Ухвала суду № 31374502, 15.05.2013, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 2517/8886/2012 Провадження № 22-ц/795/928/2013 Головуючий у I інстанції -Циганко М. О. Доповідач - Шевченко В. М.Категорія -цивільна

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 травня 2013 року АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіШевченка В.М.суддів:Лакізи Г.П., Скрипки А.А.при секретарі:Руденко О.М.за участю:представників ПП "ОСОБА_14"- Олицького Т.М., ОСОБА_6, представника позивачів -ОСОБА_7

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційної скаргою Приватного підприємства ,,ОСОБА_14" на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 лютого 2013 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_8 та ОСОБА_9 до Приватного підприємства ,,ОСОБА_14" про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду від 25 лютого 2013 року позов ОСОБА_8 та ОСОБА_9 до приватного підприємства «ОСОБА_14» про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди - задоволено частково.

Стягнуто з ПП «ОСОБА_14» на користь ОСОБА_8 3420 грн. 00 коп. невиплаченої заробітної плати, 25296 грн. 00 коп. середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні, та 300 грн. у відшкодування моральної шкоди, а всього 29016 грн. 00 коп.

Стягнуто з ПП «ОСОБА_14» на користь ОСОБА_9 2164 грн. 76 коп. невиплаченої заробітної плати, 16010 грн. 88 коп. середнього заробітку за період розрахунку при звільненні, та 200 грн. у відшкодування моральної шкоди, а всього 18375 грн. 64 коп.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Стягнуто з ПП «ОСОБА_14» в дохід держави 473 грн. 92 коп. судового збору.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду ПП «ОСОБА_14» звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 лютого 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у задоволенні позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо невиплати ПП «ОСОБА_14» ОСОБА_8 та ОСОБА_9 належних їм при звільненні суми заробітної плати за лютий місяць 2012 року та компенсацію за невикористану відпустку, що підтверджується відомістю виплати грошей №ВЗП-000033 від 24 квітня 2012 року, яка особисто підписана ОСОБА_8 та ОСОБА_9, та є належним та допустимим доказом того, що у відповідності до вимог с.116 КЗпП, відповідач при звільненні позивачів виплатив їм всі суми, які були належні до сплати з боку підприємства.

Апелянт зазначає, що у період травень-листопад 2012 року позивачами не заявлено до підприємства жодних вимог про виплату їм заробітної плати за лютий 2012 року, а вони звернулися з відповідним позовом після порушення ПП «ОСОБА_14» у судовому порядку питання про стягнення із позивачів вартості товарної і грошової нестачі, що свідчить, що позов ОСОБА_8 та ОСОБА_9 обумовлено не дійсним порушенням їх трудових прав, а наявністю конфлікту між ПП «ОСОБА_14» та позивачами.

Крім того, апелянт вказує, що невиплата належних коштів сталася з вини ОСОБА_8 та ОСОБА_9, оскільки позивачі самовільно залишили свої робочі місця, про що було складено відповідні заяви, внаслідок чого вони не отримали розрахунку в день звільнення.

Судом першої інстанції не було прийнято до уваги тієї обставини, що відповідно до ст.233 КЗпП, робітник може звернутися із заявою для вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Позивачі протягом тривалого часу, майже, 8 місяців з моменту, коли вони дізналися про порушення свого права не зверталися з заявою до суду для вирішення трудового права. Звернення позивачів до суду із позовом відбулося з пропуском передбаченого ст.233 КЗпП тримісячного строку позовної давності.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволена, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, з копій наказів № 121/5 від 24.10.2011 р. та № 47/2-к від 29.02.2012р. вбачається, що ОСОБА_8 працював на посаді товарознавця магазину АДРЕСА_1 з 24 жовтня 2011 року. 29.02.2012 року ОСОБА_8. був звільнений з займаної посади, за угодою сторін п.1 ст.36 КЗпП України. Даним наказом №47/2-к бухгалтерії вказано зробити остаточний розрахунок і виплатити компенсацію за невикористану чергову відпустку в кількості 8 календарних днів.(а.с. 5,2).

З копій наказів № 130/1 від 04.11.2011 р. . та №46/1-к від 24/02/2012 р. вбачається, що ОСОБА_9 було прийнято на роботу на посаду продавця магазину АДРЕСА_1 з 05 листопада 2011 року, а з 29 лютого 2012 року було звільнено з роботи за угодою сторін п.1 ст. 36 КЗпП України, при цьому бухгалтерії зробити остаточний розрахунок і виплатити компенсацію за невикористану чергову відпустку в кількості 8 календарних днів (а.с. 3-4).

