Решение № 110056020, 06.04.2023, Дружківський міський суд Донецької області

Справа № 219/1236/21

Провадження № 2/229/765/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2023 р. м. Дружківка, Донецької області

Дружківський міський суд Донецької області в складі головуючого - суддіФеняк О.Р., при секретаріБровченко Д.Л., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи,-

ВСТАНОВИВ:

11.02.2021 р. позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.

Стислий виклад позиції позивача, заперечення відповідача.

В обґрунтування позову зазнав, що 27.01.2015р. приблизно о 16:00 годині під час обстілу м. Світлодарськ загинула ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мати позивача, яка поверталась з роботи додому.

Неможливість усунення негативних наслідків, завданих смертю матері зумовило нервовий стрес та викликало вимушені зміни у звичайному способі життя, що призвело до втрат немайнового характеру. Відповідно доЗУ «Про боротьбу с тероризмом»обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на державу незалежно від її вини. На момент звернення до суду із позовом державою не ухвалено закон, як це передбаченост..19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров`ю осіб, а також компенсацію моральної шкоди родичам загиблих від терористичного акту, однак, вважає, що відсутність відповідного закону не можу бути перешкодою у захисті її прав, у зв`язку з чим просила стягнути на її користь 1000000,00 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Представник відповідача-Держави Українав особіКабінету МіністрівУкраїнинадав відзив,в якомузазначив,що державаналежним чиномне виконаласвого позитивногообов`язкуз проведенняефективного розслідуванняобставин вибуху,в результатіякого загинулайого матір.Вказані твердженняне можнавважати доведенимита об ґрунтованими, оскільки суб`єкти боротьби з тероризмом відповідно до прийнятих нормативно-правових актів станом на 14.02.2015 р. здійснювали заходи з проведення антитерористичної операції. Таким чином, держава Україна в особі КМУ не є тим суб`єктом, який порушив права та інтереси позивача. Крім того, позовні вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди є необґрунтовані та не відповідають законодавству.

Відшкодування шкоди на підставіст..19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом»не може розглядатися як міра відповідальності Держави, а тому вона не є спеціальною правовою підставою цивільної відповідальності та не породжує легітимного очікування на отримання від держави такого відшкодування, скільки на даний час відсутні умови та відповідний компенсаційний механізм відшкодування шкоди, завданої терористичним актом. Також, вважає, що слід розрізнювати зобов`язання Держави, які виникають у випадку настання визначених законодавством соціальних ризиків, а також відповідальність Держави за її винні дії або неналежне виконання своїх позитивних обов`язків.

Просив відмовити у позовних вимогах.

Заяви та клопотання сторін.

03.03.2021 р., представник відповідачаКМУ - надав заяву про зупинення провадження по справі до закінчення перегляду Великою палатою Верховного Суду; клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції; клопотання про долучення документів до матеріалів справи; відзив на позовну заяву.

09.03.2021 р. представник позивача надав заяву про відкладення підготовчого засідання.

29.03.2021 р. представник Державної казначейської служби України за довіреністю надав заяву про зупинення розгляду даної справи до розгляду Верховним Судом справи за № 635/6172/17.

05.04.2021 р. від представника позивача надійшла заява про розгляд підготовчого судового засідання без її участі.

24.01.2023 р. особа, яка діє в інтересах Кабінету Міністрів України надав заяву про поновлення провадження.

27.02.2023 р. від представника відповідача була надана заява про розгляд справи в режимі відеоконференції.

Процесуальні дії у справі.

15.02.2021 р. було відкрито провадження по справі, призначено підготовче засідання.

Ухвалою від 05.04.2021 р. провадження по справі зупинено на час розгляду іншої справи.

Ухвалою від 07.02.2023 р. провадження по справі поновлено.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову.

На підтвердження викладеного позивачем надано копії свідоцтва про народження, смерть, лікарське свідоцтво про смерть, витяг з державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть для отримання допомоги на поховання, довідка виконавчого комітету міської ради, витяг з ЄРДР.

Наказом від 07.10.2014 р. № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено район проведенняДонецька область, та термінз 07.04.2014 р.

ЗгідноРозпорядження КМУ № 1275-р від 02.12.2015 р. , яким затверджено перелік населених пунктів м. Світлодарськ Донецької області, належить до населених пунктів, де здійснювалась антитерористична операція.

Позивач у поданих до суду документах не вказував і не доводив, що відповідачам було чи мало бути відомо про загрози для життя його матері під час артилерійського обстрілу м. Світлодарськ Донецької області 27.01.2015 р. Так само позивач не доводив, щодо обізнаності відповідачів про можливість обстрілу м. Світлодарськ 27.01.2015 р. і могли вжити, але не вжили заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя його матері. Також, останній не обґрунтував порушення Державою Україною його позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері. Загибель матері та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері позивача не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

Висновок психологічної експертизи наданий не був.

Посилання у позові на висновки ЄСПЛ, сформульовані у рішенні в справі «Айдер та інші проти Туреччини» є хибними, оскільки дана справа не стосується знищення Державою Україною житла позивача та її матері з метою примусити їх покинути територію проживання.

Держава Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих внаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію РФ. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Державою Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте, таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії РФ проти України.

Державна казначейська служба України не є належним відповідачем у даній справі, оскільки є тим органом, який лише здійснює списання коштів у разі їх стягнення з Держави Україна, тобто не є суб`єктом, який порушив, не визнав чи оспорив суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача.

З огляду на наведене, враховуючи надані сторонами докази та заперечення, суд вважає за необхідне у відмовити у задоволені позовних вимог.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Згідно з ч.1ст.5 ЦПК Українивизначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст.55,124 Конституції Українитаст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвипливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Згідно висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтування позовуобов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина першастатті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та другастатті 27 Конституції України).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язкигарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatismutandisрішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому: негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку.

Позитивний обов`язок має два різновиди: матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб. Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68).

Процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 8 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

ЄСПЛ, проаналізувавши приписистатті 1177 ЦК Україниу редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, тастатті 1207 цього кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)).

Частина перша статті 19 Закону № 638-IVпередбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина другастатті 19 Закону № 638-IV).

З огляду на зміст вказаних приписівЗакону № 638- IVреалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IVправо на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставіЗакону № 638-IVдо держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю матері позивача у період проведення АТО (див. аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11)).

Згідно висновків, викладених у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2022 р., в цивільній справі № 635/6172/17, припис пункту 1 частини другоїстатті 1167 ЦК Українизокрема передбачає, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, який її завдав. Тобто у визначених в цій частині випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд - обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).

Передбачене у частині першійстатті 19 Закону № 638-IVправо на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану внаслідок загибелі людини під час терористичного акту, зокрема у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

Згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв`язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов`язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов`язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо).

Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя та провести об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов`язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.

Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи).

У визначених у частині другійстатті 1167 ЦК Українивипадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд - обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння державивідповідача).

Згідно ч.ч. 5, 6ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.258,259,263,264,265,354 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 в інтересах якої діє ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , мешкає за адресою: АДРЕСА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, юридична адреса: м.Київ, вул. Грушевського, 12/2, Державної казначейської служби України, код ЄДРПОУ 37567646, юридична адреса: м.Київ, вл.Бастіонна 6, про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок скоєння терористичного актувідмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повний текст рішення було складено та підписано 06.04.2023 року.

Суддя Олександр ФЕНЯК