Постанова № 66427554, 05.05.2017, Житомирський апеляційний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

__________

10002, м-н Путятинський, 3/65, телефон/факс: (0412) 481-604, 481-637 e-mail: inbox@apladm.zt.court.gov.ua

Головуючий у 1-й інстанції: Гломб Ю.О.

Суддя-доповідач:Охрімчук І.Г.

ПОСТАНОВА

іменем України

"05" травня 2017 р. Справа № 817/860/16

Житомирський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді Охрімчук І.Г.

суддів: Жизневської А.В.

Моніча Б.С.,

за участю секретаря судового засідання Полоневич Т.Ю.,

позивача ОСОБА_3 та представника Прокуратури Рівненської області:

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від "06" березня 2017 р. у справі за позовом ОСОБА_3 до Прокуратури Рівненської області, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України в Рівненській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до прокуратури Рівненської області про визнання протиправними та скасування наказів від 13.05.2016 №441 та від 06.06.2016 №533, поновлення на посаді начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів прокуратури Рівненської області та органах прокуратури України з 06.06.2016, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 06.06.2016 по день постановлення судового рішення.

В ході судового розгляду, позивачем подано заяву про зміну позовних вимог, згідно з якою позивач просить суд:

- визнати протиправними та скасувати накази прокурора Рівненської області від 13.05.2016 №441 та від 06.06.2016 №533 щодо її звільнення з посади та органів прокуратури України;

- поновити її на посаді начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів прокуратури Рівненської області та органах прокуратури України з 07.06.2016;

- визнати протиправними дії прокуратури Рівненської області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_3 заробітної плати в повному обсязі за період з 15.07.2015 по 06.06.2016 включно та відповідно до ст.81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII), з урахуванням усіх надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу, допомоги по тимчасовій непрацездатності, відпускних, тощо;

- зобов'язати прокуратуру Рівненської області здійснити перерахунок заробітної плати ОСОБА_3 за період з 15.07.2015 по 06.06.2016 включно та відповідно до ст.81 Закону №1697-VII, з урахуванням вже здійснених виплат за цей період, та виплатити її в повному обсязі з урахуванням усіх надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу;

- зобов'язати прокуратуру Рівненської області здійснити перерахунок заробітної плати ОСОБА_3 за час вимушеного прогулу з 07.06.2016 по дату фактичного поновлення на посаді, виходячи з розрахунку середнього заробітку відповідно до ст.81 Закону №1697-VII, та виплатити її в повному обсязі з урахуванням усіх надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від у задоволені позову ОСОБА_3 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 06.03.2017 року та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що оспорювані накази є протиправними та такими, що винесені з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки прокуратура Рівненської області як юридична особа ні ліквідована, ні реорганізована не була, а ліквідація структурного підрозділу із створенням іншого структурного підрозділу з аналогічними функціями не є ліквідацією або реорганізацією прокуратури Рівненської області в розумінні п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України. Даний факт свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури прокуратури Рівненської області з формальним перейменуванням лише назви відділу, правовий статус якого не змінився, змінилась лише його назва. Крім того, на час звільнення ОСОБА_3 у відповідача були наявні вакантні посади, одну з яких згодом було їй запропоновано та на яку вона погодилась, проте, на таку посаду було призначено іншу особу. Таким чином, вважає своє звільнення незаконним, а тому вона перебуває у вимушеному прогулі. Крім того, відповідач, в порушення ст.116 КЗпП України, при звільненні не виплатив позивачу заробітну плату у повному обсязі, відповідно до ст.81 Закону №1697-VII. Так, в силу вимог частин 3, 4 ст. 81 Закону №1697-VII, посадовий оклад прокурора регіональної прокуратури становить з 01.07.2015 - пропорційно з коефіцієнтом 1,2 від 10 мінімальних заробітних плат, а з 01.01.2016 - пропорційно з коефіцієнтом 1,2 від 11 мінімальних заробітних плат. Вважає, що з 01.07.2015 позивач, як прокурор регіональної прокуратури, мала би отримувати заробітну плату у розмірі 10 мінімальних заробітних плат на місяць, а з 01.01.2016 - 11 мінімальних заробітних плат, окрім премій та надбавок. Однак, згідно з розрахунковими листками за 2015 рік та за 2016 рік, у період з 15.07.2015 по 06.06.2016 заробітна плата позивачу нараховувалася і виплачувалася виходячи з посадового окладу, який передбачений Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" (далі - Постанова №505), яка не приведена у відпо

