Решение № 103749539, 15.02.2022, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2022 року Справа № 160/11978/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Ніколайчук С.В., розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Дніпровського апеляційного суду (49000, м. Дніпро, вул. Харківська, 13, код ЄДРПОУ 42270629), Державної судової адміністрації України (01601, м. Київ, вул.Липітська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795), третя особа - головне управління державної казначейської служби України в Дніпропетровській області (49000, м. Дніпро, вул. Челюскіна, 1, код ЄДРПОУ 37988155) про визнання дій протиправними та зобов`язати вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Дніпровського апеляційного суду, Державної судової адміністрації України, третя особа: головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, в якому, з урахуванням уточнень, просить суд:

- визнати протиправними дії Дніпровського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження нарахування у сумі 459 079,61 грн.;

- зобов`язати Дніпровський апеляційний суд провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, без обмежень з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року;

- визнати протиправними дії Державної судової адміністрації України щодо обмеження фінансового забезпечення Дніпровського апеляційного суду у виплаті судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у розмірі 459 079,61 грн.;

- зобов`язати Державну судову адміністрацію України забезпечити фінансування Дніпровського апеляційного суду для виплати суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, без обмежень з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.

12 січня 2022 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду на підставі постанови Верховного Суду від 21.12.2021 року, справа № 160/11978/20, адміністративне провадження № К/9901/16503/21 на новий розгляд надійшли матеріали адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Дніпровського апеляційного суду, Державної судової адміністрації України, третя особа - Головне управління державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов`язати вчинити певні дії.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.01.2022 року адміністративну справу № 160/11978/20 розподілено судді Ніколайчук С.В.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 січня 2022 року справу № 160/11970/20 відкрито провадження за правилами загального позовного провадження суддею Ніколайчук С.В. одноособово, підготовче засідання призначено на 01 лютого 2022 року о 11:00.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2022 року закрито підготовче провадження в адміністративній справі № 160/11978/20 та розпочати розгляд справи по суті, призначено розгляд справи по суті у судовому засіданні на 15 лютого 2022 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач працює на посаді судді Дніпровського апеляційного суду, однак, суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року йому нараховано та виплачено на підставі ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», а не ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до зменшення її розміру і, відповідно, порушення його прав та гарантій.

У встановлений судом строк Дніпровський апеляційний суд, заперечуючи проти позову, надав відзив на позов, останній не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020», оскільки, функції фінансового забезпечення діяльності органів судової влади, у тому числі, апеляційних судів, здійснює Державна судова адміністрація України, яка і є головним розпорядником цих коштів.

Крім того, відповідач-1 зазначає, що відповідно до пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ. Частиною другою статті 152 Конституції України, частиною першою статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України", передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Однак, Конституційний Суд України у рішенні від 28.08.2020 року № 10-р/2020 не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення аніж наступний: положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року№ 553-ІХ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, (пункт 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020). При цьому, за змістом статті 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення. Отже, дія частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" втратила чинність відповідно 28.08.2020 року, у зв`язку з чим у період з 18.04.2020 року до 28.08.2020 року положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ) були чинними і на підставі них судом здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. За таких обставин, рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 на спірні правовідносини з 18.04.2020 року до 28.08.2020 року не може вплинути, оскільки, правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення.

У задоволенні адміністративного позову просить відмовити.

15 лютого 2022 року від Державної судової адміністрації України надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній зазначено, що Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Згідно з частинами першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено Законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються Законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України.

Таким чином, ДСА України є головним розпорядником коштів Державного бюджету України щодо Дніпропетровського апеляційного суду, відповідно Дніпропетровський апеляційний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.

Оскільки, Позивач є суддею Дніпровського апеляційного суду та перебуває із зазначеним судом у трудових відносинах, саме зазначений суд, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, нараховує та виплачує позивачу суддівську винагороду.

Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року №10-р/2020 на спірні правовідносини з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року не може вплинути, оскільки правовідносини і даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення. У задоволенні адміністративного позову просить відмовити.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не скористалася правом щодо надання суду письмових пояснень.

Позивач, повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, не з`явився, заявивши клопотання про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача-1, повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, не з`явився, заявивши клопотання про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача-2, повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, не з`явився, заявивши клопотання про розгляд справи без його участі.

