Решение № 119427804, 31.05.2024, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

31.05.2024 р. справа №520/12164/22

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації), треті особи - Служба безпеки України, Адміністрація Державної прикордонної служби Українипровизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги: 1) визнати протиправним і незаконним та скасувати рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну №377650 від 15.11.2022; 2) зобов`язати відповідача поновити дію посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 26.04.2019 терміном дії до 25.04.2029 громадянину Республіки Індія ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; 3) зобов`язати відповідача направити до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію Державної прикордонної служби інформацію про протиправність і скасування рішення №377650 від 15.11.2022.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що Головним управлінням ДМС України в Харківській області не виконано вимог п.23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію не вивчило всебічно подання щодо скасування дозволу на імміграцію, не запитано додаткову інформацію в ініціатора подання, не запитано інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, відомості на підтвердження або спростування даних викладених в поданні, а також не запрошено для надання пояснень, стосовно якого розглядалось питання. Рішення прийняте без-будь яких результатів аналізу інформації, зверхньо, без всебічного розгляду. Стверджував, що не вчиняв жодних протиправних та незаконних дій на території України, котрі б були здатні призвести до виникнення загрози національній безпеці України; є законослухняною людиною; за період перебування в Україні не притягувався до будь-яких видів відповідальності, за рахунок законної підприємницької діяльності системно та добропорядно сплачував податки; не має жодних заборгованостей перед бюджетом України, неодноразово відзначений грамотами та подяками за вклад в розбудову Держави.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що оскаржене рішення цілком правомірно та обгрутовано було прийнято на підставі подання Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 29.09.2022р. №5/1/1-6518, де викладені відомості про виникнення загроз національним інтересам України від діянь іноземця-іммігранта на території України.

Третя особа - Служба безпеки України із поданим позовом не погодилась.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначила, що оскаржене рішення цілком правомірно та обгрутовано було прийнято на підставі подання Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 29.09.2022р. №5/1/1-6518, де викладено достатній обсяг легально добутих відомостей про виникнення загроз національним інтересам України від діянь іноземця-іммігранта на території України.

Також, Служба безпеки України сповістила суд про те, що відповідно до вимог пунктів 737-740 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2013р. № 939 «Про затвердження Порядку організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях», у зв`язку з військової агресією рф проти України, з метою попередження несанкціонованого витоку інформації з обмеженим доступом, витребувані матеріали знищені у встановленому порядку.

Третя особа - Адміністрація Державної прикордонної служби України із поданим позовом не погодилась.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначила, що оскаржене рішення цілком правомірно та обгрутовано було прийнято на підставі подання Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 29.09.2022р. №5/1/1-6518, де викладені відомості про виникнення загроз національним інтересам України від діянь іноземця-іммігранта на території України.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , належить до громадянства Республіки Індія, уродженець м. Насірабад, Раджастан, Індія, прибув до України у 2003 році з метою працевлаштування за паспортним документом №Е6090400 із терміном дії до 27.08.2013р., уклав шлюб з громадянкою України - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженка м. Алушта, Автономна Республіка Крим, Україна; документована паспортом громадянина України серії НОМЕР_2 , виданим 05.05.1998 Алуштинським МВ ГУМВС України в Криму; свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 від 21.01.2006).

Заявник є батьком громадянки України ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 (документована паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії номер НОМЕР_5 ).

05.03.2008р. заявник звернувся до УГІРФО ГУМВС України в Харківській області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до п.1 ч.3 ст.4 Закону України "Про імміграцію".

Рішенням УГІРФО ГУМВС України в Харківській області в Харківській області від 03.04.2008 заявнику було надано дозвіл на імміграцію в Україну та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_6 від 03.04.2008, з безстроковим терміном дії.

30.11.2012р. заявником було отримано довідку про присвоєння реєстраційного номеру облікової картки платника податків - НОМЕР_7 .

Рішенням ГУ ДМС України в Харківській області від 17.02.2014 заявнику у зв`язку з обміном було оформлено посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_8 терміном дії - безстроково.

Заявник є батьком громадянки України - ОСОБА_5 (05.10.2016.н.), що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_9 (документована паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії номер НОМЕР_10 ).

26.04.2019 заявник був документований посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_1 терміном дії до 25.04.2029 у зв`язку з обміном через досягнення 45-тирічного віку.

