від 16.12.2014 р. № 1411- 15276 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, довідкою ( ОСОБА_2 ) від 16.12.2014 р. № 1411-5000063114.

Факт переміщення ОСОБА_1 та його родини у квітні 2022 року з тимчасово окупованої території м. Маріуполь до м. Запоріжжя підтверджується довідками від 07.04.2022 року № 2304-5000773148, від 07.04.2022 року № 2304-5000771615, від 07.04.2022 року № 2304-5000772516, від 07.04.2022 року № 2304-5000771974 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Відповідно до ч. 3ст. 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06.11.2023 року у цивільній справі № 335/5726/23, яке набрало законної сили, встановлено юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у липні 2014 року з окупованої території міста Ясинувата Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російської федерацією частини території Донецької області; встановлено юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 у березні 2022 року з окупованої території міста Маріуполь Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російської федерацією частини території Донецької області.

В 2015 року позивач отримав статус учасника бойових дій, та на даний час має статус особи з інвалідністю 3 групи внаслідок війни, що підтверджується посвідчення серії НОМЕР_6 .

Відповідно до пункту 1ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частина першаст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право»встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено ч. 4ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже,Закон України «Про міжнародне приватне право»встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ указав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 31, 68).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Необхідно зазначити і те, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії рф проти України та окупації рф частини території Луганської і Донецької областей України.

Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд установив факт, що вимушене переселення фізичної особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії рф проти України та окупації рф частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначенихКонституцієюта законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на рф як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено уст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч. 4ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року такої особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії рф проти України та окупації рф частини території Луганської області.

Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей унаслідок збройної агресії рф проти України, викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц (провадження № 61-20978св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16-ц (провадження № 61-190св18), від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16-ц (провадження № 61-3831св18).

За таких обставин, починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що рф чинить збройну агресію проти України.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії рф учиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього судового рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

ПреамбулоюЗакону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»встановлено, що Україна згідно зКонституцією Україниє суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеноїКонституцієюта законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

ПреамбулоюЗакону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»визначено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії РФ проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що РФ чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань РФ; відзначаючи, що дії РФ на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

рф припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до ст. 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія рф проти України є серйозним порушенням рф своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

У пункті 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tortexсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у цій справі, апеляційний суд ураховує таке: - предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам, громадянам України, внаслідок смерті іншого громадянина України; - місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; - передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; - вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; - національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).

Юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (ч. 3ст. 124 Конституції України). Тобто, у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть із іноземною країною, зокрема й рф, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Оскільки вчинення рф з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється донині, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Слід також звернути увагу на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією рф проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Указами Президента України цей воєнний стан неодноразово продовжувався та триває і на час пред`явлення цього позову.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням рф збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України. Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21), які, відповідно до вимог ч. 4ст. 263 ЦПК України, враховуються апеляційним судом при виборі і застосуванні норми права до

За правилом ч. 4ст. 82 ЦПК Україниобставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд, беручи до уваги установленого рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06.11.2023 у справі № 335/5726/23, яке набрало законної сили, юридичного факту вимушеного переселення ОСОБА_1 та його родини у липні 2014 року з окупованої території міста Ясинувата Донецької області, у березні 2022 року з окупованої території міста Маріуполь Донецької області України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російської федерацією частини території Донецької області, доходить висновку, що безпосереднім суб`єктом, внаслідок дій якого ОСОБА_1 та його родині завдано моральної шкоди, є рф.

Згідно з ч. 2ст. 2 ЦК Україниучасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 ч. 2ст. 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 ч. 2ст. 16 ЦК України).

Як кореспондують ч. 1, пункт 2 ч. 2ст. 23 ЦК Україниособа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

За загальним правилом моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 3-5ст. 23 ЦК України).

Згідно з ч. 1, пунктом 1 ч. 2ст. 1167 ЦК Україниморальна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, установлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

На переконання суду, позивачу та його родині завдано моральної шкоди за обставин установлених у цій справі.

Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються ЄСПЛ при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема підпункт 15 пункту 3 цих Правил, установлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який уважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Конвенцією порушення.

Устатті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ч. 4ст. 10 ЦПК Українизазначено, що суди застосовують при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свободта практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При вирішенні вимоги позивача про компенсацію завданої йому та його родині моральної шкоди, а також розміру цієї шкоди, суд застосовує практику ЄСПЛ та керується розміром задоволених вимог заявників по схожим спорам, що розглядалися ЄСПЛ, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ «Хачукаєви проти Росії», «Сагаєва та інші проти Росії», «Ісламова проти Росії», «Султигов та інші проти Росії».

З огляду на це суд вважає належним обраний позивачем спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені рф відносно нього та його родини.

Відповідно до частини 3 ст.12, частин 1,6ст.81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених Законом, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на наведене, суд констатує, що позивач довів належними, допустимими, достовірними, а в їх сукупності достатніми доказами свої вимоги, які знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.

Відповідно до п. 22 ч. 1ст. 5 Закону України «Про судовий збір»від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Згідно з п. 1 ч. 2, ч. 1ст. 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Зважаючи на те, що позивач звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду, а також враховуючи розмір задоволених позовних вимог, то з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 15140 грн.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-82,89,141,263-265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також в інтересах дружини ОСОБА_4 до держави російська федерація в особі генеральної прокуратури російської федерації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство закордонних справ України, про відшкодування моральної шкоди - задовольнити.

Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНКОПП НОМЕР_7 , моральну шкоду у розмірі 2971 290 (два мільйони дев`ятсот сімдесят одна тисяча двісті дев`яносто) грн.

Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНКОПП НОМЕР_8 , моральну шкоду у розмірі 1485645 (один мільйон чотириста вісімдесят п`ять тисяч шістсот сорок п`ять) грн.

Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНКОПП НОМЕР_9 , моральну шкоду у розмірі 1485645 (один мільйон чотириста вісімдесят п`ять тисяч шістсот сорок п`ять) грн.

Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНКОПП НОМЕР_10 , моральну шкоду у розмірі 2971290 (два мільйони дев`ятсот сімдесят одна тисяча двісті дев`яносто) грн.

Стягнути з російської федерації на користь держави судовий збір у розмірі 15140 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Ю.В.Геєць