Приговор № 105348459, 21.07.2022, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/32660/21

Провадження №1-кп/127/1111/21

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2022 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Бернади Є.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Печенюк Т.О.,

сторони обвинувачення: прокурора Грабенка Р.В.,

сторони захисту: адвокатів Грібова М.Л., Дмитренка П.В.,

обвинувачених: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

інших учасників кримінального провадження: потерпілого ОСОБА_3 ,

представника потерпілого адвоката Мазура О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 03.07.2021 за № 12021020020000664, за обвинуваченням:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Огріївка Ружинського району Житомирської області, громадянина України, з середньою освітою, не працюючого, не одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , в силу приписів статті 89 Кримінального кодексу України раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України,

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Вінниці, громадянина України, з середньою освітою, не працюючого, розлученого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

В червні 2021 року, точна дата не встановлена, неподалік будинку № 10 по вул. Чехова в м. Вінниці ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_2 на узбіччі дороги помітили припаркований автомобіль марки ИЖ-412 ИЭ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , належний ОСОБА_4 , який перебував у користуванні у ОСОБА_3 . У цей момент у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виник спільний злочинний умисел на незаконне заволодіння зазначеним транспортним засобом з метою його подальшої реалізації як металобрухту в пункті прийому металобрухту в м. Вінниці.

17.06.2021 біля 09.00 год. ОСОБА_1 за попередньою змовою з ОСОБА_2 , реалізовуючи свій злочинний умисел, спрямований на незаконне заволодіння вищезазначеним транспортним засобом, з корисливих спонукань, керуючись жагою до наживи, прибули на вул. Чехова в м. Вінниці, переконалась, що за їхніми діями власник чи користувач автомобіля не спостерігає, розуміючи, що діють всупереч волі власника (користувача) транспортного засобу, викликали спеціальний автомобіль вантажний евакуатор. Після цього ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скористались послугами вантажного евакуатора, попередньо ввівши водія спецавтомобіля в оману щодо права власності на автомобіль марки ИЖ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , завантажили, а в подальшому доставили його до пункту прийому металобрухту ТОВ «Укрмет Центр» за адресою: вул. М. Шимка, 11 у м. Вінниці, де продали його як металобрухт за грошові кошти в сумі 5500 грн. При цьому ринкова вартість автомобіля ИЖ-412 ИЭ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , складала 9408,43 грн.

Внаслідок наведених протиправних дій ОСОБА_1 та ОСОБА_2 потерпілому ОСОБА_3 завдана матеріальна шкода на суму 9408,43 грн.

Обвинувачений ОСОБА_1 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав та суду пояснив, що вчинив його за обставин, викладених у обвинувальному акті. Зокрема, повідомив, що він їхав з ОСОБА_5 і на узбіччі побачили автомобіль ИЖ. Вони подумали, що зазначений автомобіль нікому не належить, оскільки у нього були вибиті вікна і в салоні скидане сміття, тому вони вирішили здати його на металобрухт. ОСОБА_6 дав йому номер і він викликав евакуатор. В подальшому вони здали автомобіль на металобрухт, ОСОБА_6 за автомобіль отримав біля 5 тис. грн., з яких передав йому приблизно 600 грн. Також ОСОБА_6 розрахувався за послуги евакуатора.

Обвинувачений ОСОБА_2 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав та суду пояснив, що вчинив його за обставин, викладених у обвинувальному акті. Зокрема, він в кінці літа 2021 року зустрівся з ОСОБА_7 . Ідучи на Тяжилів, вони побачили на узбіччі автомобіль марки ИЖ. Вони подумали, що автомобіль нікому не належить, оскільки він був побитий, з порізаними колесами і сміттям всередині. Тому вони викликали евакуатор і завезли автомобіль у пункт прийому металобрухту. За автомобіль вони отримали 4200 грн., розрахувались за евакуатор і дав ОСОБА_8 приблизно 600-800 грн.

Потерпілий ОСОБА_3 в судовому засіданні пояснив, що у нього викрали автомобіль марки Москвич, який належить батьку. Автомобіль був на узбіччі біля будинку по вул. Чехова, 10 в м. Вінниці. У автомобіля було вибите скло, але автомобіль був у робочому стані.

