Рішення № 119712372, 28.05.2024, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/5809/23

Провадження № 2/369/1100/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.05.2024 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Фінагеєвої І.О.,

за участю:

секретаря судового засідання Херенкової К.К.,

прокурора: Тарасенко А.С.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві матеріали цивільної справи №369/5809/23 за позовною заявою Заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до Білогородської сільської рали Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним рішення, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки,-

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2023 року позивач звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області з позовом до Білогородської сільської рали Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним рішення, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що Києво-Святошинською окружною прокуратурою Київської області встановлено порушення вимог природоохоронного, земельного, лісового законодавства, що полягає у позбавленні права державної власності особливо цінних земель і земель лісового фонду.

Так, позивачем було встановлено, що на підставі рішення Київської обласної ради від 09.09.2021 №097-05-УШ «Про оголошення нововиявлених територій та об`єктів природно-заповідного фонду місцевого значення на території Київської області» на землях лісогосподарського призначення ДП «Київське лісове господарство» оголошено (створено) ботанічну пам`ятку природи місцевого значення «Урочище Ярове», площею 8,2 га (надалі Урочище Ярове).

Департаментом забезпечено розроблення Положення про ботанічну пам`ятку природи місцевого значення «Урочище Ярове», що затверджене розпорядженням Київської обласної військової адміністрації від 03.11.2022 №805 та зареєстроване в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції України 15.11.2022 за № 185/846 та передано Пам`ятку природи під охорону землекористувачу.

Відповідно до Положення Урочище Ярове це пам`ятка природи, що входить до складу природно-заповідного фонду України та охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення з використання.

Пам`ятка природи загальною площею 8,2 га розташована на землях державної власності, в межах кварталу 72 виділу 1 Ірпінського (Приміського) лісництва ДП «Київське лісове господарство».

Окрім того позивачем встановлено, що Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації видано Охоронне зобов`язання від 23.11.2022 №43/05.3-08 ДП «Київське лісове господарство», яким підприємству передано під охорону та встановленого режиму вищевказана територія.

В свою чергу, також було встановлено, що всупереч вимог природоохоронного земельного, лісового законодавства у приватній власності громадянина перебуває земельна ділянка, що відведена за рахунок земель лісового фонду кварталу 72 виділу 1 Ірпінського (Приміського) лісництва ДП «Київське лісове господарство», який на даний час визначено об`єктом природно-заповідного фонду

Зокрема, позивач посилається на те, що рішенням 14 сесії Бобрицької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області п`ятого скликання від 09.08.2012 №433-14-У затверджено проект землеустрою та відведено у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,12 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вказаній земельні ділянці присвоєно кадастровий номер 3222480600:03:006:5006.

Надалі, ОСОБА_3 відчужив право власності на вищевказану земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 03.07.2018 №1078 на користь ОСОБА_1 .

На даний час, як зазначає позивач, власником земельної ділянки з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006 залишається ОСОБА_1 , на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41874853 від 03.07.2018, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.08.2022 № 307838463.

Крім того, позивачем встановлено, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні Приміського лісництва державного підприємства «Київське лісове господарство», що підтверджуються проектами організації та розвитку лісового господарства, таксаційними описами, планами лісонасаджень за 2003 та 2015 роки.

Так, згідно листа ДП «Київське лісове господарство» від 03.12.2021 №02-976 земельна ділянка з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006 відведена за рахунок земель лісогосподарського призначення які перебувають у постійному користуванні АДРЕСА_1 , виділ 1.

Згідно листа ВО «Укрдержліспроект» від 09.03.2023 № 184 вищевказана земельна ділянка за матеріалами лісовпорядкування 2014 року розташована в межах кварталу 72, виділ 1 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство», що підтверджується Витягом з картографічних баз даних.

Таким чином, як вважає позивач, рішення Бобрицької сільської ради від 09.08.2012 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам п. ґ) ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України.

Так, відповідно до листа ДП «Київське лісове господарство» від 03.12.2021 №02-976 підприємство не надавало погодження щодо вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006.

