Решение № 125981196, 20.03.2025, Хозяйственный суд Киевской области

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" березня 2025 р. м. Київ Справа № 911/3390/24

Господарський суд Київської області у складі судді Колесника Р.М., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) сторін, матеріали справи за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю «Фітеко Плюс» (79031, Львівська обл., місто Львів, вулиця Хуторівка, будинок 23, код: 42230680)

до

Державного підприємства «Чайка» (01220, місто Київ, вулиця Банкова, будинок 11, код: 31245250)

про стягнення 99387,90 гривень,

У провадженні Господарського суду Київської області перебуває справа № 911/3390/24 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фітеко Плюс» (надалі позивач) про стягнення з державного підприємства «Чайка» (надалі відповідач) 99387,90 гривень боргу за договором надання транспортно-експедиторських послуг № 16/11 від 16.11.2021 (надалі договір), що складається з 26597,51 гривень основного боргу, 28932,48 гривень пені, 28984,23 гривень штрафу, 2393,86 гривень 3% річних та 12479,82 гривень інфляційних втрат.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що відповідач, в порушення умов договору за надані послуги у повному обсязі не розрахувався, що стало підставою для вимог про стягнення суми основного боргу, а також нарахованих додатково сум пені, штрафу, 3% річних та інфляційних втрат.

Ухвалою суду від 21.01.2025, після усунення позивачем виявлених судом недоліків, відкрито провадження у справі № 911/3390/25, постановлено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та без проведення судового засідання.

Відповідачем в підсистемі «Електронний суд» 02.04.2025 сформовано відзив на позовну заяву, згідно якого останній заперечував проти позову у повному обсязі з мотивів пропуску позивачем строку позовної давності, який для вимог, що виникають у перевізника (позивач) до вантажовідправника (відповідач) становить шість місяців (ст. 315 Господарського кодексу України), а тому відповідач заявив про застосування наслідків пропуску строку позовної давності та просив відмовити із цих підстав у задоволенні позову в частині суми основного боргу.

До того ж, посилаючись на положення ст. 266 Цивільного кодексу України, оскільки позовна давність спливла щодо основної вимоги, відповідач вважає, що має бути відмовлено і щодо додаткових позовних вимог (штраф, пеня, 3% річних та інфляційні втрати).

Поряд із цим, відповідачем додатково викладено клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій, якщо суд дійде висновку про наявність підстав для їх стягнення.

Позивачем засобами підсистеми «Електронний суд» сформовано відповідь на відзив, згідно якої позивач вважає, що до розглядуваних позовних вимог має застосовуватися загальний строк позовної давності тривалістю у три роки, та оскільки строк позовної давності починає свій відлік з 01.12.2021 подання ним позову 17.12.2024 слід вважати таким, що подано в межах строку позовної давності.

До того ж, позивач посилався на те, що неодноразово звертався до відповідача із претензіями, які залишалися без відповіді з боку відповідача, що, відповідно до ст. 264 Цивільного кодексу України, може свідчити про визнання боржником боргу та, відповідно, про переривання строків позовної давності.

Щодо додатково нарахованих позовних вимог (пеня, штраф, 3% річних та інфляційні втрати) позивач вважає, що підставність їх нарахування ґрунтується на умовах договору, неспростовному факті існування простроченої суми основного боргу, а клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій, є необґрунтованим та таким, що не може бути задоволено.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

16.11.2021 позивачем та відповідачем укладено договір про надання транспортно-експедиторських послуг № 16/11 (надалі договір) , за умовами якого позивач (виконавець) від свого імені та за рахунок відповідача (замовник) забезпечує здійснення перевезення вантажів замовника автомобільним транспортом у міському, приміському й міжміському сполученні. В порядку та на умовах договору виконавець організовує, на замовлення замовника, перевезення вантажів на підставі письмових заявок або усних розпоряджень в телефонному режимі, що подаються замовником, а замовник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату, згідно заявки або на підставі рахунку та акту надання послуг (п.п. 1.1., 2.1 договору).

Відповідно до п. 4.1 договору замовник зобов`язується здійснювати оплату виконавцю за послуги, надані у відповідності з даним Договором, в розмірі та на умовах, вказаних в заявці та фіксується в актах приймання-передачі наданих послуг. Якщо в заявці не встановлено інше, то оплата має бути здійснена протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту надання виконавцем замовнику електронною поштою сканкопій наступних документів: рахунку-фактури, ТТН з відміткою вантажоодержувача про отримання товару та акту приймання-передачі наданих послуг.

