Постановление суда № 100998526, 10.11.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/12365/21

УХВАЛА

10 листопада 2021 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Потоцька Н.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 за вхід. № 62211/21 про поновлення строку звернення до суду,

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Болградської районної державної адміністрації в якому позивач просить:

- визнати протиправну відмову Управління соціального захисту населення Болградської районної держаної адміністрації в Одеській області з приводу надання відповіді від 11.05.2021 року №397 у не проведенні перерахунку та не нарахуванні і не виплаті недоотриманої разової допомоги до 5 травня, ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій за період з 2017-2020 рік;

- визнати протиправні дії Управління соціального захисту населення Болградської районної держаної адміністрації в Одеській області з приводу нарахування та виплати ОСОБА_1 щорічної разової допомоги до 5 травня, як учаснику бойових дій у 2021 році у розмірі 1491 гривень, замість 5 мінімальних пенсій за віком;

- зобов`язати відповідача Управління соціального захисту населення Болградської районної держаної адміністрації в Одеській області здійснити перерахунок, нарахування ОСОБА_1 недоотриманої разової грошової допомоги до 5 . травня, як учаснику бойових дій за період з 2017-2021 рік у розмірі п`яти мінімальних пенсій за віком, з урахуванням попередньо виплаченої суми допомоги;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення Болградської районної держаної адміністрації в Одеській області на користь ОСОБА_1 31 699 грн. недоотриманої виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, як учаснику бойових дій за період з 2017-2021 рік.

Ухвалою суду від 20.07.2021 р. залишено позовну заяву без руху у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

26.08.2021 р. надійшла заява про усунення недоліків за вхід. №46500/21 в якій зазначається.

«…Позивач після участі в бойових діях в зоні Антитерористичної операції та по теперішній час проходить військову службу у Білгород-Дністровському прикордонному загоні у зв`язку з чим, більшу частину временні знаходиться за місцем несення служби та виконує покладені на нього обов`язки згідно доручень керівництва з охорони державного кордону у зв`язку з чим, не має багато вільного часу, для вирішення власних питань та навіть не міг уявити, як військова людина, патріотично вихована, що державний орган, який повинен діяти у відповідності до вимог діючого законодавства, верховенства права та законності, може у своїй діяльності припускати такі грубі порушення соціальних прав позивача, гарантовані, законом та Конституцією України…

… Про порушення своїх соціальних прав позивача дізнався лише після поширення у мережі Інтернет висновків Верховного Суду у справі №440/2722/20 від 29 вересня 2020 року, в рішенні якого проводився аналіз ЗУ «Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захисту». Основою ухваленого рішення були покладені рішення Конституційного Суду України від 22.05.2008 №10-рп/2008, якими и.20 Закону України «Про Державшій бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007 №107-УІ та рішення КСУ від 27.02.2020 у справі № З-р/2020, яким окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12,13,14,15, та 16 Закону № 3551-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи із наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів - визнано неконституційними.

Позивач стверджує перед судом про те, що про таке порушення з боку державного органу дізнався лише у квітні 2021 року у зв`язку з чим, не зволікаючи подав відповідну заяву відповідачу про поновлення порушених прав позивача в рамках досудового врегулювання спору, однак, отримав протиправну відмову, яка не відповідає приписам ст. 19 Конституції України…

… Також зазначаю перед судом той факт, що позивач не має юридичної освіти, не знає особливостей виплат щорічної разової допомоги до 5 травня, розраховував на принцип належного урядування, який зобов`язує суб`єкта владних повноважень після виявлення власної допущеної помилки (без рішення суду) невідкладно провести правильний розрахунок соціальної виплати та погасити заборгованість, яка виникла за весь період порушення права особи на соціальний захист у зв`язку з чим, позивач не міг знати, що його права порушуються та розмір виплати не відповідає вимогам законодавства.

Звертаю увагу суд на те, що позивач не зволікав з поданням позову, коли отримав протиправну відмову від відповідача…».

Ухвалою суду від 29.09.2021 року у задоволенні заяви за вхід. №46500/21 від 26.08.2021 р. – відмовлено.

Ухвалою суду від 29.09.2021 року у задоволенні заяви за вхід. №46500/21 від 26.08.2021 р. – відмовлено.

Ухвалою суду від 29.09.2021 року не прийнято заяву щодо поновлення строку звернення до суду, адміністративний позов залишено без руху з наданням позивачу можливості вказати інші підстави для поновлення строку.

09.11.2021 року за вхід. № 62211/21 надійшло доповнення до заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду, в якій зазначено:

«…Позивач наголошую перед судом про те, що про порушення своїх соціальних прав вся лише після поширення у мережі Інтернет висновків Верховного Суду у справі № 440/2722/20 від 29 вересня 2020 року, в рішенні якого проводився аналіз ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Основою ухваленого рішення були покладені рішення Конституційного Суду України від 22.05.2008 №10-рп/2008, якими п.20 Закону України «Про Державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007 №107-VI та рішення КСУ від 27.02.2020 у справі № 3-р/2020, яким окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12,13,14,15, та 16 Закону №3551-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи із наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів - визнано неконституційними.

