Решение № 109953570, 14.03.2023, Шевченківський районний суд м. Чернівців

Справа № 727/11782/22

Провадження № 2/727/251/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2023 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:

Головуючого судді Слободян Г.М.

секретар судових засідань Вахнован Д.В.

за участю сторін:

представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Фортуна Г.Г.

представника відповідача ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД», адвоката Капінус А.А.

розглянувши, за правилами загального позовного провадження, у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Чернівці цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ), до Товариства з обмеженою відповідальністю «МС ІмперіалБуд» (поштова адреса: вул.. Садова, 2А м. Львів, ЄДРПОУ 38764435) про визнання майнових прав

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позову

До суду звернувся ОСОБА_1 до ТоЗОВ «МС ІсперіалБуд» про визнання майнових прав. В обґрунтування заявлених вимог посилається на те, що 30 березня 2016 року між ОСОБА_1 до ТоЗОВ «МС ІсперіалБуд» було укладено попередній договір за №А_019, за умовами якого, ТоЗОВ «МС ІсперіалБуд» зобов`язувався продати ОСОБА_1 , а останній зобов`язувався купити в термін, до кінця І кварталу 2019 року квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 60,25 квадратних метрів, житловою площею 27,51 квадратних метрів. Зазначає, що ТоЗОВ «МС ІсперіалБуд» зобов`язувався оформити на себе правовстановлюючі документи та зареєструвати право власності на об`єкт нерухомості до моменту укладення основного договору купівлі-продажу. Вказує, що за попереднім договором було визначено, що у квартирі буде виконано загальнобудівельні роботи, встановлено металеві протипожежні вхідні двері, вікна - металопластикові з чотирьохкамерного профілю з енергозберігаючим склопакетом, штукатурка стін, цементна стяжка під чистову підлогу, індивідуальне опалення з двохфункційним котлом та радіаторами, системи водопостачання та каналізації з лічильником (вивід від стояків без прокладення трубопроводів по квартирі). ОСОБА_1 зобов`язувався сплатити відповідачу на момент підписання основного договору, до моменту його нотаріального посвідчення, повну вартість об`єкта нерухомості, що орієнтовно складала 650700,00 (шістсот п`ятдесят тисяч сімсот) грн. і така вартість об`єкта нерухомості була встановлена виходячи з розрахунку, що ціна одного квадратного метра об`єкта нерухомості становила 10 800,00 (десять тисяч вісімсот) грн.

Окрім наведеного, позовні вимоги мотивуються і тим, що на виконання попереднього договору, 30 березня 2016 року на забезпечення виконання зобов`язання сплатив відповідачу забезпечувальний платіж в сумі 650700,00 грн., що становить 100% орієнтовної вартості об`єкту нерухомості, що була визначена в попередньому договорі.

Аргументує обставини наведені в позові також і тим, що 27 березня 2018 року між сторонами попереднього договору, було укладено Додатковий договір № 1 про внесення змін до попереднього договору № А_019 від 30.03.2016 року, згідно якого, строк прийняття об`єкту нерухомості в експлуатацію було відкладено до кінця І кварталу 2019 року.

Позивач вважає, що він виконав свої зобов`язання за договором, оплативши вартість об`єкта, т.б. вчинив дії спрямовані на виникнення юридичних фактів необхідних для набуття права власності на квартиру; натомість, станом не день подання даного позову до суду, ТоЗОВ «МС ІсперіалБуд» не виконані зобов`язання за попереднім договором № А_019 від 30.03.2016 року. Зазначає, що на даний час, будівництво об`єкту не проводиться, кошти йому не повернуто, постійно переноситься виконання договору на невизначений час, у зв`язку, із чим він вимушений був звернутися в суд.

Просить, суд, визнати попередній договір №А_019 від 30.03.2016року, зі змінами викладеними в Додатковому договорі № 1 від 27.03.2018 року укладений між ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» (ЄДРПОУ 38764435) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) в простій письмовій формі - дійсним. Визнати за ним, ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) майнові права на об`єкт інвестування, а саме квартиру АДРЕСА_2 та стягнути з ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» на його користь судові витрати.

13.01.2023 року позивач звернувся в суд з позовною заявою в новій редакції, в якій посилаючись на обставини вищенаведені, просить, визнати попередній договір №А_019 від 30.03.2016року, зі змінами викладеними в Додатковому договорі № 1 від 27.03.2018 року укладений між ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» (ЄДРПОУ 38764435) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) щодо купівлі - продажу нерухомості удаваним, а фактично дійсним інвестиційним договором та визнати за ним, ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) майнові права на об`єкт інвестування, а саме квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 60,25 кв.м. та житловою площею 27.51 кв.м. і стягнути з ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» на його користь судові витрати.

Рух справи та позиція сторін.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22.12.2022 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

10.02.2023 року представником відповідача ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД подано відзив на позовну заяву, у якому просить в задоволенні позовної заяви відмовити повністю. На виклад обставин викладених у відзиві посилається на те, що в позовній заяві позивач вказує, що попередній договір, укладений між сторонами є удаваним, а насправді ними вчинено правочин, який по своїй природі є інвестиційним договором, оскільки дії, які вимагалось зробити по цьому договору вказують на те, що укладаючи попередній договір сторони мали на увазі саме Інвестиційний договір також вказує, що ним насправді здійснено інвестування в майнові права. Зазначає, що відповідач заперечує, що укладений між сторонами Попередній договір є удаваним та вважає, що доводи позивача такими, що не підтверджуються жодним доказом які б підтверджували та вказували б на те, що укладений між сторонами договір є попереднім, а не удаваним. Вказують на те, що відповідно до п. 22 визначено договір як попередній договір, який закріплює зобов`язання сторін укласти Основний договір та правовстановлюючим документом на об`єкт нерухомості та не підтверджує права власності позивача на такий об`єкт. За попереднім договором сторони його підтвердили, що зміст договору точно відповідає їхнім дійсним намірам, у них відсутні заперечення щодо кожної з умов договору, вони однаково розуміють значення умов договору та його правові наслідки для кожної із сторін, укладення і виконання цього договору суперечить нормам чинного законодавства України та відповідає його (пункт 25 попереднього договору). При цьому, стверджують, що позивач зобов`язувався купити в термін до кінця І кварталу 2018 року квартиру АДРЕСА_2 , будівельна адреса місця знаходження земельної ділянки, з урахуванням того, що в майбутньому присвоєна поштова адреса об`єкту будівництва може відрізнятися від будівельної, загальною площею 60,25 квадратних метрів, відповідно до умов, що визначені даним попереднім договором та укладеним в майбутньому договором купівлі-продажу - основний договір).

Зазначені площі є проектними та уточняються пісня інвентаризації БТІ. Строк прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію - до кінця першого кварталу 2017 року. Вказують, що передумовою для укладання основного договору купівлі-продажу нерухомого майна було отримання відповідачем в майбутньому права власності на об`єкт будівництва, якого на момент укладання попереднього договору у відповідача не було. Окрім наведеного, аргументують доводи відзиву і тим, що до договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав. А нормою ст.658 ЦК встановлено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару, а оскільки, позивач вказує, що спірний договір є удаваним, а саме інвестиційним договором, по якому ним насправді куплені майнові права в об`єкті будівництва, то йому необхідно в першу чергу довести, що на момент укладання спірного договору відповідачу належали майнові права, або були у нього в користуванні та він мав право їх продавати. При цьому, звертає увагу на те, що предметом позову є визнання попереднього договору дійсним інвестиційним договором. Вважають, з урахуванням того, що на момент укладання попереднього договору у відповідача не було права власності на об`єкт нерухомості та прав на майнові права він не міг укладати інвестиційні договори купівлі-продажу майнових прав, а міг укладати в той момент тільки попередні договори купівлі-продажу, адже права на об`єкт в нього мали виникнути в майбутньому, як мінімум після отримання дозволу на будівництво, а тому, просили, поновити відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву та в задоволені позовних вимог позивачу відмовити.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22.02.2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 , адвокат Фортуна Г.Г. у наданому суду вступному слові посилався на обставини викладені в позовній заяві в редакції від 13.01.2023 року та просив її задовольнити.

Представник відповідача ТзОВ МС ІмперіалБуд адвоката Капінус А.А. заперечував проти позову і просив в його задоволенні відмовити за безпідставністю.

Дослідивши письмові матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких грунтуються позовні вимоги, заперечення проти позову; об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, розглянувши справу в межах заявлених вимог суд зважає на наступне.

Встановлені судом фактичні обставини справи, досліджені докази та застосовані норми права. Судом належними доказами встановлено наступне.

Згідно Попереднього договору №А_019 укладеним між ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» та ОСОБА_1 від 30.03.2016 р. встановлено, що ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» зобов`язується продати ОСОБА_1 , а останній зобов`язується купити в термін до кінця першого кварталу 2018 року квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 60,25 кв.м. (план будинку арк.25) відповідно до умов, що визначені даним Попереднім договором та укладеним в майбутньому договором купівлі-продажу.(а.с.21-24) Відповідно до платіжного доручення № 1 від 30.03.2016 р. встановлено, що платник ОСОБА_1 відповідно до Попереднього договору №А_019 від 30.03.2016 р. зарахував кошти через АТ «УкрСиббанк» на рахунок отримувача ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» суму 650700,00 грн.(а.с.26) Довідка, видана ОСОБА_1 , яка підтверджує факт оплати за нерухомість згідно попереднього договору №А_019 від 30.03.2016 р. на поточний рахунок підприємства № НОМЕР_2 , відкритий в ПАТ «УкрСиббанк».(а.с.27) Додатковий договір №1 від 27.03.2018 р. про внесення змін до попереднього договору №А_019 від 30.03.2016 р., відповідно до якого сторона ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» зобов`язується продати ОСОБА_1 , а останній зобов`язується купити в термін до кінця другого кварталу 2019 р. квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 60,25 кв.м. (а.с.28)

Щодо заявлених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання попереднього договору №А_019 від 30.03.2016року, зі змінами викладеними в Додатковому договорі № 1 від 27.03.2018 року укладений між ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» (ЄДРПОУ 38764435) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) щодо купівлі - продажу нерухомості удаваним, а фактично дійсним інвестиційним договором та визнання права на майнові права за позивачем, суд виходячи з досліджених в сукупності по справі доказів зважає на наступне.

Позивач вказує, що даний договір є удаваним, а саме інвестиційним договором, по якому ним куплені майнові права в об`єкті незавершеного будівництва та на те, що на момент укладання спірного договору відповідачу ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» належали майнові права, що були у нього в користуванні а отже останній мав право на їх продаж.

Судом установлено в судовому засіданні, що на момент укладання спірного попереднього договору у ТОВ МС ІмпереалБуд не набув права власності на об`єкт нерухомості та майнових прав, а отже, як пояснив представник відповідача в засідання відповідач не міг укладати інвестиційні договори купівлі-продажу майнових прав, а лише той момент мав право укладення попереднього договору купівлі-продажу, оскільки, права на об`єкт в нього мали виникнути в майбутньому і лише, після отримання Дозволу на будівництво.

Представник позивача в судовому засіданні не зміг пояснити з посиланням на докази того, що при укладенні спірного попереднього договору, мав місце Дозвіл на будівництво наведеного вище будинку.

Позивач в його інтересах представник в засіданні не навели докази які б підтверджував, що на момент укладання попереднього договору ТОВ МС ІмпереалБуд належав об`єкт нерухомості будинок АДРЕСА_3 чи майнові на даний об`єкт нерухомості. Даного не передбачено і умовами спірного попереднього договору.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.

У статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 569/16256/19 (провадження № 61-9034св20) зроблено висновок, що «тлумачення пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. При цьому, останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав: наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення; якщо зі змісту акта цивільного законодавства випливає обов`язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною); якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК України. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе лише за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов`язковість положень акта цивільного законодавства слідує з його змісту».

Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Попередній договір № А_019 від 30.03.2016 року, що був укладений між ОСОБА_1 і ТЗОВ МС ІмперелБуд, чітко містив усі істотні умови для попереднього договору, а саме: строк до якого має бути укладено основний договір (п.1). Були визначені і істотні умови основного договору купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна (п.2, 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 2.5 попереднього договору), а також розподіл витрат на нотаріальне посвідчення попереднього договору; умови та час укладання основного договору (п.1.2, 15, 16, 17 попереднього договору) та відповідальність за порушення умов попереднього договору (п.8-13). Окрім того, умовами спірного договору були встановлені заяви та підтвердження (п.20, 21, 23, 24, 25).

А, отже, доводи представника позивача про те, що попереднім договором чітко передбачено сплату коштів за будівництво як того вимагали умови договору, як такого, що є інвестиційним, спростовуються умовами попереднього договору А__019 від 30.03.2016р., який був підписаний між його сторонами.

При цьому, суд звертає увагу на те, що як вбачається з показів представника позивача Фортуна Г.Г. , його довіритель ОСОБА_1 кошти в сумі 650700.00 грн. сплатив одразу ж після підписання попереднього договору 30.03.2016 року (а.с. 26) - п.4 договору, що визначає: «Сторона 2т.б. ОСОБА_1 , на забезпечення виконання зобов`язання за цим Договором спрачує стороні 1 (ТзОВ МС ІмпереалБуд) забезпечувальний платіж в сумі 650700.00 грн. з погодженням того, що Забезпечувальний платіж не є авансом чи поворотною фінансовою допомого. Сторони, (п.4) за попереднім договором, встановили, що передбачені в цьому пункті забезпечувальні платежі є «іншим видом забезпечення зобов`язання згідно ст. 546 ЦК України та не є неустойкою, порукою, гарантією, заставою, приприманням, завдатком.

Пунктом 5 попереднього договору було визначено проведення оплати до 06.04.2016р. (а.с. 20 - 24).

Пунктом 10 спірного договору передбачено , що забезпечувальний платіж повертається протягом 30ти банківських днів з моменту спливу терміну визначеного п.1 стороні 2, т.б. ОСОБА_1 ), шляхом перерахування коштів на рахунок останнього у банківській установі якщо основний договір не буде укладений у зв`язку з неможливістю виконання стороною 1 т.б. ТОЗВ МС ІмперіалБуд) зобов`язання передбаченого п.1 договору або відмовою від укладення основного договору з інших причин незалежних від сторони (а.с. 20-24)

В судовому засіданні при з`ясуванні обставин і перевірки їх доказами було встановлено, що ОСОБА_1 усвідомлюючи, що попередній договір не виконується, об`єкт будівництва в експлуатацію - до кінця ІУ кварталу 2017 року не зданий, в односторонньому порядку, як визначено п.1 попереднього договору, не ставив питання (в письмовій формі, як визначено п. 18 договору) про зміну терміну прийняття в експлуатацію будинку, а саме об`єкт будівництва на строк до трьох місяців та відповідно сплату штрафу (як це передбачено п. 13 попереднього договору), або розірвання попереднього договору ( п. 14).

Також судом встановлено в засіданні і даного не заперечувалося представниками сторін, що ОСОБА_1 членом ОСББ чи будь якого іншого комунального господарства не був. Не заперечували і того, що попередній договір яким закріплено зобов`язання надалі укласти основний договір не є правовставолюючим документом на об`єкт нерухомості та не підтверджує право власності на такий орб`єкт. Представники відповідно сторін по справі, підтвердили в засіданні, що попередній договір у нотаріуса не оформлявся. Зміст договору відповідав волевиявленню сторін і їх дійсним намірам, відповідав вимогам чинного законодавства.

Отже, судом виходячи з доводів представників сторін, досліджених доказів у їх сукупності, встановлено, що попередній договір від 30.02. 2016 року № А_019, не містить жодної умови, яка б підтверджувала, що позивач інвестував кошти в будівництво, яке має збудувати ТоЗВ МС ІмперіалБуд; суд вважає, що позивачем не доведено і сплату коштів в розмірі 650700.00 грн. згідно платіжного доручення 1 від 30.03.2016 року за об`єкт будівництва так як призначенням платежу у вказаному дорученні значиться згідно попередного договору А019 від 30.03.2016 рокуу (а.с. 26); натомість як було з`ясовано в засіданні, вказана сума грошових коштів сплачена була за об`єкт нерухомості, тобто квартиру у спірному будинку, що фактично підтверджується довідкою виданою ОСОБА_1 відповідачем (а.с.27). Додатковий договір № 1 від 27.03.2018 року стосується строків придбання об`єкту нерухомості та є невід`ємною частиною попереднього договору А019 від 30.03.2016 року (а.с. 28).

Тобто, забезпечений платіж, який сплачений ОСОБА_1 по попередньому договору № А019 від 30.03. 2026 року, є гарантійним платежем та не має жодного відношення до інвестування, на яке вказує позивач. Оплата забезпеченого платежу по попередньому договору купівлі-продажу нерухомості не являється інвестиційною діяльністю, так як не відповідає критеріям ст..2 Закону України «Про інвестиційну діяльність».

Відповідно до ч.1 ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність», інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов`язаний подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій.

Доказів подання декларації про здійснення інвестицій позивачем не надано; а згідно ч. 1 ст. 9 Закону «Про інвестиційну діяльність», основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, договір (угода).

Попередній договір № А 019 від 30.03.2016 року, не містить жодного положення, який би вказував на те, що позивач здійснив інвестицію в об`єкт будівництва.

Отже, спірний попередній договір купівлі-продажу об`єкта нерухомості, який укладено між позивачем та відповідачем не може вважатись інвестиційним договором.

Частиною 1 ст. 235 ЦК України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено нами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦК України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в ому правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які бачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж передбачені удаваним правочином. Такі висновки застосування норм мат права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 20 справі N° 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі N° 6-1026цс1 подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 20. справі N° 742/1913/15-ц (провадження N° 61-13992св18), від 21 серпня 20 справі N° 303/292/17 (провадження N° 61-12404св18), від ЗО березня 2020ро N° 524/3188/17 (провадження N° 61-822св20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК Українисторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Удаваним є правочин, що вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не стороним правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Отже, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним у частині сторони, оскільки це суперечить її положенням. (Постанова Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листоапада 2012 року у справі № 6-133 цс 12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026 цс 16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992 св 18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822 св 20).

Також зазначене узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Крім того, у пункті 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16, провадження № 14-498цс18 зазначно: «Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, правочин який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним».

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного листопада 2020 року у справі N° 357/3132/15-ц для визнання угоди Позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують учасників.

На думку суду, позивачем ОСОБА_1 не доведено та не надано на підтвердження доводів встановлення між позивачем та відповідачем інших правових відносин, ніж ті що передбачені попереднім договором доказів Також, не надано належних доказів і того, що у сторін настали інші права та обов`язки, ніж ті, що передбачені попереднім договором від 30.03.2016 року № А019.

Отже, удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) вказано, що «тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним. Стаття 235 ЦК України, на яку посилається позивач, не може бути підставою для визнання правочину удаваним а фактично дійсним інвестиційним договором, оскільки це суперечить її положенням.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 , адвокат Фортуна Г.Г. не заперечував того факту, що будинок АДРЕСА_3 являється незавершеним будівництвом. Аналогічне підтверджено в судовому засіданні і представником відповідача ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД», адвоката Капінус А.А., який в поясненнях вказав, що спірний будинок є незавершеним будівництвом, має нового власника. На момент укладання попереднього договору у відповідача ТОВ «МС ІМПЕРІАЛ БУД» не було права власності на об`єкт нерухомості та прав на майнові права він не міг укладати інвестиційні договори купівлі-продажу майнових прав, а міг укладати в той момент тільки попередні договори купівлі-продажу, адже права на об`єкт в нього мали виникнути в майбутньому, як мінімум після отримання Дозволу на будівництво. Пояснив, що відповідач зобов`язувався продати позивачу, а останній зобов`язувався купити в термін до кінця І кварталу 2018 року квартиру АДРЕСА_2 будівельна адреса місця знаходження земельної ділянки, з урахуванням того, що в майбутньому присвоєна поштова адреса об`єкту будівництва може відрізнятися від будівельної, загальною площею 60,25 квадратних метрів так як зазначені площі є проектними та уточняються пісня інвентаризації БТІ.

Строк прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію визначений був до кінця першого кварталу 2017 року.

25 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/19473/19, провадження № 61-16885св21 (ЄДРСРУ № 106028732) та 12 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 509/3297/19, провадження № 61-9850св21 (ЄДРСРУ № 102562700) досліджував питання щодо визнання за особою майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва, як різновид загального способу захисту

У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Судом не встановлено, що між позивачем та відповідачем був підписаний акт приймання-передачі майнових прав за попереднім договором наданим суду, яким на майбутнє передбачено укладення основного договору купівлі - продажу квартириАДРЕСА_5 (оскільки з підписанням вказаного акту пов`язується момент переходу права власності на майнові права).

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього ж Кодексу в редакції від 03 жовтня 2017 року).

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18. Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

Суд, виходячи з наведеного вище, вважає, що позивачем невірно обраний спосіб захисту своїх прав і про доцільність використання зобов`язального способу захисту. Відсутність факту переходу права власності до покупця виключає можливість визнання майнових прав на підставі ст. 392 Цивільного кодексу України, оскільки позивач в такому випадку не набув майнових прав.

У своїй постанові від 30.01.2013 р. у справі № 6-168цс12 Верховний Суд України зазначив, що майнові права на нерухомість, що є об`єктом незавершеного будівництва (інвестування), не є речовими правами на чуже майно, оскільки об`єктом цих прав не є «чуже майно», а також не є правом власності, оскільки об`єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього. Отже, майнові права не є правом власності і не є речовими правами на чуже майно, вони є самостійним об`єктом цивільних прав. Цінність майнового права, яке «інвестор» отримує в результаті укладення договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру полягає в його змісті, тобто можливості «інвестора» після закінчення будівництва і введення будинку в експлуатацію набути право власності на об`єкт інвестування, тобто нову квартиру.

У зв`язку із цим норма п. 9 ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» повинна розумітися з точки зору поширювального тлумачення, «духу» закону. Як вже зазначалося в попередніх публікаціях по цій темі, в даному випадку має місце так зване перетворення (трансформація) майнових прав у право власності. Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону). Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17). Обґрунтованість такого висновку також підтверджується тим, що визнання права як спосіб захисту не передбачає «створення» такого права. У урахуванням практики ВСУ та змісту ст. 392 ЦК України, позов про визнання права власності може подати лише власник, право якого оспорюється чи не визнається іншою особою, або ж власник втратив документ, що підтверджує його права. Суд в такому випадку лише офіційно підтверджує факт, який виник раніше в силу певних обставин. І якщо договір купівлі-продажу майнових прав відповідно до закону відноситься до документів, на підставі яких може здійснюватися державна реєстрація права власності, то чому рішення суду про визнання майнових прав, яке ґрунтується на факті набуття таких прав на підставі зазначеного договору не може бути таким документом?

Судом, за з`ясованих обставин в судовому засіданні і визначення доводів того, представниками сторін, що право власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 не перейшло до попереднім договором від 30.03.2016 року (з змінами за договором 1 від 27.03.2018 року), а отже, на позивача не перейшли майнові права, то з урахуванням особливості перетворення права на майнові права у право на новостворений об`єкт нерухомого майна, саме інвестор є першим власником за договором купівлі-продажу майнових прав на певне нерухоме майно, яке фактично існує, однак набуває формальних ознак об`єкта цивільних прав лише після його державної реєстрації. Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21). На думку суду, позивачем не доведено в судовому засіданні, з посиланням на докази, що ОСОБА_1 були провадані відповідачем майнові права; не доведено позивачем і того факту, що на момент укладення з ним відповідачем попереднього договору 30.03.2026 року ТзОВ МС ІмперіалБуд належав об`єт нерухомості - будинк АДРЕСА_3 , чи майнові права, а також не доведено і факту ухилення відповідача від нотаріального посвідчення попереднього договору від 30.03. 2016 року № А-019.

В судовому засіданні, представником відповідача, заявлено клопотання про пропуск позивачем строку позовної давності звернення до суду і вважає, що жодним належним доказом пропущення цього строку ОСОБА_1 , не доведено.

Представник позивача, адвокат Фортуна Г.Г., діючи в інтересах ОСОБА_1 своєї позиції щодо пропуску строків позовної давності звернення до суду, в засіданні не висловив; відповіді на відзив не подавалося.

Суд з`ясувавши обставини по заявленому вище клопотанню, зважає на наступне.

Судом встановлено і даного не заперечувалося сторонами, що позивачу ОСОБА_1 про існування попереднього договору № А-019, а саме його укладення було відомо ще 30.03.2026 року, так як позивач особисто цей договір підписував. (а.с. 21-24), вказуючи в договорі свої дані паспорту, інші реквізити.

Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Відповідно до вимог статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16.

Судом встановлено в судовому засіданні, що 07.03.2018 року було між сторонами укладено додатковий договір № який є невід`ємною частиною договору попереднього А019 від 30.03.206 року (а.с. 29). Отже, якщо строк позовної давності і переривався укладенням вказаного договору, то на думку суду, позивачем і в цьому випадку пропущено строк позовної давності, оскільки з позовною заявою, ОСОБА_1 звернувся в суд 22.12.2022 року (а.с.2). Поважності причини пропуску строку позовної давності на позивачем ані в його інтересах представником адвокатом Фортуна Г.Г. не зазначено, з посиланням на докази.

В зв`язку із вищевикладеним, суд приходить до висновку, що позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності. Однак, оскільки суд на підставі з`ясованих в засіданні обставин і досліджених доказів у їх сукупності прийшов до висновку про недоведеність ОСОБА_1 в його інтересах представником заявлених позовних вимог (в редакції позову від 13.01.2023 року), вважає, що в задоволенні позову позивачу слід відмовити по суті заявлених вимог.

Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Згідно положень ст. 12, 13 ЦПК України, учасники справи, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Висновки

На основі всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються позивачі, як учасники справи, як на підставу заявлених вимог, оцінивши належність доказів, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, вимоги позивача щодо відшкодування судових витрат задоволенню не підлягають, оскільки останньому в позові відмовлено.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 76, 81, 263, 264, 265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд,- УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «МС ІмперіалБуд» про визнання майнових прав, а саме визнання попереднього договору №А019 від 30.03.2016р., зі змінами викладеними в Додатковому договору №1 від 27.03.2018 року укладеним між ТОВ «МС ІмперіалБуд» та ОСОБА_1 щодо купівлі продажу нерухомості удаваним, а фактично дійсним інвестиційним договором та визнання за ОСОБА_1 майнового права на об`єкт нерухомості, а саме квартиру АДРЕСА_4 загальною площею 60.25 кв.м., житловою площею 27.51 кв.м., стягненні судових витрат - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Шевченківський районний суд м. Чернівці до Чернівецького апеляційного суду, або безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 27.03.2023 року

Суддя Слободян Г.М.