Моменту викрадення автомобіля він не бачив, він вийшов на вулицю і виявив зникнення автомобіля.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) на підставі заявлених сторонами кримінального провадження клопотань дослідив й інші докази, зібрані у кримінальному провадженні, а саме:

-копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, відповідно до якого автомобіль марки ИЖ-412 ИЭ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , належить ОСОБА_4 , згідно з особливими відмітками, зазначеними у свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу, ОСОБА_3 має право керування зазначеним автомобілем.

Аналізуючи показання обвинувачених, потерпілого, докази, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, суд дійшов до такого висновку.

За результатами судового розгляду суд встановив, що 17.06.2021 біля 09.00 год. ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_5 прибули на вул. Чехова в м. Вінниці, до автомобіля марки ИЖ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який був припаркований на узбіччі вулиці. В подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з метою заволодіння зазначеним автомобілем викликали спеціальний автомобіль вантажний евакуатор. Після цього ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скористались послугами вантажного евакуатора, попередньо ввівши водія спецавтомобіля в оману щодо права власності на автомобіль марки ИЖ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , завантажили, а в подальшому доставили його до пункту прийому металобрухту ТОВ «Укрмет Центр» за адресою: вул. М. Шимка, 11 у м. Вінниці, де продали його як металобрухт за грошові кошти в сумі 5500 грн.

Зазначені обставини обвинувачені та їхні захисники у судовому засіданні не оспорювали. Крім того, як слідує з обвинувального акта, під час досудового розслідування у кримінальному провадженні була проведена товарознавче дослідження, відповідно до якого ринкова вартість автомобіля ИЖ-412 ИЭ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , складала 9408,43 грн. Хоча висновок зазначеного дослідження не був предметом судового дослідження, однак сторони кримінального провадження відомості щодо вартості викраденого автомобіля в судовому засіданні також не оспорювали і клопотання про дослідження висновку товарознавчого дослідження не заявили.

Вирішуючи питання щодо кримінально-правової кваліфікації діяння обвинувачених, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Зі змісту примітки 1 до статті 289 КК випливає, що під незаконним заволодінням транспортним засобом у цій статті слід розуміти вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі.

Відповідно до роз`яснень, що надані у абзаці першому пункту 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України (далі ВСУ) № 14 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» (далі Постанова від 23.12.2005), незаконне заволодіння транспортним засобом (статті 289 КК) слід розуміти як умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства або погроз.

У постанові від 13.08.2019 (справа № 702/1295/15-к) Верховний Суд (далі ВС) звернув увагу на те, що законодавча конструкція «будь-якою» та «будь-яким» означає, що перелік мети та способів законодавцем не обмежено, і відсутні мета та спосіб, які би не підпадали під цю конструкцію. Відтак, як зазначив ВС, незаконне заволодіння транспортним засобом може бути вчинено таємно, з метою викрадення будь-яких вузлів чи агрегатів шляхом як запуску двигуна, так і буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, тощо.

У постанові від 05.09.2020 (справа № 755/16101/16-к) ВС звернув увагу, що у разі отримання особою транспортного засобу на підставі договору оренди і перебування у особи транспортного засобу за згодою власника, свідчать про те, що особа не може бути суб`єктом злочину, передбаченого статтею 289 КК.

В постанові від 16.09.2020 (справа № 671/1745/18) ВС звернув увагу на те, що об`єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 289 КК, полягає у незаконному заволодінні транспортним засобом. Основні ознаки діяння при вчиненні цього злочину: 1) воно полягає лише в активній поведінці-дії; 2) дія проявляється в отриманні можливості керувати таким транспортним засобом; 3) поведінка винного є незаконною, він не має ані дійсного, ані уявного права на транспортний засіб, заволодіння яким здійснює; 4) заволодіння транспортним засобом здійснюється без чітко вираженого і дійсного волевиявлення власника або законного користувача транспортного засобу.

Суб`єктом зазначеного злочину, як зауважив ВС, є особа, яка не має права на користування транспортним засобом, щодо якого здійснюється незаконне заволодіння.

Отже, ВС у згаданих вище постановах звертає увагу на те, що у кожному конкретному випадку має бути з`ясований факт вибуття транспортного засобу з володіння власника саме поза його волею.

Суд вище зауважував, що обвинувачені факту заволодіння та подальшого розпорядження транспортним засобом не оспорювали, надавши суду чіткі та послідовні показання з цього приводу.

Захисник обвинуваченого ОСОБА_2 адвокат Дмитренко П.В. звернув увагу суду на ту обставину, що потерпілий ОСОБА_3 не є власником автомобіля, яким заволоділи обвинувачені, тому поставив під сумнів законність його визнання потерпілим під час досудового розслідування.

Оцінюючи доводи захисника у цій частині, суд вважає за доцільне зауважити таке.

У постанові від 05.03.2020 (справа № 755/16101/16-к) ВС зауважив, що зі змісту примітки 1 до статті 289 КК випливає, що незаконним заволодінням транспортним засобом вважається умисне протиправне вилучення транспортного засобу з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі.

Дійсно, як зазначив ВС, таке заволодіння може бути вчинене таємно чи відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства чи погроз. Разом з тим,закінченим злочин вважається з моменту, коли транспортний засіб почав рухатися унаслідок запуску двигуна чи буксирування або ж перевезення на іншому транспортному засобі, а якщо заволодіння відбувається під час руху такого засобу, - з моменту встановлення контролю над ним.

Як суд зазначив вище, за клопотанням захисника обвинуваченого ОСОБА_2 суд дослідив копію свідоцтва про реєстрацію викраденого транспортного засобу. Згідно із зазначеною копією свідоцтва власником викраденого транспортного засобу є ОСОБА_4 . Однак, у свідоцтві також наявна відмітка про те, що ОСОБА_3 має право керування зазначеним вище транспортним засобом. Отже, ОСОБА_3 відповідно до наданих суду відомостей є законним володільцем транспортного засобу.

Відповідно до частини першої статті 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди, а також адміністратор за випуском облігацій, який відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки» діє в інтересах власників облігацій, яким кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Зі змісту частини п`ятої статті 55 КПК випливає, що за наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано шкоди, зазначеної у частині першій цієї статті, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді.

У постанові від 15.09.2021 (справа №757/1762/21к) ВС звернув увагу, що для набуття статусу потерпілого достатньо подання заяви про вчинення щодо особи кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. При цьому ВС також зауважив, що лише процесуальним рішенням слідчого або прокурора про відмову у визнанні потерпілим припиняється статус потерпілої особи, яка подала заяву про злочин щодо неї, під час якого їй заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоди.

Суд звертає увагу на те, що відповідна заява ОСОБА_3 про вчинення кримінального правопорушення, визнання його потерпілим у кримінальному провадженні, а також відомості про вручення йому пам`ятки потерпілого не були предметом судового дослідження, оскільки відповідні клопотання про це сторони кримінального провадження не заявляли. Також сторона захисту в судовому засіданні не оспорювала надання ОСОБА_3 процесуального статусу потерпілого, заперечуючи лише його право на звернення до суду з цивільним позовом. Не були надані суду відповідні документи, які б свідчили, що під час досудового розслідування слідчий чи прокурор прийняв процесуальне рішення про відмову у визнанні ОСОБА_3 потерпілим у кримінальному провадженні. Натомість згідно з обвинувальним актом ОСОБА_3 під час досудового розслідування був визнаний потерпілим. Більше того, зі змісту згаданого вище свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу випливає, що ОСОБА_3 до заволодіння автомобілем марки ИЖ-412 ИЭ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , був його законним володільцем. Саме тому суд вважає, що ОСОБА_3 був визнаний потерпілим у кримінальному провадженні відповідно до приписів кримінально-процесуального закону.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинувачених, суд вважає за доцільне також звернути увагу на те, що у пункті 16 Постанови № 14 ВСУ роз`яснив, що заволодіння транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб має місце у випадках, коли дві особи і більше заздалегідь, тобто до початку виконання дій, які становлять об`єктивну сторону злочину, домовилися про спільне його вчинення, незалежно від того, хто з них керував цим засобом. Проте не підлягають кримінальній відповідальності за статтею 289 КК особи, які не брали участі у вилученні транспортного засобу, але після заволодіння ним винною особою здійснили поїздку на ньому.

