Решение № 103553074, 18.02.2022, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2022 року Справа № 160/21031/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

при секретарі судового засідання Тимченко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відповідача-1: Дніпровського апеляційного суду, до Відповідача-2: Державної судової адміністрації України, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

03.11.2021р. ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Відповідача-1: Дніпровського апеляційного суду, до Відповідача-2: Державної судової адміністрації України, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області та, з урахуванням виправленої позовної заяви від 16.11.2021р., просить:

- визнати протиправними дії Відповідача-1 щодо нарахування та виплати позивачеві судді Дніпровського апеляційного суду суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження нарахування у сумі 466 485,65 грн.;

- зобов`язати Відповідача-1 провести нарахування та виплату суддівської винагороди позивачеві - судді Дніпровського апеляційного суду на підставі частин 2,3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді апеляційного суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлена на 1 січня календарного року, з утриманням з цим сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року;

- визнати протиправними дії Відповідача-2 щодо обмеження фінансового забезпечення Дніпровського апеляційного суду у виплаті позивачеві судді Дніпровського апеляційного суду суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року в розмірі 466 485,65 грн.;

- зобов`язати Відповідача-2 забезпечити фінансування Дніпровського апеляційного суду для виплати суддівської винагороди позивачеві судді Дніпровського апеляційного суду на підставі частин 2,3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді апеляційного суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлена на 1 січня календарного року, з утриманням з цим сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 09.11.2004р. по теперішній час працює на посаді судді Дніпровського апеляційного суду та з 01.01.2020р. до 18.04.2020р. отримувала суддівську винагороду, виходячи з 50 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2020 року, доплати за вислугу років 50% від посадового окладу судді (а з 26.06.2020р. 60% згідно наказу №89/к від 02.06.2020р.) відповідно до вимог ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Проте, 18.04.2020р. набрав чинності Закон України №553-ІХ, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, якою було визначено, що до завершення карантину, обмежується розмір суддівської винагороди 10-ма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020 року, внаслідок чого з 18 квітня по 28 серпня 2020р. відповідач-1 нараховував та виплачував суддівську винагороду у значно меншому розмірі, ніж визначено Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: з обмеженням сумою 47230 грн., сума невиплаченого обмеження за наведений період склала 466 485,65 грн., що підтверджено відповідною довідкою суду від 01.11.2021р. за цей період, вказана сума обмеження позивачеві не виплачена. Позивач вважає такі дії відповідача-1 протиправними та такими, що суперечать ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», правовим позиціям Конституційного Суду України, які неодноразово та послідовно висловлювалися у його рішеннях з приводу того, що розмір суддівської винагороди не може зменшуватися або визначатися іншими законами, зокрема, і законом про Державний бюджет, так як є гарантіями незалежності суддів, невід`ємним елементом їх статусу, наведені норми Конституції та спеціального закону мають вищу юридичну силу, у вказані норми відповідні зміни не вносились, а тому підлягають обов`язковому виконанню. Також позивач посилається і на те, що норми Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди були визнані неконституційними згідно рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020, вказує, що наведене вище обмеження у виплаті їй суддівської винагороди є протиправними діями відповідача-1, які призвели до порушення її права на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому ч.2, 3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», тому вважає, що такі дії відповідача-1 слід визнати протиправними та, враховуючи, що саме відповідач-2 (ДСА України) є розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення апеляційних судів, який обмежив у спірний період виплату (фінансування) позивачці суддівської винагороди шляхом не виділення коштів у відповідному розмірі, у зв`язку із чим і просить визнати такі дії відповідача-2 протиправними та зобов`язати останнього забезпечити фінансування суду для виплати їй за спірний період суддівської винагороди у розмірі, встановленому вищенаведеним Законом про судоустрій та статус суддів (а.с.27-34).

26.11.2021р. від відповідача-1 (Дніпровського апеляційного суду) до суду надійшов відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні даного позову відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що позов є необґрунтованим, а відтак, не підлягає задоволенню з підстав того, що із набранням чинності Законом №553-УІІІ, який встановив обмеження у виплаті суддівської винагороди у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, відповідачем-1 здійснювалося нарахування та виплата суддівської винагороди у відповідності до норм діючого Закону, що узгоджується із нормами ч.1 ст.19 Конституції України, тому вважає, що позовні вимоги позивача щодо визнання протиправними дій відповідача-1 з приводу нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди за період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р. із застосуванням ст.29 Закону України «Про Державний Бюджет України на 2020 рік» у сумі 466 485,65 грн. мають бути залишені без задоволення, оскільки дефіцит коштів на виплату заробітної плати у Дніпровському апеляційному суді на 2020 рік становив 25 688 300 грн. Надалі, у зв`язку із визнанням неконституційними положень Закону №294-ІХ та Закону №553-ІХ з 28.08.2020р. згідно із рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020, тобто, з дня ухвалення рішення, відповідачем-1 було відновлено виплату суддівської винагороди позивачеві у повному обсязі у відповідності до вимог статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Також відповідач-1 посилається і на те, що вищенаведене рішення Конституційного Суду України не є підставою для перерахунку позивачеві суддівської винагороди за період дії обмеження з 18 квітня 2020р. по 27 серпня 2020р., оскільки зазначене рішення не поширюється на правовідносини у вказаний спірний період, тому вважає, що вимоги в частині перерахунку позивачеві суддівської винагороди мають бути залишені без задоволення, при цьому, відповідач-1 у цій частині позову зазначив, що аналогічної позиції дотримувався і Верховний Суд у своїх постановах від 25.07.2019р. у справі №804/3790/17, від 23.12.2019р. у справі №814/1274/17, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах іншими судами за приписами ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України(а.с.50-54).