Згідно з актами наданих послуг з перевезення: від 17.11.2021 № 607 на суму 29894,40 гривень, від 21.11.2021 № 622 на суму 155876,40 гривень, від 26.11.2021 № 693 на суму 191703,11 гривень, сторонами зафіксовано надання позивачем та прийняття відповідачем без зауважень послуг з перевезення на загальну суму 377473,91 гривень.

Як зазначив позивач та не заперечувалося відповідачем, останнім, 24.11.2021 у розмірі 158876,40 гривень та 01.12.2021 у розмірі 150000 гривень здійснено часткову оплату наданих послуг, загалом у розмірі 350876,40 гривень, тобто заборгованість відповідача перед позивачем становить 26597,51 гривень.

Існування зазначеної заборгованості стало підставою для звернення позивача до суду із розглядуваним позовом.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частини 1 статті 929 Цивільного кодексу України та ст. 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу.

Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», експедитор зобов`язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку.

Статтею 931 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.

Як вбачається зі змісту розглядуваних правовідносин, позивачем фактично надавалися послуги з перевезення вантажу, що зумовлює необхідність застосування положень законодавства, що регулює взаємовідносини, пов`язані саме із перевезення вантажів.

Відповідно до ст.ст. 908-909 Цивільного кодексу України перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

У статті 307 Господарського кодексу України передбачено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержовачу), а вантажовідправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Частинами 1, 2 статті 530 Цивільного кодексу України закріплено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Матеріалами справи встановлено та сторонами не заперечувався факт надання позивачем відповідачу послуг з перевезення вантажу, що оформлено сторонами актами наданих послуг з перевезення: від 17.11.2021 № 607 на суму 29894,40 гривень, від 21.11.2021 № 622 на суму 155876,40 гривень, від 26.11.2021 № 693 на суму 191703,11 гривень, а всього на суму 377473,91 гривень.

Відповідно до п. 4.1 договору замовник зобов`язується здійснювати оплату виконавцю за послуги, надані у відповідності з даним Договором, в розмірі та на умовах, вказаних в заявці та фіксується в актах приймання-передачі наданих послуг. Якщо в заявці не встановлено інше, то оплата має бути здійснена протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту надання виконавцем замовнику електронною поштою сканкопій наступних документів: рахунку-фактури, ТТН з відміткою Вантажоодержувача про отримання товару та акту приймання-передачі наданих послуг.

Отже, суд погоджується із твердженнями позивача про те, що строк оплати зазначених актів становить 22, 24 листопада та 01 грудня 2021 року, відповідно.

З матеріалів справи також вбачається та відповідачем не заперечується факт часткової оплати наданих послуг, а саме 24.11.2021 у розмірі 158876,40 гривень та 01.12.2021 у розмірі 150000 гривень, загалом у розмірі 350876,40 гривень.

Тобто неоплачена частина наданих послуг становить 26597,51 гривень.

З огляду на те, що заборгованість відповідача у зазначеному розмірі підтверджується матеріалами справи та ним у відзиві на позовну заяву не заперечувалася, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині є доведені належним чином та підлягають задоволенню.

Щодо штрафних санкцій.

Позивач окрім вимог про стягнення суми основного боргу вимагає стягнення 28932,48 гривень пені, 28984,23 гривень штрафу, 2393,86 гривень 3% річних та 12479,82 гривень інфляційного збільшення.

Відповідно до ч. 2 ст. 193, ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України порушення зобов`язання є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим кодексом, іншими законами або договором; учасники господарських правовідносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Судом встановлено, що згідно п. 5.2. договору в разі несвоєчасної оплати послуг виконавця, замовник сплачує виконавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати наданих послуг. В разі прострочення оплати на 7 і більше (банківських) днів, замовник додатково сплачує виконавцю штраф у розмірі 7% від суми прострочення за кожен день прострочення.

Щодо пені.

Стягувана сума пені нарахована позивачем у розмірі 28932,48 гривень за період з 17.12.2021 по 12.12.2024.

Згідно з приписами ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Частиною 1 ст. 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями в цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання зобов`язання.

За змістом ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Тому період обчислення пені починається з наступного дня після дати, в якій зобов`язання з оплати мало бути виконано.

Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 20.08.2021 у справі № 910/13575/20 уточнила правову позицію, викладену у справі № 911/634/19, вказавши, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій, та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців.