За результатами судового розгляду суд встановив, що про заволодіння транспортного засобу обвинувачені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домовились до початку реалізації об`єктивної сторони злочину, тобто до моменту його заволодіння. Тому суд вважає, що в судовому засіданні підтверджена наявність у діянні обвинувачених такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Отже, суд вважає, що діяння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за фактом заволодіння 17.06.2021 біля 09.00 год. поблизу будинку № 10 по вул. Чехова в м. Вінниці автомобілем ИЖ-412 ИЭ, реєстраційний номер НОМЕР_1 , охоплюються складом кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 КК, за ознаками незаконного заволодіння транспортним засобом, кваліфікуючою ознакою якого є вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинувачених та попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду, як вже суд зазначив вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зауважив ВС, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» згідно з висновком ВС означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

У постанові від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19) ВС зауважив, що щире каяття це не формальна вказівка на визнання своєї вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями.

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

В ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вчинили умисний тяжкий злочин, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебувають, за місцем проживання характеризуються позитивно.

Суд при цьому враховує, що представник сторони обвинувачення надав суду копію вироку Замостянського районного суду м. Вінниці від 04.09.2008, згідно з яким ОСОБА_1 засуджений за частиною четвертою статті 296 КК до покарання у виді 3 років позбавлення волі, звільнений від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Отже, згідно з приписами статті 89 КК ОСОБА_1 є особою, раніше не судимою.

Посилання представника сторони обвинувачення на довідки щодо судимостей обвинувачених в якості відомостей, що характеризують особи обвинувачених, суд до уваги не приймає. Зокрема, зі змісту частини першої статті 88 КК випливає, що особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. Отже, документом, що підтверджує наявність судимості, є вирок суду, що набрав законної сили. З огляду на викладене суд вважає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на час вчинення інкримінованих їм діянь були особами, що раніше не судимі.

В ході судового розгляду справи суд встановив, що ОСОБА_1 завдану потерпілому шкоду відшкодував у повному обсязі й потерпілий будь-яких претензій до обвинуваченого ОСОБА_1 не має.

Обвинувачений ОСОБА_2 в судовому засіданні посилався на те, що намагався домовитись з потерпілим про відшкодування завданої останньому шкоди. Разом з тим, суд враховує, що обвинувачений в судовому засіданні не зміг повідомити, які саме заходи ним були вжиті з метою відшкодування завданої потерпілому шкоди. Крім того, потерпілий в судовому засіданні заперечив вжиття обвинуваченим ОСОБА_5 будь-яких заходів, спрямованих на відшкодування завданої шкоди.

Вище суд вже наводив роз`яснення, надані ВСУ та ВС щодо врахування факту відшкодування завданої потерпілому шкоди в якості обставини, що пом`якшує покарання обвинуваченого. Крім цього, суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові 11.05.2021 (справа № 161/17452/19) ВС зауважив, що факт відшкодування шкоди потерпілому дійсно може додатково свідчити про щире каяття винної особи.

Також у постанові від 15.02.2022 (справа № 283/460/21) ВС зауважив, що добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди може враховуватися судом при призначенні покарання як обставина, що його пом`якшує (стаття 66 КК), або як обставина, що позитивно характеризує особу винуватого (стаття 65 КК). Для врахування цієї обставини слід зібрати докази, що підтверджують факт добровільного відшкодування (компенсації) завданих збитків або усунення заподіяної шкоди (наприклад, заяви і розписки потерпілих, квитанції, інші фінансові документи), які долучаються до матеріалів кримінального провадження, а також у належній процесуальній формі зафіксувати як згоду винуватого на добровільне відшкодування такої шкоди, так і згоду потерпілого на відповідний спосіб її відшкодування. Такою процесуальною формою можуть бути: усна заява, оформлена відповідним протоколом або зафіксована в журналі судового засідання і засвідчена підписом винуватого та потерпілого; письмова заява, що подається потерпілим, винуватим до органів, які здійснюють кримінальне провадження. У кожному випадку повинні бути зібрані докази, що підтверджують факт добровільного відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, які долучаються до матеріалів кримінального провадження

Суд вже вище зазначав, що об`єктивних даних, які б свідчили про вжиття обвинуваченим ОСОБА_5 заходів, спрямованих на відшкодування завданого потерпілому збитку або усунення завданої шкоди, надано не було. Також в ході судового розгляду справи не були встановлені обставини, які б свідчили, що ОСОБА_2 критично оцінив свою протиправну поведінку, осудив її, висловив бажання залагодити провину. Більше того, потерпілий, висловлюючи свою думку щодо призначення ОСОБА_2 покарання, зауважив, що вважає за необхідне призначити обвинуваченому ОСОБА_2 суворе покарання.

Отже, обставинами, що пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_1 , є щире каяття, добровільне відшкодування завданої потерпілому шкоди.

Обставини, що пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_2 , судом не встановлені.

Обставини, які обтяжують покарання обвинувачених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , судом не встановлені.

З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, осіб обвинувачених, їхнього ставлення до вчиненого, обставин, які пом`якшують та обтяжують їх покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинувачених і попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.

Санкцією кримінального закону частиною другою статті 289 КК встановлена тривалість такого виду кримінального покарання як позбавлення волі на строк від п`яти до восьми років.

Відповідно до частини першої статті 63 КК покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлена презумпція призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання.

Крім того, ВС у постанові від 21.02.2019 (справа № 742/584/18) роз`яснив, що позиція щодо визначення винному виду та розміру покарання й можливості звільнення від його відбування є не процесуальною вимогою, а думкою потерпілого, яка може бути врахована в сукупності з іншими обставинами, однак не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом про кримінальну відповідальність. Також така висловлена позиція не обмежує потерпілого у можливостях подальшого оскарження до суду вищого рівня законності й обґрунтованості вироку у частині вирішення вказаних питань у тому числі щодо невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість.

В ході судового розгляду кримінального провадження його учасники, зокрема прокурор, потерпілий не довели, що призначення обвинуваченим менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченим максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді та позбавлення волі відсутні.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для звільнення обвинувачених від відбування призначеного покарання з випробуванням суд враховує таке.

У пункті 23 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2003 за № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» роз`яснено, що у разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів рішення про її звільнення від відбування покарання з випробуванням приймається тільки після визначення на підставі частини першої статті 70 КК остаточного покарання, виходячи з його виду й розміру.

Крім того, ВС в постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к) зауважив, що відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Також у постанові від 17.10.2019 (справа № 205/7091/16-к) ВС зауважив, що заборони застосування статті 75 КК України за умови невизнання засудженим своєї вини КК України не містить.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Як суд встановив в судовому засіданні, ОСОБА_1 вчинив умисний тяжкий злочин, однак у вчиненому розкаявся, добровільно відшкодував завдану потерпілому шкоду, в силу приписів статті 89 КК є особою, раніше не судимою, за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває. Тому, аналізуючи вищенаведені обставини, доводи сторін кримінального провадження, суд вважає, що виправлення ОСОБА_1 можливе без ізоляції від суспільства, а тому наявні правові підстави для його звільнення від відбування кримінального покарання з випробуванням.

Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_1 вчинив умисний злочин, визнав винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння, засудив свою поведінку та висловив щирий жаль щодо вчиненого, добровільно відшкодував завдану потерпілому шкоду. Хоча правові підстави для призначення обвинуваченому ОСОБА_1 реального покарання судом не встановлені, суд вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити йому іспитовий строк тривалістю 3 роки.

Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тому з метою реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на обвинуваченого ОСОБА_1 додаткові обов`язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для застосування до обвинуваченого ОСОБА_1 додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону, у виді конфіскації майна, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з роз`ясненнями, наданими у пункті 19 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.

Санкція частини другої статті 289 КК передбачає можливість застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність носить альтернативний характер застосування і не є обов`язковим для суду.

Окрім цього, у абзаці третьому пункту 19 Постанови від 24.10.2003 ВСУ роз`яснив, що у разі, якщо додаткове покарання у виді конфіскації майна за санкцією статті (санкцією частини статті) є обов`язковим, то у разі прийняття рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням воно не застосовується, оскільки статтею 77 КК передбачено вичерпний перелік додаткових покарань, що можуть бути призначені у такому випадку, серед яких конфіскація майна відсутня. При прийнятті такого рішення у вироку мають бути наведені відповідні мотиви; посилатися на статтю 69 КК непотрібно.

Аналогічний висновок ВС зробив у постанові від 20.02.2018 (справа № 154/2423/16).

Отже, враховуючи обставини справи, особу обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, суд вважає, що правові підстави для застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна відсутні.

Суд з огляду на зазначене вважає за доцільне зауважити, що пунктом 2 частини четвертої статті 374 КПК визначено, що у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначається, зокрема, покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна міра покарання, обрана судом.

У абзаці другому пункту 15 постанови Пленум ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» звернув увагу, що ті види покарань, які застосовуються як додаткові, крім штрафу і конфіскації майна, можуть призначатися й тоді, коли вони не вказані в санкції закону. В такому разі рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, має містити посилання на статтю Загальної частини КК, якою передбачено умови та порядок застосування цього виду покарання.

Аналіз наведеної норми кримінально-процесуального закону та роз`яснень, наданих ВСУ, дає підстави зробити висновок, що при призначенні покарання у вироку необхідно мотивувати, зокрема, незастосування додаткового покарання у випадках, коли закон передбачає (в обов`язковому порядку або альтернативно) його призначення, а також застосування додаткового покарання в усіх інших випадках, тобто коли закон альтернативно надає суду таку можливість або не згадує про додаткове покарання і суд застосовує його.

Суд вважає також за доцільне звернути увагу на висновок, викладений у постанові ВС від 22.01.2020 (справа № 463/2772/19), щодо формулювання резолютивної частини вироку суду. Зокрема, у наведеній постанові ВС зауважив, що з урахуванням того, що суд першої інстанції у мотивувальній частині вироку навів належні мотиви щодо призначення засудженому основного покарання, від відбування якого він звільнений з випробуванням, а також необхідності призначення йому додаткового покарання, то за цих обставин, сформульоване у резолютивній частині рішення про застосування положень статті 75 КК (щодо її застосування до основного покарання) не є таким, що може викликати сумніви під час виконання вироку, щодо чого безпідставно зробив уточнення в ухвалі суд апеляційної інстанції. У зв`язку з цим ВС дійшов висновку про необхідність виключення з ухвали апеляційного суду уточнення щодо звільнення на підставі статті 75 КК засудженого від призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком.

Хоча у наведеній постанові ВС зроблений висновок про формулювання застосування приписів статті 75 КК, суд вважає за можливе зроблені висновки покласти в основу мотивування ухваленого судом рішення щодо викладу резолютивної частини вироку суду, оскільки у резолютивній частині судового рішення має бути чітко зазначене покарання, яке призначене особі. Відсутність посилання на призначення відповідного покарання у резолютивній частині судового рішення (вироку) за умови належного мотивування такого рішення у мотивувальній частині свідчить про те, що судом такий вид покарання не призначене.

На необхідність застосування граматичного способу тлумачення при постановленні вироку звертав увагу ВСУ в постанові від 06.07.2017 р. (справа № 364/8/16-к).

Отже, аналізуючи наведені вище приписи, суд дійшов до переконання, що наведення у резолютивній частині вироку суду посилання на те, що такий вид додаткового покарання як конфіскація майна (без конфіскації майна) буде зайвим.

Суд за результатами судового розгляду справи встановив, що обвинувачений ОСОБА_2 вчинив умисний тяжкий злочин. Належні та допустимі відомості, які б свідчили, що ОСОБА_2 раніше притягувався до кримінальної відповідальності, суду надані не були, тому він має вважатись особою, що не має судимостей. Разом з тим, суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_2 у вчиненому не розкаявся, не вжив заходів, спрямованих на відшкодування завданої потерпілому шкоди. Також суду не надані докази, які б свідчили, що обвинувачений ОСОБА_2 засудив свою протиправну поведінку. Тому, аналізуючи вищенаведені обставини, доводи сторін кримінального провадження, суд вважає, що виправлення ОСОБА_2 без ізоляції від суспільства не можливе, а тому правові підстави для його звільнення від відбування кримінального покарання з випробуванням відсутні.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для застосування до обвинуваченого ОСОБА_2 додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону, у виді конфіскації майна, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з роз`ясненнями, наданими у пункті 19 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.

У постанові від 10.09.2020 (справа № 195/122/16-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до положень статті 59 КК покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу.

Під корисливими спонуканнями, слід розуміти бажання винного одержати внаслідок вчинення злочину матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов`язків або досягти іншої матеріальної вигоди.

Таким чином, як зазначив ВС, з системного аналізу зазначених норм слідує, що вирішуючи питання щодо призначення засудженому додаткового покарання у виді конфіскації майна, суд має виходити з наявності чи відсутності у діях винного корисливого мотиву.

У постанові від 28.04.2020 (справа № 133/2968/18) ВС зазначив, що при застосуванні конфіскації майна в кожному конкретному випадку суд має не тільки посилатися на наявність для цього формальних підстав, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».

Зважаючи на ту обставини, що інкриміноване ОСОБА_2 діяння було вчинене саме з корисливих мотивів, правові підстави для його звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням в ході судового розгляду справи встановлені не були, стороною захисту не надано доказів, що призначення ОСОБА_2 додаткового покарання у виді конфіскації майна призведе до недотримання балансу інтересів, суд вважає за доцільне призначити ОСОБА_2 додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді конфіскації майна, належного йому на праві власності.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання.

Слід зауважити, що частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду. Тому, зважаючи на те, що судом прийняте рішення про доцільність звільнення обвинуваченого ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання з іспитовим строком, суд вважає, що іспитовий строк необхідно рахувати саме за правилами, встановленими частиною першою статті 165 КВК.

Разом з тим, зважаючи на ту обставину, що суд вважає за доцільне призначити ОСОБА_2 реальне покарання, строк його відбування слід рахувати з моменту його затримання на виконання вироку.

Питання щодо речових доказів необхідно вирішити відповідно до положень статті 100 КПК.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 368 КПК, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання, на кого мають бути покладені процесуальні витрати та в якому розмірі. Частиною третьою зазначеної статті визначено, що, якщо обвинувачено декілька осіб, суд вирішує питання, зазначені в цій статті, окремо щодо кожного з обвинувачених.

При цьому суд враховує роз`яснення, надані у пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 07.07.1995 «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат», відповідно до яких у разі вчинення злочину групою осіб витрати на стаціонарне лікування потерпілого стягуються відповідно до частини другої статті 93 КПК з кожного засудженого окремо з урахуванням ступеня їх вини та майнового стану.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного суду від 01.10.2019 у справі № 555/551/17.

З огляду на викладене, суді вважає за доцільне, відповідно до частини другої статті 124 КПК процесуальні витрати покласти на обвинувачених в рівних частинах.

Потерпілий у кримінальному провадженні заявив цивільний позов, відповідно до якого просить стягнути з обвинуваченого ОСОБА_2 на його користь 9408,43 грн. матеріальної шкоди та 20000 грн. моральної шкоди. Заявлені позовні вимоги мотивовані тим, що вартість викраденого у нього автомобіля складає 9408,43 грн. Також потерпілий зауважив, що внаслідок вчинення відносно нього злочину він зазнав значних моральних страждань у зв`язку з тим, що він незаконно був позбавлений автомобіля, що спричинило йому сильні душевні страждання, порушило звичний для нього режим (ритм) життя. Внаслідок вчинення відносно нього злочину він був змушений звертатись до адвоката по правову допомогу.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для задоволення цивільного позову потерпілого в частині стягнення матеріальної шкоди, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 9 Постанови Пленуму ВСУ № 3 від 31.03.1989 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна», відповідно до якого, вирішуючи при постановленні вироку питання про відшкодування матеріальної шкоди, суд керується відповідними нормами цивільного, трудового та іншого законодавства, які регулюють майнову відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам, підприємствам, установам, організаціям, державі.

Зі змісту частини п`ятої статті 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК кожна сторона в даному випадку потерпіла повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як суд вже зазначив, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги в частині відшкодування матеріальної шкоди, потерпілий посилався на відомості, викладені у обвинувальному акті щодо вартості викраденого у нього автомобіля. Суд вважає за доцільне зауважити, що висновок проведеного у кримінальному провадженні товарознавчого дослідження не був предметом дослідження у судовому засіданні. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що зазначене дослідження було проведене на виконання вимог пункту 6 частини другої статті 242 КПК. Крім того, згідно з пунктом 3 частини першої статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат.

Отже, суд вважає, що в кримінальному провадженні встановлений розмір завданої потерпілому шкоди відповідно до визначеного кримінально-процесуальним законом порядку. Тому суд вважає, що позовні вимоги потерпілого в частині стягнення з обвинуваченого ОСОБА_2 на його користь 9408,43 грн. обґрунтовані та мають бути задоволені.

Захисник обвинуваченого Герасімова М.Б. посилався на те, що ОСОБА_3 не є власником викраденого автомобіля, тому не може звертатись до суду з відповідним позовом про захист порушеного права, зокрема, власності. Разом з тим, вище суд вже аналізував зазначені твердження захисника обвинуваченого, вирішуючи питання щодо кримінально-правової кваліфікації діяння обвинуваченого. Зокрема, суд зауважив, що майно вибуло із законного володіння ОСОБА_3 . При цьому приписи цивільного законодавства України не позбавляють ОСОБА_3 права звернутись до суду із захистом його порушеного права, зокрема, в частині володіння майном. Саме право володіння ОСОБА_3 було порушене внаслідок вчинення інкримінованого обвинуваченим ОСОБА_2 та ОСОБА_1 діяння (злочину).

Захисник обвинуваченого Герасімова М.Б. також посилався на те, що потерпілому частково була відшкодована завдана матеріальна шкода обвинуваченим ОСОБА_1 , а тому розмір шкоди, яка має бути компенсована у судовому порядку, має бути менше заявлених вимог. Суд враховує, що згідно з твердженнями потерпілого у судовому засіданні та наданою суду розпискою потерпілий будь-яких претензій до обвинуваченого ОСОБА_1 не має. Разом з тим, зі змісту заявлених потерпілим позовних вимог випливає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є солідарними боржниками у зазначеному кримінальному провадженні, а тому правила щодо пропорційного зменшення вимог до одного з солідарних боржників у разі часткового відшкодування завданої шкоди іншим боржником застосуванню не підлягають. Саме тому суд вважає, що заявлені потерпілим позовні вимоги в частині стягнення з обвинуваченого ОСОБА_2 матеріальної шкоди мають бути задоволені у повному обсязі.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог потерпілого в частині відшкодування моральної шкоди суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 9 постанови Пленуму ВСУ № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з якими розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних страждань, з урахуванням ступеня вини відповідача та інших обставин, до яких віднесено: характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість заподіяної травми, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках, ступінь зниження престижу, який залежить від часу і зусиль, необхідних для відновлення первинного стану.

Аналізуючи доводи потерпілого, викладені у позовній заяві, суд враховує, що останній відповідно до приписів частини першої статті 81 ЦПК, за правилами якої здійснюється розгляд цивільного позову, не мотивував, з чого він виходив оцінюючи завдану йому моральну шкоду в розмірі 20 тис. грн., а також не навів відповідного розрахунку. Разом з тим, суд враховує характер вчиненого злочину, глибину фізичних та моральних страждань потерпілого, ступінь винуватості обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, вимоги розумності та справедливості, а тому вважає, що заявлені потерпілим позовні вимоги в частині відшкодування завданої йому моральної шкоди слід задовольнити частково.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав стягнення з обвинуваченого ОСОБА_2 процесуальних витрат, зокрема, витрат, пов`язаних зі сплатою потерпілим судового збору при зверненні до суду з цивільним позовом, суд вважає за доцільне зауважити, що приписи статті 118 КПК не містять такого поняття процесуальних витрат, як судовий збір. При цьому частиною першою статті 124 КПК визначено, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

Разом з тим, частиною п`ятою статті 128 КПК визначено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Згідно з частиною першою статті 133 ЦПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до частини першої статті 134 ЦПК разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. При цьому частиною другою статті 134 ЦПК визначено, що у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Зі змісту частини першої статті 141 ЦПК випливає, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, суд вважає, що понесені потерпілим процесуальні (судові) витрати на підставі ухвали суду від 10.02.2022 мають бути стягнути з обвинуваченого ОСОБА_2 пропорційно до задоволених вимог потерпілого.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_1 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 3 (три) роки.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_1 обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.

Визнати ОСОБА_2 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі з конфіскацією належного йому на праві власності майна.

Строк відбування покарання рахувати з моменту затримання на виконання вироку, що набрав законної сили.

Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах на користь держави 1372 (одну тисячу триста сімдесят дві) гривні 88 копійок витрат на залучення експерта.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 9408 (дев`ять тисяч чотириста вісім) гривень 43 копійки матеріальної шкоди, 10000 (десять тисяч) гривень моральної шкоди та 496 (чотириста дев`яносто шість) гривень 20 копійок процесуальних витрат.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: