Решение № 107397494, 05.10.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

05 жовтня 2022 року 10:25 № 640/2285/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії: головуючого судді Федорчука А.Б., суддів - Каракашьяна С.К., Смолія І.В., за участю секретаря судових засідань Левкович А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

до Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2)

треті особи Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики

та комунальних послуг (03057, м. Київ, вул. Смоленська, 19)

Міністерство енергетики України (01601, м. Київ, вул. Хрещатик, 30)

про визнання протиправною та нечинною постанови №1325 від 28 грудня 2020

року, -

за участі:

представника позивача - не прибув,

представника відповідача - Бєльського-Панасюка О.О.,

представника третьої особи-1 - не прибув,

представника третьої особи-2 - Вольда М.А.,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач) з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України (надалі по тексту також - відповідач), за участю третьої особи - Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (надалі по тексту також - третя особа-1), в якому просить суд: визнати протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України №1325 від 28 грудня 2020 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 року №483».

Мотивуючи позовні вимоги позивач вказав, що оскаржуваною постановою фактично звужено право на знижку для оплати за електричну енергію для певної категорії осіб (побутових споживачів, які постійно проживають у 30-кілометровй зоні» і яка передбачена нормами Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку».

Також, на думку позивача, спірна постанова прийнята відповідачем всупереч норм Конституції України, оскільки Кабінет Міністрів України не уповноважений та не має відповідної компетенції (повноважень) та права на це.

В ході судового розгляду даної справи представник позивача заявлені вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити.

У призначене судове засідання 05 жовтня 2022 року представник позивача (позивач) не прибув, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи; подав до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності.

У відзиві на адміністративний позов представник Кабінету Міністрів України зазначив, що приймаючи постанову від 28 грудня 2020 року №1235 Уряд діяв в межах повноважень, передбачених Конституцією України та законами України, адже відповідач наділений повноваженнями приймати рішення про покладення спеціальних обов`язків на суб`єкта господарювання, що надають побутовим споживачам послугу з постачання електричної енергії та встановлювати фіксовану ціну на електроенергію.

Також, на думку відповідача, доводи позивача про порушення вимог статті 17 Закону України «Про електроенергетику» не відповідає дійсним обставинам справи.

Представник Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг письмових поясненнях щодо суті заявлених вимог вказав, що позивачем не наведено доказів та фактів, які б підтвердили дійсне порушення його прав внаслідок прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2020 року №1325, як і не надано доказів дійсного застосування до нього оскаржуваної постанови.

В ході розгляду даної справи судом залучено до участі у справі в якості третьої особи Міністерство енергетики України (надалі по тексту також - третя особа-2).

У письмових поясненнях представник третьої особи-2 зазначив, що твердження позивача про те, що державне регулювання цін на ринку електричної енергії здійснює Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг не відповідають Положенню про ПСО та Закону України «Про ціни і ціноутворення», якими визначено, що фіксовані ціни встановлюються Кабінетом Міністрів України, зокрема ціна на електричну енергію для побутових споживачів.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

28 грудня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 року №483», якою внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 року №483 «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов`язків на учасників ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку електричної енергії».

Внесеними змінами, як зазначив позивач, продовжено строк дії постанови Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 року №483 «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов`язків на учасників ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку електричної енергії» та встановлено фіксовану ціну на електричну енергію для всіх без винятку побутових споживачів у розмірі 1,68 грн. з ПДВ за 1 кВт.год.

Незгода позивача із вказаною постановою Уряду зумовила його звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Суд враховує, що основні доводи позивача щодо протиправності спірної постанови зводяться до порушення при її прийнятті положень Закону України «Про електроенергетику».

Так, положеннями абзацу 4 частини 1 статті 12 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 08 лютого 1995 року №39/95-ВР (в редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин) визначено, що населення територій, на яких розміщуються підприємства з видобування і переробки уранових руд, ядерні установки, об`єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами, має право на соціально-економічну компенсацію ризику від їх діяльності, у тому числі на: пільги з оплати за спожиту електричну енергію для населення, яке постійно проживає в 30-кілометровій зоні атомних електростанцій, відповідно до статті 17 Закону України «Про електроенергетику». Порядок компенсації збитків енергопостачальних компаній встановлюється органом державного регулювання діяльності в енергетиці відповідно до повноважень, визначених Законом України «Про електроенергетику».

Частиною 3 статті 17 Закону України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 року №575/97-ВР передбачалось, що тариф на електроенергію для побутових споживачів, які постійно проживають у 30-кілометровій зоні атомних електростанцій, встановлюється у розмірі 70 відсотків діючого тарифу для відповідної групи населення.

Водночас, дія цієї норми втратила чинність 01 липня 2019 року на підставі Закону України «Про ринок електричної енергії», який набрав чинності 11 червня 2017 року.

Так, згідно з пунктом 2 Розділу XVII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ринок електричної енергії» балансуючий ринок та ринок допоміжних послуг, ринок "на добу наперед" та внутрішньодобовий ринок, двосторонні договори (далі - новий ринок електричної енергії) починають діяти з 01 липня 2019 року.

Пунктом 23 Розділу XVII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ринок електричної енергії» визначено, що Закон України «Про електроенергетику» втрачає чинність, крім статті 17, яка втрачає чинність з дати початку дії нового ринку електричної енергії, тобто з 01 липня 2019 року.

Відтак, безпідставними є твердження позивача про невідповідність спірної постанови положенням статті 17 Закону України «Про ринок електричної енергії», адже остання на дату прийняття оскаржуваної постанови втратила чинність.

Стосовно посилання позивача на прийняття спірної постанови поза межами повноважень Кабінету Міністрів України, суд враховує таке.

Так, статтею 113 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Статтею 116 Конституції України визначено повноваження Кабінету Міністрів України, серед яких останній, зокрема: вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково- технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики.

Частиною 1 статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено повноваження Кабінет Міністрів України, в т.ч. у сферах соціальної політики, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, зокрема: Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку; забезпечує проведення державної політики цін та здійснює державне регулювання ціноутворення.

Правові, економічні та організаційні засади функціонування ринку електричної енергії, регулює відносини, пов`язані з виробництвом, передачею, розподілом, купівлею-продажем, постачанням електричної енергії для забезпечення надійного та безпечного постачання електричної енергії споживачам з урахуванням інтересів споживачів, розвитку ринкових відносин, мінімізації витрат на постачання електричної енергії та мінімізації негативного впливу на навколишнє природне середовище визначає Закон України «Про ринок електричної енергії» від 13 квітня 2017 року №2019-VIII (надалі по тексту також - Закон №2019-VIII, в редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин).

Положеннями пунктів 62, 96 частини 1 статті 1 Закону №2019-VIII визначено, що:

- побутовий споживач - індивідуальний побутовий споживач (фізична особа, яка використовує електричну енергію для забезпечення власних побутових потреб, що не включають професійну та/або господарську діяльність) або колективний побутовий споживач (юридична особа, створена шляхом об`єднання фізичних осіб - побутових споживачів, яка розраховується за електричну енергію за показами загального розрахункового засобу обліку в обсязі електричної енергії, спожитої для забезпечення власних побутових потреб таких фізичних осіб, що не включають професійну та/або господарську діяльність);

- учасник ринку електричної енергії (далі - учасник ринку) - виробник, електропостачальник, трейдер, оператор системи передачі, оператор системи розподілу, оператор ринку, гарантований покупець та споживач, які провадять свою діяльність на ринку електричної енергії у порядку, передбаченому цим Законом.

Згідно частин 2, 3 статті 5 Закону №2019-VIII визначено, що формування та реалізацію державної політики в електроенергетиці здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики в електроенергетичному комплексі, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду (контролю) в галузі електроенергетики, та інші органи державної влади відповідно до законодавства.