Представник третьої особи, повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, не з`явився, про причини неприбуття суд не повідомив.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Частиною 9 статті 205 якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З урахуванням наведеного, суд вирішив розглядати справу у письмовому провадженні.

Суд, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.

ОСОБА_1 працює на посаді судді Дніпровського апеляційного суду на підставі указу Президента України «Про переведення суддів» № 297/2018 від 28.09.2018 року.

Наказом в.о.голови Дніпровського апеляційного суду № 05-к від 01 жовтня 2018 року ОСОБА_1 зараховано до складу Дніпровського апеляційного суду та встановлено виплачувати щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 60% від посадового окладу.

Наказом голови Дніпровського апеляційного суду № 39 від 24 квітня 2020 року, зокрема, ОСОБА_1 з 18 квітня 2020 року та на період до завершення місяця, у якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Мінінстрів України з метою запобігання поширенню на території України госрої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, нарахування суддівської винагороди було здійснено у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року.

Так, згідно з довідкою Дніпровського апеляційного суду № 04.2/141/20-с від 28.09.2020 року, судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року нараховано та виплачено суддівську винагороду, а також застосовано обмеження суддівської винагороди 10-ма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, наступним чином:

- за квітень 2020 року нараховано 201792,00 грн. та виплачено 142911,24 грн., при цьому, сума обмеження суддівської винагороди складає 58880,76 грн.;

- за травень 2020 року нараховано 327911,99 грн. та виплачено 287237,79 грн., при цьому, сума обмеження суддівської винагороди складає 40674,20 грн.;

- за червень 2020 року нараховано 201792,00 грн. та виплачено 47230,00 грн., при цьому, сума обмеження суддівської винагороди складає 154562,00 грн.;

- за липень 2020 року нараховано 201792,00 грн. та виплачено 74110,35 грн., при цьому, сума обмеження суддівської винагороди складає 127681,65 грн.;

- за серпень 2020 року нараховано 201792,00 грн. та виплачено 124511,00 грн., при цьому, сума обмеження суддівської винагороди складає 77281,00 грн.

Таким чином, всього було нараховано 1 135 079,99 грн. та виплачено 676 000,38 грн., водночас, загальна сума обмеження суддівської винагороди 10-ма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, складає 459079,61 грн.

Не погоджуючись з обмеженням у виплаті суддівської винагороди 10-ма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідачів, викладеним в відзивах на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.

Правовідносини сторін, що виникають у сфері визначення організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечення права кожного на справедливий суд регулюється нормами Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» тощо.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечення права кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII від 02.06.2016 року (далі - Закон №1402-VIII, в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частин 1-3 статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема, судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Згідно з частиною 4 статті 135 Закону №1402-VIII, до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

Відповідно до частин 5-7 статті 135 Закону №1402-VIII, суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Частиною 9 статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Згідно з частиною 4 статті 148 Закону №1402-VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Отже, з огляду на приписи частини 2 статті 130 Конституції України та частини 1 статті 135 Закону №1402-VIII, розмір суддівської винагороди, зокрема, і граничний розмір останньої, можуть визначатись виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Водночас, 12 березня 2020 року набрала чинності Постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України встановлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

Окрім цього, 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 553-ІХ від 13.04.2020 (далі - Закон №553-ІХ в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 294-ІХ доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

У зв`язку з чим, як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, починаючи з 18 квітня 2020 року розмір суддівської винагороди позивача було обмежено 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року.

Водночас, відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Суд зазначає, що норми Конституції України є нормами прямої дії. При цьому, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується статтями 8 та 55,124 Конституції України.

Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України (стаття 126 Конституції України).

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

11 березня 2020 року Конституційним Судом України було розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII, «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193-IX, «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року №1798-VIII.

У пункті 4.1. цього рішення зазначено, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України:

- від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002,

- від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005,

- від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008,

- від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року №11-р/2018,

- від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.

У вказаному рішення зазначено, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).

Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Європейська Комісія за демократію через право (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року №969/2019 (далі по тексту - Висновок).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).

Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

Крім того, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України та вказував, що зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України.

У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, зокрема, передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин. (абзаци третій-сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.(абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об`єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008); словосполучення «держава прагне», на думку Конституційного Суду України, означає намагання i обов`язок держави спрямовувати свою діяльність на виконання певного, визначеного Конституцією України завдання.

Аналіз термінів баланс, збалансувати, бюджет збалансований свідчить, що збалансованість бюджету (держави, регіону) передбачає рівномірне (паритетне) співвідношення між його видатковою і доходною частинами, дотримання відповідності видатків доходам, проте не виключає при цьому можливості прийняття бюджету з перевищенням видатків над доходами i навпаки (з дефіцитом або профіцитом). У той же час правова природа бюджету не може обмежуватися лише фінансово-економічною складовою. Бюджет це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходів та видатків на загальносуспільні потреби), створює належні умови для реалізації законів України, інших нормативно-правових актів, ухвалених до його прийняття, які передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами i територіальними громадами. Саме у виконанні цих зобов`язань утверджується сутність держави як соціальної i правової (абзаци другий, третій підпункту 3.2, абзац другий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 27 листопада 2008 року №26-рп/2008).

Наведене в сукупності свідчить, що норми Закону №553-ІХ щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не відповідають нормам Конституції України, а тому не можуть бути застосовані до визначення розміру виплати суддівської винагороди.

До аналогічних правових висновків дійшов також і Верховний Суд. У постанові від 03.03.2021 (справа №340/1916/20) Верховний Суд зазначив, що Закон № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ) не є законом про судоустрій; ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому такий закон не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Закону № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону №1402-VIII.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі по тексту - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Згідно частини 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, вказані вище норми гарантують захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення ЕСПЛ у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення ЄСПЛ у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (п. 55 рішення Суду у справі Kopp проти Швейцарії від 25.03.1998 р. (Reports of Judgments and Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (п. 39 рішення Суду у справі C.G. and Others проти Болгарії від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)).

Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (п. 46 рішення Суду у справі P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі Олександр Волков проти України (заява № 21722/11).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі Скордіно проти Італії(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Щокін проти України (заяви №№23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).

Наведене в сукупності свідчить про те, що норми Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині з`ясування можливості їх застосування до спірних відносин не відповідають неодноразово описаному ЄСПЛ принципу якості закону.

При цьому, суд зауважує, що Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, як і будь-яким іншим чинним нормативно-правовим актом, не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені:

-частиною 2 статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII, яка визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами;

-статтею 130 Конституції України, якою передбачено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Вказані норми є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися.

Відтак, на переконання суду, що положення Закону України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ є такими, що не відповідають принципам якості та правової визначеності закону в частині застосування до спірних правовідносин та визначення розміру суддівської винагороди позивача, що, в свою чергу, свідчить про те, що вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов`язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України.

Право на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов`язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету, а обмеження такого права є порушенням вимог статті 19, 130 Конституції України, статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII та статті 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

Більш того, слід зазначити, що рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року N 294-IX зі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України» Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-IX.

Зокрема, у вказаному рішенні зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону №294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007).

Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27 лютого 2020 року №3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

В рішенні Конституційного суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 також констатовано, що Конституційний Суд України зазначав, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п`ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року N 1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону №294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права. Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону №294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.

Також, в зазначеному рішенні вказано, що Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130).

Відтак, невідповідність Конституції України вказаних вище норм Закону вже визнано Конституційним Судом України.

Щодо доводів відповідачів про те, що рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року (№ 10-р/2020) не може вплинути на спірні правовідносини, оскільки правовідносини у цій справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення, суд зазначає таке.

У рішенні від 28 серпня 2020 року (№10-р/2020) Конституційний Суд України вирішив, що суми невиплаченої суддівської винагороди внаслідок дії обмеження мають бути компенсовані відповідними виплатами.

Відповідно до наведеного, правовий висновок Конституційного Суду України по суті визначає порядок застосування (виконання) його рішення та правовий шлях (спосіб) захисту прав судді в контексті спірних відносин.

Згідно із статтею 152-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Сума обмеження суддівської винагороди за спірний період підтверджується наявною в справі довідкою № 04.2/141/20-С від 28.09.2020 року та не заперечується Дніпровським апеляційним судом.

Між тим, враховуючи висновки суду касаційної інстанції, який направив дану справу на новий розгляд, судом було витребувано у відповідача 1 докази (кошторис Дніпропетровського апеляційного суду на 2020р., додаток №7), з яких вбачається, що Дніпровським апеляційним судом здійснено нарахування та виплата суддіської винагороди позивача за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року виключно в межах асигнувань, здійснених Державною судовою адмінстрацією України, що виключає протиправність дій Дніпровського апеляційного суду, тому позовні вимоги в частині визнання протиправними дій Дніпровського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження нарахування у сумі 459 079,61 грн не підлягають задоволенню.

Отже, невиплачена суддівська винагорода позивача внаслідок дії обмеження має бути компенсована Державною судовою адміністрацією України відповідними виплатами, у зв`язку з чим, суд робить висновок, що дії Державної судової адміністрації України, які полягають у зменшенні нарахування і виплати суддівської винагороди позивача за період з 18 квітня 2020 року включно по 28 серпня 2020 року, із застосування обмеження, є протиправними.

Нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застування обмеження її розміру, суб`єкт владних повноважень діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді, а відтак порушене право позивача належить поновленню шляхом зобов`язання відповідачів провести нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу на підставі частини 2, 3, 5, 6 статті 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів за період з квітня 2020 року включно по серпень 2020 року, оскільки після винесення рішення Конституційним Судом України від 28.08.2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20) взагалі припинено спір щодо застосування Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 року № 553-IX, яким доповнено статтею 29.

З наданої довідки № 04.2/141/20-С від 28.09.2020 року вбачається, що сума недоотриманої позивачем суддівської винагороди за спірний період становить 459 079,61 грн.

Під час дослідження судом кошторису Дніпровського апеляційного суду на 2020 рік, судом встановлено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України (ч.ч. 1 та 2 ст. 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до ч. 3 ст. 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів) здійснює Державна судова адміністрація України.

Згідно зі ст. 149 вказаного Закону суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань.

Виплата суддівської винагороди позивачу у спірний період здійснювалася в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких щодо Дніпровського апеляційного суду є Державна судова адміністрація України.

Дніпровський апеляційний суд як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня здійснював свої повноваження в межах асигнувань, які Державна судова адміністрація України затвердила у його кошторисі на 2020 рік. Нарахування суддівської винагороди позивачу у спірний період проводилося відповідно до положень ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що підтверджено відповідною довідкою, а потім застосовувалися обмеження, встановлені Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX.

Недоотриманні суми суддівської винагороди в період дії закону, який в подальшому визнано неконституційним, для позивача є матеріальною шкодою у вигляді недоотриманих доходів, які повинні бути відшкодовані державою, та які особа вправі вимагати їй відшкодувати.

Отже, розпорядником коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів є Державна судова адміністрація України, тому саме вона як відповідач і розпорядник коштів вищого рівня, повинна забезпечити виплату позивачу нарахованої, але обмеженої у розмірі до виплати суддівської винагороди за спірний період.

Порушені права позивача підлягають відновленню шляхом визнання протиправними дій Державної судової адміністрації України щодо обмеження фінансового забезпечення Дніпровського апеляційного суду у виплаті судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, і, як наслідок, зобов`язати Дніпровський апеляційний суд провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, без обмежень з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.

Враховуючи наведене, суд вважає за необхідне також задоволити позовні вимоги в частині зобов`язання Державну судову адміністрацію України забезпечити фінансування Дніпровського апеляційного суду для виплати суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, без обмежень з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.

Згідно з частиною 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На підставі викладеного, суд робить висновок, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується.

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Ніколайчук С.В. перебувала у щорічній відпустці з 21.02.2022 року по 25.02.2022 року.

У зв`язку з введенням воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком на 30 діб указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» повний текст рішення суду складено 24.03.2022 року.

Керуючись ст. ст. 241-246, 250, 255, 263 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Дніпровського апеляційного суду (49000, м. Дніпро, вул. Харківська, 13, код ЄДРПОУ 42270629), Державної судової адміністрації України (01601, м. Київ, вул.Липітська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795), третя особа - головне управління державної казначейської служби України в Дніпропетровській області (49000, м. Дніпро, вул. Челюскіна, 1, код ЄДРПОУ 37988155) про визнання дій протиправними та зобов`язати вчинити певні дії - задоволити частково.

Визнати протиправними дії Державної судової адміністрації України щодо обмеження фінансового забезпечення Дніпровського апеляційного суду у виплаті судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у розмірі 459 079,61 грн.

Зобов`язати Дніпровський апеляційний суд провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, без обмежень з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.

Зобов`язати Державну судову адміністрацію України забезпечити фінансування Дніпровського апеляційного суду для виплати суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, без обмежень з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Питання щодо розподілу судових витрат не вирішується.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складено та підписано 24.03.2022 року через введення військового стану.

Суддя С.В. Ніколайчук