18.01.2022р. від відповідача-2 (Державної судової адміністрації України), засобами поштового зв`язку на адресу суду надійшов відзив на позов, у якому відповідач-2 просив у задоволенні позову позивача відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України, бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, бюджетні призначення встановлюються Законом про Державний бюджет України згідно ст.23 Бюджетного кодексу України, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань згідно ч.1 ст.48 Бюджетного кодексу України. Щодо Закону №553-ІХ, відповідач вказує, що 18.04.2020р. набрав чинності Закон України №553-ІХ, яким було внесені зміни до ч.1 та ч.3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», якими на період дії карантину були установлені обмеження, у тому числі і суддівської винагороди максимальним розміром 47230 грн., у зв`язку із чим виникла неузгодженість між чинними нормативно-правовими актами, а тому вважає, що відповідач-1 як розпорядник коштів нижчого рівня не мало правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених наведеними вище змінами до закону у редакції Закону №553-ІХ. Щодо висновків Конституційного Суду України, викладених у його рішенні від 28.08.2020р. №10-р/2020, то відповідач-2 зазначає, що вказане рішення не може вплинути на правовідносини у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р., оскільки не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, які виникли до його прийняття, у зв`язку із чим вважає, що висновки вказаного рішення не можуть бути підставами для задоволення позовних вимог позивача щодо нарахування та виплати суддівської винагороди відповідно до ст.135 Закону №1402 з 18.04.2020р. по 27.08.2020р., що підтверджено і правовою позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 25.07.2019р. у справі №804/3790/17, від 23.12.2019р. у справі №814/1274/17. При цьому, відповідач-2 у відзиві зазначає, що кошторисні призначення за кодом економічної класифікації видатків - КЕКВ 2111 «Заробітна плата» станом на 31.12.2020р. становили 109 708,1 тис. грн., зміни до кошторису стосовно зменшення бюджетних асигнувань за вказаним КЕКВ ДСА України у 2020 році не вносились, тобто, були відкриті у повному обсязі, тому вважає, що відповідач-2 жодними своїми діями чи бездіяльністю не здійснювали заходів, спрямованих на порушення прав та законних інтересів позивача, що також узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у його постанові від 29.09.2021р. у справі №160/15370/20. (69-72).

Третьою особою (Головним управлінням Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області), незважаючи на отримання повістки та копії позову з додатками ще 23.11.2021р., що підтверджується змістом електронного повідомлення наявного у справі (а.с.48), електронним повідомленням від 21.01.2022р. (а.с.86), довідкою секретаря судового засідання від 24.01.2022р. складеною у порядку ч.3 ст.129 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.88) та поштовим повідомленням про отримання повістки в судове засідання на 18.02.2022р. 31.01.2022р. (а.с.92), станом на 18.02.2022р. третьою особою письмових пояснень по суті позову на вимогу суду у порядку, встановленому ст.ст.165,176 Кодексу адміністративного судочинства України, на адресу суду направлено не було.

Ухвалою суду від 23.11.2021р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначене на 17.12.2021р., що підтверджується змістом наведеної ухвали (а.с.40-41).

У подальшому, ухвалою суду від 21.01.2022р. було проведене підготовче засідання за наслідками якого було закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду на 18.02.2022р. на підставі ст.ст.180-183 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.82).

Позивач в судове засідання 18.02.2022р. не з`явився, про час і місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 21.01.2022р., 24.01.2022р., що підтверджується змістом електронного повідомлення та довідкою секретаря судового засідання, складеною у відповідності до вимог ч.3 ст.129 Кодексу адміністративного судочинства України наявних в матеріалах справи (а.с.86,88).

12.01.2022р. позивачем була подана до канцелярії суду заява про розгляд даної справи без участі позивача, у якій позивач просила суд розглянути дану справу за її відсутності(а.с.68).

Відповідач-1 (Дніпровський апеляційний суд) в судове засідання не з`явився, про час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 21.01.2022р. та 24.01.2022р.(а.с.86,88), у відзиві на позов просив розгляд даної справи проводити за відсутності представника відповідача-1 (а.с.54).