Отже, як було встановлено позивачем, відведення земельної ділянки на підставі рішення Бобрицької сільської ради у приватну власність відповідача відбулось з грубим порушенням ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України.

Крім того, Бобрицька сільська рада перевищила повноваження, передбачені Земельним кодексом України та Законом України «Про місцеве самоврядування» під час розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення.

На підставі викладеного, позивач просив суд:

1. Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,12 га, шляхом визнання недійсним рішення 14 сесій Бобрицької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області п`ятого скликання від 09.08.2012 №433-14-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель споруди с. Бобриця гр. ОСОБА_3 ».

2. Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,12 га, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41874853 від 03.07.2018 із скасуванням державної реєстрації права ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006.

3. Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,12 га з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006, шляхом їх повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації від ОСОБА_1 .

4. Стягнути з відповідача на користь Київської обласної прокуратури сплачений судовий збір.

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Ковальчук Л.М. від 27 квітня 2024 року провадження в справі було відкрито в порядку загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання.

24 травня 2023 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Полєтаєва Ігоря Олексійовича надійшов відзив на позовну заяву. Представник відповідача зазначає, що відповідач не визнає позовні вимоги у повному обсязі, вважає їх необґрунтованими. Посилається на те, що ОСОБА_3 спірну земельну ділянку отримав у власність у встановленому законом порядку. Вказану земельну ділянку в подальшому, на законних підставах придбав ОСОБА_1 .. Законність їх дій підтверджується документами, які були долучені представником до відзиву. Крім того, представник посилається на те, що у прокурора відсутні повноваження на представництво інтересів держави у цій справі. Таким чином, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

06 червня 2023 року від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач не погоджується з доводами відзиву на позовну заяву. Просить суд врахувати, що доказами, які були надані позивачем підтверджують розташування спірних земельних ділянок на землях лісового фонду. Таким чином, просить суд задовольнити позовну заяву у повному обсязі.

Згідно розпорядження в.о. керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської області Дяченка В.В. щодо повторного автоматичного розподілу справи №202 від 26 вересня 2023 року та протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 26 вересня 2023 року, який проведений відповідно до пунктів 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, дану справу передано для розгляду судді Фінагеєвій І.О.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 вересня 2023 року прийнято цивільну справу до провадження в порядку загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 січня 2024 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті.

06 березня 2024 року та 28 травня 2024 року представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Полєтаєвим Ігорем Олексійовичем подано до суду заяву про стягнення судових витрат з позивача. Зазначав, що на момент подання до суду цієї заяви загальний розмір судових витрат відповідача становить 79556,00 грн., з яких 52556,00 (витрати на правову допомогу та витрати, які пов`язані із правовою допомогою) та 27000,00 грн., які просим стягнути з позивача.

08 квітня 2024 року представником позивача Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області заступником керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області Денисюком О.О. подано до суду заперечення на заяву про стягнення судових витрат. Просив відмовити у вказаній заяві у повному обсязі, вважав її необґрунтованою, а суму, яка була заявлена відповідачем до стягнення завищеною та неспівмірною.

В судовому засіданні прокурор ОСОБА_4 позовні вимоги підтримала у повному обсязі, просила позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_1 та його представник в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог, просили відмовити у повному обсязі.

Представник відповідача Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області в судове засідання не з`явився, про дату час та місце слухання справи сповіщені належним чином, причини неявки не повідомив.

Представник Бучанської районної державної адміністрації Київської області у судове засідання не з`явився, про дату час та місце слухання справи сповіщені належним чином, причини неявки не повідомив.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про дату час та місце слухання справи сповіщені належним чином, причини неявки не повідомив.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, заслухавши доводи прокурора, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.

Відповідно до вимог частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації листом №672-28.05.3-2023 від 06 березня 2023 року було надано інформацію та матеріали стосовно ботанічної пам`ятки природи місцевого значення «Урочище Ярове».

