Решение № 110392014, 20.04.2023, Приморський районний суд м. Одеси

20.04.23

Справа № 522/16363/16-ц

Провадження № 2/522/2206/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2023 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси

у складі судді Чернявської Л.М.,

за участю секретаря судового засідання Купцова С.О.

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Одеська міська рада про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію ,

ВСТАНОВИВ:

31 серпня 2016 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшов позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_5 , за участю третіх осіб на стороні Відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третьої особи на стороні Позивача Одеська міська рада про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію.

Ухвалою суду від 06 жовтня 2016 року (суддя Бойчук А.Ю.) відкрито провадження по справі.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2016 року заяву представника Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено. Накладено арешт на нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 21509281); Заборонено ОСОБА_1 та іншим особам здійснювати дії, щодо відчуження, користування, розпорядження будь-яким декларації про початок будівельних робіт то про готовність об`єкта до експлуатації щодо нежитлових приміщень підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

19 грудня 2016 року від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради надійшла уточнена позовна заява Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Одеська міська рада про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію.

В обґрунтування позову зазначено, що нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , незаконно вибуло з власності територіальної громади міста Одеси поза волею власника. Право комунальної власності на весь житловий та нежитловий фонд закріпилося після проголошення незалежності України та було відображене у постанові КМУ від 05.11.1991 р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» та у рішенні Одеської обласної ради народних депутатів «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» від 25.11.1991 р. № 266-XXI. Крім того, право комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на вказане нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджується свідоцтвом про право власності від 15.04.2009 р. серії НОМЕР_1 , зареєстрованим в реєстрі прав власності на нерухоме майно 18.06.2009 р., реєстраційний номер 27574030.

В ході проведення інвентаризації об`єктів комунальної власності Департаменту стало відомо, що вказане нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м., поза волею власника територіальної громади в особі Одеської міської ради - вибуло з комунальної власності на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 р. по справі № 2-8107/07, згідно якого за ОСОБА_2 визнано право приватної власності. 15.01.2009 р. апеляційну скаргу Одеської міської ради було задоволено, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 р., а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15.12.2009 р. цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на нежитлове приміщення залишено без розгляду. Таким чином, первинний документ, на підставі якого спірний об`єкт незаконно вибув з комунальної власності судове рішення є скасованим та справу залишено без розгляду.

Позивач зазначає, що рішення щодо відчуження комунального майна приймається виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради, однак враховуючи те, що Одеською міською радою рішень щодо відчуження спірного приміщення не приймалось, приміщення вибуло з комунальної власності поза волею власника. В подальшому відносно спірного об`єкта було укладено ряд угод про відчуження, які є нікчемними. Так, 26.12.2007 року незаконний набувач ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу продав, а ОСОБА_3 купив нежитлове приміщення підвалу загальною площею 56,2 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . У п. 1 договору зазначено, що об`єкт нерухомості належить продавцю на праві приватної власності - на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 р. по справі № 2-8109/07, яке є незаконним і на теперішній час скасовано. Надалі 26.12.2007 ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 купила вищевказаний об`єкт нерухомості за договором купівлі-продажу від 26.12.2007 року № 2091. 03.06.2009 року ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_1 купила нежитлове приміщення підвалу за договором купівлі продажу від 03.06.2009 року № 463.

Про порушення права власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради стало відомо лише 16.03.2016 року з листа КП «БТІ» ОМР № 5356-12/359 про надання інформації щодо реєстрації та перереєстрації прав власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 .

У зв`язку з вищевикладеним просили витребувати у ОСОБА_1 нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 21509281) на користь територіальної громади м. Одеси, в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; Скасувати запис про державну реєстрацію за ОСОБА_1 на нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 21509281); Усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 з нежитлових приміщень підвалу, загальною площею 56,2 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 21509281) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

08 грудня 2016 року від ОСОБА_5 надійшов відзив на позовну заяву, у відповідності до якого просила відмовити у задоволенні позовних вимог.

11 січня 2017 року від ОСОБА_1 до суду надійшла заява про застосування строків позовної давності.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2016 року скасовано в частині заборони ОСОБА_1 та іншим особам здійснювати дії, щодо відчуження, користування, розпорядження будь-яким шляхом приміщення в тому числі передачу в оренду та під заставу, здійснювати будівництво, реєструвати декларації про початок будівельних робіт та про готовність об`єкта до експлуатації щодо нежитлових приміщень підвалу, загальною площею 56, 2 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та в цій частині відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову . В решті ухвалу залишено без змін.

29 березня 2018 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси зупинено провадження по справі до вирішення питання про відвід головуючого.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 06 квітня 2018 року відновлено провадження по справі.

У зв`язку із закінченням повноважень судді Бойчука А.Ю. за результатами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа надійшла до судді Чернявської Л.М.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 09 серпня 2019 року прийнято до свого провадження цивільну справу.

Ухвалою суду від 07 листопада 2019 року постановлено вважати необґрунтованою заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 від 05 листопада 2019 року про відвід судді. Зупинено провадження до розгляду заяви про відвід судді Чернявської Л.М.

15 листопада 2019 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси (суддя Чернявська Л.М.) поновлено провадження по справі.

Ухвалою суду від 12 липня 2021 року відмовлено у прийнятті зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 про скасування запису про державну реєстрацію та свідоцтва про право власності на нежитлове приміщення підвалу.

Також, ухвалою суду від 12 липня 2021 року в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про залишення позову без розгляду відмовлено.

Ухвалою суду від 12 липня 2021 року в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про витребування доказів відмовлено.

Ухвалою суду від 10 грудня 2021 року у задоволенні заяви третьої особи ОСОБА_2 про відвід судді відмовлено.

В судовому засіданні 16 грудня 2021 року представник позивача позовні вимоги підтримав, надав пояснення стосовно обставин справи. ОСОБА_1 заперечувала, надала свої пояснення стосовно обставин справи.

30 травня 2022 року від представника ОСОБА_2 адвоката Никифорчука Т.В. до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності, просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заяву про витребування доказів просив залишити без розгляду.

22 грудня 2022 року від представника Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до суду надійшли заперечення на заяву про застосування строків позовної давності.

В судові засідання 06 березня 2023 року та 20 квітня 2023 року сторони не з`явились, сповіщались належним чином.

Від представника Позивача до суду надійшло клопотання про проведення судового засідання за наявними матеріалами у справі без участі позивача. Позовні вимоги просив задовольнити у повному обсязі.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Верховний Суду постановівід 1жовтня2020року всправі №361/8331/18виходив ізтого,що якщопредставники сторінчи іншихучасників судовогопроцесу нез`явилисяв судовезасідання,а судвважає,що наявниху справіматеріалівдостатньо длярозгляду справита ухваленнязаконного іобґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті.

Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, анеможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

Суд, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, додані до неї документи, приходить до наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи, право комунальної власності на весь житловий та нежитловий фонд закріпилося після проголошення незалежності України та було відображене у постанові КМУ від 05.11.1991 р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» та у рішенні Одеської обласної ради народних депутатів «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» від 25.11.1991 р. № 266-XXI.

Крім того, право комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на вказане нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджується свідоцтвом про право власності від 15.04.2009 р. серії НОМЕР_1 , зареєстрованим в реєстрі прав власності на нерухоме майно 18.06.2009 р., реєстраційний номер 27574030.

Звертаючись до суду з відповідним позовом, представник Департаменту зазначав, що в ході проведення інвентаризації об`єктів комунальної власності Департаменту стало відомо, що вказане нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м., поза волею власника територіальної громади в особі Одеської міської ради - вибуло з комунальної власності на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 р. по справі № 2-8107/07.

Так, рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі № 2-8107/07 від 27 вересня 2007 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення підвалу площею 56, 2 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається з матеріалів справи, 15.01.2009 року апеляційну скаргу Одеської міської ради було задоволено, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15.12.2009 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на нежитлове приміщення залишено без розгляду.

Як вбачається з матеріалів справи, в подальшому спірний об`єкт 26.12.2007 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу продав, а ОСОБА_3 купив нежитлове приміщення підвалу загальною площею 56,2 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . У п. 1 договору зазначено, що об`єкт нерухомості належить продавцю на праві приватної власності - на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 р. по справі № 2-8109/07.

Надалі 26.12.2007 ОСОБА_3 продав,а ОСОБА_4 купила вищевказанийоб`єкт нерухомостіза договоромкупівлі-продажувід 26.12.2007року № 2091.

03.06.2009 року ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_1 купила нежитлове приміщення підвалу за договором купівлі продажу від 03.06.2009 року № 463.

Вирішуючи спір суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. ст. 317, 319, 321, 327 Цивільного кодексу України власникові належить право володіння, користування та розпорядження майном та можливість використовувати ці права на свій розсуд. Право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді, а управління цим майном здійснює безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Враховуючи те, що Одеська міська рада є колегіальним органом, органом місцевого самоврядування, вона діє лише через створені нею виконавчі органи місцевого самоврядування, виконавчий комітет, відділ, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виключний перелік вказаний органів міститься в Законі України «Про місцеве самоврядування».

Департамент комунальної власності Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради і здійснює облік, контроль та управління комунальним майном відповідно до Положення про департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 19.02.2013 року № 2752-VI.

Отже, вказаний Департамент виступає у даній справі як виконавчий орган Одеської міської ради, наділений повноваженнями бути позивачем у справі.

Відповідно до ч. 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності; вирішення про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу, якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Із вказаних приписів вбачається, що рішення щодо відчуження комунального майна приймається виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради, однак враховуючи те, що Одеською міською радою рішень щодо відчуження спірного приміщення не приймалось, приміщення вибуло з комунальної власності поза волею територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради.

Незаконне вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Одеси нежитлового приміщення підвалу порушує економічні основи місцевого самоврядування, економічні права територіальної громади м. Одеси.

Відповідно до Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. № 5 «Про судову практику у справах про захисту права власності та інших речових прав»:

Спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов`язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини.

У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК.

Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч. 8ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Згідно зі ст. 400 ЦК України недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

У відповідності до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, в постанову Верховного Суду від 06 червня 2019 року по справі № 522/3031/15-ц зазначено, що під час розгляду заявлених у цій справі позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд правильно виходив з того, що якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред`являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинено один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то правильним є визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що право власності відповідача ОСОБА_1 на спірне нежиле підвальне приміщення похідне від права власності на це приміщення ОСОБА_6 , яка в свою чергу не набула у встановленому законом порядку право власності на це приміщення.

При цьому, під час розгляду справи спростована презумпція правомірності набуття ОСОБА_2 права власності на спірне майно, оскільки останнє вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому - 28 січня 2009 року скасованого Верховним судом України, що свідчить про вибуття майна з володіння власника поза його волею та є підставою для застосування положеньстатті 388 ЦК України.

Отже, позовні вимоги щодо віндикації є обґрунтованими.

Таким чином, вимога про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення є похідною вимогою про витребування майна, оскільки це є одним зі шляхів реалізації вимог про витребування майна. Саме таке формулювання позовної вимоги надає можливість виконати судове рішення в порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» без будь-яких затягувань цього процесу і необхідності звернення до суду з заявами про роз`яснення порядку та способу виконання судового рішення

З урахуванням викладеного, суд зазначає, що реєстрація запису про державну реєстрацію права приватної власності з відповідача є також обґрунтованою.

Разом з цим, Відповідачка ОСОБА_1 подала заяву, в якій просить застосувати наслідки спливу позовної давності та відмови у задоволенні позову з цієї підстави.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин 1, 5 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.

При цьому, згідно ч. 1 ст. 265 ЦК України, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21.08.2019 по справі № 911/3681/17 аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18) дійшла висновку, що на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вищезазначені особи мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а ст. 268 цього Кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності. Тому на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність (ст. 257 ЦК України). Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3224/16 зазначено, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Таким чином, розглядаючи віндикаційні позови, суд має враховувати, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється саме з моменту, коли майно вибуло з власності власника, та не пов`язано з ухваленням будь-яких судових рішень про порушення права такої особи.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20.09.2011 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", та від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Так, звертаючись до суду ОСОБА_1 як на підставу застосування строків позовної давності посилалась на те, що Позивачем Департаментом комунальної власності Одеської міської ради було пропущено трирічний строк звернення до суду оскільки 27 вересня 2007 року по справі № 2-8107/07 на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси було визнано право приватної власності на нежитлове приміщення підвалу площею 56,2 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Після цього у 2007 році право власності було зареєстровано у КП «БТІ» за ОСОБА_2 . Одеська міська рада є колегіальним органом та діє лише через створені нею виконавчі органи місцевого самоврядування, виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Тобто, КП «»БТІ» є комунальним підприємством Одеської міської ради. Таким чином відповідач вважає, що у 2007 році Департаменту комунальної власності Одеській міській раді було відомо про реєстрацію право власності на нежитлове приміщення за ОСОБА_2 . Відповідно Позивачем було пропущено трирічний строк звернення до суду. Згідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Представника Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 22 грудня 2022 року надав заперечення на заяву про застосування строків позовної давності, у відповідності до якої зазначено, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради участі у справі № 2-8107/07 не приймав, про вибуття з комунальної власності дізнався лише з листа КП «БТІ», а відтак вважають, що строк на звернення з позовом не було порушено.

Так, з матеріалів справи вбачається, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради в даному судовому процесі здійснює захист права власності на нерухоме майно, яке на думку позивача було порушено.

Положеннями ст. 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 2 ст. 2 ЦК України визначено, що учасниками цивільних відносин є держава Україна, територіальні громади, які згідно зі статтями 167, 169, 170, 172 ЦК України набувають та здійснюють цивільні права та обов`язки через органи державної влади, органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексом визначено як позовна давність - ст. 256 ЦК України.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч. 1ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

В якості підстави для пред`явлення даного позову Позивач зазначає, ту обставину, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі № 2-8107/07 від 27 вересня 2007 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення підвалу площею 56, 2 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається з позовної заяви від 31.08.2016 року, 15.01.2009 року апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради було задоволено, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Разом з цим, надаючи уточнену позовну заяву 19 грудня 2016 року представник Позивача вже зазначив, що 15.01.2009 року апеляційну скаргу Одеської міської ради було задоволено, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15.12.2009 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на нежитлове приміщення залишено без розгляду.

Разом з цим, дослідивши матеріали справи, на переконання суду, Департаменту комунальної власності Одеській міській раді було відомо про порушення свого права та про особу, яка його порушила і фактичного володільця спірного нежитлового приміщення, тобто про особу, яка порушує право власності Одеської міської ради, утримуючи майно у себе з моменту звернення до апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси по справі № 2-8107/07 від 27 вересня 2007 року.

З питанням про поновлення строків позовної давності позивач не звертався. Доказів, які б спростовували зазначені в заявах про застосування строків позовної давності до суду не надано.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що саме з 15.01.2009 року починається перебіг строку позовної давності (суд застосовує саме цю дату (дата задоволення апеляційної скарги на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2007 року), який сплив 15.01.2012 року.

Одночасно, як вбачається з матеріалів справи із даною позовною заявою позивач звернувся 31.08.2016 року.

Таким чином, судом достеменно встановлено, що спірний об`єкт нерухомості, який вибув із власності територіальної громади протиправно, у подальшому був відчужений особою, яка не мала право його відчужувати, а Департаменту комунальної власності Одеській міській раді про набуття ОСОБА_2 права власності на зазначене майно дізналися щонайменше 15.01.2009 року (дата задоволення апеляційної скарги), однак позов у даній справі було подано лише 31.08.2016 року.

Разом з тим, згідно із частинами 3,4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Враховуючи встановлення судом факту обізнаності Департаменту комунальної власності Одеській міській раді про порушене право, відсутності підстав для поновлення Департаменту комунальної власності Одеській міській раді строку для звернення до суду з позовом, з огляду поданої відповідачем заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог через пропуск строку позовної давності.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Одеська міська рада про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію.

Керуючись ст.ст.263, 264,265, 354ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Одеська міська рада про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення підписано та складено 24 квітня 2023 року.

Суддя Л. М. Чернявська