Відповідачем було отримано подання Департаменту захисту національної державності служби безпеки України від 29.09.2022 №5/1/1-6518 про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання заявнику (далі за текстом Подання), де указано, що у ході здійснення контррозвідувальних заходів у рамках контррозвідувальної справи №68, заведеної відповідно до ст.6 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність», у поле зору Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України, як особа яка становить загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні, здоров`ю, правам і законним інтересам громадян та інших осіб, що проживають в Україні потрапив заявник - громадянин Республіки Індія ОСОБА_1 .

За викладеними у Поданні відомостями Служби безпеки України заявник причетний до організації незаконної легалізації в Україні іноземців, які прибули на територію України каналом міжнародного студентського обміну з метою навчання у закладах вищої освіти (далі - ЗВО), надає через свої невстановлені зв`язки (в тому числі представників ЗВО), органів державної влади та місцевого самоврядування України) іноземним студентам, відрахованим з ЗВО, сприяння у незаконному перетині державного кордону поза встановленими пунктами пропуску з України до країн Західної Європи.

Також за викладеними у Поданні відомостями заявник - ОСОБА_1 після повномасштабного вторгнення рф на територію України розпочав співпрацю з ЗВО країни агресора та окупованої АР Крим з приводу влаштування на навчання в них вихідців з Індії. Зазначені іноземці після приїзду на територію рф залучаються спецслужбами держави агресора до проведення протиправних дій на шкоду національній безпеці України.

Окрім того, у Поданні було зазначено, що заявник - ОСОБА_1 за допомогою невстановлених співробітників Державної митної служби України сприяє «псевдоволонтерам» у незаконному переміщенні через митний кордон України на територію нашої держави товарів подвійного призначення, які в подальшому за завищеними в рази цінами продаються українським військовим.

Із посиланням на Подання працівником відповідача було складено Висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 , який грунтується на п.3 ч.1 ст.12 Закону України від 07.06.2001р. №2491-III "Про імміграцію" та п.4 ч.1 ст.12 Закону України від 07.06.2001р. №2491-III "Про імміграцію".

15.11.2022р. відповідачем відносно заявника було прийнято рішення №327650 про скасування дозволу на імміграцію в України, виданого 03.04.2008р., умотивоване посиланням на п.3 ч.1 ст.12 Закону України від 07.06.2001р. №2491-III "Про імміграцію" та п.4 ч.1 ст.12 Закону України від 07.06.2001р. №2491-III "Про імміграцію". (т.1 а.с.116).

Окрім того, 15.11.2022р. відповідачем відносно заявника було прийнято рішення №63012500055394 про скасування посвідки на постійне проживання від 26.04.2019р. №900009740. (т.1 а.с.117).

На виконання вимог ч.4 ст.9 та ч.ч.1-3 КАС України, а також вказівок постанови Верховного Суду від 11.04.2024р. у справі №520/12164/22 п.5 ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 26.04.2024р. у справі №520/12164/22 від Офісу Генерального прокурора, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, Національної поліції України, Державного бюро розслідувань були витребувані докази стосовно вчинення громадянином Республіки Індія ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) діянь, які загрожують національній безпеці України, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні або діянь, що сприяють збройній агресії Російської Федерації роти України; докази про усі наявні відкриті кримінальні провадження стосовно громадянина Республіки Індія ОСОБА_2 із зазначенням обставин вчинених діянь; докази про обставини перетину заявником Державного кордону України з 01.01.2022р.

Згідно з листом Державного бюро розслідувань від 15.05.2024р. №15343-24/10-2-04-01-6375/24 указаним правоохоронним органом та територіальними управліннями ДБР досудове розслідування відносно заявника не здійснюється.

Згідно з листом Департаменту інформаційно-аналітичної підтримки Національної поліції України від 10.05.2024р. №66759-2024 заявник до кримінальної відповідальності не притягується, засудженим не значиться, у розшуку не перебуває, відомості про притягнення заявника до адмінстратвиної відповідальності відсутні.

За відомостями Управління адміністративної юрисдикції Адміністрації Державної прикордонної служби України відсутня інформація про вчинення заявником діянь, які загрожують національній безпеці України, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав та законних інтересів громадян України, сприяють збройній агресії Російської Федерації проти України.