З копій наказів № 52/3-к та № 52/4-к від 01.03.2012 р. вбачається, що на підставі акту від 29.02.2012 р. було внесено зміни до наказів № 46/1-к та № 47/2-к від 29.02.2013 р. в частині строку розрахунку із звільненими працівниками (ОСОБА_10, та ОСОБА_8), а саме бухгалтерії зробити остаточний розрахунок і виплатити компенсацію за невикористану чергову відпустку в кількості 8 календарних днів не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником (позивачами) вимоги про розрахунок (а.с. 17-18).

Виходячи із фактичних обставин справи, правової суті спору, а саме, своєчасності проведення розрахунку власника із працівниками при звільненні, апеляційний суд вважає, що в даному випадку правова природа цих відносин випливає із законодавства про оплату праці працівника, а згідно з частиною другою статті 233 КЗпП, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У зв'язку із зазначеним, доводи апеляційної скарги про те, що позивачами пропущений тримісячний строк позовної давності при зверненні до суду є безпідставними і не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Встановивши, що останнім днем роботи ОСОБА_8 та ОСОБА_9 було 29 лютого 2012 року, суд першої інстанції у відповідності із правилами ст.116 КЗпП обґрунтовано визначив, що ПП „ОСОБА_14" саме у цей день мало повністю видати позивачам розрахунок із заробітної плати. Судом першої інстанції досліджувалися заперечення представників відповідача про неможливість видати розрахунок із заробітної плати позивачам в останній день роботи, суд оцінивши об'єктивно та безпосередньо наявні докази (витяг з табелю за лютий 2012р., картки рахунку:301 за 01.10.11-31.03.12), прийшов до правильного висновку, що саме 29 лютого 2012 року позивачі ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були на робочому місці, однак ПП "ОСОБА_14" не виплатило належний їм розрахунок у передбачені ст.116 КЗпП строки.

Відповідно до положень ст.57 ЦПК, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.

Виходячи з предмету доказування у справі, судом першої інстанції проводилась перевірка проведення відповідачем розрахунку із заробітної плати з ОСОБА_8 та ОСОБА_9, та наданої відповідачем як основа його заперечень проти заявлених позовних вимог, відомості на виплату грошей №ВЗП-00033 за лютий 2012 року, з який вбачається що ОСОБА_8 підписався про одержання 2802,35 грн.. а ОСОБА_9 підписалась в одержанні 1727,81 грн.(а.с.15).

Відхиляючи зазначений доказ - відомість на виплату грошей, яка була складена 24.04.2012 року, та у зв'язку із зазначеним і твердження представників відповідача про те, що ПП „ОСОБА_14 „ провело розрахунок із ОСОБА_8 та ОСОБА_9 всіх належних їм сум при звільненні, суд першої інстанції оцінивши фактичні дані, представлені сторонами, встановив, що відповідач не видав розрахунок із заробітної плати позивачам, а останні лише розписалися у відомості про отримання заробітної плати, але належних коштів реально не отримували.

Апеляційний суд погоджується із встановленою судом першої інстанції обставиною, невидачі ПП „ОСОБА_14" розрахунку при звільненні ОСОБА_8 та ОСОБА_9, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивачі працювали в магазині відповідача АДРЕСА_1 який є підрозділом ПП „ОСОБА_14", що знаходиться в м. Києві. Як пояснювали позивачі в судовому засіданні, розрахунок по заробітній платі видавався директором зазначеного магазину, дані обставини не заперечували і представники позивача. Відповідачем не надано ніяких фактичних даних, що відповідно до п. п.4.6. 4.9 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні (затвердженого постановою Правління Національного банку України від15.12.2004року №637 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13.01.2005року) уповноваженій особі відповідача, були видані потрібні для розрахунку при звільненні ОСОБА_8 та ОСОБА_10 готівкові кошти - заробітну плату, про яку зазначено у відомості на виплату грошей №ВЗП-00033 .