Так, відповідно до рішення Київської обласної ради від 09 вересня 2021 року №097-05-УШ «Про оголошення нововиявлених територій та об`єктів природно-заповідного фонду місцевого значення на території Київської області» на землях лісогосподарського призначення ДП «Київське лісове господарство» оголошено (створено) ботанічну пам`ятку природи місцевого значення «Урочище Ярове», площею 8,2 га (надалі Урочище Ярове).

Департаментом забезпечено розроблення Положення про ботанічну пам`ятку природи місцевого значення «Урочище Ярове», що затверджене розпорядженням Київської обласної військової адміністрації від 03 листопада 2022 року №805 та зареєстроване в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції України 15 листопада 2022 року за №185/846 та передано Пам`ятку природи під охорону землекористувачу.

Відповідно до Положення Урочище Ярове це пам`ятка природи, що входить до складу природно-заповідного фонду України та охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення з використання.

Пам`ятка природи загальною площею 8,2 га розташована на землях державної власності, в межах кварталу 72 виділу 1 Ірпінського (Приміського) лісництва ДП «Київське лісове господарство».

Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації видано Охоронне зобов`язання від 23 листопада 2022 року №43/05.3-08 ДП «Київське лісове господарство», яким підприємству передано під охорону та встановленого режиму вищевказана територія.

Рішенням 14 сесії Бобрицької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області п`ятого скликання від 09 серпня 2012 року №433-14-У затверджено проект землеустрою та відведено у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,12 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вказаній земельні ділянці присвоєно кадастровий номер 3222480600:03:006:5006.

Договором купівлі-продажу земельної ділянки від 03 липня 2018 року ОСОБА_3 , як продавець передав у власність земельну ділянку площею 0,1200 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222480600:03:006:5006, цільове призначення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), а покупець ОСОБА_1 прийняв вказану земельну ділянку та сплатив за неї грошову суму в розмірі та з порядком оплати, визначеними Договором.

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №307838463 від 19 серпня 2022 року, земельна ділянка площею 0,12 га з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41874853 від 03 липня 2018 року належить на праві власності ОСОБА_1 .

Згідно листа ДП «Київське лісове господарство» від 03.12.2021 №02-976 земельна ділянка з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006 відведена за рахунок земель лісогосподарського призначення які перебувають у постійному користуванні АДРЕСА_2 . Жодних погоджень на вилучення чи зміну цільового призначення земельної ділянки підприємство не надавало.

Як вбачається з листа Бучанської районної державної адміністрації Київської області від 16 березня 2023 року № 01.3-35/1104, Києво-Святошинська окружна прокуратура надіслала на адресу Бучанської районної державної адміністрації Київської області лист від 09 березня 2023 року №55-1502 вих-23 щодо вжиття заходів представницького характеру щодо земель на території Бучанського району Київської області. У відповідь на лист прокурора Бучанська районна державна адміністрація Київської області повідомила, що наразі Бучанська районна державна адміністрація Київської області не має фінансової можливості сплатити судовий збір для подачі позовних заяв.

Листом від 18 квітня 2023 року №55-2671 вих-23 заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури повідомив Бучанську районну державну адміністрація Київської області про пред`явлення позову до суду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Щодо участі прокурора у справі слід зазначити таке.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються нездатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Особливості участі та статусу прокурора в цивільному процесі, а також порядок та підстави звернення прокурора до суду, визначено статтею 56 ЦПК України.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Таким законом є Закон України від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру».

Відповідно до частин 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 257 ЦПК України.

Предметом спору зазначеної цивільної справи є поновлення порушеного права власності держави на землі лісового фонду, оскільки на земельну ділянку, яка є предметом спору, було неправомірно зареєстроване право власності за відповідачем ОСОБА_3 , який згодом відчужив вказану земельну ділянку на користь відповідача ОСОБА_1 , та змінено її цільове призначення всупереч вимогам закону. Контроль за використанням та охороною спірної земельної ділянки знаходиться в межах повноважень Бучанської районної державної адміністрації Київської області.

За приписами статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування», місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Відповідно до вимог частин 3 та 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно із частиною першою та пунктом а) частини другої статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Статтею 189 ЗК України встановлено, що самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.

У даному спорі органом, який здійснює захист інтересів держави самостійно є Бучанська районна державна адміністрація Київської області, як орган виконавчої влади, до компетенції якого входить розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення для лісогосподарських потреб відповідно до вимог пункту 5 статті 122, пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, а власником земельної ділянки держава Україна.

Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень.

З метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставою для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

На підтвердження підстав для звернення з цим позовом в інтересах Бучанської районної державної адміністрації Київської області Києво-Святошинська окружна прокуратура надає лист Бучанської районної державної адміністрації Київської області від 16 березня 2023 року №01.3-35/1104, за змістом якого Києво-Святошинська окружна прокуратура надіслала на адресу Бучанської районної державної адміністрації Київської області лист від 09 березня 2023 року №55-1502 вих-23 щодо вирішення питання про вжиття заходів представницького характеру щодо земель на території Бучанського району Київської області. У відповідь на лист прокурора Бучанська районна державна адміністрація Київської області повідомила, що наразі Бучанська районна державна адміністрація Київської області не має фінансової можливості сплатити судовий збір для подачі позовних заяв.

Таким чином, суд визнає обґрунтованим належним чином потребу у зверненні прокурора з цим позовом в інтересах органу виконавчої влади, який не має можливості самостійно захистити свої права у суді.

Щодо ефективного способу захисту, суд вважає за потрібне зазначити такі обставини.

Згідно зі статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Аналогічний підхід до врегулювання правовідносин у сфері володіння власністю демонструє цивільне законодавство.

За змістом частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частино 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Положеннями частин 1, 2 та 3 статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини 1 та 2 статті 321 ЦК України).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Так, власником земель лісогосподарського призначення до виділення у власність спірної земельної ділянки, була держава. Вважаючи, що виділення спірної земельної ділянки суперечить вимогам законодавства, заступник прокурора звернувся до суду в інтересах держави в особі органу виконавчої влади розпорядника земель лісогосподарського значення, які знаходяться в межах юрисдикції Бучанської районної державної адміністрації Київської області.

Таким чином, суду слід з`ясувати, у який спосіб має бути поновлене право власності позивача на земельну ділянку лісогосподарського призначення, яке останній вважає порушеним.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 ст. 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 361/2965/15-а, від 09.11.2021 у справі № 542/1403/17).

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Віндикаційний позов це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (постанова Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 752/13695/18).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (про принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю зазначено у п. 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (п. п. 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц).

Вирішуючи питання про належні способи захисту прав власника земельної ділянки лісогосподарського призначення, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц виклала такий правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки особи можуть мати такі ділянки на праві власності.

Відповідно до частини 1 статті 8, частини 1 статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Відповідно до частини 5 статті 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Враховуючи вищенаведене, Велика Палата Верховного Суду підтвердила свої попередні висновки про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації.

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Звертаючись до суду з цим позовом заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури просив визнати недійсним рішення 14 сесії Бобрицької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області п`ятого скликання від 09 серпня 2012 року №433-14-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в с. Бобриця гр. ОСОБА_3 », скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 41874853 від 03 липня 2018 року із скасуванням державної реєстрації права ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006 та усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,12 га з кадастровим номером 3222480600:03:006:5006, шляхом їх повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації від ОСОБА_1 .

На час звернення заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури із цим позовом спірна земельна ділянка перебувала у власності відповідача ОСОБА_1 .

Отже, враховуючи вищевикладене, власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності, повернення майна чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

А відтак, враховуючи, що спірна земельна ділянка зареєстрована за ОСОБА_1 заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки не заявив, тому заявлені ним позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання незаконним рішення, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та усунення перешкод у праві користування шляхом повернення на користь держави з незаконного володіння особи не є ефективним способом захисту права.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

З огляду на викладене, у задоволенні позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах Бучанської районної державної адміністрації Київської області до Білогородської сільської рали Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним рішення, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки слід відмовити, оскільки позивачем обрано неефективний спосіб захисту.

Щодо заяви представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Полєтаєва Ігоря Олексійовича про стягнення судових витрат з позивача у сумі 79556,00 грн., з яких 52556,00 (витрати на правову допомогу) та 27000,00 грн. (витрати на проведення судової експертизи), суд зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що інтереси ОСОБА_1 представляв адвокат Полєтаєв Ігор Олексійович на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії АА №1180834.

Відповідно до ч. 1ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами 1-6 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно із ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

До складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов`язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов`язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов`язана зі справою.

Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу учасник справи має подати (окрім договору про надання правничої допомоги) детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом (для визначення розміру гонорару, що сплачений або підлягає сплаті) та опис здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам (наприклад, особисті розписки адвоката про одержання авансу).

Як убачається з матеріалів справи, позивачем не надано достатніх доказів на підтвердження понесених витрат на правову допомогу (детального опису робіт, погодженого адвокатом та клієнтом, актів прийому-передачі виконаних адвокатом робіт). За таких обставин, суд не вбачає підстав для стягнення витрат на правову допомогу з позивача.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

Частина перша статті 1 Закону України «Про судову експертизу» визначає, що судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб (частина перша статті 71 цього Закону).

Пункт 1.8 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5, передбачає, що підставою для проведення експертизи відповідно до чинного законодавства є процесуальний документ про призначення експертизи, складений уповноваженою на те особою (органом), або договір з експертом чи експертною установою, укладений за письмовим зверненням особи у випадках, передбачених законом, в якому обов`язково зазначаються її реквізити, номер справи або кримінального провадження або посилання на статтю закону, якою передбачено надання висновку експерта, перелік питань, що підлягають вирішенню, а також об`єкти, що підлягають дослідженню.

Системний аналіз наведених положень процесуального законодавства дозволяє констатувати таке:

(1) витрати, пов`язані із залученням експертів та проведенням експертизи, належать до судових витрат;

(2) висновок експерта може бути підготовлений як на підставі ухвали суду про призначення експертизи, так і на замовлення учасника справи;

(3) у разі подання учасником справи до суду висновку експерта, складеного на його замовлення, у такому висновку має бути зазначено, що його підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. При цьому інша сторона може подати до суду заяву про наявність підстав для відводу експерта, який підготував висновок на замовлення іншої особи, і в разі, якщо суд визнає наявність таких підстав, зазначений висновок не приймається судом до розгляду;

(4) при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує не те, коли замовлено експертизу та отримано висновок експерта - до чи після звернення позивача до суду із позовом, а те, чи пов`язані безпосередньо ці витрати з розглядом справи.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 139 ЦПК України розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

З матеріалів справи вбачається, що представником позивача на підтвердження витрат пов`язаних з експертизою надано договір №01/12-2023 від 16 грудня 2023 року на проведення земельно-технічної експертизи та рахунок №03 від 06 грудня 2023 року, відповідно до якого за проведення земельно-технічної експертизи ОСОБА_1 має сплатити 27000,00 грн. Однак, суд зазначає, що вказані докази не підтверджують понесення стороною відповідача витрат на експертизу, так як рахунок, виписаний постачальником послуг не підтверджує сплату відповідачем такого рахунку. За таких обставин, суд не вбачає підстав для стягнення витрат на проведення експертизи з позивача.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про те, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що в задоволенні позову заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури в інтересахдержави вособі Бучанськоїрайонної державноїадміністрації Київськоїобластівідмовлено, понесені ним судові витрати у справі, які складаються з судового збору покладаються судом на позивача.

Керуючись ст. ст. 259, 264, 265, 268 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог Заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до Білогородської сільської рали Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним рішення, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки, - відмовити.

У задоволенні заяви представника відповідача про стягнення судових витрат з позивача - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено 10 червня 2024 року.

Суддя: І. О. Фінагеєва