Решение № 115125601, 14.11.2023, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

14.11.2023Справа № 910/7898/23

За позовом Антимонопольного комітету України;

до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України;

про зобов`язання вчинити дії.

Суддя Мандриченко О.В.

Секретар судового засідання Рябий І.П.

Представники:

Від позивача: Попов Я. О., уповноважена особа;

Від відповідача: Ігнатенко Т.Б., уповноважена особа.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Антимонопольний комітет України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом, у якому просить суд зобов`язати Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України виконати пункт 3 резолютивної частини рішення Антимонопольного комітету України від 27.05.2021 № 302-р, а саме: припинити порушення, зазначене в пункті 1 резолютивної частини рішення Антимонопольного комітету України від 27.05.2021 № 302-р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.05.2023 відкрито провадження у справі № 910/7898/23, вирішено проводити розгляд за правилами загального позовного провадження, а підготовче засідання призначено на 27.06.2023.

До господарського суду 20.06.2023 від Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України надійшов відзив на позовну заяву, в якій відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

26.06.2023 від Антимонопольного комітету України до господарського суду надійшла відповідь на відзив.

Від Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України 14.08.2023 до господарського суду надійшло заперечення на відповідь Антимонопольного комітету України на відзив на позовну заяву.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.09.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/7898/23 до судового розгляду по суті на 26.09.2023.

У судових засіданнях 26.09.2023 та 24.10.2023 судом оголошувалися перерви.

13.11.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" надійшла заява про вступ у справу в якості третьої особи.

У судовому засіданні 14.11.2023 судом розглядалася заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" про вступ у справу в якості третьої особи, проти задоволення якої заперечували представники сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 Господарського процесуального кодексу України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Судом, не виходячи до нарадчої кімнати, відхилено зазначену заяву, оскільки вона подана після закінчення підготовчого провадження.

Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 14.11.2023 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 14.11.2023 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.

14.11.2023 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Антимонопольним комітетом України (далі також - позивач, Комітет), розглянувши матеріали справи № 130-26.13/71-20, прийнято рішення від 27.05.2021 № 302-р (далі - рішення № 302-р), яким визнано дії Міністерства інфраструктури України, в подальшому назву юридичної особи змінено на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України (далі також - відповідач, Міністерство), які полягають у встановленні умови щодо економічно необґрунтованого розміру орендної плати за нерухоме майно при погодженні продовження дії Договору оренди від 10.05.2006 № РОФ-501 з Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв", порушенням пункту 3 статті 50, абзацу восьмого частини 2 статті 15 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді антиконкурентних дій органу влади, які полягають у створенні Товариству з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" несприятливих умов діяльності порівняно з конкурентами.

Пунктом 3 рішення № 302-р зобов`язано Міністерство інфраструктури України припинити порушення, зазначене в пункті 1 резолютивної частини цього рішення.

Додатковим рішенням Комітету від 03.06.2021 № 357-р (далі - рішення 357-р) доповнено резолютивну частину рішення № 302-р пунктом 5 наступного змісту: Встановити Міністерству інфраструктури України двомісячний строк для виконання пункту 3 резолютивної частини цього рішення. Про виконання пункту 3 резолютивної частини цього рішення повідомити Антимонопольний комітет України протягом 5 робочих днів із дня його виконання.

Позивач, звертаючись з позовом до суду вказує, що відповідачем всупереч приписам чинного законодавства не виконано рішення № 302-р, з огляду на що позивач просить суд зобов`язати відповідача виконати пункт 3 резолютивної частини вказаного рішення.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказує, що рішення № 302-р та рішення № 357-р не містять визначеного порядку (алгоритму) дій щодо виконання Міністерством вказаних рішень Комітету шляхом вчинення антиконкурентних дій за умови дотримання законодавства про захист економічної конкуренції у сукупності із дотриманням законодавства у сфері орендних правовідносин, кримінального законодавства та інших нормативно-правових актів, при зменшені оплати орендної плати за користування державним нерухомим майном, яку було визначено за спільним волевиявленням сторонами орендних правовідносин у договорі № 3 до договору № РОФ-501.

Відповідач зазначає, що ним було направлено на адресу Комітету лист №3029/15/14-23 від 19.04.2023 про роз`яснення щодо виконання рішення №302-р та рішення № 357-р, у відповідь на який позивач запропонував Міністерству самостійно визначити спосіб виконання зобов`язань, встановлених у рішенні № 302-р та рішенні № 357-р.

Також відповідач вказує, що викладені в позовній заяві обставини не підтверджують бездіяльності Міністерства та ним обрано невірним спосіб судового захисту.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору. Тому позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен виходити з тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем, а позов повинен бути направлений на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права. Таким чином, право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але й бути ефективним засобом захисту, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Ступінь доступу до внутрішніх засобів правового захисту повинен бути достатнім, щоб забезпечити особі "право на суд" з урахуванням принципу верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права та охоронювані законом інтереси.

Суд, під час розгляду даного спору виходить з того, що державі в особі відповідача, перш за все, необхідно виконувати позитивні зобов`язання, зазначені у статті 25 Господарського кодексу України: не приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб`єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб`єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. Вказане узгоджується з положенням частини другої статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері публічних закупівель. Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, визначаються цим Законом, іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, уповноважених з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці.

Відповідно до пункту 1 статті 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині, зокрема, здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб`єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

В свою чергу, згідно з частиною 1 статті 48 Закону України "Про захист економічної конкуренції", за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про: визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; зобов`язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю.

Статтею 22 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" передбачено, що розпорядження, рішення та вимоги органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України, вимоги уповноважених ними працівників Антимонопольного комітету України, його територіального відділення в межах їх компетенції є обов`язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачено законом. Невиконання розпоряджень, рішень та вимог органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України, вимог уповноважених ними працівників Антимонопольного комітету України, його територіального відділення тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Згідно із статтею 25 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", з метою захисту інтересів держави, споживачів на суб`єктів господарювання територіальні відділення Антимонопольного комітету України у зв`язку з порушенням законодавства про захист економічної конкуренції органами влади, фізичними чи юридичними особами подають, зокрема, позови до суду, в тому числі про: стягнення не сплачених у добровільному порядку штрафів та пені; зобов`язання виконати рішення органів Антимонопольного комітету України.

Частино 2 статті 56 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачено, що рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов`язковими до виконання.

Таким чином законодавством про захист економічної конкуренції передбачено право Комітету подавати позови про зобов`язання виконати рішення органів Антимонопольного комітету України, а відтак, суд приходить до висновку, що позивачем вірно обрано спосіб захисту.

Пунктом 21 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 15 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства" визначено, що вирішуючи спори, пов`язані із зобов`язанням виконати рішення Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення або про стягнення коштів (штрафу, пені) на підставі такого рішення, господарським судам необхідно мати на увазі, що сам по собі факт неоскарження рішення особою, якої воно стосується, не є безумовним свідченням законності відповідного акта державного органу. Тобто для того, щоб дійти висновку про обов`язковість виконання рішення названого Комітету чи його територіального відділення, господарському суду потрібно досліджувати це рішення на предмет його відповідності вимогам законодавства, якщо така відповідність заперечується іншою стороною у справі. Однак господарським судом не можуть братися до уваги доводи особи, стосовно якої прийнято рішення (заявника, відповідача, третьої особи в розумінні статті 39 Закону України "Про захист економічної конкуренції"), з приводу незаконності та/або необґрунтованості цього рішення, якщо такі доводи заявлено після закінчення строків, встановлених частиною другою статті 47 та частиною першою статті 60 названого Закону, оскільки дана особа не скористалася своїм правом на оскарження відповідного акта державного органу, а перебіг зазначеного строку виключає можливість перевірки законності та обґрунтованості рішення органу Антимонопольного комітету України.

Супровідним листом від 08.06.2021 №130-29/01-8628 на адресу відповідача було направлено копію рішення № 302-р та рішення № 357-р.

Як вбачається з повідомлення про вручення (трек-номер 0303504597388), відповідач отримав рішення № 302-р та рішення № 357-р 14.06.2021.

Відповідно до частини 1 статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції", заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Комітету повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Відповідач скористався правом оскарження рішення органу Антимонопольного комітету України та звернувся до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.02.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2022, у справі № 910/13573/21 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 07.03.2023 касаційні скарги Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 15.02.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2022 у справі №910/13573/21 - без змін.

Отже, рішення № 302-р є законним та відповідно до частини 2 статті 56 Закону України "Про захист економічної конкуренції" та статті 22 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" є обов`язковим до виконання.

Однак відповідач, станом на момент розгляду справи, рішення № 302-р та рішення 357-р не виконав, доказів протилежного матеріали справи не містять.

В свою чергу, відповідач звертався до Комітету з листом №3029/15/14-23 від 19.04.2023 про роз`яснення щодо виконання рішення № 302-р та рішення № 357-р, у відповідь на який позивач запропонував Міністерству самостійно визначити спосіб виконання зобов`язань, встановлених у рішенні № 302-р.

З цього приводу суд вказує, що частиною 1 статті 48 Закону України "Про захист економічної конкуренції" визначено, що за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Водночас ані цією статтею, ані іншими нормами вказаного Закону не передбачено повноважень Комітету щодо надання Міністерству вказівок (зобов`язання відповідача) стосовно способів усунення допущених порушень.

Натомість відповідач, якого зобов`язано припинити порушення законодавства про захист економічної конкуренції, мав самостійно визначитися із шляхом (способами) такого припинення відповідно до закону.

Така позиція суду узгоджуються із сталою послідовною правовою позицією Верховного Суду щодо застосування статті 48 Закону України "Про захист економічної конкуренції", згідно з якою, законодавством України, у тому числі статтею 48 Закону України "Про захист економічної конкуренції", яка має назву "Рішення у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції", та іншими нормами (актами) законодавства не передбачено повноважень Комітету зобов`язувати, тобто надавати вказівки (зобов`язання) щодо способів усунення допущених порушень. Резолютивна частина рішення органу Комітету, лише у необхідних випадках має містити вказівку на дії, які відповідач повинен виконати або від яких утриматися для припинення порушення та усунення його наслідків, а також строк виконання рішення.

А відтак, за висновком господарського суду, суб`єкт господарювання, якого зобов`язали припинити порушення законодавства про захист економічної конкуренції, має самостійно визначитися із шляхом (способами) такого припинення відповідно до закону.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що рішення № 302-р відображає позицію державного органу зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Отже, у даному спорі не мають значення мотиви та причини невиконання відповідачем чинного рішення Комітету, оскільки такі причини ніяким чином можуть вплинути на сам факт чинності рішення Комітету та обов`язковість його виконання.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог Комітету та зобов`язання Міністерства виконати пункт 3 резолютивної частини рішення № 302-р.

Частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Як вказано в статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено що, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

В статті 79 Господарського процесуального кодексу України вказано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України прокладаються на відповідача.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Зобов`язати Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України (01135, м. Київ, пр. Берестейський, буд. 14, ідентифікаційний код 37472062) виконати пункт 3 резолютивної частини рішення Антимонопольного комітету України від 27.05.2021 № 302-р, а саме: припинити порушення, зазначене в пункті 1 резолютивної частини рішення Антимонопольного комітету України від 27.05.2021 № 302-р.

3. Стягнути з Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (01135, м. Київ, пр. Берестейський, буд. 14, ідентифікаційний код 37472062) на користь Антимонопольного комітету України (03035, м. Київ, вул. Митрополита Василя Липківського, 45, ідентифікаційний код 00032767) судовий збір у розмірі 2 684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) грн 00 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 23.11.2023.

Суддя О.В. Мандриченко