Рішення № 103153270, 28.01.2022, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

28 січня 2022 р. Справа № 120/16848/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Томчука А.В., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - ГУ ПФУ у Вінницькій області, відповідач) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що з 01.07.2013 йому припинено виплату пенсії у зв`язку із виїздом з України до Ізраїлю на постійне місце проживання. 11.05.2021 дізнавшись про рішення Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, позивач, через свого представника, звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області із заявою про поновлення виплат пенсії з 07.10.2009 року.

Проте, листом Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 26.07.2020 №0200-0307-8/45220 йому відмовлено у поновленні виплати пенсії, у зв`язку з тим, що позивач не звернулась особисто до органу, що призначає пенсії за місцем проживання, а також у зв`язку із відсутністю у нього місця реєстрації на території України.

Не погоджуючись із вказаною відмовою, позивач звернувся з цим позовом до суду, в якому просить:

- визнати бездіяльність відповідача, щодо не поновлення та не виплати пенсії протиправною та дискримінаційною; визнати протиправним та дискримінаційним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії викладене у листі від від 26.07.2020 №0200-0307-8/45220;

- зобов`язати відповідача провести поновлення виплати пенсії з 01.07.2013 відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та здійснювати виплату пенсії на банківський рахунок з врахуванням індексації та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів;

- стягнути з відповідача 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у поновленні пенсії.

Ухвалою від 02.12.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

24.12.2021 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач заперечує щодо задоволення позову. Зокрема вказав, що згідно Порядку надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", що затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті за місцем проживання (реєстрації). Особа яка звертається за пенсією, повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації) і свідчить про правовий зв`язок фізичної особи з державою України (громадянство України).

Також, відповідач зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" пенсія виплачується за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України.

Разом з тим, згідно наданих документів, місцем проживання та реєстрації позивача є Ізраїль. На території України позивач не зареєстрований та не проживає, має громадянство Ізраїлю.

Відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, проводиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

Відповідно до Порядку № 22-1 для призначення пенсії особі, яка звернулася для призначення пенсії повинна надати пакет документів, при цьому документи про стаж та заробітну плату подаються в оригіналах.

Оскільки позивачем не дотримано вимог Порядку № 22-1, а також враховуючи, що договір про пенсійне забезпечення між країною Ізраїль та Україною не укладений, відповідач зазначив, що у Головного управлінні Пенсійного фонду відсутні правові підстави для поновлення виплати пенсії за віком.

Враховуючи вищевикладене, відповідач просив у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, суд встановив наступні фактичні обставини.

13.05.2013 ОСОБА_1 отримав дозвіл на постійне проживання у Ізраїлі. Разом з тим, згідно листа УДМС України у Вінницькій області від 29.07.2021 в управління відсутня інформація про вихід ОСОБА_1 з громадянства України.

Згідно заяви від 11.05.2021, яка нотаріально завірена апостилем, позивач звернувся через свого представника до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, з проханням про поновлення виплати пенсії з 01.07.2013.

Листом відповідача від 26.07.2020 №0200-0307-8/45220 позивачу відмовлено у поновленні виплати пенсії, у зв`язку з тим, що Порядком № 22-1 передбачено певну процедуру для поновлення виплати пенсії, якої позивач не дотримався. Крім того, відповідач вказав, що ОСОБА_1 не перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Вінницькій області, оскільки виплата пенсії по віку припинена відповідно до ст.51 ЗУ №1058 (за заявою ОСОБА_1 ) 30.06.2013 з виплатою наперед 6 місячних пенсій для виїзду на постійне місце проживання за кордон. (а.с.51-52).

Не погоджуючись із відмовою відповідача, позивач звернулась з цим адміністративним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 3 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод.

Згідно з положеннями ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За правилами ч. 1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV (далі - Закон від 11.12.2003 № 1382-IV) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV (далі - Закон від 09.07.2003 №1058-ІV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України

Статтею 51 Закону від 09.07.2003 №1058-ІV визначено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Однак, положення п. 2 ч. 1 ст. 49 та положення другого речення ст. 51 вказаного Закону визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.

Рішенням Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в рішенні Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Водночас, особливості припинення та поновлення виплати пенсії визначені Порядком надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", що затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1.

Відповідно до п. 1.5 Порядку № 22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Пунктом 2.9 Порядку № 22-1 зазначено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20 листопада 2012 року № 5492-VI (далі - Закон від 20.11.2012 № 5492-VI) п. п. б), п. 1 ч. 1 ст. 13 зазначено, що документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Згідно 2.23 Порядку № 22-1 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.

З огляду на зазначене, відмова відповідача у листі від 26.07.2020 №0200-0307-8/45220 є безпідставною та не ґрунтується на законі, оскільки Порядком № 22-1 визначено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником. При цьому, відсутні приписи про те, що позивач повинен звертатися до органу Пенсійного фонду України особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою. Разом із тим, суд звертає увагу на те, що до відповідача звертався представник позивача на підставі нотаріально завіреної довіреності, що підтверджується переліком доданих до заяви документів.

Такі висновки узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду (постанова від 31 січня 2019 року у справі № 520/9721/16-а, постанова від 08 липня 2019 року у справі № 426/7157/16-а).