Позивач стверджує перед судом про те, що про таке порушення з боку державного органу дізнався лише у квітні 2021 року у зв`язку з чим, не зволікаючи подав відповідну заяву відповідачу про поновлення порушених прав позивача в рамках досудового врегулювання спору, однак, отримав протиправну відмову, яка не відповідає приписам ст. 19 Конституції України.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України слідує, що якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Позивач, як патріотично вихована людина ще у 2017 році під час збройної агресії Російської Федерації не зволікаючи виконав свій Конституційний обов`язок з захисту територіальної цілісності України, однак, чомусь в подальшому дізнався про протиправні дії держави відносно його соціальних гарантій, а в свою чергу позиція суду в такому випадку є взагалі не справедливою по відношенню до позивача та його заслуг перед державою.

Згідно висновків судді Касаційного адміністративного суду слідує, що у соціальній сфері повинен застосовуватися принцип індивідуального підходу, який зумовлений тим, що значна частина осіб-заявників не володіють спеціальними знаннями законодавства. Звернення до адміністративного суду, за загальним правилом, повинно відбуватися у межах шести місяців з моменту відмови суб`єкта владних повноважень задовольнити відповідну заяву суб`єкта приватного права (отримання такого рішення суб`єкта владних повноважень).

У справах стосовно соціальних виплат (їх розміру, порядку нарахування тощо) період, за який може бути стягнута відповідна сума, залежить від вини суб`єкта, який допустив неправильне нарахування (нарахування означає первісне визначення суми, що підлягає щомісячній або іншій періодичні виплаті). Цей період є безстроковим якщо винною особою є суб`єкт владних повноважень, оскільки неправомірна поведінка, за загальним правилом, не створює жодних правових наслідків, у тому числі, не легалізує триваюче правопорушення з боку держави. У триваючих правовідносинах суб`єкт владних повноважень протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов`язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) стосовно суб`єкта приватного права.

Згідно з Конституцією України право особи на соціальний захист гарантується, в першу чергу, ст. 46, а право на судовий захист, зокрема, ст. ст. 55 та 124.

У висновках Верховний Суд від 26 листопада 2020 року у справі №815/460/18 зазначено, що нормами стст.1, 3 та 8 Конституції закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю України, яка є соціальною та правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 46 Основного Закону також встановлено, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до ст.ст. 22, 64 Конституції право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов, не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією.…».

Розглянувши заяву за вхід. № 62211/21 від 09.11.2021 р. суддя приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на наступне.

Суд не приймає визначені позивачем доводи з наступних підстав.

Верховний суд у Постанові від 14.05.2019 року по справі № 815/3087/18 висловив правову позицію:

«..Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 122 КАС України у редакції, чинній на момент прийняття судом першої інстанції рішення у цій справі, визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Суд не приймає доводів касаційної скарги, що про порушення свого права позивач дізнався у червні 2018 року, оскільки одноразова грошова допомога до 5 травня є щорічною виплатою, тому позивач повинен був дізнаватися про порушення своїх прав щороку при її отриманні в розмірі, меншому ніж передбачено законом….».

Крім того, слід звернути увагу представника позивача на правовий висновок ВП ВС у постанові № 755/10947/17 від 30.01.2019 р.

«…Нормами частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України вказує на те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналогічні положення містять і Цивільний та Господарський процесуальні кодекси України.

Однак у зв`язку із нестабільністю судової практики, поширеними випадками винесення судами касаційної інстанції судових рішень які протирічать одне одному у практикуючих юристів виникає закономірне питання – яку саме правову позицію слід використовувати при побудові стратегії судового захисту.

У постанові Великої Палати, яке пропонується до уваги, остання спробувала відповісти на таке питання.

В цій справі точкою зіткнення правових позицій сторін у справі стало те, яку ж саме позицію Великої Палата та Верховного Суду необхідно застосувати для визначення юрисдикційного спору щодо оскарження дій приватного нотаріуса як державного реєстратора речового права.

В своїй постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду».

На думку суду, саме такий підхід доцільно використовувати при застосуванні висновків Верховного Суду.

Щодо доводів позивача на те, що він «…проходить військову службу у Білгород-Дністровському прикордонному загоні у зв`язку з чим, більшу частину временні знаходиться за місцем несення служби та виконує покладені на нього обов`язки згідно доручень керівництва з охорони державного кордону у зв`язку з чим, не має багато вільного часу, для вирішення власних питань…» та «…позивач як патріотично вихована людина ще у 2017 році під час збройної агресії Російської Федерації не зволікаючи виконав свій Конституційний обов`язок з захисту територіальної цілісності України, однак, чомусь в подальшому дізнався про протиправні дії держави відносно його соціальних гарантій, а в свою чергу позиція суду в такому випадку є взагалі не справедливою по відношенню до позивача та його заслуг перед державою…», суддя не вважає поважною причиною пропуску строку звернення до суду, з огляду на таке.

Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановлено строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Поняття "особа повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

З приводу твердження позивача про відсутність в матеріалах справи доказів наявності у позивача юридичної освіти, у зв`язку із чим він не знав, що його права порушені, Верховний Суд зазначає, що відповідно до статті 59 Конституції України, кожен має право на професійну правничу допомогу; у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Закон України «Про безоплатну правову допомогу» відповідно до Конституції України визначає зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави та порядок надання безоплатної правової допомоги, державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги.

Аналогічні висновки викладені в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23.12.2020 року по справі № 360/4485/19.

Приписами ч. 2 ст.44 КАС України встановлено, що учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

З огляду на вказане, суддя приходить до висновку, що представником позивача не усунені недоліки (на які вказано, в ухвалі від 20.07.2021 р. та 29.09.2021 р.) щодо наведення поважних причин пропуску строку звернення до суду у встановленому законом порядку.

Крім того, суддя звертає увагу представника позивача на презумпцію знання законодавства (лат. Ignorantia juris non excusat - незнання закону не вибачається) - кожен вважається таким, що знає закони.

Правова основа презумпції знання законодавства - обов`язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України. Цей обов`язок закріплений в частині 1 статті 68 Конституції України. Обов`язок додержання законів передбачає і обов`язок їх знання. Тому закони повинен знати кожний. З цього положення і випливає загальновідома формула: незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, яка і міститься в частині 2 статті 68 Конституції України.

Отже, юридична необізнаність і невірне трактування норм права, відсутність чіткого законодавчого врегулювання певних питань не є поважною причиною для пропуску строку на звернення до суду.

Правова природа строку звернення до суду, дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого фізична або юридична особа, орган державної влади та місцевого самоврядування можуть звернутися до суду з позовом, обумовлено передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Зміст принципу правової визначеності розкрито у Рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, так Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто, обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

На підставі аналізу сформульованих цим судом позицій правова визначеність та принцип верховенства права є взаємопов`язаними, оскільки правова визначеність спрямована на чіткість та передбачуваність правового статусу особи, дій органів державної влади, їх посадових та службових осіб, недопущення безпідставного порушення чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Отже, встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням.

Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Однак, для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду.

Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, ЄСПЛ сформовано практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску.

Отже, не заперечуючи наявності дискреційних повноважень у національних судів щодо вирішення питання про поновлення строку на звернення до суду, ЄСПЛ підкреслює, що останні повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження строків втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності подовжених строків (справа «Безруков проти Росії», п. 34).

Зі змісту положень КАС України вбачається, що у ньому не визначено граничні межі, у яких адміністративні суди можуть приймати рішення про поновлення строку звернення до суду. Не містить КАС України й конкретних підстав та критеріїв, за якими можливо оцінити поважність причин пропуску відповідного строку.

З цього приводу у ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої відступлення від принципу правової визначеності через відновлення строку звернення до суду виправдано лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справа «Салов проти України»), зокрема, з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи (справа «Сутяжник проти Росії», п. 38).

При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення ЄСПЛ, як правило, враховує:

1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки;

2) поведінку заявника;

3) поведінку державних органів;

4) перевантаження судової системи;

5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (справи «Бочан проти України», «Смірнова проти України», «Федіна проти України», «Матіка проти Румунії» та інші).

Водночас, навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.

Загалом, згідно з практикою ЄСПЛ при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (справи «Волчлі проти Франції», «ТОВ «Фріда» проти України»).

Отже, забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об`єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду, ЄСПЛ виходить із наступного:

1) поновлення пропущеного строку звернення до суду є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим;

2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об`єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин;

3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі;

4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку;

5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

З урахуванням викладеного, суд не приймає визначені позивачем підстави, у заяві як поважні причини пропуску строку звернення до суду.

Приписами ч. 2 ст. 123 КАС України встановлено, що якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

При цьому, що статтею 129 Конституції України, як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Аналогічна норма міститься й у статті 2 КАС України.

Частиною 4 статті 169 КАСУ визначено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо: позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.

Таким чином, враховуючи те, що вимоги ухвали суду від 20.07.2021 р. та 29.09.2021 року залишились не виконаними, недоліки позовної заяви у встановлений строк не усунуті, вважаю, що наявні підстави для повернення позовної заяви позивачу.

Керуючись 2-9, 44, 45, 160, ч. 4 ст. 169, 248, 256, 295, 297 КАС України, суддя,

УХВАЛИВ:

У задоволенні заяви вхід. №62211/21 про поновлення строку звернення до суду – відмовити.

Позовну заяву ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Болградської районної державної адміністрації про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії – повернути позивачу.

Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Ухвала набирає законної сили відповідно до вимог ст. 256 КАС України та може бути оскаржена у порядку та строки визначені статтею 295, 297 КАС України.

Головуючий суддя Потоцька Н.В.