Відповідач, прокуратура Рівненської області про задоволення вимог апеляційної скарги заперечує з тих підстав, що із набуттям чинності Закону №1697-VII розпочато процес системного реформування органів прокуратури України, у тому числі запроваджено ряд принципово нових підходів до питань призначення на посади прокурорів місцевих та регіональних прокуратур, основою якого є якісне оновлення керівного та кадрового складу, яким передбачено скорочення загальної чисельності працівників органів прокуратури України до 15000 осіб. Так, 15.07.2015 Генеральним прокурором України видано наказ №53ш, пунктом 2 якого визначено, що у структурі та штатному розписі прокуратури Рівненської області скорочено 86,5 посад, серед яких і посада позивача. В результаті чого 26.10.2015 позивача повідомлено про наступне вивільнення 28.12.2015 через скорочення штатів. Крім того, їй було запропоновано обійняти іншу вакантну посаду, однак, у зв'язку із ухваленням судового рішення про поновлення на роботі ОСОБА_4 таку посаду було запропоновано також і йому. За результатами обговорення питання щодо переважного права на залишенні на роботі, з урахуванням рівня кваліфікації, продуктивності праці, стажу та сімейного стану кандидатів на зайняття запропонованої вакантної посади, комісією було запропоновано віддати таке право саме ОСОБА_5, а не позивачу. Відтак, оспорювані накази прийняті у спосіб та в межах, визначених чинним законодавством України, а тому відповідачем не було допущено порушень законних прав та інтересів позивача. Разом з тим, положеннями Законів України "Про Державний бюджет на 2015 рік" та "Про Державний бюджет на 2016 рік" визначено, що норми ст.81 Закону №1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету. Відтак, заробітна плата, відповідно до Постанови №505, за період з 15.07.2015 по 06.06.2016 нарахована позивачу правомірно, оскільки прокуратура Рівненської області не наділена правом самостійно, без право

ГУ ДКСУ в Рівненській області, у поданих суду письмових поясненнях зазначає, що ним здійснюється лише розрахунково-касове обслуговування прокуратури Рівненської області, не має права втручатися у його діяльність та не уповноважене самостійно спрямовувати надані бюджетні асигнування.

З'ясувавши обставини справи в їх сукупності на підставі чинного законодавства, перевіривши їх доказами, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 працювала на посаді начальника відділу з питань розгляду листів, прийому громадян та доступу до публічної інформації прокуратури Рівненської області (т.1 - а.с.8).

Наказом Генерального прокурора України від 15.07.2015 №53ш зазначену посаду скорочено (т.1 - а.а.с.11-13), а тому 26.10.2015, в силу вимог ст.49-2 КЗпП України, позивача попереджено про звільнення із займаної посади та органів прокуратури з 28.12.2015 на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України (т.1 - а.с.117).

Відповідно до п.9 ч.1 ст.51 Закону №1697-VII та п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, наказом прокурора Рівненської області від 13.05.2016 №441 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади з виплатою вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку, та виплатою компенсації за невикористані дні відпустки за періоди з 10.07.2014 по 09.07.2015 в кількості 13 календарних днів та з 10.07.2015 по 13.05.2016 в кількості 38 календарних днів (т.1 - а.с.9).

ОСОБА_3 надала листок непрацездатності про її хворобу та звільнення від роботи по 03.06.2016, тому наказом прокурора Рівненської області від 06.06.2016 №533 внесено зміни до наказу прокурора Рівненської області від 13.05.2016 №441 щодо дати її звільнення, згідно з яким позивача звільнено із займаної посади з 06.06.2016 із виплатою вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку, та виплатою компенсації за невикористані дні відпустки за період з 13.05.2016 по 06.06.2016 в кількості 3 календарні дні (т.1 - а.с.10).

Вважаючи, що оспорювані накази є протиправними, а заробітна плата, за період з 15.07.2015 по 06.06.2016 включно, повинна була нараховуватись прокуратурою Рівненської області виходячи з посадових окладів, передбачених ст.81 Закону №1697-VII, ОСОБА_3 звернулася до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відсутні підстави для поновлення ОСОБА_6 на роботі.

Судова колегія не погоджується з позицією суду першої інстанції в частині вирішення питання про визнання протиправними та скасування наказів про звільнення, в частині поновлення на роботі та в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи з наступного.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор звільняється з посади у разі: ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 40 Кодексу законів про працю (далі КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Статтею 43 Конституції України передбачено , що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Загальні підстави звільнення працівників визначені Кодексом законів про працю України.

За правилами частин 1-3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для прийняття наказу яким звільнено позивача, став Наказ Генерального прокурора України № 53ш від 15.07.2015, яким у зв'язку із набранням чинності 15 липня 2015 року Закону України «Про прокуратуру» ліквідовано у структурі та штатному розписі прокуратури Рівненської області відділ з питань розгляду листів та прийому громадян в яком працювала позивачка.

Пунктом 4 наказу, утворено у структурі прокуратури Рівненської області відділ організації прийому громадян, розгляду звернень, запитів та правового забезпечення за рахунок резерву Генеральної прокуратури України з штатним розписом 3 посади, а саме: 1 посада - начальник відділу та 2 посади - прокурори.

Відповідно до п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Як вбачається з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України підставою для розірвання трудового договору за ініціативи власника або уповноваженого ним органу є зміни в організації виробництва і праці, що у свою чергу можуть мати місце у випадках ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Однак поняття «ліквідація», «реорганізація», банкрутство», «перепрофілювання» стосуються саме підприємств, установ, організацій як юридичних осіб, а не їх структурних підрозділів.

В даному випадку встановлено, що прокуратура Рівненської області, як юридична особа не була ліквідована, чи реорганізована. Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців таких відомостей теж не містить.

Таким чином слід зазначити, що ліквідація структурних підрозділів юридичної особи публічного права, зокрема - конкретного відділу з питань розгляду листів та прийому громадян з одночасним створенням іншого структурного підрозділу з аналогічними функціями, не є ліквідацією або реорганізацією прокуратури Рівненської області в розумінні пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Суд першої інстанції не врахував, що даний факт свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури прокуратури Рівненської області з формальним перейменуванням лише назв відділів розширенням їх функцій.

Матеріали справи свідчать, що правовий статус новостворених підрозділів не змінився, функції відділів є ідентичними за змістом та за обсягом. Таким чином, враховуючи вищенаведене суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що ні ліквідації, ні реорганізації прокуратури Рівненської області не відбулося. Фактична зміна лише назв структурних підрозділів, в тому числі і підрозділу в якому працювала позивач, не є ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури в розумінні вимог статті 40 Кодексу законів про працю України.

Щодо скорочення чисельності та штату працівників прокуратури Рівненської області, як можливої підстави для звільнення позивачки, колегія суддів зазначає наступне.

Під змінами в організації виробництва і праці, які можуть бути підставою для розірвання трудового договору на підставі п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, слід розуміти, в тому числі скорочення чисельності або штату працівників, що призводить до скорочення займаної працівником посади та зумовлює його звільнення у випадку неможливості переведення працівника на іншу посаду.

Посада - це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Встановлено, що пунктом 4 Наказу Генеральної прокуратури України № 53ш від 15.07.2015 у штатному розписі новоутвореного відділу з організації прийому громадян, розгляду звернень, запитів та правового забезпечення затверджено 3 штатні посади, а саме: 1 посада - начальник відділу та 2 посади - прокурори, за рахунок резерву Генеральної прокуратури України. Разом з тим, матеріали справи підтверджують, що у штаті як ліквідованого, так і новоутвореного відділу існувала аналогічна посада «начальник відділу», яку займала позивач до її звільнення.

Встановлено, що п. 2 вказаного Наказу Генеральної прокуратури України №53ш від 15.07.2015 скорочено у структурі та штатному розписі прокуратури Рівненської області 86,5 посад та зараховано їх до резерву Генеральної прокуратури України згідно переліку. Однак посада начальника відділу з питань розгляду листів, прийому громадян та доступу до публічної інформації серед цього переліку відсутня, тобто посада позивача скороченою у штатному розписі прокуратури Рівненської області не була.

Таким чином, скорочень посад у відділі з питань розгляду листів, прийому громадян та доступу до публічної інформації не відбулося, тому відповідач повинен був та міг запропонувати позивачу посаду за цією ж трудовою функцією (спеціальністю, кваліфікацією) у новоутвореному підрозділі. Отже, звільнення позивачки на переконання суду, є безпідставним та ґрунтується на помилковому застосуванні норм п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, що свідчить про його протиправність.

Крім того судова колегія зазначає, що прокуратурою Рівненської області проігноровано положення частини другої статті 40 КЗпП України та не виконано обов'язок, передбачений статтею 49-2 КЗпП України.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно із ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Тобто, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Таким чином, вирішуючи питання про звільнення позивачки на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, відповідач не вжив всіх, передбачених законом, заходів для її працевлаштування, що свідчить про порушення встановленого порядку її звільнення. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України висловленою у постанові від 01.04.2015 року та із висновком Вищого адміністративного суду України який міститься в ухвалі від 20.11.2014 року у справі № К/800/23885/13.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівнику не була надана на тому або на іншому підприємстві (установі, організації) інша робота, або запропонована робота, від якої він відмовився з поважних причин. Судам необхідно надавати оцінку і тому, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

За загальним правилом, таке переведення повинно забезпечуватися на іншу посаду за цією ж трудовою функцією (спеціальність, кваліфікація, виконувані обов'язки).

При досліджені судом під час апеляційного перегляду справи з метою перевірки законності процедури звільнення позивача повідомлення про звільнення із займаної посади у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці прокуратури області отримано позивачем. У повідомленні, з поміж іншого зазначено, що вакантні посади відсутні.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідачем взагалі не було запропоновано позивачці жодної з посад, передбачених у новому штатному розписі прокуратури Рівненської області. На день звільнення позивачці було наголошено про відсутність вакансій в апараті прокуратури області та про те, що вакансія на яку вона погодилась запропонована іншому працівнику, який , як вони вважають, має переважне право на залишенні на роботі.

Відповідач одночасно із попередженням про звільнення позивачки, не запропонував їй іншу посаду, в тому числі і за цією ж трудовою функцією (спеціальність, кваліфікація, виконувані обов'язки). Крім того, доказів ознайомлення ОСОБА_3 з такими переліками відповідачем суду першої та апеляційної інстанції не надано.

При цьому, суд критично оцінює доводи відповідача про відсутність вакансій у прокуратурі Рівненської області, оскільки такі твердження спростовуються матеріалами справи.

Встановлено, що в період між попередженням позивача про звільнення із займаної посади до самого звільнення існували вакантні посади у новостворених відділах прокуратури Рівненської області та проводився добір працівників для їх зайняття, загалом було прийнято з часу попередження позивача про звільнення до її фактичного звільнення понад 100 працівників, а відтак існувала можливість для працевлаштування позивача, яку роботодавець не реалізував.

Крім того, вакансії у новоствореному відділі з організації прийому громадян, розгляду звернень, запитів та правового забезпечення заповнювалися відразу після прийняття до виконання наказу Генеральної прокуратури України від 15.07.2015 №53ш. Вільні посади у новоствореному відділі організації прийому громадян, розгляду звернень, запитів та правового забезпечення так і в інших відділах прокуратури Рівненської області існували та поступово заповнювалися. Відповідно до штатних розписів та копій наказів витребуваних судом апеляційної інстанції слідує, що на посади новоутворених відділів призначалися, в тому числі, працівники районних прокуратур, які в апараті прокуратури Рівненської області не працювали. Зокрема, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 ( наказ №239 від 16.03.2016 року, наказ № 265 від 30.03.2016 року, наказ № 357 від 14.04.216 року відповідно, та інших)

На посаду начальника відділу з організації прийому громадян, розгляду звернень, запитів та правового забезпечення було призначено ОСОБА_10 з 13.01.2016 року відповідно до наказу прокуратури Рівненської області від 13.01.2016 № 53, що свідчить про наявність вакантної посади начальника у новоствореному відділі, яка могла б бути запропонована позивачці

Безпідставними є посилання відповідача на те, що позивачка перебувала на лікарняному, у зв'язку з чим була відсутня можливість запропонувати їй вакантні посади.

Суд зазначає, що перебування на лікарняному працівника не є перешкодою для виконання обов'язку роботодавця щодо повідомлення особи про наявні вакантні посади.

Таким чином, вирішуючи питання про звільнення позивачки на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, відповідач не вжив передбачених законодавством заходів для її працевлаштування, чим порушив встановлений порядок звільнення працівника.

Відповідно до ст. 42 КЗпП України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці має враховуватися переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Власник або уповноважений ним орган при вивільнені працівників у випадках змін в організації виробництва і праці повинен дотримуватися вимог статті 42 Кодексу, якою встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

В даному випадку відповідачем не враховано, що позивач має майже 16 років стажу роботи в органах прокуратури, за час роботи на посадах прокуратури Рівненської області до дисциплінарної відповідальності не притягувалась, неодноразово заохочувалась керівництвом прокуратури Рівненської області, має класний чин старшого радника юстиції, була членом атестаційної комісії Прокуратури Рівненської області.

Обставина прийняття на вакантну посаду іншого працівника на підставі рішення суду про його поновлення на роботі не може впливати на вирішення питання про працевлаштування позивача ОСОБА_3 та бути підставою для її звільнення.

Підсумовуючи зазначене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що звільнення позивача є незаконним, оскільки проведене прокуратурою Рівненської області як без визначених законом підстав так і в порушення встановленої процедури, а тому накази прокурора Рівненської області від 13.05.2016 року №441 та від 06.06.2016 №533 року є протиправними та підлягають скасуванню. Як наслідок підлягає до задоволення позовна вимога позивачки про поновлення її на роботі.

Що стосується позовної вимоги про стягнення з прокуратури Рівненської області на користь позивачки заробітної плати за час вимушеного прогулу, то колегія суддів зазначає наступне.

У абзаці 5 п. 10.4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі», зазначено, що задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати. Період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.

Згідно з частиною 2 статті 235 КЗпП України, при прийнятті рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Отже, з урахуванням статті 235 КЗпП України, підлягає до задоволення позовна вимога про відшкодування з прокуратурою Рівненської області на користь позивачки заробітної плати за час вимушеного прогулу з 07.06.2016 по дату фактичного поновлення на посаді включно, в розмірі середньомісячного заробітку, розрахованого відповідно до Порядку розрахунку середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року.

Враховуючи те, що перед звільненням позивачка періодично перебувала на лікарняних, що у період відпрацювання повних місяців роботи їй нараховувались інші виплати та з метою не допущення відкладення розгляду справи, з метою правильного нарахування сум належних позивачці до виплати, так як з наданих до справи довідок суд не має можливості повно розрахувати суму, яка належить до стягнення позивачці як середній заробіток за час вимушеного прогулу, судова колегія прийшла до висновку про необхідність покладення такого обов'язку на відповідача.

Що стосується позовних вимог про визнання протиправними дій відповідача щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_3 заробітної плати в повному обсязі за період з 15.07.2015 по 06.06.2016 включно, відповідно до ст.81 Закону №1697-VII, з урахуванням усіх надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу, допомоги по тимчасовій непрацездатності, відпускних, тощо, та зобов'язання здійснити такий перерахунок, суд першої інстанції правильно вирішив зазначені вимоги відмовивши у їх задоволенні виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.81 Закону №1697-VII, заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Частиною 3 статті 81 Закону №1697-VII встановлено, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Разом з тим, частиною 4 статті 81 Закону №1697-VII визначено, що посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.

16.07.2015 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру" щодо удосконалення та особливостей застосування окремих положень" від 02.07.2015 №578-VIII, згідно з п.33 якого розділ ХІІІ "Перехідні положення" Закону №1697-VII доповнено п.11, відповідно до якого до утворення місцевих прокуратур їх повноваження здійснюють міські, районні, міжрайонні, районні у містах прокуратури. На зазначений період за прокурорами та керівниками цих прокуратур зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури.

Виходячи з вищенаведених норм Закону №1697-VII, оклад ОСОБА_3 повинен був складати пропорційно з коефіцієнтом 1,2 від 10 мінімальних заробітних плат, починаючи з липня 2015 року, а з січня 2016 року - пропорційно з коефіцієнтом 1,2 від 11 мінімальних заробітних плат, на що і посилається позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги.

Відповідно до положень ст.ст.8, 13 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 №108/95-ВР, умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з державного бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяг витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.

Статтею 89 Закону №1697-VII передбачено, що фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.

Фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період (ст.90 Закону №1697-VII).

Згідно з ч.1 та ч.2 ст.23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Частиною 1 статті 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Суд зазначає, що законодавство про Державний бюджет України регулює відносини у сфері формування та використання фінансових ресурсів, затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання бюджету. За своєю суттю він є спеціальним законом, оскільки регламентує специфічну сферу суспільних відносин. Виключно ним визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, їх розмір і цільове спрямування. Дія закону про Державний бюджет України обмежена календарним роком, регулярно здійснюються звіти і контроль за його виконанням. Особливістю цього закону є і те, що при здійсненні бюджетного процесу нормативно-правові акти застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать його положенням.

Абзацами 2 та 3 пункту 9 "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" від 28.12.2014 №80-VIII встановлено, що Кабінетом Міністрів України затверджується особливий порядок проведення індексації грошових доходів населення у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на 2015 рік, а також, що положення частини другої статті 33, статті 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Аналогічний зміст містить і п.11 "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" від 25.12.2015 №928-VIII.

Отже виходячи з вище зазначених норм законодавства встановлено, що законами про Державний бюджет України на відповідні періоди, як спеціальними законами, які регулюють бюджетні відносини у відповідному році, у тому числі й питання заробітної плати працівників органів прокуратури, як таких, що фінансуються з державного бюджету, надано повноваження Кабінету Міністрів України визначати розмір та порядок виплати заробітної плати працівників органів прокуратури.

Постановою №505 визначено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури згідно з додатком 1-5, які і були застосовані прокуратурою Рівненської області.

Пунктами 2 та 6 Постанови №505 надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів та інші виплати. Видатки, пов'язані з реалізацією цієї Постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури.

Підпунктом 1 пункту 13 Перехідних положень Закону №1697-VII доручено Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших відповідних центральних органів виконавчої влади України у відповідність із цим Законом. Однак, Кабінетом Міністрів України цього зроблено не було.

Реалізація положень Закону №1697-VII є неможливою без внесення відповідних змін до Постанови №505 та Законів України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" від 28.12.2014 №80-VIII й "Про Державний бюджет України на 2016 рік" від 25.12.2015 №928-VIII.

Крім того, Законом України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" від 28.12.2014 №79-VIII внесено зміни до Бюджетного кодексу України, розділ VI "Прикінцеві та перехідні положення" доповнено пунктом 26, яким серед іншого встановлено, що норми і положення статті 81, пунктів 13, 14 розділу XIII "Перехідні положення" Закону №1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Відповідно до п.29 ст.116 Бюджетного кодексу України, здійснення видатків бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч цьому Кодексу чи закону про Державний бюджет України є порушенням бюджетного законодавства.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведені положення дають підстави для висновку, що відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості, тобто збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у відповідному розмірі.

При цьому, суд враховує, що закон має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосовування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі регулювати свою поведінку (принцип юридичної визначеності). В даному ж випадку застосоване національне законодавство відповідало вимозі щодо передбачуваності на момент його правозастосування. Таким чином, заробітна плата ОСОБА_3 нараховувалась виходячи з посадового окладу, який передбачений діючим законодавством, а саме Постановою №505.

Щодо коштів, які за розрахунком позивача належать їй до виплати за останній за період з 15.07.2015 по 06.06.2016 відповідачем не виплачено кошти у сумі 46429,97грн. слід зазначити.

Розрахунок даної суми заборгованості було здійснено позивачем виходячи з окладу 10 мінімальних заробітних плат з коефіцієнтом 1,2 за період з 15.07.2015 по 31.12.2015, та 11 мінімальних заробітних плат з коефіцієнтом 1,2 за період з 01.01.2016 по 06.06.2016.

Судова колегія в даному випадку, вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що розрахунок позивача не є обґрунтованим та не узгоджується із встановленим розміром заробітної плати працівників прокуратури протягом відповідного періоду, оскільки здійснений не з урахуванням окладу, встановленого Постановою №505.

Слід звернути увагу, що не всі соціальні права в Конституції України визначені із зазначенням конкретних обов'язків держави щодо їх забезпечення. Безпосередньому забезпеченню і судовому захисту підлягають лише ті конституційно чи законодавчо закріплені соціальні права, стосовно яких Конституцією України або чинним законодавством передбачено конкретні позитивні дії держави. Визначені ж у цілому соціальні права реалізуються за наявності у держави відповідних економічних ресурсів.

Реалізація положень Закону №1697-VII є неможливою без внесення відповідних змін до Постанови №505 та Законів України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" від 28.12.2014 №80-VIII й "Про Державний бюджет України на 2016 рік" від 25.12.2015 №928-VIII. Однак, такі зміни з незалежних від відповідача причин протягом спірного періоду не були внесені. Отже, судом встановлено, що прокуратура Рівненської області уповноважена здійснювати виплати лише в межах затвердженого фонду оплати праці та не наділена правом самостійно на власний розсуд, без правового врегулювання Кабінетом Міністрів України та фінансової можливості Державного бюджету України, здійснювати перерахунок заробітної плати позивача та виплачувати її у вищому розмірі.

Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду України, викладеною у постановах від 04.11.2015 у справі №21-1461а15 та від 30.03.2016 у справі №822/504/13-а.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач не допустив порушень законодавства при нарахуванні та виплаті позивачу заробітної плати за період з 15.07.2015 по 06.06.2016.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до рішення Конституційного Суду України №3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України, однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави.

При цьому, вказаним рішенням Конституційного Суду України вирішено, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Принцип законності передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції‚ на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.

Разом з тим, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 26.12.2011 №20-рп/2011 у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік", передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Згідно зі ст.22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12.10.2004.

Наведене в сукупності свідчить, що застосування норм і положень ст.81 Закону №1697-VII у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів, згідно із Законами України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" від 28.12.2014 №80-VIII й "Про Державний бюджет України на 2016 рік" від 25.12.2015 №928-VIII, є правомірним.

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог в цій частині позивачу слід було відмовити.

На підставі вище наведеного не підлягала до задоволення вимога зобов'язати прокуратуру Рівненської області здійснити перерахунок заробітної плати ОСОБА_3 за час вимушеного прогулу з 07.06.2016 по дату фактичного поновлення на посаді, виходячи з розрахунку середнього заробітку відповідно до ст.81 Закону №1697-VII.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільняється від сплати судового збору у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Відповідно до ст. 94 КАС України слідує, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Враховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання протиправними та скасування наказів Прокуратури Рівненської області щодо звільнення з роботи, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судом апеляційної інстанції задоволені, в частині стягнення моральної шкоди справа закрита у зв'язку з відмовою позивачки від позову, документально підтверджених судових витрат, а саме судового збору, сторонами не здійснено, тому відсутні підстави для вирішення питання про їх стягнення чи розподіл.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково, постанову Рівненського окружного адміністративного суду від "06" березня 2017 р. в частині визнання протиправними та скасування наказів Прокуратури Рівненської області щодо звільнення з роботи, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення судових витрат - скасувати та прийняти в цій частині нову постанову про задоволення позовних вимог.

Визнати протиправними та скасувати накази Прокуратури Рівненської області від 13.05.2016 №441 та від 06.06.2016 №533 щодо звільнення ОСОБА_3 з посади та органів прокуратури України.

Поновити ОСОБА_3 на посаді начальника відділу з питань розгляду листів, прийому громадян та доступу до публічної інформації Прокуратури Рівненської області та органах прокуратури України з 07.06.2016 року.

Зобов'язати Прокуратуру Рівненської області нарахувати та виплатити ОСОБА_3 заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з 07.06.2016 року по день фактичного виконання рішення суду у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 року.

В решті постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 06.03.2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання її в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя І.Г. Охрімчук

судді: А.В. Жизневська

Б.С. Моніч

Повний текст cудового рішення виготовлено "10" травня 2017 р.

Роздруковано та надіслано:р.л.п.

1- в справу:

2 - позивачу/позивачам: ОСОБА_3 АДРЕСА_1,33028

3- відповідачу/відповідачам: Прокуратура Рівненської області вул. 16 Липня, 52,м.Рівне,33028

4-третій особі: Головне управління Державної казначейської служби України в Рівненській області - вул.С.Петлюри,13,м.Рівне,33028,