Рішення № 74712468, 12.06.2018, Центральний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Маріуполя)

Справа №263/17022/17

Провадження №2/263/772/2018

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 червня 2018 року м. Маріуполь

Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області в складі головуючого судді Томіліна О.М., при секретарі Гущиній О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Маріуполі Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, -

ВСТАНОВИВ:

До Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області 28.12.2017 року звернувся ОСОБА_1 з позовом про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 7500 грн. Позовні вимоги обґрунтовує наступним.

Відповідно до розписок від 31.12.2014 року на суму 1500 гривень, від 10.02.2015 року на суму 1500 гривень, від 11.03.2015 року на суму 1500 гривень, від 14.04.2015 року на суму 1500 гривень та від 13.05.2015 року на суму 1500 гривень позивачем були передані відповідачу грошові кошти на загальну суму 7500 гривень в рахунок передоплати за оренду квартири. В подальшому сторони повинні були укласти договір оренди квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Однак, з причини того, що відповідач не являється власником зазначеної квартири, договір оренди укладений не був. 15 березня 2016 року на адресу відповідача позивач направив вимогу про повернення вищезазначених коштів, яка була отримана відповідачем 23 березня 2016 року. Проте, відповідач відмовляється повертати гроші. Посилаючись на вимоги ст.1212 ЦК України, позивач просить стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 7500грн.

22 лютого 2018 року до суду надійшов відзив відповідача ОСОБА_2 на позовну заяву, у якому відповідач зазначає наступне.

Відповідач вказує, що позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що між сторонами нібито було укладено договір позики, згідно з яким відповідач отримала від позивача за розписками у грудні 2014 року - травні 2015 року 7500грн. Однак, його доводи не відповідають дійсності. ОСОБА_2 зазначила, що ніякого договору позики між нею та позивачем не укладалося, отримані за розписками грошові кошти є платою позивача за оренду квартири за адресою: АДРЕСА_1. 15 березня 2011 року між позивачем та сином відповідача ОСОБА_3, який є власником квартири, було укладено договір оренди вищевказаної квартири. Згідно з умовами договору плата за оренду житла складала 800 грн. на місяць. Згідно з п.3.1 договору строк його дії було встановлено у додатку №1 до договору. У пункті 1.3 додатку №1 до договору передбачено, що після виконання капітального ремонту зазначеної квартири, орендодавець гарантує орендарю строк оренди даної квартири не менше ніж 3 роки. Оскільки ремонт квартири позивач закінчив у грудні 2011 року, трирічний строк дії договору оренди почався у грудні 2011 року і закінчився у грудні 2014 року. У грудні 2014 року ОСОБА_1 відмовився звільнити квартиру, внаслідок чого ОСОБА_3 звернувся до Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області з відповідним позовом. Рішенням суду від 13.05.2016 року договір оренди зазначеної квартири було розірвано, а ОСОБА_1 зобов'язано звільнити квартиру. 07.07.2016 року рішенням апеляційного суду Донецької області за апеляційною скаргою ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції було скасовано, у задоволенні позовних вимог - відмовлено. Однак, рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07.12.2016р. було задоволено касаційну скаргу ОСОБА_3 та скасовано рішення апеляційного суду Донецької області від 07.07.2016 року, а рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 13.05.2016 року залишено в силі. Увесь час, поки здійснювався судовий розгляд справи до прийняття рішення касаційним судом від 07.12.2016 року ОСОБА_1 продовжував мешкати у квартирі ОСОБА_3 та по листопад 2015 року включно сплачував орендну плату. Таким чином договір оренди квартири від 15.03.2011 року продовжував діяти до розгляду справи Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Оскільки ОСОБА_3 тривалий час проживає у м.Черкаси, орендну плату за грудень 2014 - травень 2015 року ОСОБА_1 для зручності передав особисто відповідачу за розписками. Згідно з рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 03.03.2017 року у справі №263/6485/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором оренди, з останнього на користь ОСОБА_3 було стягнуто заборгованість за орендну плату з грудня 2015 року по листопад 2016 року включно у сумі 9600 грн., при цьому за період до грудня 2015 року ОСОБА_1 сплачував орендні платежі у розмірі, передбаченому договором оренди від 15.03.2011 року. Таким чином, позивач ще до 07.12.2016 року користувався квартирою, як орендар за договором оренди житла від 15.03.2011року та повинен був сплачувати орендні платежі по листопад 2016 року включно. Рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 13.05.2016 року у справі №263/14399/15-ц встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 існували договірні відносини щодо договору оренди житла, а рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 03.03.2017 року у справі №263/6485/16-ц встановлено зобов'язання ОСОБА_1 сплачувати на користь ОСОБА_3 орендні платежі та стягнуто заборгованість за договором оренди. При цьому 7500 грн. відповідач отримала від позивача саме під час дії договору оренди квартири 15.03.2011 року. За таких обставин отримані відповідачем від позивача 7500 грн. є орендними платежами, які позивач здійснював на користь ОСОБА_3, і не можуть бути грошовими коштами за борговими розписками. На підставі вищевикладеного відповідач ОСОБА_2 просила суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Від позивача ОСОБА_1 надійшла заява про розгляд справи за його відсутності та відповідь на відзив, у якій останній зазначив, що договірні відносини, які існували між ним та ОСОБА_3 на підставі договору оренди квартири від 15.03.2011р. та усі спори по ним були вирішені в судовому порядку і не мають відношення до цивільно-правових відносин, які виникли між ним та ОСОБА_2 При цьому відповідач послався на договір оренди квартири від 01.01.2015р., який бажала укласти з ним відповідачка, однак, який так і не був укладений. Ціна договору відповідає сумам, вказаним у розписках - 1500грн.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник адвокат ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги не визнали та пояснили, що у 2011 році за договором оренди, укладеним між її сином ОСОБА_3 та позивачем, ОСОБА_1 було передано в оренду квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, власником якої є ОСОБА_3 Строк договору оренди зазначеної квартири сплив у 2014 році. Однак, ОСОБА_1 не звільнив квартиру та продовжував нею користуватися. Він запропонував продовжити договір оренди та 01.01.2015 року було складено новий договір оренди квартири, який був підписаний лише ОСОБА_3 ОСОБА_1 договір не підписав, але продовжував проживати та користуватися вказаною квартирою і сплачувати відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти за її оренду. До грудня 2016 року ОСОБА_1 продовжував користуватися квартирою та був виселений на підставі рішення суду від 13.05.2016 року, оскільки добровільно житло не звільняв. Таким чином у позивача немає правових підстав вимагати відповідачку повернути сплачені в рахунок оренди квартири грошові кошти.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3, який є сином відповідача ОСОБА_2, пояснив, що він є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1. Однак, сам проживає в м.Черкаси по роботі, тому квартиру здав в оренду ОСОБА_1, про що у 2011 році було укладено договір оренди квартири з виконанням ремонту наймачем в рахунок оплати за користування житлом. На початку 2015 року дія договору скінчилася і позивачу було запропоновано укласти новий договір з оплатою за оренду 1500 гривень та рахунків за комунальні послуги. ОСОБА_1 відмовився підписати договір оренди, тому його було направлено йому поштою, проте позивач сплачував зазначену суму та рахунки за комунальні послуги. Проти сплати грошей саме ОСОБА_2 ОСОБА_5 не заперечував. У грудні 2014 року позивач сплатив грошові кошти за оренду квартири наперед за січень 2015 року. На початку 2015 року ОСОБА_1 повідомив, що залишиться у квартирі лише на півроку, проте у зазначений час не звільнив квартиру. Гроші за оренду ОСОБА_1 сплачував лише до червня 2015 року, після чого платити відмовився. Двічі ОСОБА_1 надсилав по 800 грн. поштовим переказом ОСОБА_3, але ОСОБА_3 не зміг їх отримати і вони повернулися ОСОБА_1 У квітні 2017 року останній був виселений з квартири виконавчою службою на підставі рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 13.05.2016 року, оскільки сам добровільно квартиру не звільняв.

Вислухавши пояснення відповідача, її представника та покази свідка ОСОБА_3, дослідивши письмові докази у справі, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За вимогами ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідне для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Зі змісту статті 12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 06.06.2003р.

15 березня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір оренди житлового приміщення, за умовами якого він передав орендарю у оренду квартиру АДРЕСА_1. Договір укладено у письмовій формі на строк не менше трьох років з часу закінчення ОСОБА_1 капітального ремонту квартири, який ним фактично завершено 30 вересня 2011 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 травня 2016 року, яке залишено в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07.12.2016р., позов ОСОБА_3 про розірвання договору оренди та звільнення жилого приміщення задоволено. Розірвано договір оренди жилого приміщення від 15 березня 2011 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, стосовно квартири АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити квартиру АДРЕСА_1 від речей та сторонніх осіб. Вказане рішення виконане лише в 2017р., тобто до цього часу позивач продовжував користуватися квартирою АДРЕСА_1.

З договорів оренди жилого приміщення (квартири АДРЕСА_1) від 01.01.2015р., які не підписані позивачем, вбачається, що вартість оренди квартири визначена саме в сумі 1500грн. щомісячно.

Відповідно до розписок від 31.12.2014 року на суму 1500 гривень, від 10.02.2015 року на суму 1500 гривень, від 11.03.2015 року на суму 1500 гривень, від 14.04.2015 року на суму 1500 гривень та від 13.05.2015 року на суму 1500 гривень позивачем були передані відповідачу грошові кошти на загальну суму 7500 гривень. Тобто, з вказаних розписок вбачається, що позивач сплачував грошові кошти ОСОБА_2 регулярно з 31 грудня 2014р. по травень 2015р.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 03 березня 2017 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 20.04.2017р., позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування витрат за договором оренди жилого приміщення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 грошову суму 812 грн. та судовий збір в сумі 29 грн., а всього 841 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення суми грошей за договором оренди жилого приміщення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошову суму 9600 грн., судовий збір в сумі 330,72 грн., а всього 9930,72 грн.

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Аналіз статті 1212 ЦК України і цього інституту цивільного законодавства вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношенняi його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Отже, для виникнення зобов'язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивiльнi права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогiєю породжують цивiльнi права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та iншi правочини. Зобов'язанням є правовiдношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд певної дiї, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частинами першою, другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Частиною першою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Системний аналіз вищезазначених положень закону дає підстави вважати, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошових коштів).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою виконання цивільних обов'язків.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.

Враховуючи встановлені обставини справи, суд вважає, що позивач не довів той факт, що відповідач набула грошові кошти, сплачені за розписками, без достатньої правової підстави, оскільки вони були сплачені за оренду квартири, якою користувався позивач, та передані останній за його згодою. Тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст.4, 13, 12, 81, 82, 141, 263, 264, 265, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Донецької області через Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області протягом тридцяти днів з дня його оголошення.

У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.М.Томілін