Зважаючи на вищенаведене, твердження представників відповідача про отримання підприємством 24 квітня 2012 року необхідної готівки для виплати заробітної плати позивачам, без дотримання передбачених Положенням .... від 15 грудня 2004 року № 637, ( вимоги якого поширюються на всі підприємства), процедур проведення виплат пов'язаних з оплатою праці, на думку апеляційного суду не спростовують твердження позивачів про те, що ними була підписана відомість на виплату грошей № ВЗП-000033 за лютий 2012 року, однак готівкових коштів за цією відомістю ними не було отримано із-за відсутності таких, а їх запевнили що гроші передадуть пізніше директором магазину як це робилося завжди.

Наводячи свої міркування щодо того, що суд бере до уваги твердження ОСОБА_8 та ОСОБА_9 про те, що вони лише розписувались у відомості на виплату грошей №ВЗП -000033, яка була передана з центрального офісу, але коштів не отримували, суд першої інстанції обґрунтовано послався як на доказ, цивільну справу №2/2517/1402/2012 за позовною заявою приватного підприємства „ОСОБА_14" до ОСОБА_8, ОСОБА_11, ОСОБА_12, третя особа ОСОБА_13 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівниками під час виконання трудових обов"язків та ухвалене по ньому Прилуцьким міськрайонним судом Чернігівської області 21 листопада 2012 року рішення.

Так, предметом судового розгляду у зазначеній справі, з приводу чого був спір і по якому судом було ухвалене 21 листопада 2012 року рішення, що набрало чинності, також було дослідження відомості на виплату грошей №ВЗП-000033 за якою ОСОБА_8 та ОСОБА_9 розписалися про одержання відповідно: 2802,35 грн.. та 1773,81 грн., а потім за прибутковими касовими ордерами в рахунок погашення заборгованості по нестачі добровільно сплатили частину коштів. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 оспорювався факт отримання самих коштів по зазначеній відомості, і ними лише підтверджено підписання зазначеної відомості, яка була передана з центрального офісу підприємства.

Судом у рішення від 21 листопада 2012 року по цивільній справі №2/2517/1402/2012 визнані правдивими твердження ОСОБА_9 та ОСОБА_8 про неотримання ними коштів за відомістю № ВЗП-000033 про виплату грошей за лютий 2012 року .

За таких обставин, оцінюючи у відповідності із правилами ст.212 ЦПК України докази та виходячи з позиції їх достатності та взаємозв'язку, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що при звільненні позивачів, останнім не було виплачено відповідачем всіх сум, що належали їм від підприємства

На думку апеляційного суду, з огляду на положення частини 2ст.57 ЦПК є необґрунтованими доводи апелянта про неможливість заперечення позивачами факту отримання ними заробітної плати при звільненні, за наявності їх підпису у відомості на виплату грошей №ВЗП-000033 за лютий 2012 року, оскільки встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для справи та обгрунтовують вимоги та заперечення сторін, встановлюються на підставі будь-яких фактичних даних.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 20 постанови від 24 грудня 1999 р. № 13 «Про практику застосування законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, якщо ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь час затримки розрахунку, а разі його не проведення до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.

Як вбачається з вищезазначеного, обов'язок доказування відсутності вини у цьому випадку покладено на роботодавця.

Встановивши порушення ПП „ОСОБА_14" строків розрахунку(ст.116 КЗпП) при звільненні ОСОБА_8 та ОСОБА_9, і за наявності в цьому вини підприємства, суд у відповідності із частиною першої ст.117 КЗпП правильно поклав відповідальність на відповідача, стягнувши із ПП „ОСОБА_14": на користь ОСОБА_8 його середній заробіток за весь час затримки розрахунку в сумі -25296 грн., на користь ОСОБА_916010 грн.88коп., її середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

Встановивши, що ПП „ОСОБА_14" були порушенні законні права позивачів- працівників, що стосуються виплати заробітної плати, і це призвело до необхідності для них докладати додаткових зусиль для організації свого життя, завдало моральних страждань, суд першої інстанції у відповідності із правилами ст.237-1 КЗпП України обґрунтовано поклав на відповідача обов'язок по відшкодуванню моральної шкоди, визначивши розмір такого відшкодування на користь кожного із позивачів, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості.

Враховуючи вищезазначене, доводи апеляційної скарги про те що, ПП "ОСОБА_14" жодних трудових прав позивачів не порушувалось, а тому передбачені ст.237-1 КЗпП підстави для такого відшкодування відсутні, є безпідставними.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення ухвалене судом з додержанням норм матеріального і процесуального права , є законним і обґрунтованим, і підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства ,,ОСОБА_14" - відхилити.

Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 лютого 2013 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:Судді: