Решение № 117844149, 21.03.2024, Березанський районний суд Миколаївської області

21.03.2024 Справа №469/149/20

2/469/58/24

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2024 року смт.Березанка

Березанський районний суд Миколаївської області у складі:

головуючого судді Гапоненко Н.О.

за участю секретаря судового засідання Якубець С.В.

учасники справи та їхні представники:

прокурор Мішустін М.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради до Миколаївської районної державної адміністрації Миколаївської області та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження (в частині), визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, зобов"язання повернути земельну ділянку,

в с т а н о в и в:

Заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 Миколаївської області 20 лютого 2020 року звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження Березанської районної державної адміністрації № 175 від 12 червня 2014 року в частині затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1588 для індивідуального дачного будівництва у межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області;

- визнати недійсним видане 24 червня 2014 року ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 23529416 на спірну земельну ділянку;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації спірну земельну ділянку вартістю 81281,00 грн. шляхом демонтажу навісу та пересувного вагончика;

- стягнути з відповідачів на користь прокуратури Миколаївської області сплачений судовий збір за подачу позову.

На обґрунтування заявлених вимог прокурор посилався на те, що вказане вище розпорядження прийняте з порушенням вимог земельного та водного законодавства, містобудівної документації, будівельних норм і правил, так як надана у власність відповідачу ОСОБА_1 земельна ділянка знаходиться в зоні рекреації, розташована у трикілометровій зоні узбережжя Азовського та Чорного морів, а тому на ній відповідно до містобудівної документації та державних будівельних норм і правил заборонено індивідуальне дачне будівництво. Крім того, відповідно до ст.88 Водного кодексу України спірна земельна ділянка входить до прибережної захисної смуги Чорного моря, а тому може перебувати виключно у державній та комунальній власності і надаватися лише в користування та для спеціально визначених цілей.

Так як на спірній земельній ділянці розміщені навіс та пересувний вагончик, на які відсутні документи дозвільного та декларативного характеру, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом обєктів, прокурор вважає, що належний захист права власності держави на спірну земельну ділянку вимагає покладення на ОСОБА_1 обовязку повернути її у стані, який існував до порушення прав, шляхом демонтажу вказаного майна.

У подальшому прокурор змінив предмет позову, вимогу зобов"язального характеру виклав у такій редакції: "Зобов"язати ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 0.03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1588 вартістю 81281 грн. шляхом демонтажу навісу, пересувного вагончика, стаціонарного вагончика, душу та вбиральні".

25 березня 2020 року ухвалою судді відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання за правилами загального позовного провадження.

26 березня 2020 року судом задоволено заяву прокурора про забезпечення позову, накладено арешт на спірну земельну ділянку та заборонено органам та суб`єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав, здійснювати реєстраційні дії щодо цієї земельної ділянки; заборонено ОСОБА_1 вчиняти із спірною земельною ділянкою дії, спрямовані на зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки, укладати договори, вчиняти інші правочини стосовно цієї земельної ділянки, а також проводити на ній будь-які будівельні роботи.

30 серпня 2021 року до участі у справі залучено Миколаївську районну державну адміністрацію як правонаступника відповідача Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області.

30 серпня 2021 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду; 19 вересня 2023 року залучено Коблівську сільську раду до участі у справі як правонаступника позивача Миколаївської обласної державної адміністрації.

У судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві.

Представник первісного позивача Миколаївської ОДА 25 червня 2020 року надав до суду письмові пояснення, в яких зазначав, що позов підлягає задоволенню, оскільки ОСОБА_1 отримав спірну земельну ділянку з порушенням земельного та водного законодавства, у зв`язку із чим це майно вибуло із володіння держави поза її волею.

Представник позивача Коблівської сільської ради у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив.

