Ухвала суду № 40080792, 06.08.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 серпня 2014 року м. Київ К/9991/11981/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Маринчак Н.Є., Рибченко А.О.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції в м. Керчі Автономної Республіки Крим (далі - ДПІ)

на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 07.09.2011

та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 16.01.2012

у справі № 2а-6394/11/0170

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Алгеал" (далі - Товариство)

до ДПІ

про скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 07.09.2011, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 16.01.2012, позов задоволено; визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 21.03.2011 № 0000432301 з посиланням на обчислення позивачем оспорюваної суми бюджетного відшкодування з ПДВ з дотриманням вимог підпунктів 7.7.1, 7.7.2 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові акти обох попередніх інстанцій та прийняти нове рішення по суті спору, яким у позові відмовити. Зокрема, скаржник наголошує на тому, що позивач безпідставно сформував податковий кредит за фіктивними операціями з приватним підприємством «Укрполімергарант» та з приватним підприємством «Стасенко і Партнери».

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено документальну планову виїзну перевірку Товариства в питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.82008 по 31.12.2010, оформлену актом від 18.03.2011 № 166/23-1/20673480.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення 21.03.2011 № 0000432301, за яким позивачеві визначено суму завищення бюджетного відшкодування ПДВ у загальному розмірі 51661 грн. (у тому числі 23144 грн. за листопад 2010 року та 28517 грн. за грудень 2010 року).

Правова позиція податкового органу, покладена в основу прийняття оспорюваного акта індивідуальної дії, полягає у тому, що позивачем було незаконно сформовано податковий кредит по операціям з придбання товару у рамках господарських правовідносин з приватним підприємством «Укрполімергарант» та з приватним підприємством «Стасенко і Партнери». При цьому ДПІ посилається на недекларування названими контрагентами кореспондуючої суми податкових зобов'язань, як це було виявлено за результатами аналізу даних Системи автоматизованого співставлення податкових зобов'язань і податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України.

Приймаючи рішення про задоволення даного позову, попередні судові інстанції цілком об'єктивно не погодилися із зазначеною правовою позицією податкового органу по справі.

Адже, як випливає зі змісту пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 названого Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

При цьому зазначені норми податкового законодавства не пов'язують право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником ПДВ до бюджету. Платник не несе відповідальності за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатостадійному процесі сплати податків до бюджету. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

Сам по собі факт порушення постачальником податкової дисципліни не може слугувати свідченням фіктивності господарської операції, та відповідно, обставиною, що виключає право покупця на формування податкового кредиту.

А тому доводи податкового органу про недекларування названими контрагентами у податковій звітності відповідної суми податкових зобов'язань, що виникли за фактом виконання поставок в адресу позивача, не можуть розглядатися як доказ недобросовісності позивача як платника податків, позаяк стосуються виключно правопорушень, допущених цим контрагентом, тобто третьою особою. Доказів побудови позивачем фінансово-господарських правовідносин на підставі свідомого укладання договору з фіктивним підприємством з метою перенесення податкового навантаження на особу, яка не виконує свої податкові зобов'язання, податковим органом не представлено.

Судами також було встановлено, що реальність виконання поставок названими контрагентами в адресу Товариства підтверджується необхідними первинними документами (договорами поставки, податковими накладними, видатковими накладними, рахунками-фактурами, платіжними дорученнями); вказані обставини у ході розгляду справи податковим органом не заперечувалися.

Правильною є і надана судами правова оцінка доводам ДПІ щодо відсутності у складених названими постачальниками податкових накладних правової сили первинних документів з огляду на недостовірність відомостей щодо місцезнаходження постачальника. Адже обов'язок зі складення податкової накладної, яка є підставою для формування покупцем податкового кредиту, та відображення у ній відомостей, визначених у підпункті 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», покладається на продавця. Відповідно, при дотриманні контрагентом вказаних вимог щодо оформлення необхідних документів підстави для висновку про недостовірність або суперечливість відомостей, зазначених у таких податкових накладних, відсутні, якщо не встановлені обставини, що свідчать про обізнаність покупця про зазначення продавцем недостовірних відомостей. Вказана у податкових накладних, складених приватним підприємством «Укрполімергарант» та приватним підприємством «Стасенко і Партнери», юридична адреса відповідала їх місцезнаходженню за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб ті фізичних осіб - підприємців, тоді як чинне податкове законодавство не встановлює обов'язку платника податків - покупця перевіряти наявність постачальника за місцем реєстрації.

З урахуванням викладеного попередні судові інстанції дійшли правильного висновку про відсутність підстав для невизнання права позивача на бюджетне відшкодування ПДВ в оспорюваній сумі, та правомірно задовольнили позов.

Оскільки усі обставини, що входять до предмета доказування у справі, встановлені судами на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, які відповідають ознакам належності та допустимості, цим обставинам надана правильна юридична оцінка, то підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції в м. Керчі Автономної Республіки Крим відхилити.

2. Постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 07.09.2011 та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 16.01.2012 у справі № 2а-6394/11/0170 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:Н.Є. Маринчак А.О. Рибченко