Решение № 104518079, 30.05.2022, Славутицький міський суд Київської області

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

Справа №377/6/22

Провадження №2/377/80/22

30 травня 2022 року Славутицький міський суд Київської області у складі судді Теремецької Н.Ф., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого підприємства «Чорнобильська АЕС» про визнання неправомірним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час відсторонення, -

У С Т А Н О В И В:

04 січня 2022 року до суду надійшла позовна заява, у якій позивач, посилаючись на ст. ст. 1, 3, 6, 8, 19, 43, 64 Конституції України, ст. ст. 2-1, 21, 46, 147, 233 КЗпП України, просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ № 203-к від 06.12.2021 року про відсторонення ОСОБА_2 від роботи з 09 грудня 2021 року;

- стягнути з Державного спеціалізованого підприємства «ЧорнобильськаАЕС» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час відсторонення з 09.12.2021 року до моменту скасування наказу №203-к про відсторонення та відновлення трудової діяльності.

Позов обґрунтовується тим, що позивач працює на посаді інженера 1 категорії групи зняття з експлуатції/ЦЗЕ на ДСП ЧАЕС. 06.12.2021 позивачу було надано для ознайомлення наказ № 203-к від 06.12.2021 «Про відсторонення від роботи», з яким він не погодився. Вказаний наказ порушує статтю 6 Європейської хартії прав пацієнтів, статті 32, 34 Коснтитуції України, статтю 286 Цивільного кодексу України, статтю 39-1 Закону України «Основи законоавства України про охорону здоров`я», частину 2 статті 21 Закону України «Про інформацію». Дійсно відповідно до наказу МОЗ від 04.10.2021 № 2153( із змінами) та п.41-6 постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 ( із змінами) необхідно здійснити в обов`язковому порядку щеплення від COVID-19 та надати роботодавцю документ, що підтверджує проходження такого щеплення. Проте, постанова КМУ № 1236 від 09.12.2020 прийнята в антиконституційний та протизаконний спосіб, тому пункт 41-6 вказаної постанови не підлягає затосуванню. Відповідно до статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» для відсторонення особи, яка відмовилась від щеплення, необхідне подання відповідних посадових осіб державної-епідемологічної служби у разі необгрунтованої відмови від щеплення особою. Такої підстави відсторонення, як відмова працівником від щеплення, яке перебуває в стадії клінічних випробувань, нормами статті 46 КЗпП України не передбачено, будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би надавав право роботодавцю відсторонювати від посади працівника за відмову працівником від щеплення, яке перебуває в стадії клінічних випробувань, не зазначено. Статтею 43 Коснтитуції України гарантоване право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Відповідно до статті 2-1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема, від стану здоров`я не допускається. Вакцинація проти COVID-19 є добровільною для усіх груп населення та професійних груп, що передбачено Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я від 24.12.2020 № 3018. Тому у роботодавця немає законних підстав примушувати працівників вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19 та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вацинуватися від цієї хвороби. На сьогоднішній день вакцинування від COVID-19 є ризкованою медичною процедурою,тому позивач не може надати своєї згоди на участь в медичних експериментах, так як запропоновані вакцини не пройшли всіх стадій необхідних клінічних випробувань. Враховуючи, що відсторонення від роботи позивача незаконне та необгрунтоване, то з відповідача необхідно стягнути на користь позивача середній заробіток за весь період відсторонення від роботи.

Ухвалою судді від 05 січня 2022 року вказану позовну заяву було залишено без руху, а позивачу надано строк для усунення недоліків ( а.с. 30-32).

Ухвалою судді від 08 лютого 2022 року після усунення недоліків прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, визначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами ( а.с. 39-40 ).

15 квітня 2022 року від відповідача - ДСП ЧАЕС надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач в особі представника Гарнаги П.А. позовні вимоги не визнав в повному обсязі, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність позову. Відзив на позовну заяву обґрунтований тим, що відповідно до наказу МОЗ № 2393 від 01.11.2021 були внесені зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року за № 2153, зареєстрованого в МЮУ 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928, а саме зазначений Перелік доповнений новими пунктами 4-6 такого змісту: «4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою КМУ від 04 березня 2015 року № 83». Згідно із ст. 1.1 Статуту ДСП «Чорнобильська АЕС», цілісний майновий комплекс ДСП ЧАЕС заснований на державній власності та належить до сфери управління Державного агентства України з управління зоною відчуження - Уповноважений орган управління. Відповідно до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою КМУ від 04 березня 2015 року № 83, ДСП ЧАЕС віднесено до підприємств, що мають стратегічне значення у сфері паливно-енергетичного комплексу країни. Таким чином, ДСП ЧАЕС по двом критеріям, наведеним в п.п.4, 6 «Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», віднесено до підприємств, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням. На виконання доручення т.в.о. голови Державного агентства України з управління зоною відчуження від 18.11.2021 № Д-54-21, керуючись статтею 46 КЗпП України, відповідно до статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 41-6 ПКМУ № 1236 від 09.12.2020 та наказу МОЗ № 2393 від 01.11.2021, ДСП ЧАЕС було видано наказ № 1455 від 19.11.2021, яким встановлено обов`язок керівників структурних підрозділів довести під підпис до відома підлеглого персоналу зміст цього наказу та наказу МОЗ № 2393 від 01.11.2021 щодо обов`язковості профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 та відсторонення від роботи працівників, які не отримали таке щеплення, без збереження заробітної плати, на період до усунення причин, що зумовили відсторонення. 29 листопада 2021 року позивачу було вручене повідомлення № 626 від 26.11.2021 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 та відсторонення від роботи, у якому зазначено, що у випадку ненадання до 07.12.2021 документу, який підтверджує отримання щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або довідки закладу охорони здоров`я про наявність абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, він з наступного дня після отримання цього повідомлення, але не раніше 09.12.2021 буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати на період до усунення причини, що зумовили відсторонення. Враховуючи, що у вказаний термін позивачем зазначені документи адміністрації ДПС ЧАЕС надані не були, то наказом № 203-к від 06.12.2021 ОСОБА_1 з 09.12.2021 був відсторонений від роботи без збереження заробітної плати на період до проведення щеплення проти COVID-19 або надання довідки закладу охорони здоров`я про наявність абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень. Оскільки ознайомитись під підпис з наказом № 203-к від 06.12.2021 позивач відмовився, зміст цього наказу був доведений йому в усному порядку, про що свідчить складений акт № 204 від 07.12.2021. Враховуючи, що позивач є працівником державного підприємства, що належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади та має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, і не пройшов обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, не має протипоказань до вакцинації, то, виходячи із положень статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 46-1 постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020, наказу МОЗ № 2393 від 01.11.2021, керівник відповідача зобов`язаний був відсторонити позивача від роботи. Твердження позивача про можливість та законність відсторонення тільки за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби є хибним та необґрунтованим. У спірних правовідносинах відсутнє порушення права позивача на працю, визначене статтею 43 Конституції України, оскільки за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей. З урахуванням наведеного, відсторонення позивача від роботи було здійснено відповідачем у відповідності до норм чинного законодавства, а тому підстави для визнання незаконним та скасування оскаржуваного наказу відсутні, відповідно інші вимоги не підлягають задоволенню, бо вони є похідними( а.с. 45-54).

Ухвалою суду від 30 травня 2022 року поновлено відповідачу - Державному спеціалізованому підприємству «Чорнобильська АЕС» строк для подання відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 про визнання неправомірним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час відсторонення ( а.с. 91-93).

Відповідь на відзив від позивача до суду не надійшла.

Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справами матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

За змістом частини п`ятої статті 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.

Клопотання про розгляд справи з повідомленням ( викликом) сторін від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. З огляду на викладене, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши письмові докази, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , позивач у справі, працює на ДСП ЧАЕС на посаді інженера 1 категорії Групи зняття з експлуатації/ЦЗЕ , що підтверджено трудовою книжкою серії НОМЕР_1 , копія якої долучена до матеріалів справи ( а.с. 20-23).

19 листопада 2021 року на виконання доручення т.в.о. Голови Державного агентства України з управління зоною відчуження від 18.11.2021 № Д-54-21, керуючись статтею 46 КЗпП України, статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пунктом 41-6 ПКМУ № 1236 від 09.12.2020 та наказу МОЗ № 2393 від 01.11.2021, т.в.о. генерального директора ДСП ЧАЕС Сейда В.О. видав наказ № 1455 «Про вжиття заходів щодо обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 та відсторонення від роботи» ( а.с. 59-60) .

Вказаним наказом було зобов`язано керівників структурних підрозділів довести під підпис до відома підлеглого персоналу зміст цього наказу та наказу МОЗ № 2393 від 01.11.2021 щодо обов`язковості профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, та відсторонення від роботи працівників, які не отримали таке щеплення, без збереження заробітної плати, на період до усунення причин, що зумовили відсторонення. Також вказаним наказом зобов`язано начальника відділу управління персоналом на підставі отриманих від структурних підрозділів підприємства списків працівників, які не отримали обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 та не надали довідку закладу охорони здоров`я про наявність абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, підготувати та вручити кожному працівнику з цього списку повідомлення про необхідність обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS - CoV-2, та відсторонення від роботи працівників, які не отримали обов`язкове профілактичне щеплення, без збереження заробітної плати, на період до усунення причин, що зумовили відсторонення. А також підготувати накази про відсторонення таких працівників від роботи, без збереження заробітної плати, на період до усунення причин, що зумовили відсторонення, та довести ці накази до відома працівників, що відстороняються від роботи в строк до 07.12.2021.

29 листопада 2021 року позивачу було вручено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 та відсторонення від роботи № 626 від 26.11.2021, в якому запропоновано у термін до 07.12.2021 року надати документ, який підтверджує отримання щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS - CoV-2, або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 16.09.2011 № 595. У випадку ненадання одного із зазначених документів попереджено позивача про відсторонення від роботи з 09.12.2021 без збереження заробітної плати на період до усунення причин, що зумовили відсторонення на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» ( а.с. 61).

Наказом ДСП ЧАЕС № 203-к від 06.12.2021 за підписом т.в.о. генерального директора ОСОБА_3 та начальника цеху ОСОБА_5 ОСОБА_1 , інженера 1 категорії Група зняття з експлуатації/ЦЗЕ, з 09.12.2021 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на період до проведення щеплення проти COVID -19 або надання довідки закладу охорони здоров`я про наявність абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень. Підставою для вказаного наказу зазначено наказ ДСП ЧАЕС від 19.11.2021 № 1455, повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID -19 та відсторонення від роботи № 626 від 26.112021 ( а.с. 62).

Як вбачається з акту № 204 від 07.12.2021, працівник цеху зняття з експлуатації ДСП «Чорнобильська АЕС» ОСОБА_1 відмовився ознайомитись під підпис з наказом № 203-к від 06.12.2021 «Про відсторонення від роботи», тому зміст наказу ОСОБА_1 доведено до відома в усному порядку( а.с. 63).

Згідно з довідкою про доходи № 580 від 01.12.2021, виданною ДСП ЧАЕС, нараховний дохід ОСОБА_1 за період з червня 2021 року по листопад 2021 року становить 191016,26 гривень( а.с. 24).

Наказом т.в.о. генерального директора ДСП ЧАЕС від 28.02.2022 № 226 зупинено дію наказу ДСП ЧАЕС від 19.11.2021 № 1455 «Про вжиття заходів щодо обов`язкових профілактичних щеплень протии COVID -19 та відсторонення від роботи» до завершення воєнного стану в Україні ( а.с. 88).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством. Відсторонення від роботи не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків,

За змістом вищеназваної статті допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.

Вказаний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 23 січня 2019 року в справі № 755/6458/15-ц.

Конституційним Судом України ( у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини 3 статті 21 КЗпП України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98) було дано офіційне тлумачення терміну «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині 3 статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. Тобто Конституційний Суд України фактично став на позицію тлумачення поняття «законодавство» у широкому значенні.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

За змістом частини другої цієї статті працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Виходячи з викладеного, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким відповідно до Положення про Міністерство охорони здоров`я, затвердженим постановою КМУ від 25.03.2015 ( в редакції постанови КМУ від 24.01.2020 № 90), є Міністерство охорони здоров`я України, може встановлюватися перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Таким чином, до інших випадків відсторонення працівника від роботи, передбачених законодавством, про що зазначено у статті 46 КЗпП України, належить, зокрема, випадок, передбачений в частині другій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відповідно до якої у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень працівниками професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим, у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від роботи.

З урахуванням наведеного, доводи позивача про те, що статтею 46 КЗпП України не передбачено право роботодавця відсторонити працівника від роботи через відмову вакцинуватися від COVID-19 суд вважає необґрунтованими, тому їх відхиляє.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліо мієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими. Проте, частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб.

Згідно з п.1 Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України № 595 від 16 вересня 2011 року( із змінами), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/ 19897, Календар профілактичних щеплень в Україні включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями.

Пунктом 2 вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

Таким чином, наведеними нормами Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та Календарем профілактичних щеплень в Україні передбачено встановлення обов`язкових щеплень проти інших інфекційних хвороб.

Поняття інфекційної хвороби визначено у статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відповідно до якої інфекційні хвороби - розлади здоров`я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення.

Суд звертає увагу, що відповідно до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19.07.1995 № 133 зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.02.2020 №521 «Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб», гостра респіраторна хвороба COVID-19 внесена до цього переліку як особливо небезпечна інфекційна хвороба.

Як вбачається із змісту частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Міністерство охорони здоров`я має право визначити перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, тобто МОЗ має право встановити перелік як окремих професій, так і виробництв, і організацій, працівники яких підлягають обов`язковим щепленням.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 за № 1306/36928 ( із змінами, внесеними згідно з наказом МОЗ № 2393 від 01.11.2021), чинного на час винесення оскаржуваного наказу, затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням. Так, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади (п.4), підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83( п.6).

Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим вразі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070).

Згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»( зі змінами), з 19 грудня 2020 року до 31 серпня 2022 року на всій території України установлено карантин.

Пунктом 41-6 вказаної постанови, який набрав чинності з 08 листопада 2021 року та був чинний на час винесення оскаржуваного наказу, визначено керівникам державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 р. № 2153 (далі Перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Аналізуючи доводи позивача, наведені у позовній заяві про невідповідність постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 (зі змінами) і наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 ( із змінами) Конституції України та законам України, тому вони не підлягають застосуванню, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Згідно із статтею 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцевий суд є судом першої інстанції і здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом ( ч.1). Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом ( ч.2).

За змістом частини першої статті 27 КАС України оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади вирішується окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Таким чином, у даному спорі загальний місцевий суд не може вирішувати питання протиправності рішень Кабінету Міністрів України і наказу Міністерства охорони здоров`я України, що стали підставою для відсторонення позивача від роботи.

Відповідно до підпункту 1 пункту 11 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до органів юстиції та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 12 квітня 2005 року № 34/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 квітня 2005 року за № 381/10661, державна реєстрація нормативно-правового акта здійснюється, якщо нормативно-правовий акт відповідає, зокрема, Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї.

З урахуванням наведеного, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за №1306/36928 ( із змінами, внесеними згідно із наказом МОЗ № 2393 від 01.11.2021), постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»( із змінами), на час винесення оскаржуваного наказу були чинними, оскільки судове рішення про їх протиправність та нечинність не ухвалювалось. Зазначений наказ Міністерства охорони здоров`я України пройшов державну реєстрацію та відповідно є нормативно - правовим актом, обов`язковим до виконання.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи, що постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств та відомств є нормативно-правовими актами і обов`язковими до виконання, то керівник відповідача був зобов`язаний відсторонити від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком, затвердженим наказом МОЗ від 04.10.2021 №2153(із змінами, внесеними згідно із наказом МОЗ № 2393 від 01.11.2021), крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень і надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації, виданий закладом охорони здоров`я.

Таким чином, відмова або ухилення працівника від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, на період карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під час дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 ( із змінами, внесеними згідно з наказом МОЗ № 2393 від 01.11.2021) є підставою для відсторонення від роботи працівників, які визначені Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Відповідно до п.1.1. Статуту ДСП ЧАЕС, затвердженого наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 07.07.2020 № 146-20, цілісний майновий комплекс «Державне спеціалізоване підприємство «Чорнобильська АЕС» заснований на державній власності та належить до сфери управління Державного агентства України з управління зоною відчуження. Згідно з п.2.1. Статуту підприємство утворене з метою забезпечення усіх видів діяльності, пов`язаних зі зняттям з експлуатації енергоблоків атомних електростанцій України і перетворення об`єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. Підприємство є експлуатуючою організацією ( оператором) ядерної установки Чорнобильської атомної електростанції. За змістом п.3.1. Статуту підприємство є юридичною особою з цільовим бюджетним фінансуванням, засноване на державній власності і підпорядковане Уповноваженому органу управління ( а.с. 55-58).