Представник відповідача Миколаївської РДА у судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи без його участі за наявними в справі матеріалами.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився, 15 вересня 2023 року надав відзив на позовну заяву, у якому зазначав, що прокурор передчасно прийняв рішення про звернення з позовом, за відсутності неналежного виконання обов"язків Миколаївською ОДА у цьому напрямку, яка повідомила про відсутність коштів на сплату судового збору, та не надавши органу державної влади достатнього часу для збору документів для подання позову. Вважає також, що позивачем неправильно визначено особу, щодо якої необхідно здійснювати процесуальне представництво, оскільки зазначені в листі до ОДА земельні ділянки належали до лісового фонду Березанського лісництва ДП Очаківське ЛМГ, розпорядження про припинення права постійного користування ДП Очаківське ЛМГ не видавались, а тому спірні земельні ділянки мають бути повернути не Миколаївській ОДА, а ДП Очаківське ЛМГ. Зазначив також, що у зонах рекреації можливо здійснювати дачне будівництво, оскільки дачний будинок це житловий будинок садибного типу для використання протягом року для відпочинку, тимчасового перебування або постійного проживання, що визначено ДБН Б. 2.2-12:2019, у зв`язку із чим надання земельної ділянки ОСОБА_1 не суперечить містобудівний документації та діючим будівельним нормам, державним стандартам і правилам. Крім того, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, а тому надання прибережних захисних смуг для рекреаційних цілей дозволяє на цих землях дачне будівництво. Оскільки межі прибережної захисної смуги на території Березанського району не є затвердженими, її розміри визначаються законом, тому вважає, що визначити перебування земельної ділянки у прибережній захисній зоні не можливо, що виключає наявність порушень чинного законодавства.

Виходячи з положень ст.223 ЦПК України, враховуючи, що учасники справи, повідомлені про дату, час та місце судового розгляду справи, вільно розпорядились належними їм процесуальними правами та що їх неявка не перешкоджає належному з`ясуванню обставин справи, судом розглянуто справу без участі осіб, що не з"явились у судове засідання.

З матеріалів справи вбачається, що розпорядженням Березанськоїрайонної державноїадміністрації №175від 12червня 2014року затвердженопроект землеустроющодо відведенняземельних діляноку власністьгромадян України(9чоловік)для індивідуальногодачного будівництваіз земельдержавної власності(запасу),за межаминаселеного пунктув межахтериторії Рибаківськоїсільської радиБерезанського районуМиколаївської області,у томучислі увласність ОСОБА_1 земельнуділянку площеюдо 0,0300га,кадастровий номер4820983900:09:000:1588(а.с.14-15).

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна вбачається, що на земельну ділянку площею 0,0300 га кадастровий номер 4820983900:09:000:1588 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого 26 червня 2014 року реєстраційною службою Березанського РУЮ Миколаївської області, зареєстроване право власності за ОСОБА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 14060769 від 26 червня 2014 року) (а.с.17).

Згідно з повідомленням Управління містобудування та архітектури Миколаївської ОДА від 03 грудня 2019 року, надана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка розташована на землях рекреації, визначених відповідно до проекту планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затвердженому постановою Державного комітету Української РСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112; вказаним проектом в зонах рекреації передбачено розміщення баз відпочинку, пансіонатів та будинків відпочинку, кемпінгів, піонертаборів, таборів труда та відпочинку, пляжів, пам`яток археології, заказників, пам`яток культури (а.с.18).

Згідно з витягом з публічної кадастрової карти України, відстань від північної межі ділянки з кадастровим номером 4820983900:09:000:1588 до узбережжя Чорного моря становить 205-220 м, від південної 190-200 м. (а.с.19).

Відповідно до повідомлення Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області, у реєстрі відсутня інформація щодо видачі/реєстрації ОСОБА_1 документів, які дають право на виконання будівельних робіт, та документів, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів в межах Рибаківської сільської ради Березанського району (а.с.20).

З повідомлення Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 21 січня 2020 року вбачається, що на спірній земельній ділянці розміщені пересувний вагончик, під навіс та колодязь (а.с.21).

Як вбачається з повідомлення Миколаївської ОДА від 02 грудня 2019 року, облдержадміністрації не було відомо про порушення головою Березанської РДА вимог земельного законодавства при виданні розпорядження № 175 від 12 червня 2014 року, питання щодо розпорядження вказаними у ньому земельними ділянками з ОДА не погоджувалось.

За положеннями ст.60 Земельного кодексу України та ст. 88 Водного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

Землі, зайняті прибережними захисними смугами, віднесено до земель водного фонду (ст. 58 ЗК України).

За змістом ст.59 ЗК України, землі прибережних захисних смуг перебувають виключно у державній та комунальній власності і можуть надаватися лише в користування та для цілей, визначених цим Кодексом.

Як передбачено ч.4 ст.59 ЗК України, земельні ділянки прибережних захисних смуг можуть передаватися громадянам та юридичним особам на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Передача земельних ділянок прибережних захисних смуг у приватну власність та для потреб, не зазначених у ч.4 ст.59 ЗК України, законодавством України не передбачено.

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

Відповідно до п.11 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486, водоохоронна зона морів, морських заток і лиманів, як правило, збігається з прибережною захисною смугою і визначається шириною не менш як 2 кілометри від урізу води.

Окремий проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги на час прийняття спірного розпорядження був відсутній, тому межі прибережної захисної смуги визначаються відповідно до меж, встановлених законом.

З урахуванням зазначених нормативних розмірів та даних Національної кадастрової системи є підстави вважати, що спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Чорного моря.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (статтею 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом.

Таким чином, Березанською районною державною адміністрацією розпорядженням № 175 від 12 червня 2014 року всупереч зазначеним нормам законодавства передано у приватну власність земельну ділянку, що знаходиться у межах прибережної захисної смуги, для потреб, не передбачених законом.

Суд не бере до уваги посилання відповідача на можливість передання спірної земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва на підставі ч.4 ст.59 ЗК, оскільки зазначена норма не визначає можливості передання земельних ділянок прибережних захисних смуг у власність громадян та для мети індивідуального дачного будівництва.

Повноваження органів влади щодо розпорядження землями державної та комунальної власності визначені ст.122 ЗК України, зокрема, на підставі ч.3 вказаної статті (у редакції, що діяла на час прийняття оскаржуваного розпорядження) районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва.

Обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб (ч.5 ст.122 ЗК України).

Оскільки спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги та у силу закону не могла передаватися для індивідуального дачного будівництва, районна державна адміністрація, розпорядившись зазначеною земельною ділянкою для цілей, не передбачених законом, перевищила свої повноваження.

Встановлені обставини свідчать про те, що на момент звернення прокурора з позовом Миколаївська ОДА мала повноваження власника земельної ділянки, встановлені ч.5 ст.122 ЗК України.

Відповідно до ст.17 Закону України Про основи містобудування основою для вирішення питань про вилучення (викуп), передачу (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб є містобудівна документація.

Абзацом 2 ст.48 Закону України Про охорону земель передбачено, що розміщення і будівництво об`єктів житлово-комунального, промислового, транспортного, іншого призначення здійснюються відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об`єктів.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил), у яких зобороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт г ч.2 ст.61 ЗК України, п.4 ч.1 ст.89 ВК України п.п.4 абз.3 п.2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).

Згідно з п.10.17 ДБН 360-92, які відповідно до ст.1 Закону України Про будівельні норми є обов`язковими у сфері будівництва, містобудування та архітектури, у трикілометровій зоні узбережжя Азовського і Чорного морів забороняється будівництво індивідуального житла, крім населених пунктів, вказаних у розпорядженні Кабінету Міністрів України.

Чинною на момент прийняття оскаржуваного рішення містобудівною документацією - Проектом планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затвердженим постановою Державного комітету Української РСР у справах будівництва від 23.10.1985 № 112, - будівництво індивідуальних дачних будинків у вказаній зоні не передбачено.

Отже, ведення індивідуального дачного будівництва на спірній земельній ділянці суперечить земельному і водному законодавству, містобудівній документації та діючим будівельним нормам, державним стандартам і правилам, а тому розпорядження Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідача ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва не є законним.

Невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, є підставою для відмови у дозволі на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (ч.7 ст.118 ЗК України).

Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

На підставі ч.3 ст.52 ЗК України на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Виходячи зі змісту ст.ст.51, 52, 61, 62 ЗК України на землі рекреаційного призначення можуть поширюватися обмеження, встановлені щодо прибережних захисних смуг, у тому числі заборона дачного будівництва.

Виходячи з викладеного, розпорядження Березанської районної державної адміністрації № 175 від 12 червня 2014 року, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянину України ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва за рахунок земель державної власності (запасу) в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області та надання у власність земельної ділянки, суперечить вимогам земельного та водного законодавства, не є законним.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді суд зазначає, що статтею 23Закону України«Про прокуратуру»передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Посилаючись на наявність підстав для представництва інтересів держави, прокурор зазначав, що Миколаївська ОДА на підставі ст.122 ЗК України є власником спірної земельної ділянки та не здійснює заходів щодо відновлення порушених прав держави, обмежившись лише надання прокуратурі відомостей про непред"явлення позовів відносно спірної ділянки через відсутність коштів на сплату судового збору, при цьому ОДА не вжито будь-яких інших заходів, що є очевидними та очікуваними за таких обставин, не розпочато листування з органами прокуратури області для отримання копій документів про встановлені порушення закону , не проінформовано про детальне вивчення цього питання, а також не повідомлено про необхідність передбачення у наступному кошторисі коштів на судовий збір тощо, що свідчить про усвідомлену пасивну поведінку уповноваженого суб"єкта владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор 02 грудня 2019 року звернувся до Миколаївської ОДА з листом, у якому детально виклав виявлені порушення при відведенні у приватну власність спірної земельної ділянки, на що Миколаївською ОДА 06 грудня 2019 року надано відповідь про необізнаність з зазначеними прокурором порушеннями та відсутність пред"явлених позовів щодо витребування спірних земельних ділянок у власність держави через те, що у кошторисі Миколаївської ОДА видатків на сплату судового збору за подання відповідних позовів не передбачено.

13 лютого 2020 року прокурор повідомив Миколаївську ОДА про звернення до суду з вказаним позовом, який отримано ОДА того ж дня, та 19 лютого 2020 року направив до суду позовну заяву.

Тобто протягом більш ніж двох місяців з дня отримання повідомлення прокурора про виявлені порушення орган, уповноважений на представництво інтересів держави, не вчинив будь-яких дій щодо захисту цих інтересів, у тому числі зазначених прокурором на обгрунтування підстав звернення до суду, що свідчить про невиконання зазначеним органом своїх повноважень та правомірність звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави.

Обгрунтовуючи належність ОДА повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, прокурор не посилався на перебування земельної ділянки у користуванні Державного підприємства "Очаківське лісомисливське господарство" та відповідної землевпорядної документації чи матеріалів лісовпорядкування не надавав.

Заперечуючи проти позову з підстав неналежності позивача, не надав таких доказів і відповідач, а тому підстави вважати, що належним володільцем спірної земельної ділянки, якому вона має бути повернута, наявними у справі доказами не доведені.

У частині застосування обраних прокурором способів захисту інтересів держави суд зазначає таке.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204 гс 19), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140 гс 19).

Позовна заяваподана заступником керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 у зв`язку із незаконним, на його думку, заволодінням земельною ділянкою державної власності.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) у постанові від 23 листопада 2021 року вказувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Отже, для ефективного захисту інтересів держави достатньо повернути спірну земельну ділянку її власникові, а тому вимоги про визнання незаконним розпорядження Березанської районної державної адміністрації не є належним способом захисту.

Крім того, відповідно до частини першої статті 126 ЗК України, у редакції, чинній на час видачі свідоцтва про право власності на земельну ділянку, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Пунктом 8-1 частини 1 ст.18 Закону України " Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно видається фізичним та юридичним особам у разі безоплатної передачі їм земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності за рішенням органів державної влади. Ради міністрів автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Отже, свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином або підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку у даному спорі, та втрачає свою юридичну силу у зв"язку зі скасуванням документа, що підтверджував право.

Тому вимога прокурора в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно задоволенню не підлягає.

Враховуючи вказане, суд вважає, що для вирішення питання про захист права власності держави чи територіальної громади на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно не є необхідним і ефективним способом захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є підставою для відмови у позові.

Такий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України, треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (ч.2 ст.152 ЗК).

У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що «заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20) зазначено, що:

- не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянкуу кінцевої набувачки «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості (п.102);

- у випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункт 6.56-6.58), від 07 вересня 2022 року (пункт 10.76)) (п.103);

- за наявності підстав витребувати спірну земельну ділянку з незаконного володіння кінцевої набувачки суд може у цій частині вимогу, яку заявив прокурор, задовольнити. Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна. У разі відмови у витребуванні спірної земельної ділянки, тобто неможливості введення власника у володіння нею, неможливим є його подальший судовий захист за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою (п.104);

- за подання як віндикаційного, так і негаторного позовів позивач зобов`язаний сплатити судовий збір у встановленому законом розмірі. Такий обов`язок має і держава, від імені та в інтересах якої діє прокурор. Оскільки у позовній вимозі «витребувати з незаконного володіння… земельну ділянку…у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості, а саме житлового будинку» прокурор поєднав одночасно два способи захисту порушеного права, а сплатив судовий збір лише за одну майнову вимогу, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, апеляційний суд не мав підстав задовольняти цю вимогу як дві окремі: і витребувати спірну земельну ділянку, і знести споруджене на ній нерухоме майно (п.105);

- ухвалюючи рішення знести споруджений на спірній земельній ділянці житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами і парканом, апеляційний суд не перевіряв дотримання принципів правомірного втручання у права на повагу до житла та на мирне володіння цим майном. Аргументація апеляційного суду стосувалася виключно спірної земельної ділянки (п.106);

- у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості) (п.109)».

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).

Заволодіння приватними особами земельною ділянкою водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Встановлення справедливого балансу між приватним і суспільним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій і бездіяльності набувача земельної ділянки, зокрема, щодо його обізнаності з неможливістю набуття земельної ділянки.

У силуоб`єктивних,видимих природнихвластивостей розташованоїв межахприбережної захисноїсмуги земельноїділянки,яка знаходитьсяза межаминаселеного пунктута відстаньмеж якоїдо урізуводи Чорногоморя становить близько 200 м., відповідач ОСОБА_1 не міг не знати про фактичне місцезнаходження спірної земельної ділянки поблизу моря та, відповідно, відповідач міг та повинен був знати про те, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду.

На час прийняття оскаржуваного розпорядження діяли, зокрема, такі нормативні акти: Водний та Земельний кодекси України, Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, ДБН 360-92 Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень, які були доступними, чіткими та передбачуваними. Тому немає підстав вважати, що перед безоплатним отриманням земельної ділянки відповдіачем ОСОБА_1 існували перешкоди для відповідачів самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними актами та зробити висновки щодо режиму земельної ділянки.

Тому немає жодних підстав вважати, що відповідач був добросовісним та не міг співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

Суд звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, вона, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

За таких обставин суд погоджується, що "суспільним", "публічним" інтересом позовних вимог прокурора у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок прибережної водоохоронної смуги із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення у державну власність земель, що незаконно вибули з такої власності.

Спірна земельна ділянка розташована у межах законодавчо визначеної прибережної захисної суги Чорного моря, належить до земель водного фонду, і заволодіння нею відповідачем ОСОБА_1 відбулось усупереч вимогам закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим. За таких обставин належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, і спірна земельна ділянка підлягає поверненню власникові.

27 травня 2021 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин, яким розділ Х Перехідних Положень Земельного кодексу України доповнено пунктом 24, відповідно до якого землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім зазначених у цьому пункті винятків. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом. З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

На підставі ч.4 ст.122 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення), відповідно до якої обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у корисування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті, Миколаївська обласна державна адміністрація на час виникнення спірних здійснювала повноваження щодо розпорядження спірною земельною ділянкою.

Оскільки вказана земельна ділянка розташована в межах території Коблівської об`єднаної територіальної громади та не належить до земель, щодо яких п.24 Перехідних Положень Земельного кодексу України, передбачені винятки, повноваження Миколаївської ОДА щодо розпорядження земельною ділянкою з моменту набрання чинності Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин припинилися, перейшовши до Коблівської об`єднаної територіальної громади в особі Коблівської сільської ради, яка відповідно до п.24 розділу Х Перехідних Положень ЗК України набула права володіння, користування та розпорядження нею, в тому числі право на її витребування.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка не є вільною, на ній знаходяться навіс, пересувний вагончик, стаціонарний вагончик, душ та вбиральня, що підтверджено повідомленнями Коблівської сільської ради.

Позов прокурора в цій справі стосується захисту суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою дачного будівництва. Повернення земельної ділянки водного фонду, яка не може бути у приватній власності, та демонтаж наявних на ній споруд - це відмінні один від одного негаторні позови, оскільки не можна розглядати як єдиний позов вимогу повернути спірну земельну ділянку та вимогу про демонтаж будівельних конструкцій зі спірної земельної ділянки, що узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20, п.102).

Велика Палата Верховного Суду зазначила (п.94 вказаної постанови), що метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)). Тобто зміст такого позову полягає не у знесенні об`єкта нерухомості, спорудженого на спірній земельній ділянці, про що у позовній заяві просив прокурор, а у внесенні до відповідного державного реєстру запису (відомостей) про право власності держави на цю ділянку. Такий запис засвідчуватиме, що держава як власник спірної земельної ділянки відновила володіння останньою.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача-власника. Таке рішення суду є підставою не для знесення спорудженого на земельній ділянці нерухомого майна, а для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем (у спірних правовідносинах - за державою) права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем

Вимога прокурора про витребування з незаконного володіння земельної ділянки шляхом знесення будинку є поєднанням двох вимог, характерних для віндикаційного і негаторного позовів.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребовує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача-власника. Таке рішення суду є підставою не для знесення спорудженого на земельній ділянці нерухомого майна, а для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації чи іншим порядком.

У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного і негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково.

Відмова в іншій частині вимоги (про демонтажу навісу, пересувного вагончика, стаціонарного вагончика, душу та вбиральні) не перешкоджає власникові земельної ділянкизаявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна.

Таким чином, встановивши, що метою пред"явлення позову є захист прав держави щодо володіння землями водного фонду, які не можуть передаватися у приватну власність для потреб, не передбачених законодавством, суд приходить до висновку про необхідність задоволення вимоги прокурора про повернення земельної ділянки та, відповідно, про відмову у задоволенні вимоги про демонтаж наявного на ній майна.

При цьому суд зважає, що судовий збір за вимогою про демонтаж розміщених на земельній ділянці споруд прокурором не сплачено.

Відповідно до ст.141 ЦПК України підлягають стягненню з відповідача ОСОБА_1 на користь прокуратури сплачені судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог, які складаються із судового збору за задоволеною позовною вимогою майнового характеру та за подання заяви про забезпечення позову у сумі 2102,00 грн.+1051,00 грн.=3153,00 грн..

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Зобов"язати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) повернути Коблівській об"єднаній територіальній громаді в особі Коблівської сільської ради земельну ділянку площею 0,03 га, кадастровий номер 4820983900:09:000:1588.

У задоволенні інших вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02910048) сплачений судовий збір у сумі 3153,00 грн.

Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: