Постановление суда № 121432239, 30.08.2024, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

УХВАЛА

30 серпня 2024 року м. Миколаїв Справа № 915/869/24

Господарський суд Миколаївської області у складі:

судді Л.М. Ільєвої

при секретарі судового засідання І.С. Степановій

за участю представників:

від позивача - Авраменко Т.М.,

від відповідача не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Миколаївської міської ради до фізичної особи - підприємця Гребенюк Вікторії Вікторівни про стягнення коштів за безоплатне використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів в сумі 35509,81 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Миколаївська міська рада звернулась до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до фізичної особи підприємця Гребенюк Вікторії Вікторівни про стягнення коштів в сумі 35509,81 грн. за безоплатне використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

В обґрунтування позову позивач посилався на те, що з 14.03.2017 ОСОБА_1 набула речове право власності на нерухоме майно за адресою м. Миколаїв, вул. Кагатна, 1/3в, яке розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 4810136900:03:092:0019 загальною площею 3716 кв.м, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (для обслуговування підземного сховища № 5), але не сплатила кошти за користування земельною ділянкою за період з 03.09.2022 по 01.03.2024.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 22.07.2024 р. вказану позовну заяву Миколаївської міської ради прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі №915/869/24, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи, при цьому судове засідання призначено на 12.08.2024 р. об 11:00.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 12.08.2024 р. у справі № 915/869/24 розгляд справи відкладено на 30.08.2024 р. з огляду на неявку відповідача та неможливість з`ясування заперечень відповідача на позов через відсутність відзиву на позов.

В судове засідання, призначене на 30.08.2024 р., відповідач не з`явився. При цьому направлена на адресу відповідача копія ухвали суду про відкладення розгляду справи повернута до суду без вручення з відміткою Укрпошти про відсутність адресату за вказаною адресою (поштове відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором 0600282418174).

Представник позивача Авраменко Т.М. в судовому засіданні 30.08.2024 підтримала позовні вимоги в повному обсязі та просила задовольнити позов.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Поняття суд, встановлений законом включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 р. у справі №911/1834/18, від 11.01.2022 р. у справі № 904/1448/20.

Тобто юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (ч. 1 ст. 2 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Відповідно до частини другої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

В свою чергу відповідно до ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду гарантується в установленому цим Кодексом порядку. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

В силу ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Аналогічні за змістом висновки щодо критеріїв розмежування судової юрисдикції наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі N 905/2260/17, від 21.08.2019 у справі N 922/4239/16, від 25.02.2020 у справі N 916/385/19, від 23.03.2021 у справі № 367/4695/20.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі N 646/6644/17 (провадження N 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

З огляду на положення ч. 1 ст. 20 ГПК України, а також ст. ст. 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 р. у справі №904/1083/18.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 р. у справі № 916/385/19, від 13.02.2019 у справі №910/8729/18.

За ствердженнями позивача, ОСОБА_1 з 14.03.2017 р. по теперішній час є фактичним користувачем земельної ділянки площею 3716 кв.м. з кадастровим номером 4810136900:03:092:0019, на якій розташована об`єкт нерухомого майна - нежитлова будівля загальною площею 2341,6 кв.м за адресою АДРЕСА_1 в та не сплачує кошти до міського бюджету за користування земельною ділянкою, чим порушує права Миколаївської міської ради як органу місцевого самоврядування та власника земельної ділянки. При цьому, на думку позивача, земельна ділянка площею 3716 кв.м. з кадастровим номером 4810136900:03:092:0019 є об`єктом, що використовується відповідачем для здійснення підприємницької діяльності, а саме для обслуговування підземного сховища № 5, оскільки саме з цією метою Миколаївська міська рада на підставі рішення від 31.05.2012 за № 17/32 надала її в оренду ПП Влад-М. Відтак, в даному випадку виник спір з відповідачем, який використовує спірний об`єкт нерухомого майна для здійснення підприємницької діяльності, розміщений на земельній ділянці комунальної власності, а тому дана справа має розглядатись за правилами господарського судочинства.

Визначаючи співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу, необхідно зазначити таке.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ч. 1 ст. 24 ЦК України).

За змістом ст. 25 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті (частини друга та четверта зазначеної статті).

Відповідно до ст. 26 Цивільного кодексу України всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 Цивільного кодексу України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи-підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Такий підхід Великої Палати Верховного Суду щодо співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу є усталеним, що підтверджено, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі N 751/3840/15-ц, від 24.04.2018 у справі N 303/5186/15-ц, від 15.05.2019 у справі N 904/10132/17, від 21.09.2019 у справі N 922/4239/16, від 03.07.2019 у справі N 916/1261/18, від 09.10.2019 у справі N 209/1721/14-ц.

Отже, з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця фізична особа фактично перебуває у двох правових статусах - як фізична особа, та як фізична особа-підприємець.

При цьому наявність статусу підприємця не свідчить про те, що така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах або ж що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно тощо. Відповідні висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані, зокрема, у постановах від 14.03.2018 у справі N 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі N 522/7909/16-ц.

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Отже, підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Такий висновок Велика Палата Верховного Суду навела в постановах від 13.03.2018 у справі N 306/2004/15-ц, від 15.05.2019 у справі N 904/10132/17, від 02.10.2019 у справі N 263/2359/19, від 25.02.2020 у справі N 916/385/19 та інших.

Згідно із частинами першою, другою статті 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб`єктами господарювання є, зокрема, юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, а також громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

В ч. 1 ст. 58 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що в господарському законодавстві юридична особа та фізична особа-підприємець охоплюються спільним поняттям "суб`єкт господарювання".

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 916/385/19 наведено висновок, що вирішення питання про юрисдикційність спору за участю фізичної особи-підприємця залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання та чи є ці правовідносини господарськими.

Так, у даній справі господарським судом встановлено, що згідно відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 зареєстрована в якості фізичної особи-підприємця з 13.09.2017 за адресою: АДРЕСА_2 , з видами економічної діяльності: 56.30 «Обслуговування напоями (основний)», 68.20 «Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна», 69.10 «Діяльність у сфері права». При цьому відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка від 11.03.2024 № 369248328) ОСОБА_1 належить право власності на нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю загальною площею 2341,6 кв.м за адресою АДРЕСА_1 в (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1198954648101). Підставою для реєстрації права власності на вказаний об`єкт є свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 12.05.2011, акт приймання-передачі нерухомого майна згідно протоколу загальних зборів № 3 Приватного підприємства Влад-М від 10.03.2017, видавник: ПП Влад-М/ ОСОБА_1 .

Суд зауважує, що у даному випадку відповідач у даній справі ОСОБА_1 є власником спірного майна нежитлової будівлі загальною площею 2341,6 кв.м за адресою АДРЕСА_1 в (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1198954648101), як фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, доказів протилежного матеріали справи не містять та не заперечується з боку позивача.

Наразі слід зазначити, що прохальна частина позовної заяви містить вимоги саме до ОСОБА_1 як до фізичної особи, а не як фізичної особи-підприємця. Під час судового засідання представник позивача підтвердив, що вимоги заявлено до ОСОБА_1 як до фізичної особи, яка є власником нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці.

Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.02.2020 р. у справі № 910/7781/19 справи у спорах, що виникають із земельних відносин, предмет спору в яких безпосередньо стосується прав і обов`язків фізичних осіб, не мають господарського характеру, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.

Положеннями ст.ст.316, 317, 319 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (ч. 1 ст.320 ЦК України).

З урахуванням наведеного суд зазначає, що оскільки зазначений в позові спірний об`єкт, належний ОСОБА_1 , а саме нежитлова будівля загальною площею 2341,6 кв.м за адресою АДРЕСА_1 в (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1198954648101), знаходиться на земельній ділянці площею 3716 кв.м з кадастровим номером 4810136900:03:092:0019, яка надавалась в оренду ПП Влад-М для обслуговування підземного сховища № 5, автоматично це не свідчить про те, що таке майно може використовуватися лише з господарською метою, оскільки докази використання відповідачем спірного майна саме у підприємницькій діяльності у справі відсутні. Більш того, судом критично оцінюються доводи позивача про використання вказаного нерухомого майна відповідачем у спірному періоді з 03.09.2022 по 01.03.2024 виключно як комерційної нерухомості під час здійснення господарської діяльності з огляду на саме цільове призначення цієї нерухомості (підземне сховище № 5).

Так само матеріали справи не містять доказів на підтвердження вказаних позивачем у позові обставин стосовно того, що спірна земельна ділянка використовується відповідачем для здійснення підприємницької діяльності. Під час судового засідання представник позивача зазначив, що такі докази у позивача відсутні.

До того ж, як випливає з матеріалів справи, будь-які договірні відносини між позивачем та ОСОБА_1 відсутні, адже строк дії договору оренди землі від 03.09.2012 № 8945, укладений між Миколаївською міською радою та ПП Влад-М закінчився 03.09.2022, будь-які інші договори з ОСОБА_1 не укладалося.

За таких обставин, суд вважає, що у спірних правовідносинах, пов`язаних з вказаним об`єктом нерухомого майна, відсутні ознаки господарського спору, оскільки між сторонами відсутні господарські відносини, позивачем жодним чином не доведено факт здійснення відповідачем підприємницької діяльності на спірному об`єкті. Наразі в діючому законодавстві відсутні норми, що прямо передбачали б вирішення цього спору господарським судом.

Суд зазначає про відсутність імперативних норм ст. 20 ГПК України щодо виключної належності вказаного спору, одним із учасників якого є фізична особа, за предметом цих правовідносин до господарської юрисдикції.

Доводи позивача про те, що відповідач - ОСОБА_1 є власником спірного нерухомого майна, в якому провадиться господарська діяльність, відхиляються судом як необґрунтовані. В даному випадку слід виходити не з того, що відповідач є власником нерухомого майна, а з того, що господарські відносини між позивачем та ОСОБА_1 як фізичною особою відсутні. Ті обставини, що у вступній частині позову позивачем вказано в якості відповідача ОСОБА_1 як фізичну особу-підприємця, не є достатнім для кваліфікації спору як господарського за відсутності інших ознак цього, адже фактично відповідачем виступає саме ОСОБА_1 як фізична особа без статусу підприємця.

Як вже зазначалось вище, відповідно до ч.1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Відтак, суд доходить висновку, що даний спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Враховуючи вищенаведені обставини, суд доходить висновку про те, що провадження у даній справі № 915/869/24 за позовом Миколаївської міської ради до фізичної особи - підприємця Гребенюк Вікторії Вікторівни про стягнення коштів за безоплатне використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів підлягає закриттю, оскільки даний спір не підвідомчий господарському суду.

Наразі господарський суд роз`яснює позивачу, що останній не позбавлений права звернутись з відповідним позовом до суду загальної юрисдикції за місцезнаходженням відповідача в порядку цивільного судочинства згідно з вимогами Цивільного процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 231, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В:

Провадження у справі № 915/869/24 за позовом Миколаївської міської ради до фізичної особи - підприємця Гребенюк Вікторії Вікторівни про стягнення коштів за безоплатне використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів в сумі 35509,81 грн. закрити.

Ухвала набирає законної сили в порядку ст.235 ГПК України та може бути оскаржена шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня її підписання.

Повний текст ухвали підписано 04.09.2024 року.

Суддя Л.М. Ільєва