Решение № 103209582, 17.01.2022, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/15780/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2022 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Свиди Л.І.

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До суду звернулася ОСОБА_1 з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №159 від 25.08.2021 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, зобов`язання відповідача прийняти рішення відносно громадянки Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

За цією позовною заявою відкрито загальне позовне провадження у відповідності до ст. 12 КАС України та наданий відповідачу строк для подання до суду відзиву на цю заяву, позивачу відповіді на відзив.

Представник позивача в судове засідання не з`явився. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення є неправомірним, таким, що підлягає скасуванню, оскільки у випадку повернення позивача до Нігерії, його життю на свободі буде загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам ст. 3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950 р., де вказано, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, надіслав заяву про розгляд справи без його участі в порядку письмового провадження. З відзиву на позовну заяву (аркуші справи 196-206), вбачається, що відповідач позов не визнає, оскільки позивач не підпадає під критерії, визначені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки ані позивач, ані його родичі, які залишилися проживати в Нігерії, не зазнавали та не зазнають переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання. Мотивом звернення позивача за захистом в Україні є лише легалізація власного перебування на території України, а не побоювання стати жертвою переслідування у країні походження, а тому оскаржуване рішення є правомірним та скасуванню не підлягає.

Згідно з ч. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи вищевикладені приписи КАС України суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

ОСОБА_1 є громадянкою Федеративної Республіки Нігерії, уродженкою штату Лагос, за етнічною належністю едо (біні), за віросповіданням – християнка, католицької конфесії. Рідна мова – англійська, жодними іншими мовами не володіє. За сімейним станом офіційно незаміжня, в цивільному шлюбі на території України не перебуває. Має повну середню освіту, яку здобула на території Республіки Бенін, де вона навчалася у період з 2014-2017 роки з спеціальністю «Телекомунікація». Щодо трудової діяльності на Батьківщині, у період з 2019-2021 року позивачка працювала адміністратором у копі-центрі (штат Борно). На території України позивачка офіційно не працює. До адміністративної або кримінальної відповідальності ОСОБА_1 не притягувалася в країні громадянської належності. Ані позивач, ані члени її родини ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій.

20 липня 2021 року ОСОБА_1 прибула на територію України легально, авіарейсом Абуджа (Нігерія) – Київ, міжнародний аеропорт «Бориспіль» (Україна» на підставі паспортного документу гр. Нігерії серії НОМЕР_1 та оформленої багаторазової візи типу «D» серії (М) Y 04087898. Виїзд за межі країни громадянської належності відбувався з метою навчання на території України.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 09 серпня 2021 року звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №125 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 86-88).

За результатами розгляду особової справи №2021ОD0124 громадянки Федеративної Республіки Нігерії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 25 серпня 2021 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області, відповідно до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 179-190)

Наказом №159 від 25.08.2021 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено позивачці в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуш справи 194).

ОСОБА_1 28.08.2021 року отримала повідомлення №5/1-500 від 25.08.2021 року про відмову в оформленні їй документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 9-10), не погодилася із прийнятим рішенням та оскаржила його до суду.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до положень п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, а0бо її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Щодо обставин, які виникли у позивачки в грудні 2019 року, через які вона не бажає повертатися на територію Нігерії, позивачка зазначила: сексуальні домагання у штаті Борно, район Чібок – березень 2020 року, лише раз; нестабільна економіка через пандемію у світі; відсутність безпеки у штаті Борно.

При цьому, в матеріалах справи відсутні аргументовані доводи чи факти, які б підтверджували побоювання позивачки щодо переслідувань і наявності загрози життю позивачки, здоров`ю чи можливості застосування по відношенню до неї жодного фізичного насилля.

Так, ОСОБА_1 стверджує, що в березні 2020 року на території району Чібок (штат Борно) відносно неї було здійснено спробу насильницьких дій сексуального характеру та вона має особисті переконання, що зазначене відбувалось саме представниками ісламістської мусульманської групи «Боко Харам».

При цьому, під час опитування, позивачем було надано роз`яснення, що відносно неї не було вчинено дій сексуального характеру та саме через відсутність вказаних обставин, позивачкою не було здійснено звернення до правоохоронних органів із відповідною заявою та відсутності звернення до медичних установ.

Крім того, з протоколу співбесіди вбачається, що після спроби зґвалтування у період з 03.2020- 07.2021 року з боку «агентів переслідування» відносно позивачки не було здійснено жодного фізичного насилля, переслідувань або домагань, позивачка не зазнавала обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав.

При цьому, ОСОБА_1 7 місяців мала змогу безперешкодно проживати за попередньою адресою та дотримуватися звичайного образу життя в районі Чібок (штат Борно). Протягом цього періоду позивачка не зазнавала жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або додаткового захисту, позивачка мала змогу безперешкодно залишити територію країни громадянської належності, у зв`язку із чим діяльність терористичної ісламської мусульманської групи «Боко Харам», як причина побоювань позивачки за власне життя є не підтвердженою.

Щодо тверджень позивачки про відсутність безпеки на території Нігерії суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що на даний час на території Нігерії проживають близькі родичі позивачки: матір, батько та сестра саме в районі Чібок (штат Борно), за результатами опитування позивачки під час співбесіди не встановлено фактів переслідування її близьких родичів на території країни громадянської належності, наразі їх життю нічого не загрожує та позивачкою не надано жодних доказів щодо загрози систематичного порушення прав людини відносно близьких родичів.

Побоювання позивачки про ймовірну фізичну розправу у зв`язку із належністю до християн також не знайшли свого підтвердження, оскільки позивачкою не зазначено жодного обґрунтування щодо ймовірних побоювань стосовно існування загрози життю та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

При цьому, матеріали особової справи позивачки не містять жодних доказів щодо можливого застосування насильницької діяльності, викрадень, пограбувань, нелюдського поводження або покарання через належність позивачки до християн.

Крім того, під час співбесіди ОСОБА_1 зазначила, що вона не була учасником жодних конфліктів із представниками інших релігійних конфесій громадянської належності.

Суд також звертає увагу, що твердження позивачки під час співбесіди про побоювання перебування на території Нігерії є очевидно безпідставними, оскільки перебуваючи на території країни громадянської належності, позивачка в червні 2021 року безперешкодно відвідала столицю країни де звернулася до Посольства України в Нігерії з метою оформлення візи для навчання, не зазнаючи при цьому жодних переслідувань.

Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Позивачка, незважаючи на потребу у міжнародному захисті звернулася за міжнародним захистом (09.08.2021 року), тобто через 19 днів після потрапляння на територію України, чим порушила ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивачки в країні походження та безперешкодний виїзд позивачки з країни походження, суд вважає заяву позивачки очевидно необґрунтованою, що у відповідності до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, оскаржуваний позивачкою наказ, яким їй відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним та скасуванню не підлягає, а тому відсутні підстави для зобов`язання відповідача вчиняти певні дії.

Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №159 від 25.08.2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянки Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Л. І. Свида

.