Згідн із статтею 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», якою визначено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, громадяни України, зобов`язані, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Як встановлено в судовому засіданні, позивач працює на посаді інженера 1 категорії Групи зняття з експлуатації/ЦЗЕ ДСП ЧАЕС, що належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади та відповідно до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83, віднесено до підприємств, яке має стратегічне значення у сфері паливно-енергетичного комплексу країни.

Таким чином, на позивача поширювалася дія наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (із змінами, внесеними згідно з наказом МОЗ № 2393 від 01.11.2021) з 09 грудня 2021 року по 01 березня 2022 року, оскільки наказом Міністерства охорони здоров`я України №380 від 25 лютого 2022 року зупинено дію наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928, до завершення воєнного стану в Україні, який набрав чинності 01 березня 2022 року.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не надав відповідачу жодного із документів, зазначених у повідомленні № 626 від 26.11.2021, тобто документів, які підтверджували б здійснення ним профілактичного щеплення проти COVID -19, або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID -19, виданого закладом охорони здоров`я.

Відповідач, видавши оскаржуваний наказ № 203-к від 06.12.2021, застосував відсторонення позивача від роботи і це прямо передбачено законодавством та відповідає вимогам п.41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236 (зі змінами). Слід зазначити, що вказаний наказ ДСП ЧАЕС виданий посадовою особою на підставі та у межах наданих їй повноважень, в спосіб, що передбачений законом. У наказі зазначено підстави та строки такого відсторонення. Позивач ознайомлений із змістом наказу, про що зазначено в акті № 204 від 07.12.2021 ( а.с. 63).

Надаючи оцінку законності вимогам т.в.о. генерального директора ДСП ЧАЕС , зазначеним у повідомленні про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 та відсторонння від роботи № 626 від 26.11.2021 про надання документу на підтвердження наявності профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідки про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID -19, суд виходить з такого.

Як зазначено у частині першій статті 286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Відповідно до частини другої цієї статті забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Зазначені положення передбачені і у статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я».

COVID-сертифікат не містить даних, які підпадають під ознаку таємниці про стан здоров`я в розумінні частини першої статті 286 ЦПК України та статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» та не містить конфіденційної особистої інформації в розумінні статті 6 Європейської хартії прав пацієнтів, статті 21 Закону України «Про інформацію», оскільки в ньому не зазначається інформація про діагноз та методи лікування фізичної особи, а підтверджується лише факт отримання щеплення.

Крім того, згідно з пунктом 9 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації №028-1/о «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 02.11.2021 №2394, зареєстрованого в МЮУ 08.11.2020 за № 1449/37071, анамнестичні дані та/або встановлений діагноз, що визначають протипоказання до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, зазначаються у додатку до форми №028-1/о.

З урахуванням викладеного, лише додаток до медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19 містить інформацію, яка підпадає під поняття таємниці про стан здоров`я, проте його надання не передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та іншими нормативними актами.

Таким чином, вимога т.в.о. генерального директора ДСП ЧАЕС до позивача надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, зокрема, сертифікат або довідку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID -19, виданого закладом охорони здоров`я, про що зазначено у повідомленні № 626 від 26.11.2021, не порушує права позивача на таємницю про стан його здоров`я.

Суд відхиляє також доводи позивача про відсторонення від роботи осіб, які відмовилися від щеплення проти COVID -19 лише за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби з посиланням на частину другу статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», оскільки відсторонення позивача від роботи здійснювалося на підставі частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Будь-яких посилань на статтю 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не містить.

Відхиляючи доводи позивача про необхідність підтвердження юридичного факту відмови здійснити щеплення, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

За змістом частини першої статті 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» для застосування методів діагностики, профілактики та лікування від пацієнта необхідна інформована згода.

Відповідно до частини другої цієї статті згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об`єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов`язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків (частина 3 статті 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я»).

З аналізу вказаних правових норм вбачається, що лікар має право взяти від пацієнта відповідне письмове підтвердження або скласти у присутності свідків акт, у разі відмови пацієнта дати таке письмове підтвердження, лише у випадках, якщо відсутність згоди пацієнта на медичне втручання, яким є і щеплення, може призвести до тяжких для пацієнта наслідків.

Таким чином, необхідність отримання лікарем такого письмового підтвердження або складення акту у разі його ненадання у випадках медичного втручання, пов`язане саме з наявністю загрози настання тяжких наслідків для пацієнта і не знаходиться в причинному зв`язку з підставами для відсторонення працівників від роботи, передбаченими частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236.

Крім того, такий акт складається лікарем у разі звернення до нього особи, а доказів того, що позивач звертався до лікаря з метою проведення обов`язкового профілактичого щеплення матеріали справи не містять.

Не є підставою для скасування оскаржуваного наказу твердження позивача про те, що усі лікарські засоби від коронавірусної хвороби COVID-19 знаходяться в стадії клінічного дослідження, тому вакцинація від COVID-19 є незаконним медичним експериментом на людях, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» для профілактичних щеплень застосовуються медичні імунобіологічні препарати вітчизняного та зарубіжного виробництва, зареєстровані в Україні в установленому законодавством порядку.

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про лікарські засоби» лікарські засоби допускаються до застосування в Україні після їх державної реєстрації, крім випадків, передбачених цим Законом.

Пунктами 1, 2 частини першої статті 9-2 вищевказаного Закону визначено, що у зв`язку із поширенням пандемії коронавірусної хвороби (COVID-19) для забезпечення можливості екстреного медичного застосування окремих лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів на час дії надзвичайної ситуації та/або карантину у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, такий лікарський засіб, вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) може підлягати прискореній державній реєстрації у разі прийняття центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, рішення про державну реєстрацію лікарського засобу, вакцини або іншого медичного імунобіологічного препарату для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) з метою екстреного медичного застосування з урахуванням певних зобов`язань у разі, якщо заявник може довести, що у нього відсутні можливості для надання повних даних про ефективність та безпеку лікарського засобу, вакцини або іншого медичного імунобіологічного препарату для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) за нормальних умов застосування з об`єктивних причин та якщо: наявні дані про успішне проведення доклінічних випробувань/досліджень, окремих фаз клінічних випробувань/досліджень та отримані результати містять в сукупності науково обґрунтовані докази, у тому числі дані адекватних та добре контрольованих досліджень, які дають змогу вважати, що лікарські засоби, вакцини або інші медичні імунобіологічні препарати можуть бути ефективними для екстреного медичного застосування на час дії надзвичайної ситуації та/або карантину ( п.1); вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат для специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) має дозвіл на екстрене застосування, наданий компетентним органом Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Швейцарської Конфедерації, Японії, Австралії, Канади, Ізраїлю, Китайської Народної Республіки або за централізованою процедурою компетентним органом Європейського Союзу відповідно до національного законодавства країни надання дозволу чи Європейського Союзу, або вакцина, або інший медичний імунобіологічний препарат перекваліфікований Всесвітньою організацією охорони здоров`я( п.2).

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 №1446, чинної на час розгляду справи в суді, затверджено Порядок державної реєстрації лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для лікування та/або специфічної профілактики гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під зобов`язання для екстреного медичного застосування, яким передбачено реєстрацію вакцин для профілактики COVID-19 під зобов`язання для екстреного медичного застосування. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2021 р. № 95, чинної на час винесення оскаржуваного наказу про відсторонення від роботи позивача, було затверджено Порядок державної реєстрації вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для специфічної профілактики гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під зобов`язання для екстреного медичного застосування, яким було також передбачено реєстрацію вакцин для профілактики COVID-19 під зобов`язання для екстреного медичного застосування.

Таким чином, державою забезпечена можливість здійснення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 зареєстрованими в Україні вакцинами, які пройшли клінічні дослідження. Вакцинація проводиться медичними працівниками тільки при відсутності протипоказань, які попередньо перевіряються відповідно до звичайного протоколу, відповідні медичні працівники зобов`язані повідомляти про будь-які підозри на серйозні або несподівані побічні ефекти. Відповідно, безпека використовуваних вакцин знаходиться під постійним контролем компетентних органів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач послався також на ті обставини, що вакцинація від COVID-19 є добровільною, відсторонення його від роботи без збереження заробітної плати порушує його право на працю та є проявом дискримінації.

Аналізуючи вказані доводи позивача, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України і міжнародних правових актів (абзаци перший і п`ятий підпункту 2.2 пункту 2, абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_4 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019, справа № 3-425/2018 (6960/18).

Статтями 3, 27, 49 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань. Кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Відповідно до ст.64 Коституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Обов`язкова вакцинація працівників ДСП ЧАЕС не є абсолютною, оскільки обов`язковому щепленню від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS - CoV-2, підлягають працівники у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, а тому примусова вакцинація державою не допускається. В законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. А саме, навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати таких працівників без виплати заробітної плати.

Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано статтею 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Проте, такі втручання цілком припустимі.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 15 березня 2012 року, заява № 24429/03 у справі «Соломахін проти України» сформував правовий висновок, що обов`язкове щеплення, як примусовий медичний захід, є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на повагу до приватного життя особи, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканість особи. Порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров`я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.

Для визначення законності таких втручань Європейський суд вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення статті 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті, тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».

Європейський суд з прав людини в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) зазначає: «Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням).»

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Окрім того, в зазначеному рішенні ЄСПЛ вказано «Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».

«Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Суд вважає, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим.

Отже, держава, встановивши відсторонення працівників підприємства ДСП ЧАЕС від виконання обов`язків, які не мали профілактичного щеплення, реалізувала свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх працівників підприємства, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави.

Згідно із статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на працю. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником вказаного підприємства протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та здоров`я, що гарантоване статтями 3, 27, 49 Конституції України.

Таким чином, обов`язкова вакцинація для позивача з подальшим його відстороненням від роботи через відсутність щеплення від COVID-19 або абсолютних протипоказань до такої вакцинації ґрунтувалася на законі, мала законну, об`єктивно обґрунтовану мету, була пропорційним для досягнення такої мети, та була цілком необхідним у демократичному суспільстві, тому не є проявом дискримінації у розумінні пункту два частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Можливість продовження роботи на ДСП ЧАЕС лише за умови проходження вакцинації від COVID-19 не може вважатися дискримінацією по відношенню до працівників за критерієм наявності або відсутності вакцинації. Вимога проходження вакцинації фактично є лише однією з вимог для зайняття тієї чи іншої посади поряд з іншими вимогами, до яких також відносяться, в залежності від виду посади, наявність профільної освіти, стажу роботи, проходження медичного огляду, досягнення певного віку тощо.

Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак, це було прямим наслідком рішення позивача.

Інші доводи позивача висновків суду не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (VandeHurk v. theNetherlands, 19 April 1994, §61), проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що головні проблеми, порушені у даній справі, були вивчені (Boldea v. Romania, 15 February 2007§30). Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, судом не встановлено підстав для визнання незаконним та скасування наказу ДСП ЧАЕС № 203-к від 06.12.2021 «Про відсторонення від роботи» за підписом т.в.о. генерального директора ДСП ЧАЕС Сейди В.О. та начальника цеху ОСОБА_5, яким позивача відсторонено від роботи. З урахуванням відсутності підстав для визнання незаконним та скасування оскаржуваного наказу, яким позивача відсторонено від роботи, то позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час відсторонення також не підлягають задоволенню, оскільки на час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухилення від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, тому на час відсторонення позивачу заробітна плата не виплачувалася.

За таких обставин, суд погоджується з доводами представника відповідача, наведеними у відзиві на позовну заяву, про безпідставність позову, і вважає необхідним відмовити у його задоволенні.

Окремо, слід звернути увагу, що наказом Міністерства охорони здоров`я України № 380 від 25 лютого 2022 року, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928( із змінами, внесеними згідно із наказом МОЗ № 2393 від 01.11.2021), до завершення воєнного стану в Україні. Враховуючи те, що вищезгаданий наказ Міністерства охорони здоров`я України слугував підставою для видання наказу про відсторонення від роботи позивача, то питання щодо допуску відстороненого від роботи позивача до завершення воєнного стану в Україні було вирішено роботодавцем відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України № 380 від 25 лютого 2022 року шляхом видання 28.02.2022 наказу № 226, яким зупинено дію наказу ДСП ЧАЕС від 19.11.2021 № 1455 «Про вжиття заходів щодо обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID -19 та відсторонення від роботи» до завершення воєнного стану в Україні, що жодним чином не впливає на законність прийнятого відповідачем наказу про відсторонення позивача від роботи.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як розподілити судові витрати між сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

За змістом частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що підстави для задоволення позову відсутні, то судові витрати, пов`язані з оплатою судового збору, не підлягають стягненню з відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 258, 263-265 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду. Апеляційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 , адреса фактичного місця проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідач - Державне спеціалізоване підприємство «Чорнобильська АЕС», код ЄДРПОУ 14310862, місцезнаходження: Київська область, Вишгородський район, м. Славутич, вул. 77-ї Гвардійської дивізії, 7/1.

Повне рішення суду складено 30 травня 2022 року.

Суддя Н. Ф. Теремецька