Служба безпеки України сповістила суд про те, що відповідно до вимог пунктів 737-740 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2013р. № 939 «Про затвердження Порядку організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях», у зв`язку з військової агресією рф проти України, з метою попередження несанкціонованого витоку інформації з обмеженим доступом, витребувані матеріали знищені у встановленому порядку.

Згідно з правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Зважаючи на вичерпання джерел здобуття об`єктивних даних про обставини фактичної дійсності, котрі входять до предмету доказування у даному спорі, суд вважає, що справа підлягає розгляду по суті на підставі наявних доказів.

Стверджуючи про невідповідність закону рішення ГУ ДМС в Харківській області від 15.11.2022р. №327650, заявник ініціював даний спір.

У межах даного спору ключовими питаннями, на які суду належить надати відповідь для правильного вирішення справи є: 1) зміст юридичної категорії "загроза" як ступеня/рівня припущення чи сумніву субєкта владних повноважень у тому, що активна поведінка іноземця здатна істотно чи суттєво позначитись на спроможності органу правопорядку забезпечити захист інтересів Держави Україна; 2) зміст юридичної категорії "національна безпека України" та зміст юридичної категорії "громадський порядок в Україні" як підстави для примусового спонукання іноземця до виїзду з України; 3) зміст юридичної категорії "необхідність для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України"; 4) наявність у субєкта владних повноважень тероргану системи Державної міграційної служби України повноважень, підстав та приводів на вчинення управлінського волевиявлення стосовно відмови у прийнятті за відповідним поданням органу правопорядку рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну; 5) відповідність змісту тексту рішення субєкта владних повноважень про скасування дозволу на імміграцію в Україну положенням ч.2 ст.2 КАС України як підстави для визнання протиправним правового акту індивідуальної дії; 6) вплив недоліків (дефектів, вад) процедури реалізації субєктом владних повноважень компетенції на скасування дозволу на імміграцію в Україну на правомірність реально вчиненого управлінського волевиявлення; 7) співвідношення розумно прийнятного балансу між положеннями ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в аспекті незмінності сталого життя іноземця в Україні та письмовим судженням органу правопорядку про вчинення іноземцем дій (а не діянь, тобто за виключенням усіх форм бездіяльності), котрі суперечать інтересам держави Україна як приводом для примусового виїзду іноземця з України.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Згідно з ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 8 Конституції України проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За визначенням п.6 ч.1 ст.1 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі за текстом - Закон України №3773-VI) іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Згідно з ч.1 ст.4 Закону України №3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.

За приписами ч.3 ст.3 Закон України №3773-VI іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

У розумінні ч.1 ст.1 Закону України від 07.06.2001р. №2491-III "Про імміграцію" (далі за текстом - Закон України №2491-III) імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Відповідно до приписів ч.1 ст.12 Закону України №2491-III (у редакції до внесення змін Законом України від 29.06.2023р. №3180-ІХ) дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідно до приписів ст.12 Закону України №2491-III у редакції Закону України від 29.06.2023р. №3180-ІХ дозвіл на імміграцію скасовується, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, які підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 5-1) іммігрант звернувся із заявою про скасування дозволу на імміграцію (крім осіб, яким відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" виїзд з України не дозволяється); 5-2) іммігрант набув громадянство України. На таких осіб не поширюються вимоги статті 13 цього Закону, крім вилучення посвідки на постійне проживання; 5-3) іммігрантом отримано дозвіл на імміграцію на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 цього Закону, якщо рішенням суду, яке набрало законної сили, його позбавлено батьківських прав стосовно дитини, яка є громадянином України; 5-4) іммігрантом отримано дозвіл на імміграцію на підставі пункту 2 частини третьої статті 4 цього Закону, якщо рішенням суду, яке набрало законної сили, його звільнено від повноважень опікуна чи піклувальника громадянина України у разі невиконання ним своїх обов`язків, порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до закладу освіти, закладу охорони здоров`я або закладу соціального захисту; 5-5) іммігранта затримано під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України чи порушення порядку в`їзду на тимчасово окуповану територію України або виїзду з неї; 6) в інших випадках, передбачених законами України. У разі скасування дозволу на імміграцію скасовується посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.

Отже, правові підстави для скасування дозволу на імміграцію в Україну за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III (у редакції до внесення змін Законом України від 29.06.2023р. №3180-ІХ) (дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України) і за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III у редакції Закону України від 29.06.2023р. №3180-ІХ) (дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України) є ідентичними і не мають містити ознак складу злочину, позаяк факт засудження іммігранта в Україні до позбавлення волі є окремою, самостійною та незалежною від інших підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну.

Відтак, предметом доказування згідно ч.2 ст.73 КАС України у спорі про правомірність скасування дозволу на імміграцію в Україну за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III є обєктивні дані стосовно вчинення іммігрантом дій, які становлять загрозу національній безпеці України або громадському порядку в Україні або вчинення мігрантом діянь (у тому числі і у формі бездіяльності), які зумовлюють виникнення необхідності в охороні здоров`я громадян України, захисті прав і законних інтересів громадян України у спосіб примусового спонукання іноземця до виїзду з України.

При цьому, суд повторює, що положення п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III не знаходяться у кореспонденції із приписами Кримінального кодексу України чи Кримінального процесуального кодексу України (на відміну від положень п.2 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III).

Суд відмічає, що у розумінні ст.1 Закону України від 21.06.2018р. №2469-VIII "Про національну безпеку України" воєнна безпека - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від воєнних загроз; 3) громадська безпека і порядок - захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз; державна безпека - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру; загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національні інтереси України - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

Звідси слідує, що під юридичною категорією "безпека" у ст.1 Закону України від 21.06.2018р. №2469-VIII "Про національну безпеку України" законодавець розуміє захищеність інтересів у сфері державного суверенітету України, у сфері майбутнього прогресивного демократичного розвитку України, у сфері умов життєдіяльності громадян України, у сфері добробуту громадян України.

При цьому, чіткого розмежування змісту правових категорій "ризик", "загроза", "небезпека", "інтерес" жоден чинний національний закон України не містить.

Тому суд вважає, що за загальним правилом під змістом правової категорії "ризик" слід розуміти невиключенність вірогідності чи ймовірності виникнення негативних наслідків (тобто розумно обгрунтоване припущення про можливість настання негативних наслідків); під змістом правової категорії "загроза" слід розуміти реальність вірогідності чи ймовірності виникнення негативних наслідків (тобто існування очевидної для розумного і безстороннього спостерігача прямого та безпосереднього причинно-наслідкового звязку між обєктивно існуючим явищем (тенденцією, чинником) і негативним впливом цих факторів у вигляді погіршення правового та життєвого становища; під змістом правової категорії "небезпека" слід розуміти невідворотність/неминучість виникнення негативних наслідків; під змістом правової категорії "інтерес" слід розуміти: потребу у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо; важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб`єктами публічної адміністрації (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019р. у справі № 810/2763/17); серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення (постанова Верховного Суду від 27.05.2021р. у справі №520/5622/19).

Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли положення п.3 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III не підлягають розширеному тлумаченню, а зміст і характер дій іноземця повинен створювати реальну (а не уявну) загрозу (а не припущення про невиключенність можливості настання негативних наслідків) інтересам національної безпеки України.

З цих же самих міркувань суд доходить до переконання про те, що і положення п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III також не підлягають розширеному тлумаченню, а зміст і характер діянь іноземця з точки зору поінформованого розумно безстороннього спостерігача повинен явно та очевидно зумовлювати виникнення саме обгрунтованого переконання у необхідності охорони здоров`я громадян України, необхідності захисту прав і законних інтересів громадян України саме у спосіб примусового спонукання іноземця до виїзду з України через відсутність іншого дієвого правового механізму для припинення цих діянь та нівелювання їх наслідків, а не невиключеного припущення про таку необхідність.

Продовжуючи розгляд справи, суд зауважує, що положення п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III слід застосовувати у кореспонденції із нормами Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (затверджений постановою КМУ від 25.04.2018р. №322; далі за текстом - Порядок №322) та нормами Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (затверджений постановою КМУ від 26.12.2002р. №1983; далі за текстом - Порядок №1983).

Так, згідно з пунктом 1 Порядку №322 посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Підпунктом 4 пункту 63, пунктами 64-66 Порядку №322 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі коли дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні.

Рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування.

Копія рішення про скасування посвідки видається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства під розписку або надсилається такій особі і приймаючій стороні рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття.

Територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.

Пунктом 21 Порядку №1983 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

За приписами абз.2 п.22 Порядку №1983 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

За приписами п.23 Порядку №1983 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на зміст повноважень територіальних органів системи Державної міграційної служби України, механізми виконання покладених законом на територіальні органи системи Державної міграційної служби України завдань, процедури реалізації територіальними органами системи Державної міграційної служби України управлінської компетенції суд доходить до переконання про те, що законодавець не наділив згаданих вище субєктів владних повноважень на здійснення власної оцінки юридичних і фактичних суджень органів правопорядку про наявність підстав за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III, що зумовлює безальтернативність управлінського волевиявлення у формі прийняття за відповідним поданням виключно рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

Правильність саме такого тлумачення змісту наведених вище норм права підтверджується відсутністю норми національного закону України або підзаконного акту, який би прямо, чітко та однозначно передбачав можливість перевірки органами ДМС України якості виконання правоохоронних та адміністративних функцій органами правопорядку (зокрема і органами Служби безпеки України) і прийняття за внесеними за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III поданнями органів Служби безпеки України рішень про відмову у скасуванні дозволу на імміграцію в Україну.

Тому суд доходить до висновку про відповідність вимогам ст.8 Конституції України, ст.ст.6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року правової ситуації коли у рішенні органу ДМС України про скасування дозволу на імміграцію в Україну за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III містяться виключно юридичні мотиви вчиненого управлінського волевиявлення, а фактичні мотиви цього управлінського волевиявлення в узагальному і неконкретизованому вигляді містяться у поданні МВС України, поданні органів Національної поліції, поданні органів Служби безпеки України, поданні Робочого апарату Укрбюро Інтерполу, поданні органів Державної прикордонної служби України.

При цьому, суд зважає, що повноваження на ініціювання процесу прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III функціональні підрозділи Центрального управління Служби безпеки України набули лише з моменту набрання чинності постановою КМУ від 29.08.2023р. №927, а до згаданого моменту такими повноваженнями були наділені виключно регіональні органи Служби безпеки України.

Відтак, у межах даного спору суду належить застосувати положення Закону України від 25.03.1992р. №2229-ХІІ "Про Службу безпеки України", згідно з ст.1 якого Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.

Статтею 9 Закону України від 25.03.1992р. №2229-ХІІ "Про Службу безпеки України" визначено, що систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.

Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять у систему Служби безпеки України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.

Згідно з ст.10 Закону України від 25.03.1992р. №2229-ХІІ "Про Службу безпеки України" Центральне управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: контррозвідки, військової контррозвідки, контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки, захисту національної державності, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, зв`язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України.

Відповідно до ст.11 Закону України від 25.03.1992р. №2229-ХІІ "Про Службу безпеки України" з метою ефективного виконання своїх завдань Службою безпеки України створюються її регіональні органи: обласні управління Служби безпеки України, їх міжрайонні, районні та міські підрозділи, розміщення і територіальна компетенція яких можуть не збігатися з адміністративно-територіальним поділом України.

У той же час, у спірних правовідносинах Подання відносно заявника від 29.09.2022р. №5/1/1-6518 було складено не регіональним органом Служби безпеки України, а Департаментом захисту національної безпеки Служби безпеки України, тобто функціональним підрозділом Центрального управління Служби безпеки України, який станом на 29.09.2022р. таких повноважень згідно з п.21 Порядку №1983 не мав.

Наведена обставина у межах спірних правовідносин призводить до безумовного та нездоланного дефекту у результатах реалізації відповідачем власної управлінської функції.

Розглядаючи справу, суд також зазначає, що відповідно до ст.1 Закону України від 21.01.1994р. №3855-ХІІ "Про державну таємницю" державна таємниця (далі також - секретна інформація) - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

У силу застереження ст.9 Закону України від 18.02.1992р. №2135-ХІІ "Про оперативно-розшукову діяльність" не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.

Окрім того, у силу застереження ст.9 Закону України від 26.12.2002р. №374-IV "Про контррозвідувальну діяльність" відомості про організацію, плани, зміст, форми, методи, засоби, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, результати контррозвідувальної діяльності, наукових і науково-технічних розробок з питань забезпечення державної безпеки, а також про осіб, які співробітничають або раніше співробітничали на конфіденційній основі з органами та підрозділами Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, узагальнюючі відомості про особовий склад цих органів та підрозділів становлять державну таємницю і підлягають захисту в порядку, визначеному Законом України "Про державну таємницю". Доступ до зазначених відомостей може надаватися у випадках та у порядку, визначеному Службою безпеки України, згідно з вимогами закону. Забороняється оприлюднювати або надавати (розголошувати) зібрані відомості, а також інформацію щодо проведення або непроведення стосовно певної особи контррозвідувальної діяльності та заходів до прийняття рішення за результатами такої діяльності або заходів.

