Решение № 106137888, 31.08.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 серпня 2022 року м. Київ № 640/32907/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Колодяжного В.Є., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом

Громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1

до: Державної міграційної служби України,

Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Громадянином Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) (далі - позивач) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Державної міграційної служби України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ідентифікаційний код - 37508470) (надалі - відповідач 1 або ДМС України) та Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, ідентифікаційний код - 42552598, ел. пошта - kyiv@dmsu.gov.ua) (в тексті - відповідач 2 або ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області № 196 від 26.07.2021, на підставі якого складено повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання» про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26.07.2021 № 122;

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 60-21 від 27.09.2021 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно де вимог чинного законодавства.

Позивач зазначає, що є шиїтом, а відтак змушений був залишити територію своєї країни та шукати захист в Україні через загрозу переслідування з релігійних причин. Побоювання стати жертвою переслідувань, на думку позивача, підтверджуються Керівництвом з оцінки потреб міжнародного захисту членів релігійних меншин з Пакистану на 01.01.2017 від Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Інформацією про країну походження Пакистан від Європейського офісу з питань надання притулку (Звіт EASO), Звітом про міжнародну релігійну свободу: Пакистан від USDOS 2019. Позивач вважає, що міграційні органу формально розглянули заяву позивача про надання статусу біженця та не дослідили належним чином ситуацію в країні походження позивача.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.11.2021 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у адміністративній справі № 640/32907/21, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

Від Державної міграційної служби України надійшов відзив, у якому зазначено, що аналіз матеріалів особової справи № 2021KYIV0078 в контексті ситуації в країні громадянської належності позивача дозволяє зробити висновок, що він не обґрунтував неможливість свого повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками, визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та ч. 1 ст. 1 Закону. Ні у своїй заяві, ні під час співбесіди, позивач не довів існування будь-яких реальних чинників, які би вказували на небезпеку для нього чи переслідування у країні громадянського походження за будь-якою з конвенційних ознак, у тому числі за ознаками політичних переконань, за ознаками релігії, національності, належності до соціальної групи тощо. Жодною офіційною інформацією, яка б підтвердила твердження позивача про його переслідування в країні громадянської належності, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції, не володіє. Позивачем також не надано жодних документів, які б чітко вказували на його переслідування. З матеріалів справи відомо, що позивач не належав до політичних та громадських організацій. Належність позивача до релігійної спільноти пакистанських шиїтів, з огляду на ІКП, не може слугувати безпосереднім підтвердженням його переслідування у країні громадянської належності.

Від Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області відзив на позовну заяву не надходив.

Відповідно до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Позивач стверджує, що є громадянином Ісламської Республіки Пакистан, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , у м. Гуджрат, Пакистан; за національністю - панджаб, сповідує іслам (шиїт).

23.06.2018 позивач легально покинув країну походження та переїхав до Російської Федерації, де перебував 7-10 днів легально, на підставі візи. За захистом Російської Федерації не звертався.

До України позивач прибув нелегально 01.07.2018.

25.09.2018 позивач звернувся вперше до УДМС у Київський області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Наказом УДМС у Київський області від 12.10.2018 № 361 позивачу було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідне рішення позивачем оскаржено у ДМС України. Рішенням ДМС України від 25.10.2019 № 178-19 скарга позивача була відхилена, рішення про відмову у задоволенні скарги позивач оскаржив у судовому порядку.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2020 у справі № 640/21982/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.01.2021, у задоволенні адміністративного позову позивачу відмовлено повністю.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 15.02.2021 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

06.07.2021 позивач повторно звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київський області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

У ході співбесіди позивач вказав, що «…не має іншого виходу так як він не може виїхати до своєї країни, оскільки його проблема не вирішилась, а в Україні йому потрібні документи для легального проживання…». Стосовно обставин у країні походження позивач вказав, що учасники групи Сепах-е-Сахаба в більшій кількості зайняли місця в парламенті. Як наслідок, позивач вказує на неналежних розгляд поліцією скарг від громадян та про випадки знущання над віруючими шиїтами. Позивач також розповів, що у 2018 році на нього здійснено напад представниками мусульман-сунітів, після якого позивач звернувся до поліції, однак належної підтримки від правоохоронних органів не отримав.

Позивач додав до своєї заяви копії листа релігійної установи Imam Bargah Hussainia від 12.10.2018 про те, що він є активним віруючим та виписки медичної установи T.H.Q Hospital Kharian від 25.01.2018, яка містить відомості щодо інцидент за участі позивача. Обидві копії документів вже розглядались під час попереднього аналізу заяви позивача.

У результаті розгляду заяви ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято наказ № 196 від 26.07.2021 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі наказу складено повідомлення від 28.10.2021 № 199.

Рішенням від 27.09.2021 № 60-21 ДМС України відмовлено у задоволенні скарги позивача про скасування наказу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області № 196 від 26.07.2021.

Згадана відмова вмотивована відсутністю умов, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1- 2 ст. 7 КАС України встановлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (Закон № 3671).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671 особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10.12.1984 Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26.01.1987.

Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28.07.1951 визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 № 3 передбачено, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Частиною 7 ст. 7 Закону № 3671 передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Порядок попереднього розгляду заяв передбачено у ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до ч.1 якої центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно із ч. 4 та ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення (ч.7 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Крім того, з метою організації прийняття заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 затверджено Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (надалі - Правила № 649).

Вимоги до оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту встановлені у розділі ІІІ Правил № 649, у п.3.1 якого вказано, що в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають міститися такі відомості: прізвище, ім`я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - зазначені причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, місце та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім`ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача (у разі необхідності), дата складання заяви.

Заявник зобов`язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію.

Відповідно до п. 4.1 Правил № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:

а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених ч.ч.2 та 3 ст.8 Закону. Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності).

б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13). У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Згідно із п.4.3 та 4.4 Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:

а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, передбачені п.4.3 цього розділу, оформлюються наказом територіального органу ДМС (додаток 14).

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 15), з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень (додаток 16) (п.4.6 правил № 649).

Отже, аналіз викладених вище норм дає підстави для висновку, що Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» чітко визначає питання встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, у т.ч. порядок прийняття заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також порядок прийняття рішення за такою заявою центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Водночас процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, врегульована нормами Правила № 649.

Пунктом 10 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 N 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зауважено, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід враховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7.09.2011 N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини 3 статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Пленум Вищого адміністративного суду України звернув увагу та чітко зазначив, що об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Суд відмічає, що позивач вже звертався з заявою до міграційного органу про визнання біженцем, у задоволенні якої Державною міграційною службою України відмовлено.

Як вбачається з рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2020 у справі № 640/21982/19, у заяві та скарзі шукач захисту зазначав, що він постійно піддається утискам та погрозам з боку представників релігійних груп. Під час співбесіди 10.10.2018 заявник зазначив, що його били та лякали декілька разів, говорили, щоб кидав релігію. Водночас, далі під час співбесіди 10.10.2018 заявник зазначав, що напали тільки одного разу, до цього тільки чув, що шиїтів переслідують. Заявник не зміг пояснити хто ці люди. В будь-якому випадку, проведеним аналізом тверджень заявника неможливо визначити, що ймовірний напад було скоєно саме у зв`язку з релігійними поглядами заявника, враховуючи обставину відсутності у заявника інформації щодо цих осіб, їх асоціації з якою-небудь групою так і відсутності аргументації дій зазначених осіб по відношенню до заявника, що вказує на необґрунтованість висловленої заявником інформації із зазначеного приводу, а також відсутності чіткого та доведеного взаємозв`язку між релігійними поглядами заявника та ймовірно скоєним нападом на нього. Враховуючи викладене, встановлено, що заявник здійснив спробу створити собі сприятливі умови для обґрунтування власних тверджень шляхом надання вигаданої інформації.

За приписом ч. 5 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Отже, у ході розгляду справи № 640/21982/19 судом надано оцінку обставинам ймовірного нападу на позивача у зв`язку з релігійними поглядами заявника та встановлено, що відповідачем належним чином проаналізувало всі подані позивачем відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі п. 4 ч. 1. ст. 6 Закону прийнято правомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захист.

При цьому, у межах зазначеної справи судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до конституції Пакистану, національною мовою республіки є урду. Допускається застосування англійської мови як офіційної. Також розповсюдженими є мови: панджабі, сіндхі, белуджистська та пушту. Пакистан - шоста по кількості населення країна світу і друга по чисельності мусульманського населення після Індонезії. 96% населення є мусульманами, в тому числі 91% - суніти, и 5% - шиїти. Державною релігією є іслам сунітського толку. До конфесійного складу відносяться: мусульмани, індуїсти, християни, ахмаді, сікхи, парси, буддисти, іудеї, бахаї та аміністи.

У Пакистані не відбувається жодних військових, політичних конфліктів, а також конфліктів на релігійному, національному чи мовному підґрунті, політична і економічна ситуації є стабільними.

Крім того, ані позивач, ані його близькі родичі, які проживають в Пакистані, ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території країни громадянської належності.

У свою чергу, позивачем не було надано жодних документальних доказів власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Під час проведення cпівбесід, позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Позивачем не було зазначено обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля в ситуації внутрішнього конфлікту.

Суд апеляційної інстанції додаткового зазначив, що позивач вибув з Пакистану з наданням прикордонним органам паспортного документу, при цьому, будь-яких проблем з перетинанням кордонів країни у позивача не виникало. Тобто, позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності, а тому, твердження позивача щодо існування небезпеки є безпідставними та ґрунтуються лише на його особистих/суб`єктивних припущеннях. До того ж, позивач виїхав до Російської Федерації на чемпіонат світу з футболу, де йому інші пакистанці порадили поїхати до України, при цьому, в цій країні він не звертався за захистом та не повідомляв компетентні органи про намір звернутись за захистом. Позивач перебував у Російській Федерації та не вказував про «транзит» через цю країну, який, як правило, не перевищує декількох днів, а тому, принагідно розуміти, що особа, яка дійсно рятує своє життя та втікає від переслідувань, не обирає для себе країну для кращого проживання, а звертається за захистом в першій безпечній країні. Про будь-які дії чи активні прояви з боку сторонніх осіб/державних органів Пакистану, які б свідчили про загрозу для нього з боку будь-якого суб`єкта у, позивач під час співбесіди не повідомив та відповідних документів, фото- або відео-матеріалів не надав.

Аналізуючи обставини повторного звернення позивача до міграційного органу суд відмічає, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Суд зважає на положення ст.40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26.06.2013 р. «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)», у якій вказано, що з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. До речі, Директива регламентує, що у разі якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.

На основі проведення порівняльного аналізу положень Директиви Європейського парламенту, Ради ЄС «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту» №2013/32/ЕU від 26.06.2013 та норм національного законодавства у вказаній сфері можна дійти висновку, що «повторна заява» означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у п.п. 1 і 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671, після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин. Поняття «нові обставини» може застосовуватись лише за умови, коли заявник у ході проведення попередньої процедури не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону № 3671, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.

У повторному зверненні у 2021 році позивач не повідомив нових обставин у контексті свого переслідування на території Пакистану через свою релігійну приналежність, при цьому такі доводи були вже досліджені під час звернення у 2018 році.

Водночас, стосовно погіршення ситуації у Пакистані, пов`язаного з проходженням представників радикальної сунітської партії Сіпах-е-Сахаба до Національної асамблеї, міграційним органом слушно здійснено аналіз поточної ситуації у країні походження позивача з урахуванням рекомендацій УВКБ ООН та відкритих джерел.

Так, відповідачами встановлено:

«У Пакистані немає дискримінаційних законів чи державної політики щодо шиїтів; також не існує жодних юридичних обмежень свободи релігії для шиїтів. Практично не існує соціальної дискримінації, яка б обмежувала шиїтів у їх повсякденному житті. Найбільшою загрозою для шиїтів у Пакистані є сектантське насильство та дії бойовиків, хоча інтенсивність та частота таких дій можуть різнитися залежно від регіону.» (джерело: Неофіційний переклад, Великобританія: Міністерство внутрішніх справ, інформація про країни та керівництво - Пакистан: мусульмани-шиїти, лютий 2015 року);

«Відповідно до відомої інформації, відповідальність за напади на шиїтів у Пакистані переважно покладаються на воєнізовані у групування Сіпах-е-Сахаба (SSP), Лашкар-е-Джангві (LeJ), а також Техрик-е-Талібан Пакистан (ТТП) і тісно пов`язану з нею терористичною організацією Джундалла» (джерело: Global Human Rights Defence, Human rights report Pakistan 2014);

«Сіпах-е-Сахаба, Пакистан (SSP). SSP - колишня політична партія, заснована на початку 1980-х років сунітським священнослужителем Мауланою Хак Наваз Джангві в місті Джанг, Пенджаб. Її основною метою є боротьба з впливом шиїтів у Пакистані.

Організація має на тісні зв`язки з організацією джихадів Джайш-е-Мухаммад та ТТП, а також є частиною мережі талібів у Пенджабі. У численних звітах SSP відзначається як екстремістська група. На початку 2000х вона була відповідальною за вбивство звичайних жителів шиїтів і за напади на шиїтські мечеті. Хоча група заперечує причетність до насильства, раніше Президент Мушарраф заборонив її діяльність в 2002 році, а в 2005 році США визнали SSP терористичною організацією» (джерело: неофіційний переклад, Європейський Союз: Європейське бюро підтримки притулку (EASO), Інформаційний звіт EASO про країну походження. Ситуація з безпекою в Пакистані, серпень 2017року);

«Уряд Пакистану скасував санкції проти екстремістського релігійного лідера ОСОБА_2 в той час, коли Паризька робоча група з питань фінансових дій (FATF) включила країну до списку спостереження за терором за її слабкі дії щодо стримування фінансування терору.

Лудхіанві, відомий як стійкий ісламіст-суніт, є лідером «Ахл-е-Суннат Уол Джамаат» (ASWJ), радикальної сектантської групи, яку звинувачують у організації декількох летальних нападів на шиїтскі меншини у Пакистані за останні два десятиліття.

ASWJ - це сектантська сунітська бойова група, створена в провінції Пенджаб у 1985 році для протидії шиїтському ісламу в країні. Раніше він був відомий як Sipah-e-Sahaba Pakistan (SSP)» (джерело: неофіційний переклад, Пакистан знімає санкції проти екстремістів зі списку спостереження, 29.06.2018 Голос Америки (Voice of America));

« ОСОБА_3 , колишній провінційний лідер забороненого в Пакистані Сіпах-е-Сахаба (SSP), заснував Пакистанську партію Рах-е-Хак (PRHP) у Пешаварі у лютому 2012 року.

В інтерв`ю Daily Times кандидат від PRHP спростував претензії ні до ASWJ та до SSP і сказав, що оскаржує вибори на основі своєї гуманітарної роботи в цьому районі. «Після приходу до влади ми будемо працювати для всіх незалежно від віросповідання та касти», - сказав він.» (джерело: неофіційний переклад, Агенція новин Daily Times «Привиди з сектантського минулого Куррама»).

Додатково міграційним органом встановлено, що наразі у національній Асамблеї та у Сенаті Пакистану відсутні представники як Сіпах-е-Сахаба так її політичного філіалу Рах-е-Хак (PRHP).

Отже, міграційними органом проаналізовано відкриті інформаційні джерела та відомості надані позивачем, в яких відсутні посилання щодо погіршення політичної ситуації в Пакистані стосовно ставлення до мусульман-шиїтів.

Таким чином суд приходить до висновку, що відповідачем належним чином проаналізовано додатково подані документи та надано обґрунтований висновок щодо відсутності нових подробиць та обґрунтованого побоювання щодо переслідування заявника на території Пакистану.

Також у матеріалах справи відсутні нові докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі у країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тому з огляду на встановлені обставини посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у разі повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді переслідувань, утисків, тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання відносно позивача, що відповідали б вимогам Конвенції, Протоколу та Директиви.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутні, водночас такі умови на час подання повторної заяви не змінилися.

Отже, наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області № 196 від 26.07.2021, а також повідомлення від 26.07.2021 № 122 прийнято обґрунтовано та з додержанням норм чинного законодавства України.

Частиною 7 ст. 8 Закону № 3671 визначено, що у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Зазначений порядок відповідачем дотримано, що підтверджується матеріалами справи.

Позовна вимога про зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства є похідною, а тому також не підлягає задоволенню.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Суддя К.С. Пащенко