Відповідач-2 (ДСА України) в судове засідання свого представника не направив, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 21.01.2022р.та 24.01.2022р., що підтверджується змістом електронного повідомлення та довідкою секретаря судового засідання, складеною у відповідності до вимог ч.3 ст.129 Кодексу адміністративного судочинства України наявних в матеріалах справи, у відзиві на позов останній просив розглянути дану справу без участі ДСА України за наявними у справі матеріалами (а.с. 72, 86,88,).

Третя особа в судове засідання свого представника не направила, про причини не повідомила, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлена належним чином 21.01.2022р. та 24.01.2022р. засобами електронного зв`язку, що підтверджується доказами, наявними у справі (а.с.86,88).

За приписами ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили усі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

У відповідності до вимог п.1 ч.3 ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки за умови, якщо такий учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.

За приписами ч.9 ст.205 наведеного Кодексу, встановлено, у разі, якщо немає перешкод для розгляду справ у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні.

Враховуючи наведене, належне повідомлення позивача, відповідачів-1,2 та третьої особи про дату, час та місце судового розгляду справи, неявку всіх учасників справи у судове засідання 18.02.2022р., подані позивачем та відповідачами-1,2 клопотання про розгляд справи без їх участі, не повідомлення третьою особою суд про причини неявки його представника, строки вирішення спору, встановлені ст.193 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе задовольнити заяву позивача та відповідачів-1,2 про розгляд даної справи без участі їх представників та розглянути дану справу за відсутності представників позивача, відповідачів-1,2 та третьої особи за наявними у матеріалах справи доказами.

Згідно до ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у том числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи копій документів судом були встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянка України ОСОБА_1 з 09.11.2004р. по теперішній час працює на посаді судді Дніпровського апеляційного суду у відповідності до постанови Верховної Ради України №2107-ІУ від 21.10.2004р., Указу Президента України №297/2018 від 28.09.2018р., наказів від 09.11.2004р. №100, від 01.10.2018р. №17/к, що підтверджується змістом наявних в матеріалах справи наведених постанови Верховної Ради України, Указу та копіями наказів відповідного суду(а.с.15-18).

Також, у відповідності до змісту наказу Дніпровського апеляційного суду №17/к від 01.10.2018р. позивачці була встановлена щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 50 відсотків посадового окладу з 02.10.2018р. (а.с.18).

А з 26.06.2020р. позивачці була встановлена щомісячна доплата за вислугу років 60% посадового окладу судді (більше 25 років), що підтверджується змістом копії наказу Дніпровського апеляційного суду від 02.06.2020р. за №89/к (а.с.19).

Так, у період з 01.01.2020р. по 17.04.2020р. включно позивачеві була нарахована та виплачена суддівська винагорода із розрахунку 50 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2020 року та доплати за вислугу років у розмірі 50% від посадового окладу судді, виходячи із розміру суддівської винагороди, встановленої ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що не оспорюється сторонами.

12.03.2020р. набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19», якою з 12.03.2020р. на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної постанови змін неодноразово змінювалась, збільшуючи строк дії карантину.

18.04.2020р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020р. №553-ІХ (далі Закон №553-ІХ) за яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, якою було встановлено, що у квітні 2020р. та на період до завершення карантину, заробітна плата державних службовців, у тому числі і суддівська винагорода суддів обмежується 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020р.

У подальшому, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020р. № 10-р/2020 у справі №1-14/2020/230/20 положення ряду законів, у тому числі і Закону №553-ІХ були визнані неконституційними та втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, тобто з 28.08.2020р.

Відповідно, з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно відповідачем-1 позивачеві була нарахована та виплачена суддівська винагорода (за винятком днів відпустки) у розмірі зі встановленими обмеженнями (10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020р.) у сумі 47320 грн. згідно до вимог Закону №553-ІХ, що підтверджується змістом доданої до позову довідки відповідача-1 за № 04.2/146/21-с від 01.11.2021р., де загальна сума обмеження суддівської винагороди на вказаний період карантину склала 466 485,65 грн. (а.с.20).

Позивач не погоджується із діями відповідача-1 щодо нарахування і виплати їй суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р. із застосуванням ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у редакції Закону №553-ІХ у сумі 47320 грн., а також і з діями відповідача-2 щодо обмеження фінансового забезпечення відповідача-1 для виплати позивачеві суддівської винагороди за спірний період у розмірі 466 485,65 грн., просить визнати такі дії відповідачів-1,2 протиправними та зобов`язати відповідача-1 провести нарахування та виплату їй суддівську винагороду як судді Дніпровського апеляційного суду за наведений період на підставі частин 2,3 статті ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2020 року, з утриманням з цим сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті (з урахуванням відпусток та днів непрацездатності), а відповідача-2 зобов`язати забезпечити фінансування відповідача-1 для виплати позивачеві вищенаведеної суддівської винагороди посилаючись на те, що вищенаведені дії суб`єктів владних повноважень порушують її права на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши норми чинного законодавства України, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору у сукупності з наданими доказами, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову частково із урахуванням обрання судом ефективного способу захисту у відповідності до вимог ст.ст.9,245 Кодексу адміністративного судочинства України, яким, у даному випадку, є визнання дій/бездіяльності суб`єктів владних повноважень Відповідачів-1, 2, протиправними та стягнення з відповідача-1 недоплаченої суддівської винагороди за період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно у розмірі 466 485,65 грн., а також, з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у його постановах від 03.03.2021р. та від 29.09.2021р. зобов`язати і відповідача-2 (ДСА України) здійснити фінансування відповідача-1 з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати позивачеві недоплаченої суддівської винагороди у наведеній сумі за вказаний вище період, виходячи з наступного.