Отже, у випадку, коли Подання органу правопорядку про скасування дозволу на імміграцію в Україну за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III грунтується на процесуальних результатах оперативно-розшукової діяльності чи процесуальних результатах контррозвідувальної діяльності конкретні відомості об`єктивної дійсності вимушено підлягають незазначенню у тексті письмового офіційного документа, котрим за правовою природою та суттю є згадане Подання.

Водночас із цим, на виконання приписів ч.4 ст.9 КАС України суд вважає за необхідне зауважити на тому, що хоча за викладеними вище висновками суду текст/зміст Подання органу правопорядку про скасування дозволу на імміграцію в Україну за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III правомірно може не містити обєктивних даних про конкретні дії іноземця (іммігранта), котрі призводять до виникнення загрози національним інтересам України та про конкретні діяння іноземця (іммігранта), котрі призводять до виникнення потреби у примусу іноземця (іммігранта) до виїзду з України як виключного заходу захисту публічних інтересів суспільства, але докази відносно цих обставин повинні бути безумовно надані суду у межах судового контролю згідно з ч.2 ст.2 КАС України.

При цьому, суд підтверджує усвідомлення того факту, що у межах спорів даної категорії завжди виникає суперечність між приватним інтересом іноземця (іммігранта) на незмінність параметрів власного сталого життя у світлі приписів ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (особливо у випадку наявності на території України життєво важливих інтересів, зокрема, існування родинних/сімейних стосунків, батьківських обовязків тощо) та між публічним інтересом держави України на безпеку (тобто захищеність) факторів майбутнього функціонування.

Суд відмічає, що у розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Суд зважає на те, що Європейський суд з прав людини у справах Abdulaziz, Cabales і Balkandali проти Сполученого Королівства, § 67; Boujlifa проти Франції, § 42 підтвердив, що відповідно до міжнародного права і з огляду на міжнародно-договірні зобов`язання, держава має право контролювати в`їзд іноземців на її територію, а також їх проживання на ній. До того ж, Конвенція не гарантує право громадян іншої держави приїздити до певної держави або проживати у ній. Тому державні органи не зобов`язані дозволяти іноземцю селитись у їхній країні (справа Jeunesse проти Нідерландів [ВП], § 103). Також Европейська конвенція з прав людини не гарантує як такого право іноземця в`їзжати або проживати в певній країні. (справа Dalea против Франції» №964/07 від 02.02.2010р.

Водночас із цим, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), а також на невизначеність національним законом України правових категорій "ризик", "загроза", "небезпека", на наявність у національному законодавстві достатньо дієвих правових механізмів попередження і припинення протиправної діяльності будь-якого учасника суспільних відносин (у тому числі і іноземця-іммігранта), на відсутність у територіального органу системи ДМС України повноважень перевіряти обгрунтованість суджень органу правопорядку про існування загрози національній безпеці України, суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника (іноземця-іммігранта, котрий тривалий проміжок часу легально перебував на території України і набув в Україні життєво важливих інтересів, зокрема, на збереження родини, на безперешкодне спілкування з дітьми-громадянами України тощо) є підхід, коли усі докази на підтвердження викладених у відповідному поданні органу правопорядку за п.3 ч.1 ст.12 та за п.4 ч.1 ст.12 Закону України №2491-III фактичних суджень мають бути в обов"язковому порядку подані до суду з метою дослідження та надання юридичної оцінки.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - поза будь-яким розумним сумнівом, у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - баланс вірогідностей.

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Такий висновок окружного адміністративного суду цілком корелюється із правовими позиціями постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, постанови Верховного Суду від 15.06.2023р. у справі №804/2960/16.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд констатує, що у ході розгляду справи владним суб`єктом не було доведено дотримання у спірних правовідносинах вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк оформлені рішеннями (рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 15.11.2022р. №327650 та рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 15.11.2022р. №63012500055394) реально вчинені управлінські волевиявлення були прийняті за поданням неналежного субєкта права, а у ході розгляду справи залучений до участі у справі у якості третьої особи ініціатор порушення (початку) процедури скасування дозволу на імміграцію в Україну не надав суду такого обсягу належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, який поза межами розумного сумніву міг би бути кваліфікований судом у якості створення/виникнення реальної (а не вигаданої чи уявної) загрози національним інтересам України від факту фізичного знаходження заявника на території України, умови існування якої не можуть бути припинені будь-яким іншим засобом правового впливу, окрім примусового спонукання іноземця (іммігранта) до виїзду з України.

Суд вважає, що задекларована Службою безпеки України причина неподання означених вище об`єктивних даних є надвагомою та істотною і дійсно має нездоланний і непереборний характер, саме: відповідно до вимог пунктів 737-740 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2013р. № 939 «Про затвердження Порядку організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях», у зв`язку з військової агресією рф проти України, з метою попередження несанкціонованого витоку інформації з обмеженим доступом, витребувані матеріали знищені у встановленому порядку.

Однак, за чинним національним законом України усі фактори збройної агресії ворога проти України не можуть бути кваліфікованими у якості легальних підстав для незастосування у спірних правовідносинах приписів ст.ст.6, 8, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і покладання на приватну особу тягаря персонального несення негативних юридичних наслідків (у вигляді обов`язку залишити територію України попри власні життєво важливі інтереси в Україні) за відсутності втрачених за об"єктивних причин доказів невідповідності поведінки учасника суспільних відносин інтересам національної безпеки України.

Тому перелічені вище рішення субєкта владних повноважень підлягають скасуванню, що у контексті ст.ст.6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року є одночасно і ефективним, і дієвим способом поновлення субєктивного права заявника на постійне знаходження на території України, позаяк скасування судом правового акту субєкта владних повноважень індивідуальної дії припиняє юридичну силу такого акту з календарної дати його видання та відновлює юридичну дію скасованих цими рішеннями дозволу на імміграцію в України та посвідки на постійне проживання в України без вжиття будь-яких додаткових заходів організаційно-правого характеру.

Відтак, юридична дія складеної на ім`я громадянина Республіки Індія ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 від 26.04.2019 терміном дії до 25.04.2029р. автоматично відновлюється з моменту набрання законної сили даним рішенням суду у справі №520/12164/22, що зумовлює відмову у позові за епізодом спонукання суб"єкта владних повноважень до поновлення дії посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 26.04.2019 терміном дії до 25.04.2029 громадянину Республіки Індія ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ..

Вимога позову про зобов`язання направити до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію Державної прикордонної служби України інформацію про протиправність і скасування рішення №377650 від 15.11.2022р. заявлена наперед у часі, стосується майбутніх правовідносин, відносно яких матеріали судової справи не містять взагалі будь-яких доказів існування у субєкта владних повноважень нездоланного наміру вчиняти відносно заявника порушення закону або ухилятись від виконання юридичних наслідків, створених подією набуття рішенням суду у справі №520/12164/22 законної сили.

Також суд вважає, що дана вимога об"єктивно не здатна призвести до відновлення будь-яких прав (інтересів) заявника у спірних правовідносинах, котрі дієво, повно та ефективно можуть бути захищені у спосіб фізичного пред"явлення заявником будь-яким суб"єктам права рішення суду у цій справі із позначкою про набрання судовим актом законної сили.

Тому позов за цим епізодом до задоволення не підлягає.

Разом із тим, виявивши існування рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 15.11.2022р. №63012500055394, котре є процедурним наслідком прийняття оскарженого рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 15.11.2022р. №327650 суд знаходить підстави для застосування ч.2 ст.5 та ч.2 ст.9 КАС України, виходу на межі доводів і підстав позову, та для надання праву заявника додаткового захисту у спосіб, сформульований у резолютивній частині даного судового акту.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії), вичерпно реалізував усі діючі юридичні механізми з`ясування об`єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-244, 246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі доводів і вимог позову.

Визнати протиправним і скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 15.11.2022р. №327650.

Визнати протиправним і скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 15.11.2022р. №63012500055394 про скасування виданої громадянину Республіки Індія ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) посвідки на постійне проживання від 26.04.2019р. № НОМЕР_1 .

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення у повному обсязі складено у порядку ч.3 ст.243 КАС України - 31.05.2024р.; підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко