Рішення № 42967889, 11.02.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.02.2015Справа №910/29479/14

За позовом Приватного акціонерного товариства "Технологічна Аграрна Компанія Об'єднана"

до Публічного акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк"

про визнання договору недійсним

Головуючий суддя: Домнічева І.О.

Суддя: Трофименко Т.Ю.

Суддя: Ващенко Т.М.

Представники:

від позивача: Архіпов О.Ю. - за дов.

від відповідача: Земляна І.О., Шматко В.О. - за дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство "Технологічна Аграрна Компанія Об'єднана" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного "Перший Український Міжнародний Банк" про визнання договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Кредитний договір укладений між сторонами з порушенням вимог чинного законодавства України щодо порядку здійснення валютних операцій, оскільки, Позивач не має право на здійснення розрахунку в іноземній валюті для фінансування своєї поточної діяльності та реалізації статутних цілей.

Ухвалою від 30.12.2014 р. порушено провадження у справі та призначено до розгляду на 27.01.2015 р.

26.01.15р. через відділ діловодства суду відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує.

27.01.15р. через відділ діловодства суду позивач подав клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, яке судом не задоволене, оскільки не обґрунтоване.

27.01.15р. через відділ діловодства суду позивачем подано клопотання про відкладення розгляду справи.

03.02.15р. позивачем подано клопотання про колегіальний розгляд справи, клопотання про витребування доказів.

03.02.15р. через відділ діловодства суду ТОВ «СП Агроекс» подав клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, яке судом не задоволене, оскільки не обґрунтоване.

04.02.15р. через відділ діловодства суду Колесник Д.В. подав клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, яке судом не задоволене, оскільки не обґрунтоване.

Ухвалою від 27.01.2015 р. розгляд справи було відкладено на 03.02.2015 р.

03.02.15р. через відділ діловодства суду позивачем подана заява про зміну підстав позову та додаткові матеріали по справі.

Ухвалою від 03.02.2015 р. призначено колегіальний склад суду для розгляду справи.

Розпорядженням Заступника Голови господарського суду міста Києва від 03.02.2015 р. справу передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя Домнічева І.О., суддя Трофименко Т.Ю. та суддя Ващенко Т.М.

В судовому засіданні 03.02.15р. оголошено перерву до 04.02.15р.

04.02.15р. через відділ діловодства суду відповідачем подано заперечення на клопотання про залучення третіх осіб.

04.02.15р. через відділ діловодства суду відповідачем подано відзив на змінений позов та заперечення на клопотання про витребування доказів.

На підставі ст. 77 ГПК України, в судовому засіданні 04.02.15р. оголошено перерву до 09.02.15р.

11.02.15р. через відділ діловодства суду позивачем подано письмові пояснення по справі.

В судовому засіданні 11.02.15 р. представник позивача позовні вимоги підтримав повністю.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечив у повному обсязі.

В судовому засіданні 11.02.15 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши наявні в справі матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, між Публічним акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (надалі - Відповідач, ПАТ «ПУМБ», Банк) та Приватним акціонерним товариством «Технологічна аграрна компанія об'єднана» (надалі - Позивач, ПАТ «ТАКО», Позичальник) укладено Кредитний договір №1173-КД від 11.04.2013 року (надалі - Кредитний договір), за умовами якого Відповідач зобов'язався надати Позивачу кредитні кошти, розмір яких встановлено Кредитним договором, а Позивач зобов'язався прийняти кредитні кошти, використовувати їх за цільовим призначенням, сплатити плату за користування кредитними коштами та повернути їх в повному обсязі в порядку та у строки, обумовленні Кредитним договором.

Між сторонами також було укладено додаткові угоди до нього: Додаткова угода №1 від 24.04.2013 року, Додаткова угода №2 від 03.12.2013 року, Додаткова угода №3 від 11.02.2014 року, Додаткова угода №4 від 11.03.2014 року, Додаткова угода №5 від 24.04.2014 року, Додаткова угода №6 від 25.07.2014 року.

Відповідно до положень п. 1.1. (враховуючи зміні, внесені додатковою угодою №6) кредитного договору, Банк зобов'язується надати Позичальнику мультивалютний кредит у розмірі еквівалентному 15 800 000 доларів США, а Позичальник зобов'язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути Банку кредит в повному розмірі в порядку та у строки, обумовлені цим Договором.

Згідно із статтею 2 Кредитного договору, якою передбачено цільове використання кредиту, Позичальник зобов'язується використовувати кредит виключно за таким цільовим призначенням:

п. 2.1.1., на поновлення оборотного капіталу в межах статутних цілей діяльності Позичальника, на здійснення яких позичальник має право відповідно до чинного законодавства України, і кредитування яких не заборонено чинним законодавства України та цим договором;

п. 2.1.2. в сумі, що не перевищує 5 000 000,00 (п'ять мільйонів) доларів США на рефінансування (погашення) заборгованості Позичальника за кредитом, наданим Позичальнику згідно Договору про надання відновлювальної кредитної лінії №06.10-15/11 від 09.10.2012 року, укладеного з ПАТ «Укрсоцбанк».

Пунктом 2.2. Кредитного договору передбачено, що Позичальник не має права використовувати кредит на такі цілі:

- покриття збитків господарської діяльності Позичальника;

- формування та збільшення статутного капіталу комерційних банків та інших господарських товариств;

- погашення податкового боргу Позичальника;

- фінансування дефіциту оборотного капіталу, який виник з причини формування непокритих збитків Позичальника;

- інші цілі, заборонені чинним законодавством України.

Згідно із п. 4.1. Кредитного договору, надання кредиту відбувається за цільовим призначенням, обумовленим цим Договором, на підставі заяви на отримання кредитних коштів шляхом перерахування кредитних коштів із Позичкового рахунку на поточний рахунок Позичальника, відкритий в Банку, з наступним виконанням розрахункових документів Позичальника.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вважає, що положення Кредитного договору щодо обов'язку Позивача використовувати наданий валютний кредит за цільовим призначенням для поповнення оборотного капіталу в межах статутних цілей, укладений сторонами з порушенням вимог чинного законодавства України щодо порядку здійснення валютних операцій, оскільки Позивач не має право на здійснення розрахунку в іноземній валюті для фінансування своєї поточної діяльності та реалізації статутних цілей. Посилаючись на ст.ст. 215, 203, 638, 1054 ЦК України, 345 ГК України, позивач просить визнати недійсним Кредитний договір № 1173-КД від 11.04.13р.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

В силу положень ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України). Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Тож, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Відповідно до п. 2.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України № 1 від 24.11.14р., Кредитний договір вважається укладеним, якщо сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов відповідно до норм чинного законодавства (статті 638, 1054, 1055, 1056 1 ЦК України, статті 180, 345 ГК України).

Як встановлено судом, сторони погодили всі істотні умови кредитного договору № 1173-КД від 11.04.13р. та відповідачем було отримано кредит для визначених умовами договору цілей. Також було погоджено графік погашення кредиту, позивач здійснював погашення нарахованих відсотків за договором, що підтверджується виписками з рахунку позивача.

Крім того, волевиявлення позивача було спрямовано на отримання грошей саме у доларах США, про що свідчать його заяви до банку на отримання ним кредиту.

Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Разом з тим, визначаючи правовий статус гривні, вказана норма Основного Закону не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частина 1 статті 533 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Між тим, диспозиція норми частини 3 цієї статті дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналогічний режим використання національної та іноземної валюти при виконанні грошових зобов'язань передбачений ГК України. Зокрема, частиною 2 статті 198 ГК України встановлено, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.

Так, згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит)

позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти -гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з статтею 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет, стаття 1 якого відносить надання кредитів в іноземній валюті до валютних операцій.

Частиною 1 статті 5 Декрету передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

При цьому, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання (частина 2 статті 5 Декрету).

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції (частина 4 статті 5 Декрету).

Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції:

надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (підпункт "в"пункту 4 статті 5 Декрету);

використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт "г" пункту 4 статті 5 Декрету).

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про Національний банк України» при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль Національний банк України (надалі - НБУ) діє як уповноважена державна установа, при цьому до компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю належить видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій.

Так, відповідно до Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої Постановою Правління НБУ України № 492 від 12.11.2003, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.12.2003р. за №1172/8493 (надалі - Інструкція), банки мають право відкривати юридичним особам по рахунки у іноземній валюті. При цьому, порядок використання коштів за поточними рахунками юридичних осіб у іноземній валюті встановлений цією постановою передбачає операції з зарахування та перерахування коштів в іноземній валюті, зокрема:

1) у п. 5.3. Інструкції вказано, що на поточні рахунки в іноземній валюті юридичних осіб - резидентів зараховуються: "куплені, обміняні уповноваженим банком України за дорученням власника рахунку за національну або іншу іноземну валюту

відповідно до законодавства України; валюта, перерахована як кредит, позика, фінансова допомога, відповідно до договору;

2)у п. 5.4. Інструкції вказано, що з поточного рахунку в іноземній валюті проводяться такі операції, як перерахування для погашення заборгованості за

отриманням кредитом в іноземній валюті (у тому числі проценти, комісійні, неустойка);

3) у п. 5.6. Інструкції зазначено, що зарахування коштів на поточний рахунок в іноземній валюті фізичної особи - резидента, яка є підприємцем, та використання коштів з нього рахунку здійснюється за режимом поточного рахунку в іноземній валюті

юридичних осіб - резидентів.

Таким чином, законодавство України у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити юридичним особам в іноземній валюті. Також, цим законодавством передбачена можливість використання іноземної валюти для виконання грошового зобов'язання, в тому числі здійснення розрахунків за Кредитним договором, за яким кредит наданий у іноземній валюті.

Відповідно до п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України № 1 від 24.11.14р., у вирішенні спорів про визнання недійсними кредитних договорів господарські суди мають керуватися, зокрема, приписами статей 203, 215, 1048 - 1052, 1054, 1055, 1057 1 ЦК України та статей 207, 208 ГК України, а також враховувати викладене в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Згідно ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Враховуючи те, що позивач не довів наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсними відповідно до ст. 33 ГПК України, ст. ст. 203, 215 ЦК України, позов задоволенню не підлягає.

Судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 43, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 16.02.15 р.

Головуючий суддя І.О. Домнічева

Суддя Т.М.Ващенко

Суддя Т.Ю. Трофименко