Згідно до вимог ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі Закон №1402) визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Відповідно до ч.2 ст.135 Закону №1402 суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з п.1 ч.3 ст.135 вказаного Закону №1402, базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема, судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до ч.ч.5-8 ст.135 наведеного Закону №1402 встановлено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі, за наявності стажу роботи більше 3 років 15 відсотків, більше 5 років 20 відсотків, більше 10 років 30 відсотків, більше 15 років 40 відсотків, більше 20 років 50 відсотків, більше 25 років 60 відсотків, більше 30 років 70 відсотків, більше 35 років 80 відсотків посадового окладу.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Частиною 9 ст.135 Закону передбачено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

При цьому, ч. 1 ст.135 Закону №1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Отже, системний аналіз наведених норм ст.130 Конституції України, ст.135 наведеного Закону, визначено, що суддівська винагорода регулюється тільки законом про судоустрій та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, що дає всі підстави суду дійти висновку, що норми закону про судоустрій є спеціальними у визначенні розміру суддівської винагороди, а відповідно, мають пріоритет у застосуванні над іншими законодавчими актами виходячи із загальних норм права.

Наведений висновок також узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 16.04.2020р. у справі №160/2741/19, від 06.08.2020р. у справі №805/2572/16-а, від 20.08.2020р. у справі №826/10820/20, дана правова позиція є обов`язковою для застосування адміністративними судами у відповідності до приписів ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Окрім того, слід зазначити, що питання невідповідності Законів нормам Конституції України, якими зменшувалась суддівська винагорода, були предметом неодноразового розгляду Конституційним Судом України (далі - КСУ).

Рішенням КСУ від 11 березня 2020 року №4-р/2020 розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року № 193-IX, "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, у п. 4.1 якого зазначено наступне:

Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).

"Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018)".

Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року №969/2019).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).

Наведені положення Конституції України, правові позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

За викладеного, можна дійти висновку, що розмір суддівської винагороди може визначатися та регулюватися лише нормами ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які є спеціальними, мають пріоритет у застосуванні над іншими законами, а відповідно, розмір суддівської винагороди не може визначатися іншими законами.

Разом з тим, незважаючи на наведені положення, 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX внесено зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", зокрема, доповнено статтею 29.

Так, у статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», передбачено установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

При цьому, зміни щодо розміру винагороди судді до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який є спеціальним законом, що регулює вказане питання у відповідності до норм Конституції України, не вносились.

Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України.

Так, зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України. У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, а саме: передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин (абзаци четвертий, сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

У мотивувальній частині рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 також зазначено, що законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об`єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008).

Таким чином, аналізуючи вказані норми у сукупності із вищенаведеними нормами Конституції України, спеціального Закону №1402, яким визначається розмір суддівської винагороди, а також наведеними правовими позиціями Конституційного Суду України ще у 2007-2008р.р., можна дійти до висновку, що зменшення (обмеження) суддівської винагороди у вищенаведений спосіб шляхом прийняття змін Законом №553-ІХ до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який не визначає розміру суддівської винагороди, без внесення змін до спеціального Закону №1402, не відповідав та суперечив Конституції України у спірний період (з 18.04.2020р. по 27.08.2020р.), а також і вищенаведеним правовим позиціям Конституційного Суду України, яка неодноразово висловлювалася цим судом у його рішеннях ще у період до 18.04.2020р. (дата набрання чинності Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди).

Разом з тим, встановлені судом у ході судового розгляду даної справи обставини свідчать про те, що наслідком прийняття Закону №553-ІХ були вчинені дії відповідачем-1, як органом державної влади, щодо зменшення (обмеження) суддівської винагороди позивачеві у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно на підставі Закону №553-ІХ, яким було обмежено розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який не регулює розмір суддівської винагороди, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою Дніпровського апеляційного суду №04.2/146/21-с від 01.11.2021р. зі змісту якої видно, що відбулося нарахування та виплата позивачеві суддівської винагороди у меншому розмірі, ніж встановлено ст.135 Закону №1402, зазначене не оспорюється відповідачем-1 (а.с.20).