У пунктах 88, 91, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 зазначено про те, що період, за який нараховується пеня, має визначені часові межі - початок та кінець періоду (граничні строки) її нарахування, який, зазвичай, може бути пов`язаний з певною календарною датою або подією, що неминуче має настати. Наприклад, такий момент може бути визначений шляхом відображення, зазначення (погодження сторонами) в договорі умови про нарахування пені, зокрема, "до повного виконання зобов`язання", "до дати фактичного виконання", "до повної сплати заборгованості/погашення боргу", "протягом року/усього періоду існування заборгованості" тощо. Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений частиною шостою статті 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов`язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором (див., для прикладу, постанову Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 910/6379/14 (провадження № 3-53гс15), в якій умовами договору сторонами було погоджено нарахування пені по день фактичної оплати боргу). У разі відсутності подібних умов у договорі (використання/зазначення в договорі лише формулювання про нарахування пені "за кожен день прострочення") нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 ГК України.

Змістом пункту 5.2. укладеного між сторонами договору не передбачено інших умов нарахування пені, ніж встановлено приписами ст. 232 Господарського кодексу України, тому пеня має розраховуватися з наступного дня після визначеного договором терміну оплати та до виконання грошового зобов`язання або до відповідного дня останнього місяця шестимісячного строку, встановленого ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.

Водночас, 02.04.2020 набрав чинності Закон України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким розділ IX Прикінцевих положень Господарського кодексу України доповнено пунктом 7, яким передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.03.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 карантин на всій території України відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року.

Отже, вищевказаним законом строк, встановлений, зокрема частиною 6 статті 232 Господарського процесуального кодексу України, у разі якщо такий строк припадав на період дії карантину, був продовжений на строк дії карантину (до 30.06.2023), тобто вказана норма не обмежує нарахування штрафних санкцій шістьма місяцями.

Проте з 01.07.2023 позивач втратив право на нарахування пені у зв`язку із відміною карантину, отже пеня могла бути нарахована за період з 17.12.2021 по 30.06.2023.

Здійснивши власний розрахунок пені за належний період (з 17.12.2021 по 30.06.2023) судом встановлено, що підставною та такою, що підлягає задоволенню є вимога про стягнення пені у розмірі 16716,35 гривень та, відповідно, у задоволенні решти позовних вимог, в цій частині, суд відмовляє.

Щодо штрафу.

Серед іншого, позивач вимагає стягнення штрафу у розмірі 28984,23 гривень, нарахованого за період з 17.12.2021 по 16.12.2024, обґрунтовуючи вимоги, в цій частині другим реченням п. 5.2. договору, згідно якого в разі прострочення оплати на 7 і більше (банківських) днів, замовник додатково сплачує виконавцю штраф у розмірі 7% від суми прострочення за кожен день прострочення.

Проте, згідно ч.ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Тобто грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов`язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання, згідно з положеннями ст. 549 Цивільного кодексу України, є пеня.

Отже, штраф, за своєю правовою природою, передбачений п. 5.2 договору за кожен день прострочення охоплюються визначенням пені.

Зазначене дає підстави дійти висновку про те, що умовами договору передбачено подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Отже, суд дійшов висновку, що заявлена до стягнення сума штрафу у розмірі 28984,23 гривень за правовою природою є пенею та не може бути повторно стягнута з відповідача, з огляду на те, що позивачем вже заявлено, а судом задоволено позовні вимоги про стягнення пені на підставі пункту 5.2. договору.

Відтак, позовна вимога про стягнення штрафу у розмірі 28984,23 гривень задоволенню не підлягає.

Щодо вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних.

Позивач вимагає стягнення 2393,86 гривень 3% річних (за період з 17.12.2021 по 16.12.2024) та 12479,82 гривень інфляційного збільшення (за період січень 2022-листопад 2024).

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат на предмет правильності та обґрунтованості, судом встановлено, що такий є обґрунтованим, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню у повному обсязі.

Щодо клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій.

Відповідач, поміж іншого, посилався на порушення принципу пропорційності, адже позивач вимагає стягнення штрафних санкцій, що втричі перевищують суму основного боргу.

Вирішуючи зазначене питання, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

За приписами статті 233 Господарського кодексу України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Зменшення розміру неустойки є правом суду та залежить виключно від встановлених судом конкретних обставин кожної справи за наслідками правової оцінки спірних правовідносин та поданих сторонами доказів, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень. Так, за відсутності в законі як переліку виняткових обставин, так і врегульованого розміру (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) та з дотриманням правил статей 86, 210 ГПК України на власний розсуд та за внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення та конкретний розмір зменшення неустойки.

Тобто право суду на зменшення розміру штрафних санкцій у кожному конкретному випадку залежить від встановлених судом обставин, зокрема, але не виключно: розміру неустойки перед розміром збитків; винятковості випадку; ступеню виконання зобов`язань; причин неналежного невиконання зобов`язання; характеру прострочення; поведінки винної особи (вжиття/невжиття заходів до виконання зобов`язання, добровільне усунення порушення) тощо, та від поданих на їх підтвердження/спростування сторонами доказів.

Дослідивши матеріали справи та доводи сторін, в цій частині, суд приходить до висновку, що з урахуванням рішення суду про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення штрафу у розмірі 28984,23 гривень, а також про обмеження періоду нарахування пені, висновки про що зазначено вище, решта суми штрафних санкцій за своїм розміром порівняно із сумою основного боргу не є непропорційним чи надмірним покладанням на відповідача тягаря відповідальності за вчинене ним правопорушення, а тому у задоволенні клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій суд відмовляє.

Щодо строків позовної давності.

Відповідно до ст.ст. 256, 261, 266, 267 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі є підставою для відмови в позові. Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Відповідач стверджує, що строк позовної давності для звернення позивача із розглядуваним позовом сплив, посилаючись на положення ст. 315 Господарського кодексу України та ст. 168 Статуту автомобільного транспорту.

Відповідно до ч. 1, п. 6 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог у зв`язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 Цивільного кодексу України).

Частиною 3 ст. 925 Цивільного кодексу України передбачено, що до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).

Згідно ч. 5 ст. 315 Господарського кодексу України, для пред`явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

Пунктом 168 Статуту автомобільного транспорту Української РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 27.06.1969 № 401, позови автотранспортних підприємств і організацій вантажовідправникам, вантажоодержувачам і пасажирам, що випливають з цього Статуту, можуть бути пред`явлені відповідно до встановленої підвідомчості або підсудності в арбітраж або суд протягом 6 місяців. Вказаний шестимісячний строк обчислюється: а) по стягненню штрафу за непред`явлення вантажу, передбаченого погодженим завданням на перевезення або разовим замовленням, - з дня закінчення строку, встановленого Правилами для звіряння записів в обліковому документі по виконанню плану і разового замовлення; б) в усіх інших випадках - з дня настання події, що стала підставою для пред`явлення позову.

Поряд із цим, згідно з п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» починаючи з 12 березня 2020 року на всій території України установлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (з подальшими змінами та доповненнями) було продовжено дію карантину з 19 грудня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Також відповідно до п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» на території України було введено воєнний стан. Дія зазначеного указу неодноразово подовжувалась Указами Президента № 133/2022 від 14.03.2022, № 259/2022 від 18.04.2022, № 341/2022 від 17.05.2022, № 573/2022 від 12.08.2022, № 757/2022 від 07.11.2022, № 58/2023 від 06.02.2023, № 451/2023 від 26.07.2023, № 734/2023 від 06.11.2023, № 49/2024 від 05.02.2024, № 271/2024 від 06.05.2024, № 469/2024 від 23.07.2024, № 740/2024 від 28.10.2024 та триває дотепер.

Згідно пункту 7 Прикінцевих положень Господарського кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Таким чином, стаття 315 Господарського кодексу України відсутня у переліку статей, по яких строки позовної давності продовжено на строк дії карантину, як у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, так і у пункті 7 розділу «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України, та саме цим відповідач обґрунтовує свою заяву про застосування наслідків пропуску строку позовної давності як до основної так і до похідних вимог.

Поряд із цим, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2021 у справі №910/11949/20 дійшла висновку, що положення частини третьої статті 925 Цивільного кодексу України та частини п`ятої статті 315 Господарського кодексу України співвідносяться як загальна та спеціальна: за загальним правилом до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів), але для пред`явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

При цьому, як вже зазначалося для правовідносин, що регулюються ст. 925 Цивільного кодексу України, як загальною нормою, на період карантину та на період воєнного стану строки позовної давності продовжуються, в той час коли для правовідносин, що регулюються ст. 315 Господарського кодексу України, такого продовження законодавство не передбачає.

Вирішуючи питання про наявність/відсутність підстав для висновків про пропуск позивачем строків позовної давності, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до другого речення частини третьої статті 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України в абзаці другому підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 зазначив, що: «утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, частини першої статті 55 основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту».

За змістом ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, пропорційність.

Відповідно до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.

Принцип змагальності (ст. 13 Господарського процесуального кодексу України) та принцип рівності сторін (ст. 7 Господарського процесуального кодексу України), які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Відповідно до частин першої та десятої статті 11 Господарського процесуального кодексу України "Верховенство права та джерела права, що застосовуються судом" суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).

Стаття 8 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Поряд з цим, слід мати на увазі, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ст. 3 ЦК України), і застосування цих засад полягає в тому, що тексти законів, угод та їх застосування мають бути належними і справедливими стосовно усіх суб`єктів цивільних правовідносин та відповідати загальновизнаним нормам обороту. При цьому, концепція добросовісності може використовуватися судом в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якщо б застосовувалися традиційні правила.

Як встановлено судом, спірні відносини, в аспекті продовження строку позовної давності для вимог перевізника (позивача) до вантажоодержувача (ст. 315 ГК України) відповідним законом, яким зокрема встановлено таке продовження на період карантину та на період воєнного стану для загальних вимог, що виникають із договорів перевезення (ст. 925 ЦК України), не врегульовані, в цій частині існує суттєва законодавча прогалина.

При цьому, однакове правозастосування забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність усіх перед ним і юридичну визначеність у державі, яка керується верховенством права, а також впливає на громадське розуміння справедливості та правосуддя і на рівень довіри до суду.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово визнавав, що, як би чітко не було сформульовано положення законодавства, у будь-якій галузі права існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба у роз`ясненні нечітких норм або тих, які потребують пристосування до обставин, що змінюються. Знову ж таки, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну суворість, а закон повинен бути здатним відповідати обставинам, що змінюються. Таким чином, багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, і чиє тлумачення та застосування є питаннями практики. Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, які залишаються (рішення у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» (Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia), заява № 14902/04, пункт 568, від 20 вересня 2011 року). Наслідки такого тлумачення мають узгоджуватися з Конвенцією та практикою ЄСПЛ, яку суди застосовують як джерело права.

У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 11.12.2023 у cправі № 925/200/22 серед іншого зауважив, що відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення положень закону може призвести як до встановлення порушення прав особи на справедливий судовий розгляду в аспекті дотримання вимоги правової визначеності, так і до визнання незаконним втручання у її майнові інтереси в аспекті дотримання вимог «якості» закону.

З огляду на це суд вважає, що оскільки норма ст. 925 Цивільного кодексу України по відношенню до ст. 315 Господарського кодексу України є загальною, то продовження строків позовної давності під час карантину та воєнного стану для загальної норми має застосовуватися і до спеціальної норми.

Інакше вбачається несправедливим та нерозумним коли для всіх вимог, що виникають із договору перевезення строки позовної давності не діють проте продовжують застосовуватися тільки до вимог перевізника до вантажовідправника.

Таке нерівне положення сторін шкодитиме самій сутності права та правова прогалина, що утворилася через невключення до переліку статей відповідних кодексів в одній галузі господарювання (перевезення), для яких позовна давність продовжується, зокрема статті 315 Господарського кодексу України, що є спеціальною, свідчить про необхідність в порядку судового тлумачення виходити із базових принципів, окреслених вище, зокрема принципу верховенства права, та для правильного вирішення справи, вважати, що оскільки позовна давність на час карантину та воєнного стану продовжується для вимог за ст. 925 Цивільного кодексу України, позовна давність також продовжується і для вимог, що регулюються ст. 315 Господарського кодексу України.

Та оскільки вимоги позивача щодо стягнення заборгованості за надані послуги виникли у період карантину та продовжують своє існування під час введення воєнного стану, суд приходить до висновку про відсутність підстав вважати, що звернення позивача із розглядуваним позовом відбулося із порушенням строків позовної давності.

Посилання відповідача на практику ЄСПЛ щодо позовної давності про «законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення» судом відхиляються оскільки таке право не може породжуватися внаслідок прийняття законодавцем закону, що не відповідає вимогам «якості», зокрема в аспекті чіткості (недвозначності) та передбачуваності.

З урахуванням викладеного вище, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, а саме про стягнення з відповідача 26597,51 гривень суми основного боргу, 16716,35 гривень пені, 2393,86 гривень 3% річних та 12479,82 гривень інфляційних втрат та у задоволенні решти позовних вимог суд відмовляє.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати позивача на оплату судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 1772,77 гривень.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 73-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фітеко Плюс» задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного підприємства «Чайка» (01220, місто Київ, вулиця Банкова, будинок 11, код: 31245250) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фітеко Плюс» (79031, Львівська обл., місто Львів, вулиця Хуторівка, будинок 23, код: 42230680) 26597,51 гривень основного боргу, 16716,35 гривень пені, 2393,86 гривень 3% річних, 12479,82 гривень інфляційних втрат та 1772,77 гривень судового збору.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення у відповідності до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено та підписано 20.03.2025.

Суддя Р.М. Колесник