До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері електроенергетики належить: затвердження Енергетичної стратегії України; визначення вимог до уповноваженого банку та переліку уповноважених банків ринку електричної енергії; утворення оператора ринку, гарантованого покупця; прийняття рішення про покладення спеціальних обов`язків для забезпечення загальносуспільних інтересів та умов (порядку) виконання таких спеціальних обов`язків; затвердження порядку проведення конкурсу з визначення постачальників універсальних послуг, постачальників «останньої надії»; затвердження порядку надання звільнення, передбаченого статтею 24 цього Закону; затвердження порядку забезпечення постачання електричної енергії захищеним споживачам; затвердження річного прогнозного паливно-енергетичного балансу; затвердження порядку проведення конкурсу на будівництво генеруючої потужності та заходів з енергоефективності/управління попитом; затвердження особливостей регулювання правових, економічних та організаційних відносин, пов`язаних з продажем електричної енергії на тимчасово окуповану територію, а також відносин, пов`язаних з виробництвом, передачею, розподілом, постачанням, купівлею, продажем і використанням електричної енергії на тимчасово окупованій території України; затвердження порядку проведення аукціону з розподілу квот підтримки, встановлення річних квот підтримки; інші повноваження, визначені законами.

Спеціальні обов`язки для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку електричної енергії визначено вимогами статті 62 Закону №2019-VIII.

Так, з метою забезпечення загального економічного інтересу в електроенергетичній галузі України, необхідного для задоволення інтересів громадян, суспільства і держави, та забезпечення сталого довгострокового розвитку електроенергетичної галузі і конкурентоспроможності національної економіки України на учасників ринку відповідно до цієї статті можуть бути покладені спеціальні обов`язки для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку електричної енергії.

У рішенні Кабінету Міністрів України про покладання спеціальних обов`язків на учасників ринку визначаються: загальносуспільний інтерес, для забезпечення якого на учасників ринку покладаються спеціальні обов`язки; зміст та обсяг спеціальних обов`язків; учасники ринку, на яких покладаються спеціальні обов`язки; обсяг прав учасників ринку, на яких покладаються спеціальні обов`язки, необхідних для виконання таких обов`язків; категорії споживачів, яких стосуються спеціальні обов`язки (частина 5 статті 62 Закону №2019-VIII).

Судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 року №483 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2020 року №694) затверджено Положення про покладення спеціальних обов`язків на учасників ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку електричної енергії (надалі по тексту також - Положення про покладення спеціальних обов`язків).

Відповідно до пункту 1 Положення про покладення спеціальних обов`язків, це положення визначає обсяг та умови виконання спеціальних обов`язків учасниками ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку електричної енергії (далі - спеціальні обов`язки), що передбачають, зокрема, надання послуг із забезпечення доступності електричної енергії для побутових споживачів з метою забезпечення стабільності, належної якості та доступності електричної енергії, підтримання належного рівня безпеки її постачання споживачам без загрози першочерговій цілі створення повноцінного ринку електричної енергії, заснованого на засадах вільної конкуренції з дотриманням принципів прозорості та недискримінації.

Згідно з пунктом 3 Положення про покладення спеціальних обов`язків до споживачів, яких стосуються спеціальні обов`язки, належать побутові споживачі.

Пунктом 6 Положення про покладення спеціальних обов`язків визначено, що ціна на електричну енергію, за якою гарантований покупець здійснює продаж електричної енергії постачальникам універсальних послуг, розраховується як різниця між середньозваженою фіксованою ціною на електричну енергію для побутових споживачів і тарифами на послуги з передачі електричної енергії, на послуги з розподілу електричної енергії та на послуги постачальника універсальних послуг, але не менш як 10 гривень за 1 МВтгод. Фіксовані ціни на електричну енергію для побутових споживачів наведено у додатку 3.

Середньозважена фіксована ціна визначається з урахуванням фактичних обсягів споживання електричної енергії побутовими споживачами у місяці, що передував попередньому розрахунковому місяцю.

Аналіз наведеного дає суду підстави для висновку, що Кабінет Міністрів України, приймаючи постанову від 28 грудня 2020 року №1325 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 року №483», діяв в межах повноважень, передбачених як Конституцією України, так і спеціальними в сфері енергетики законами України, що спростовує доводи позивача в даній частині.

Суд також зважає на посилання позивача стосовно того, що відповідно до статей 5, 6 Закону №2019-VIII в Уряду відсутні повноваження на встановлення фіксованої ціни на електроенергію, адже уповноваженим органом на встановлення ціни на електроенергію є Регулятор.

Так, положеннями пунктів 67, 93 частини 1 статті 1 Закону №2019-VIII визначено, що: постачальник універсальної послуги - визначений відповідно до цього Закону електропостачальник, який виконує зобов`язання щодо надання універсальної послуги; універсальна послуга - постачання електричної енергії побутовим та малим непобутовим споживачам, що гарантує їхні права бути забезпеченими електричною енергією визначеної якості на умовах, визначених відповідно до цього Закону, на всій території України.

При цьому, як встановлено судом вище, до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері електроенергетики належить прийняття рішення про покладення спеціальних обов`язків для забезпечення загальносуспільних інтересів та умов (порядку) виконання таких спеціальних обов`язків. Кабінетом Міністрів України про покладання спеціальних обов`язків на учасників ринку визначаються, зокрема, зміст та обсяг спеціальних обов`язків, учасників ринку, на яких покладаються спеціальні обов`язки, категорії споживачів, яких стосуються спеціальні обов`язки.

Згідно положень частини 1 статті 63 Закону №2019-VIII універсальні послуги надаються постачальником таких послуг виключно побутовим та малим непобутовим споживачам.

Також, у відповідності до статей 5 та 12 Закону України «Про ціни і ціноутворення» від 21 червня 2012 року №5007-VI (надалі також - Закон №5007-VI) до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення належить проведення державної цінової політики та здійснення державного регулювання цін. Державні регульовані ціни повинні бути економічно обґрунтованими (забезпечувати відповідність ціни на товар витратам на його виробництво, продаж (реалізацію) та прибуток від його продажу (реалізації).

Статтею 13 Закону №5007-VI встановлено, що державне регулювання цін здійснюється Кабінетом Міністрів України відповідно до його повноважень шляхом установлення, зокрема, обов`язкових для застосування суб`єктами господарювання фіксованих цін.

З огляду на наведені норми чинного законодавства, твердження позивача в цій частині обґрунтувань адміністративного позову не знайшли свого нормативного підтвердження; натомість ними повністю спростовуються.

Крім того, суд зазначає, що правовий статус Регулятора, його завдання, функції, повноваження та порядок їх здійснення визначає Закон України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» від 22 вересня 2016 року №1540-VIII (надалі по тексту також - Закон №1540-VIII), частиною 1 статті 2 якого визначено, що Регулятор здійснює державне регулювання, моніторинг та контроль за діяльністю суб`єктів господарювання у сферах енергетики та комунальних послуг, зокрема: у сфері енергетики діяльності з виробництва, передачі, розподілу, постачання електричної енергії.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону №1540-VIII Регулятор здійснює державне регулювання з метою досягнення балансу інтересів споживачів, суб`єктів господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг, і держави, забезпечення енергетичної безпеки, європейської інтеграції ринків електричної енергії та природного газу України.

Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 3 Закону №1540-VIII Регулятор здійснює державне регулювання шляхом формування цінової і тарифної політики у сферах енергетики та комунальних послуг та реалізації відповідної політики у випадках, коли такі повноваження надані Регулятору законом.

Частиною 1 статті 6 Закону №2019-VIII визначено, що державне регулювання ринку електричної енергії здійснює Регулятор у межах повноважень, визначених цим Законом та іншими актами законодавства.

Відповідно до пункту 7 частини 3 статті 6 Закону №2019-VIII до основних завдань Регулятора на ринку електричної енергії належить встановлення (зміна):

- цін (тарифів) на послуги постачальника універсальної послуги, постачальника "останньої надії" у випадках, передбачених статтями 63 та 64 цього Закону;

- тарифу на послуги з диспетчерського (оперативно-технологічного) управління;

- тарифів на послуги з передачі електричної енергії;

- тарифів на послуги з розподілу електричної енергії.

Суд враховує, що постановою НКРЕКП від 09 грудня 2020 року №2353 встановлено тариф на послуги з передачі електричної енергії, що діє з 01 січня 2021 року; № 2360 - 2386 встановлено тарифи на послуги з розподілу електричної енергії, що діють з 01 січня 2021 року; № 2280 - 2304 встановлено тарифи на послуги постачальників універсальних послуг, що діють з 01 січня 2021 року.

Тобто, затверджені Регулятором тарифи на послуги з передачі електричної енергії, на послуги з розподілу електричної енергії, на послуги постачальників універсальних послуг «транспортна» складова в тарифі для побутових споживачів складає 1, 26 грн./кВт год.

При цьому, наведені вище норми чинного законодавства та фактичні обставини свідчать, що ні Закон №2019-VIII, ні Закон №1540-VIII не наділяє повноваженнями Регулятора встановлювати тарифів на електричну енергію для побутових споживачів.

За таких обставин, судом вбачається не підтвердження посилань та доводів позивача у згаданій частині обґрунтувань заявлених вимог.

Також суд враховує, що особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень закріплені положеннями статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України.

Приписами пункту 2 частини 1 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Згідно з частиною 3 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Суд може визнати нормативно-правовий акт протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині (частина 9 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України).

Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

При цьому, обов`язковою умовою для визнання протиправним та нечинним такого акту є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Згідно статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.

Так, з обґрунтувань адміністративного позов не вбачається які саме права, свободи і інтереси позивача порушує оскаржувана постанова, оскільки останнім не надано доказів застосування до нього оскаржуваної постанови.

Крім того, Закон України «Про статус народного депутата України» чітко виокремлює права та обов`язки народного депутата України, з яких вбачається, що законодавець не наділяє останнього правом звернення до суду, серед іншого, і в інтересах держави» (абстрактне порушене право), зокрема щодо оскарження дій/бездіяльності Кабінету Міністрів України.

При цьому, як зазначено в постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року в справі № 826/5621/17 « 44. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19 травня 1999 року №4-рп/99, серед іншого, прийшов до висновку, що Конституція України передбачає, що «народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних» (частина четверта статті 124). Інших форм відповідного представництва народу, у тому числі і за посередництвом народних депутатів України, не передбачено.

Така правова позиція викладена у рішеннях Верховного Суду від 06 вересня 2018 по справі №9901/645/18, та від 18 вересня 2018 року у справі №9901/643/18.

Одночасно, в силу статі 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень надано особі, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується.

З вищезазначених норм слідує, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача з боку відповідача, внаслідок вчинення його бездіяльності та прийняття оскаржуваного рішення. Положення чинного Кодексу адміністративного судочинства України не передбачає права на звернення до суду з метою дотримання «законності».

Однак, зі змісту позовної заяви вбачається, що звертаючись до суду з адміністративним позовом та обґрунтовуючи свої вимоги, позивач не конкретизує, які саме негативні наслідки зазнав саме він та яким чином порушуються виключно права, в т.ч., що він належить до кола тих осіб, яким, як стверджував позивач, звужено право на знижку для оплати за електричну енергію.

З урахуванням вищенаведеного в сукупності, виходячи з підстав та мотивів, наведених позивачем, враховуючи наявні матеріали справи, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову.

У відповідності до частин 1, 2, 4 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на те, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову, підстави для здійснення судових витрат - відсутні.

Керуючись статтями 47, 72 - 78, 241 - 246, 250, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Головуючий суддя Федорчук А.Б.Судді Каракашьян С.К. Смолій І.В.