В той же час, слід зазначити, що у рішенні від 08.04.2016р. № 4-рп/2016 у справі №1-8/2016, Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема, надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

У рішенні від 03.06.2013р. №3-рп/2013 у справі №1-2/2013, Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.

У рішенні від 04.12.2018р. №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Відповідно до ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

Таким чином, з огляду на те, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно Законом №1402, слід дійти висновку про те, що ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у редакції Закону №553-ІХ в частині обмеження суддівської винагороди не відповідала Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та нормам міжнародного права у спірний період - з 18.04.2020р. по 27.08.2020р., а отже, до спірних правовідносин суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії та Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Також суд зазначає, що положення частини 1 та 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», уже визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з рішенням Конституційного Суду № 10-р/2020 від 28.08.2020р.

Зазначені обставини виключають необхідність звернення адміністративного суду до Верховного Суду з клопотанням щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності статті 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» у порядку, встановленому ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України.

В рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону № 294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Ураховуючи викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Отже, проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Таким чином, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.

Конституційний Суд України вважає, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.

При цьому, при прийнятті даного судового рішення адміністративним судом враховується, що Верховний Суд у постанові від 25 червня 2018 року у справі № 208/1131/17 зазначив, що суд повинен досліджувати правомірність рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень на момент прийняття (вчинення) та не може обґрунтовувати юридичну правильність (правомірність) таких актів із урахуванням подій, які сталися, або могли статися у майбутньому.

Отже, за викладених обставин, ухвалене Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020р. №10-р/2020 не може вплинути на результат вирішення даної справи.

Разом з цим, суд враховує висновки вищезазначеного рішення та юридичні позиції Конституційного Суду України в контексті обставин справи, а також з урахуванням висновків Конституційного Суду України у його рішеннях, які були прийняті ще у 2007-2008р.р., тобто, до 18.04.2020р. та наведені судом вище, проте, не були враховані законодавцем при прийнятті 13.04.2020р. Закону №553-ІХ.

За викладеного, наведене дає підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір суддівської винагороди, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

За приписами ч.1, ч.2 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішення по справі «Христов проти України» від 19.02.2009р. (заява №4465/04) зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності. Правова визначеність вимагає, щоб норми актів були зрозумілими, точними й гарантували, що ситуація та правовідносини будуть передбачуваними. Адже інакше не можна забезпечити однакового застосування положень законів, що унеможливлює необмежене їх трактування в правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Також і у справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, про захист прав людини і основоположних свобод, зауваживши, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення).

При цьому, судом враховується у даних правовідносинах і правова позиція Верховного Суду викладена у пункті 74 постанови від 03.03.2021р. у справі №340/1916/20 з приводу того, що розмір суддівської винагороди встановлено ст.135 Закону №1402, тож позивач має право на те, щоб йому виплатили недоотримані кошти (заборгованість) виходячи з вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Як свідчить довідка відповідача-1(Дніпровського апеляційного суду) за №04.2/146/21-с від 01.11.2021р. розмір заборгованості (невиплаченої суми) перед позивачем по суддівській винагороді внаслідок обмеження, встановленого Законом №553-ІХ за період з 18.04.2021р. по 27.08.2020р. складає 466 485,65 грн. (а.с.20).

Також, і враховуючи висновки наведеної у п.78, п.79 постанови Верховного Суду у подібних правовідносинах та те, що фінансове забезпечення судів, зокрема апеляційних судів здійснюється Державною судовою адміністрацією України, яка є розпорядником таких бюджетних коштів вищого рівня, судом останнього було залучено до участі у даній справі в якості Відповідача -2, виходячи з такого.

Статтею 148 Закону №1402 встановлено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок Державного бюджету України (частина перша).

Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку (частина шоста).

Відповідно до статті 149 Закону №1402 суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

За приписами частини третьої статті 148 Закону №1402 визначено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, Державна судова адміністрація України щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів.

Згідно з частиною четвертою статті 148 Закону №1402 функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації.

Отже, із аналізу наведених норм законодавства, можна дійти висновку, що саме на ДСА України як головного розпорядника коштів Державного бюджету щодо фінансового забезпечення діяльності судів покладено обов`язок із фінансування діяльності місцевих судів, у тому числі апеляційних судів, тому ДСА України підлягає залученню до розгляду у даній справі в якості другого відповідача як розпорядник бюджетних коштів вищого рівня.

Окрім того, з урахуванням вимог п.78,79 наведеної постанови Верховного Суду, судом було досліджено питання обсягу виділених ДСА України бюджетних асигнувань в межах видатків державного бюджету відповідачеві-1 на оплату праці суддівського корпусу, а також питання розпорядження цими коштами відповідачем-1 та із наданих відповідачем-1 (Дніпровського апеляційного суду) та відповідачем-2 (ДСА України) документів, було встановлено, що ДСА України у 2020 році було здійснено фінансування суддівської гілки влади не у повному обсязі (тобто з дефіцитом коштів), а саме: у 2020р. Дніпровському апеляційному суду було затверджено кошторис з дефіцитом коштів на виплату заробітної плати (в тому числі на виплату суддівської винагороди) у розмірі 25 688 300 грн., що підтверджується довідкою наведеного суду від 26.11.2021р. за №04.2-33/194/2021 (а.с.55),зазначені відомості відповідачем-2 не спростовано жодними належними доказами (до відзиву такі докази не додані), що свідчить про те, що зменшення фінансового забезпечення Дніпровського апеляційного суду (як розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня) саме ДСА України (як розпорядника бюджетних коштів вищого рівня) призвело до зменшення суддівської винагороди позивача саме відповідачем-1 (Дніпровським апеляційним судом).

Тому, виходячи з наведеного, судом встановлено бездіяльність розпорядника бюджетних коштів вищого рівня - Відповідача 2 (ДСА України), яка полягає у не забезпеченні повного фінансування Дніпровського апеляційного суду (розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня) для нарахування та виплати суддівської винагороди позивачеві у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. у розмірі, встановленому ч.2,3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що підтверджено відповідною довідкою суду про фінансування вказаного суду у 2020р. з дефіцитом у розмірі 25 688 300 грн. (а.с.55) та є, фактично протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень (пасивною його поведінкою), а відповідно, як наслідок, і дії Відповідача-1 (Дніпровського апеляційного суду) як розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 зі змінами, внесеними Законом №553-ІХ розміром 47320 грн. є протиправними.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що висновки ЄСПЛ та висновки Верховного Суду у наведеній вище постанові вкотре свідчать про те, що органи державної влади (у даному випадку такими є як відповідач-1 - державний орган, який проводить нарахування та виплату суддівської винагороди позивачеві, так і відповідач-2 орган, що здійснив фінансування суддівської гілки влади з дефіцитом коштів у 2020 році на виплату заробітної плати, в тому числі і суддівської винагороди в розмірі 25 688 300 грн. (що не спростовано Відповідачем-2 жодними доказами)) не можуть відмовляти у виплатах суддівської винагороди позивачеві, за умови, якщо до відповідного спеціального Закону №1402 не були внесені зміни (таких доказів суду не надано).

При цьому, роблячи вищенаведені висновки щодо встановлення у ході судового розгляду даної справи протиправності дій відповідача-1 (Дніпровського апеляційного суду) та протиправності бездіяльності відповідача-2 (ДСА України) судом враховується і правова позиція Верховного Суду, викладена у його постанові від 29.09.2021р. у справі №160/15370/20 та яка є обов`язковою для врахування адміністративним судом у відповідності до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, викладена у п.39,40, 41, 42 цього рішення з приводу того, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити відповідні дії та стягнення коштів з Дніпровського апеляційного суду, як способи захисту порушених прав, неможливі без встановлення протиправності дії/бездіяльності суб`єктів владних повноважень, якими таке право було порушено.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що, у даному випадку, слід визнати бездіяльність ДСА України (Відповідача-2), як розпорядника бюджетних коштів вищого рівня, яка полягає у не забезпеченні повного фінансування Дніпровського апеляційного суду (розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня) для нарахування та виплати суддівської винагороди позивачеві у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. у розмірі, встановленому ч.2,3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», протиправною, у зв`язку із чим встановлення судом такої бездіяльності (пасивної поведінки суб`єкта владних повноважень) виключає можливість задоволення позовних вимог позивача в частині визнання протиправними дій ДСА України щодо обмеження фінансування Відповідача-2 для виплати позивачеві суддівської винагороди у наведений період у розмірі 466 485, 65 грн., оскільки жодних таких дій (внесення змін (зменшення) до кошторису суду) судом не встановлено та жодними доказами не підтверджено, тому у їх задоволенні слід відмовити.

У відповідності до вимог ч.1, ч.4 ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання ст.76 наведеного Кодексу.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем-1 (Дніпровським апеляційним судом) не було надано жодних доказів та не наведено жодних обґрунтованих підстав, які б свідчили про правомірність вчинення відповідачем-1 дій щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно із застосуванням обмеження у нарахуванні та виплаті суддівської винагороди з урахуванням встановлених вище судом обставин у даній справі та аналізу вищенаведених норм чинного законодавства України, норм міжнародного права та судової практики ЄСПЛ.

При цьому, судом враховуються доводи відповідача-1 про те, що Дніпровський апеляційний суд може проводити нарахування і виплати суддівської винагороди лише в рамках та межах визначених законодавством України в межах бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік, однак, вони не нівелюють висновки суду про необхідність застосування норм Конституції України та спеціального Закону №1402 при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди. Обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», всупереч вимогам статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач-1 у даній справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені були вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів.

Отже, вчинення відповідачем-1, як розпорядником бюджетних коштів, відповідних дій на виконання вимог чинного законодавства, які розглядаються як дії держави в цілому, за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів.

При цьому, судом враховується і те, що із відомостей наданих відповідачем-1 (довідка від 26.11.2021р. за №04.2-33/194/2021) видно, що у 2020 році Дніпровському апеляційному суду було затверджено кошторис з дефіцитом коштів на виплату заробітної плати (в тому числі на виплату суддівської винагороди) в розмірі 25 688 300 грн., що на спростовано відповідачем-2 (ДСА України) та свідчить про бездіяльність вказаного органу як розпорядника бюджетних коштів вищого рівня, яка полягає у не забезпеченні останнім повного фінансування відповідного суду для нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди у спірний період у розмірі, встановленому ст.135 Закону №1402.

Вищенаведені встановлені обставини щодо фінансування Дніпровського апеляційного суду у 2020р. для виплати суддівської винагороди з дефіцитом відповідних коштів спростовують доводи відповідача-2 (ДСА України) з приводу проведення повного фінансування вказаного суду у 2020 році за КЕКВ 2111 «Заробітна плата», оскільки такі аргументи спростовуються вищенаведеною довідкою від 26.11.2021р.(а.с.55) та не підтверджені Відповідачем-2 жодними доказами у відповідності до вимог ст.72-76 Кодексу адміністративного судочинства України.

Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення та відхиляються судом посилання Відповідача-2 на те, що зміни до кошторису Дніпровського апеляційного суду у 2020 році стосовно зменшення бюджетних асигнувань не вносились, були відкриті у повному обсязі, тому Відповідач-2 не вчиняв жодних протиправних дій чи бездіяльності з приводу порушення прав та законних інтересів позивача згідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29.09.2021р. у справі №160/15370/20, з огляду на те, що встановлені у вищенаведеній іншій справі обставини не звільняють Відповідача-2 від обов`язку доведення правомірності своїх дій чи бездіяльності у даній справі у розумінні ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням того, що встановлені обставини у справі №160/15370/20 не стосуються прав та обов`язків позивача у даній справі.

Окрім того, слід зазначити, що досліджений судом зміст висновків наведеної постанови Верховного Суду у справі №160/15370/20 містить лише посилання на те, що «… судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що в даному випадку Дніпровський апеляційний суд розпорядився виділеними коштами з урахуванням обмежень, які встановлені статтею 29 Закону №294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом №553-ІХ)», в той же час, жодних висновків про те, що Відповідачем-2 не вчиняв жодних протиправних дій чи бездіяльності з приводу прав та законних інтересів позивача дана постанова не містить, тому у цій частині дана постанова не підлягає застосуванню в якості подібних відносин в порядку, визначеному ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також судом надається критично і оцінка доводам Відповідачів-1,2 про необхідність застосування у даних правовідносинах правових позицій Верховного Суду від 25.07.2019р. у справі №804/3790/17, від 23.12.2019р. у справі №814/1274/17, з огляду на те, що проаналізований зміст вищенаведених постанов свідчить про те, що предметом їх спору були правовідносини сторін з приводу виплати суддівської винагороди судді із розрахунку посадового окладу виходячи із 10 мінімальних заробітних плат, визначеного ч.3 ст.133 Закону України №2453-УІ, що не є подібними правовідносинами у даній справі, тому виключає можливість застосування вказаних висновків у даних правовідносинах у порядку, встановленому ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки правовідносини у цій справі стосуються інших правовідносин (обмеження суддівської винагороди за Законом №553-ІХ).

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши правомірність вчинення відповідачем-1 дій щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно із застосуванням обмежень, встановлених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами, внесеними Законом №553 у розмірі 466 485,65 грн., а також і протиправної бездіяльності відповідача-2, яка полягає у не забезпеченні повного фінансування Дніпровського апеляційного суду (розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня) для нарахування та виплати суддівської винагороди позивачеві у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. у розмірі, встановленому ч.2,3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» згідно до вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, суд приходить до висновку, що при вчиненні зазначених дій/бездіяльності відповідачі-1,2, як суб`єкти владних повноважень, діяли з порушенням вимог ст.ст.19,130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Таким чином, суд приходить до висновку, що, вчиняючи вищенаведені протиправні дії та бездіяльність, відповідачі порушили права позивача на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому законом про судоустрій у наведений період та зазначене порушене право підлягає судового захисту у відповідності до вимог ст.55 Конституції України шляхом визнання таких дій та бездіяльності відповідачів протиправними.

В той же час, суд виходить із того, що обраний позивачем спосіб захисту права у спосіб обраний позивачем шляхом зобов`язання відповідача-1 нарахувати та виплатити суддівську винагороду позивачеві на підставі частин 2,3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді апеляційного суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлена на 1 січня календарного року, з утриманням з цим сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року не призведе до ефективного способу захисту порушеного права позивача через відсутність фінансування у 2021р. 2022р. на зазначені цілі суддівської гілки влади (інших доказів суду не надано), що призведе до затягування виконання рішення суду та необхідність звернення у подальшому із заявами про зміну способу та порядку виконання судового рішення, а тому у відповідності до вимог ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, на думку суду, найбільш ефективним способом захисту порушеного права позивача, буде саме стягнення з відповідача-1 на користь позивача недоплаченої суддівської винагороди за період з 18.04.2020р.по 27.08.2020р. включно у сумі 466 485,65 грн., а також і зобов`язання відповідача-2 здійснити фінансування Дніпровського апеляційного суду з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати позивачеві наведеної вище суми недоплаченої суддівської винагороди згідно наданої довідки від 01.11.2021р. №04.2/146/21-с (а.с.20).

При цьому, обираючи саме такий спосіб захисту права як стягнення з відповідача-1 (Дніпровського апеляційного суду) недоплаченої суддівської винагороди в якості ефективного способу захисту порушеного права, судом враховується і те, що відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

За викладених обставин, відповідач-2 (ДСА України) має бути зобов`язаний здійснити фінансування відповідача-1 (Дніпровського апеляційного суду) з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати позивачеві недоплаченої суддівської винагороди за період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. у сумі 466 485,65 грн.

Аналогічне застосування норм права відображено і у постанові Верховного Суду від 24.09.2020р. у справі №280/788/19.

Окрім того, слід зазначити, що обираючи наведені вище способи захисту порушеного права позивача, суд виходить із того, що Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективного засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає статті 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зобу, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява №40450/04 пункт 64).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося і у рішеннях Верховного Суду України та Верховного Суду, де вказувалося на те, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії), а здійснювалося примусове виконання рішення; «ефективний засіб правового захисту» повинен забезпечувати поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації не відповідає положенням Конвенції (постанова Верховного Суду України від 16.09.2015р. у справі №21-1465а15; постанова ВП Верховного Суду від 28.03.2018р. у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018р. у справі №826/14016/16, від 11.02.2019р. у справі №2а-204/12, постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021р. у справі №910/10011/19).

Отже, адміністративний суд, за загальним правилом, не обмежений у виборі ефективного способу відновлення права особи, порушеного суб`єктом владних повноважень, і вправі обрати найоптимальніший або такий, що відповідає характеру такого порушення та враховує обставини конкретної справи.

Зазначений правовий висновок узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 19.05.2021р. у справі №826/13229/16.

З огляду на викладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, виходячи із обраних, наведених вище судом способів захисту порушеного права позивача, які є найбільш ефективними, виходячи з вимог ст.ст.9,245 Кодексу адміністративного судочинства України, ст.13 Конвенції, практики ЄСПЛ та судової практики Верховного Суду.

Між тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині визнання протиправними дій відповідача-1 щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди із застосуванням обмеження нарахуванням у сумі 47320 грн. за 28.08.2020р., з огляду на те, що 28.08.2020р. рішенням Конституційного Суду України №10-р/2020 положення Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди визнані неконституційними з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення відповідно до ст.91 Закону України «Про Конституційний Суд України, тобто, з 28.08.2020р., відновлено право позивача на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому ст.135 Закону №1402 та саме з цієї дати позивачеві нараховується і виплачується суддівська винагорода у розмірі, встановленому ст.135 Закону №1402) та позивачем зазначене жодними іншими доказами не спростовано, а тому у наведеній частині позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що судом не встановлено, а позивачем не доведено фактів понесення ним судових витрат при розгляді даної справи, а тому відсутні підстави для їх розподілу у відповідності до вимог та на підставі ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 229, 241-246, 250, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Відповідача-1: Дніпровського апеляційного суду, до Відповідача-2: Державної судової адміністрації України, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Дніпровського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020р. із застосуванням обмеження нарахування у сумі 466485,65 грн.

Стягнути з Дніпровського апеляційного суду (49000, м. Дніпро, вул. Харківська, 13, код ЄДРПОУ 42270629) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІНН НОМЕР_1 ) недоплачену суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно у сумі 466 485 грн. 65 коп. (чотириста шістдесят шість тисяч чотириста вісімдесят п`ять гривень 65 копійок).

Визнати бездіяльність Державної судової адміністрації України (як розпорядника бюджетних коштів вищого рівня), яка полягає у не забезпеченні повного фінансування Дніпровського апеляційного суду (розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня) для нарахування та виплати суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. у розмірі, встановленому ч.2,3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», протиправною.

Зобов`язати Державну судову адміністрацію України (01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5 код ЄДРПОУ 26255795) здійснити фінансування Дніпровського апеляційного суду (49000, м. Дніпро, вул. Харківська, 13, код ЄДРПОУ 42270629) з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІНН НОМЕР_1 ) - недоплаченої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у сумі 466 485 грн. 65 коп. (чотириста шістдесят шість тисяч чотириста вісімдесят п`ять гривень 65 копійок).

У решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва