Решение № 103974479, 15.04.2022, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/352/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2022 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скупінської О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 04.12.2020

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 , в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить суд:

1. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 04.12.2020 №448-20, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2. Зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 та неповнолітніх дітей позивача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.03.2021 відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 04.12.2020.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07.06.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2021 року без змін.

Постановою Верховного Суду від 23.12.2021 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.

При цьому Верховний Суд зазначив, що суди не перевірили, чи була проведена відповідачем оцінка доводів позивачки в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, у зв`язку з наявністю військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини. Суди лише зазначили, що не має підстав, однак не аргументували чому.

У рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій немає посилань на зібрану та проаналізовану відповідачами або самостійно використану інформацію по країні походження позивачки (Афганістан), яка б дозволяла стверджувати про відсутність умов, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

За наведених обставин не можна визнати законним і обґрунтованим рішення судів першої та апеляційної інстанцій з висновком про правомірність оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій не встановили усіх обставин справи та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивачки, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивачки підстав для покладення на ДМС обов`язку визнати його особою, яка потребує додаткового захисту.

Супровідним листом від 06.01.2022 Верховним Судом справу №420/352/21 направлено до Одеського окружного адміністративного суду.

17.01.2022 за вх.№3086/22 вказана адміністративна справа №420/352/21 надійшла до Одеського окружного адміністративного суду та згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями передана на розгляд головуючому судді Скупінській О.В.

Ухвалою суду від 24 січня 2022 року прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито провадження у адміністративній справі та ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Матеріали справи містять відзив ДМС України на позовну заяву ОСОБА_1 у якому відповідач вказав, що не погоджується із позовними вимогами позивача та просить суд відмовити у їх задоволенні. Відповідач зазначає, що 05.10.2017 позивач разом із своїми родичами легально вибула з Афганістану до рф авіарейсом Кабул (Афганістан) Дубаї (ОАЕ) Азербайджан (Баку) - Москва (рф) на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 та візи. На території рф позивач перебувала протягом двох років, однак за міжнародним захистом не звернулась через бажання потрапити до України.

Разом з тим, відповідач вказав, що отримана від особи інформація не може бути розглянута в якості доказів існування загрози її життю в Афганістані. Шукач захисту не змогла пояснити яка саме небезпека може очікувати її у випадку повернення на Батьківщину.

Таким чином, як вказав відповідач, проведеним аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Афганістану з позиції визнання біженцем в Україні. Ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Вказує, що позивач кордон України перетинула 25.11.2019, проте із заявою звернулась лише 12.12.2019, що свідчить лише про бажання особи легалізації власного перебування.

Вважаючи спірне рішення правомірним, відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Розглянувши подані сторонами заяви по суті справи і докази на їх обґрунтування, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, судом встановлено таке.

Відповідно до анкети особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.160-167) ОСОБА_1 , країна постійного проживання Афганістан, громадянка Афганістану, за національністю афганка, віросповідання мусульманин-суніт, одружена, має сина (на момент звернення із заявою за захистом), рідна мова дарі, не працювала в Афганістані. В Україні не працює.

05.10.2017 покинула територію Афганістану до рф. До України прибула 25.11.2019 поза пунктами пропуску, таємно, без документів.

12.12.2019 ОСОБА_1 звернулася до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Щодо причин виїзду з країни постійного проживання позивач зазначала, що її сім`я вирішила покинути територію Афганістану через те, що на Батьківщині небезпечно проживати. Зазначала, що не може проживати спокійно та те, що в Афганістані немає майбутнього для будь-якої людини.

Окрім того, під час анкетування позивач вказала, що вона не перебувала в політичних, військових або громадських організаціях; не була причетною до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами; до неї не застосовувались адміністративні заходи (арешт, затримання); не притягалася до кримінальної відповідальності; не проходила строкову військову службу.

На підставі висновку щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.12.2019 (т.1 а.с.184-185), Головним управлінням ДМС в Одеській області прийнято наказ №249 від 27.12.2019 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (т.1 а.с.186), яким наказано здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Афганістану ОСОБА_1 , яка діє також в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2

Відповідачем були проведені співбесіди з позивачем, що підтверджується відповідними протоколами (т.1 а.с.170-178, т.1 а.с.192-195), в ході якої Азізі ОСОБА_4 повідомила, зокрема, про небажання повертатись до Афганістану через неспокійну ситуацію на Батьківщині.

27 жовтня 2020 року Головним управлінням ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.68-80).

У зазначеному висновку вказано, що існування загрози життю шукача захисту вважається недоведеним та не приймається територіальним підрозділом ДМС.

Елемент неможливості повернення заявника до країни громадянської належності не приймається територіальним підрозділом ДМС. Шукач захисту не змогла пояснити яка саме небезпека може очікувати її у випадку повернення на Батьківщину.

Клопотання особи не містить умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Клопотання особи не містить умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

З урахуванням відсутності доведених фактів переслідувань або проявів дискримінації особи в країні громадянської належності особи, додатковий аналіз альтернативи внутрішнього переміщення проводити не передбачається можливим. Разом з тим, за матеріалами особової справи відсутні обставини, які б заважали добровільному поверненню шукача захисту до регіону попереднього постійного проживання або інших районів країни.

В контексті вказаного клопотання, з урахуванням наявних відомостей неможливо об`єктивно стверджувати, що шукач захисту перебував у третіх безпечних країнах відповідно до визначення таких країн діючим законодавством України.

У висновку викладений загальний висновок по справі, а саме, що аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Враховуючи вищезазначене, Головне управління ДМС в Одеській області вважало за доцільне рекомендувати ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Афганістану на установчі дані Азізі ОСОБА_4 як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні.

04 грудня 2020 року Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №448-20 (т.1 а.с.67), згідно з яким, відповідно до статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатми розгляду особової справи №2019OD0269 громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області, встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частин першої статті 1 Закону, відсутні та прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянку Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 . Разом з нею відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітній дитині ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ..

Головне управління ДМС в Одеській області склало повідомлення ОСОБА_1 від 23.12.2020 №276 (т.1 а.с.63) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого позивача повідомлено, що йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у зв`язку з наступним:

-подана Вами історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту;

-отримана від Вас інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.

Вважаючи рішення ДМС України від 04.12.2020 №448-20 протиправним, ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою.

Вирішуючи спір, що виник між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Суд зазначає, що під час з`ясування офіційних обставин справи позивачем не доведено, а судом не встановлено доказів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження заявника.

При цьому, під час вирішення вказаної справи суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця, а ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації: із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Згідно положень статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Як вбачається з особової справи позивача, причиною її виїзду з країни громадянської належності та звернення за захистом України слугувало, зокрема, побоювання за своє життя через постійні вибухи та теракти.

Відповідно до ч.3 ст.78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню.

Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України.

Право на життя і заборона катувань також закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Згідно зі статтею 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до актуальної інформації по країні походження позивача, після виводу міжнародних військ з Афганістану ситуація з безпекою та дотриманням прав людини стрімко погіршилася на значній частині території країни. Угруповання «Талібан» швидко захоплювало один район за іншим, а в серпні 2021 року протягом 10 днів таліби захопили 26 із 34 адміністративних центрів провінцій Афганістану і врешті решт взяли під контроль президентський палац у Кабулі.

Оскільки ситуація в Афганістані залишається нестабільною та невизначеною, УВКБ ООН закликає всі країни дозволити особам, які покидають Афганістан, в`їхати на їхні території та забезпечити дотримання принципу недопущення висилки в усіх випадках. УВКБ ООН зазначає, відносно осіб, чиї заяви були відхилені до останніх подій в Афганістані, поточна ситуація в цій країні може зумовлювати факт зміни обставин, який необхідно враховувати в разі подачі нової заяви про надання притулку.

З огляду на те, що ситуація в Афганістані є нестабільною і найближчим часом може залишатися невизначеною, а також з урахуванням гуманітарної кризи, що розгортається в цій країні, УВКБ ООН закликає держави призупинити примусове повернення громадян Афганістану та осіб, які раніше постійно проживали в цій країні, включаючи тих, чиї заяви про надання притулку було відхилено.

При цьому, слід зауважити, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року №3.

Правовий висновок також змісту щодо шукачів притулку з Сирії наданий Верховним Судом у поставах від 26 травня 2020 року у справі №815/7109/16, від 23 лютого 2021 року у справі №815/3558/17.

Відтак суд критично оцінює позицію відповідача у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно того, що внутрішній конфлікт в країні походження позивача не розглядається в якості основної причини звернення за захистом.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що на теперішній час в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування та ненадання документального доказу усних тверджень чи спірність щодо автентичності наданих доказів в підтвердження обґрунтування заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

У зв`язку з викладеним, суд прийшов до висновку, що рішення Державної міграційної служби України 04 грудня 2020 року №448-20, яким ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині - ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправними та підлягають скасуванню.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.

Враховуючи те, що повноваження прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належить до виключної компетенції відповідача, тому адміністративний суд позбавлений можливості підміняти інших суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи наведені приписи чинного законодавства та з урахуванням того, що оскаржуване рішення від 04.12.2020 прийнято без врахування кризової ситуації в Афганістані, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача в частині зобов`язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягають частковому задоволенню шляхом зобов`язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, суд звертає увагу, що Державна міграційна служба України не розглядала питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно неповнолітньої дитини позивача - ОСОБА_3 в інтересах якої ОСОБА_1 звернулась до суду.

За таких обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог позивачів.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 р.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст.139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295,382 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 , в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 04.12.2020 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 04 грудня 2020 року №448-20, яким ОСОБА_1 та ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання до П`ятого апеляційного адміністративного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивачі:

- ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 );

- ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 );

- ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач: Державна міграційна служба України (вул.Володимирська, 9, м.Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470).

Суддя Олена СКУПІНСЬКА