Наведе свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України», оскільки на виконання рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20.04.2021 справа № 160/9175/18.

Відтак, аналіз підстав, за яких відповідач відмовив у поновленні виплати пенсії позивачу, свідчить про їх необґрунтованість та протиправність, а тому позовні вимоги в частині визнання протиправною відмови у поновленні виплати пенсії є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо вимоги про скасування рішення відповідача від 26.07.2020 №0200-0307-8/45220, суд зазначає наступне.

Представником позивача помилково зроблено висновок, що лист від 26.07.2020 №0200-0307-8/45220 є рішенням, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Однак, вказаною нормою не передбачено, що орган Пенсійного фонду, відмовляючи у поновленні виплати пенсії, також приймає рішення.

Відтак, вимоги в частині скасування рішення відповідача не підлягають задоволенню.

Визначаючись з приводу того, з якого часу позивачу слід поновити виплату пенсії, суд зазначає наступне.

Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 по справі № 815/1226/18 зазначила, що ст. 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та ст. 122, 123 КАС України (у редакції, чинній з 15.12.2017) не підлягають застосуванню до спорів, які виникли у зв`язку поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009.

Оскільки не проведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком.

Крім того Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону від 09.07.2003 № 1058-IV. Із цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон

З огляду на вищевказане, та враховуючи, що виплата пенсії припинена позивачу 30.06.2013 з виплатою наперед 6 місячних пенсій, вимога в частині поновлення виплати пенсії з 01.07.2013 підлягає задоволенню у спосіб поновлення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком з 01.07.2013, з урахуванням виплачених сум.

Крім того, відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 16.06.2016 у справі №К/800/6581/1613 визначено, що пенсія повинна бути виплачена на банківський рахунок, який було вказано пенсіонером, зокрема: "...виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера".

Також, ухвалами Вищого адміністративного суду України від 12.01.2017 у справі №К/800/1174/17, від 17.01.2017 у справі №К/800/1848/17 та від 03.08.2017 у справі №К/800/26494/17 наведено правовий висновок про те, що орган Пенсійного фонду України зобов`язаний виплачувати пенсію на визначений пенсіонером банківський рахунок.

Враховуючи викладене, вимога про виплату пенсії на визначений позивачем банківський рахунок підлягає задоволенню.

З приводу вимоги про проведенням індексації, суд зазначає що така вимога не підлягає задоволенню з огляду на те, що порядок індексації та перерахунку пенсій визначений ст. 42 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV. Однак, питання розміру виплати пенсії, як і визначення базового місяця, належить до компетенції органу Пенсійного фонду при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 по справі № 815/1226/18.

Отже, звернення до суду з такими вимогами є передчасними, оскільки задоволення позову в цій частині свідчитиме про вирішення спору, який ще не виник, що суперечить засадам адміністративного судочинства.

Щодо компенсації втрати частини доходів, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Водночас, ч. 2 ст. 46 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV, до якої відсилає ч. 2 ст. 49 цього Закону, передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-III (далі - Закон від 19.10.2000 № 2050-III) та Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати» (далі Порядок № 159).

Так, статтями 1, 2 Закону від 19.10.2000 № 2050-III передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Статтею 3 Закону від 19.10.2000 № 2050-III встановлено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, в тому числі й пенсії.

Відповідно до п. 1, 2 Порядку № 159 дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Згідно з п. 3 Порядку № 159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру як, зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).

Суд зазначає, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, у тому числі, пенсії.

Таким чином, позовна вимога в частині виплати компенсації частини доходів підлягає задоволенню (висновок узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18).

Щодо позовної вимоги в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 100000 грн., суд зазначає наступне.

Положеннями статті 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 1 статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.

Згідно з статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 №4 (пункт 3) визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктами 4, 5 зазначеної Постанови встановлено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Позивач стверджує, що відповідачем йому нанесено моральну шкоду у вигляді страждань та принижень, яких він зазнав внаслідок протиправних дій, бездіяльності та рішень відповідача вказаних у позовній заяві, котрі діяли на нього як всі разом, так і кожен з них окремо.

Однак, позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами факт перенесених моральних страждань та принижень, в зв`язку із відмовою в поновленні виплати пенсії, а відтак не доведено факту заподіяння моральної шкоди. Позивачем не зазначено якими доказами підтверджується розмір моральної шкоди.

Суд вважає, що сам лише факт порушення прав не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.

За сукупністю наведених обставин підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.

В силу положень частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що позовну заяву належить задовольнити частково.

Згідно ч. 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області у поновленні виплати раніше призначеної ОСОБА_1 пенсії, що викладена у листі від 26.07.2020 №0200-0307-8/45220.

Зобов`язати Головне управління у Вінницькій області поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за віком з 01.07.2013, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV із компенсацією втрати частини доходів на визначений ним банківський рахунок, з урахуванням виплачених сум.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 454 грн. (чотириста п`ятдесят чотири гривні) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21036, код ЄДРПОУ 13322403)

Повний текст рішення складено та підписано суддею 28.01.2022

Суддя Томчук Андрій Валерійович