Рішення № 101327552, 23.11.2021, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

23.11.2021 р. справа №520/15537/21 Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку загального позовного провадження за процедурою письмового провадження справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник. громадянин) до Військової частини А1939 (пп В0576) (далі за текстом - владний суб`єкт, Військова частина) провизнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -вирішив:

Матеріали позову одержані судом 16.08.2021р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 17.08.2021р. Ухвалою від 07.09.2021 р. судом було прийнято рішення щодо переходу до подальшого розгляду справи у загальному позовному провадженні, підготовче засідання було призначено на 10:00 год. 12.10.2021 р.

Підготовчі судові засідання відкладалися на 10:00 год. 26.10.2021р., на 10:00 год. 09.11.2021 р., а також на 10:00 год. 11.11.2021р.

Ухвалою від 12.10.2021 р. до відповідача було застосовано заходи процесуального примусу у вигляді штрафу за 1) неповідомлення про неможливість подання витребуваних судом доказів; 2) неподання суб`єктом владних повноважень витребуваних судом доказів без поважних причин; 3) повторне невиконання процесуальних обов`язків за ст.162 КАС України.

Ухвалою від 11.11.2021 р. підготовче провадження по справі було закрито, справу призначено до розгляду по суті.

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправними дій (бездіяльності) військової частини А1939, яка полягає у не здійсненні ОСОБА_1 нового розрахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку отримував під час проходження військової служби за період з 2014 по 2017 рік; 2) зобов`язання військової частини А1939 здійснити перерахунок матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань ОСОБА_1 яку отримував під час проходження військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди під час проходження військової служби за 2014-2017 рік з урахуванням раніше виплачених сум; 3) зобов`язання військової частини А1939 виплатити ОСОБА_1 матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди та здійснити виплату ОСОБА_1 недоплаченої частини одноразової грошової допомоги під час проходження військової служби за період за 2014-2017 рік.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що орган публічної адміністрації вчинив протиправну відмову (дії/бездіяльність) з приводу непроведення перерахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця за окремим письмовим зверненням громадянина, поданим вже після звільнення з військової служби.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення зазначив, що діяння з приводу призначення, обчислення і виплати грошової допомоги на оздоровлення військовослужбовцю у спірних правовідносинах були вчинені відповідно до закону.

Оскільки заявником у тексті позову було висловлено бажання про розгляд справи у цілому (а не проведення окремого судового засідання) без участі, а добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, то спір підлягає розв"язанню по суті на підставі матеріалів справи.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Наказом командира Військової частини А1939 від 16.07.2015р. №230 заявника було зараховано на штатну військову посаду частини у якості військовослужбовця за призводом під час мобілізації з 16.07.2015р.

На вимогу суду відповідачем було подано довідку про отримання заявником 1.849,00грн. матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2015р.

Обставини обчислення розміру названого платежу без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди відповідачем визнаються у порядку ч.1 ст.78 КАС України.

Копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 30.10.2015р. підтверджені обставини набуття заявником правового статусу учасника бойових дій.

Наказом командира Військової частини Польова пошта В0576 від 21.10.2016р. №350 заявника було виключено із списків особового складу згаданої частини у зв`язку із закінченням строку служби за призовом під час мобілізації.

Наказом командира Військової частини А1939 від 31.05.2017р. №154 заявника було зараховано на штатну військову посаду частини у якості військовослужбовця за контрактом з 16.0.2015р.

Наказом командира Військової частини А1939 від 01.12.2017р. №159 заявника було виключено із списків особового складу згаданої частини у зв`язку із закінченням строку контракту.

Обставини призначення і виплати заявникові щомісячної додаткової грошової винагороди у порядку постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.2010р. №889 учасниками спору не заперечуються, у розумінні ч.1 ст.78 КАС України фактично визнаються, а тому судом додатково не оцінюються і не досліджуються.

За твердженням заявника 17.07.2021р. мала місце подія письмового звернення до органу публічної адміністрації, зокрема, з питання нарахування та виплати матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди.

Між тим, доказів направлення цього звернення до органу публічної адміністрації матеріали справи не містять.

Доказів отримання цього звернення до органом публічної адміністрації матеріали справи також не містять.

Проте, стверджуючи саме про невідповідність закону діяння органу публічної адміністрації з приводу невчинення управлінського волевиявлення стосовно обчислення за окремим письмовим зверненням громадянина розміру матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, заявник ініціював даний спір.

При цьому, суд зважає, що сформульована основна немайнова вимога позову (тобто предмет позову) стосується невчинення органом публічної адміністрації управлінської дії (обчислення матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди) саме за письмовим зверненням зацікавленої особи.

Згадана вимога є єдиною і неподільною, не може бути розкладена на окремі складові.

Підставами позову є доводи заявника про подання письмового звернення після звільнення з військової служби, але не обчислення органом публічної адміністрації іншого розміру матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Суд відмічає, що суспільні відносини з приводу виконання громадянином конституційного обов`язку по захисту Вітчизни унормовані, насамперед, приписами Закону України від 25.03.1992р. № 2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі за текстом - Закон №2232-XII).

Відповідно до ч.2 ст.2 Закону №2232-XII порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов`язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 40 Закону №2232-XII визначено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.

Отже, норми Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991р. №2011-ХІІ (далі за текстом - Закон №2011-ХІІ) присвячені унормуванню відносин з приводу прав, пільг та соціальних гарантій військовослужбовців.

Так, зокрема, ст.1 Закону №2011-ХІІ встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з ст.9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

За приписами ст.45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Пунктом 1 ст.101 Закону №2011-ХІІ передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.

Звідси слідує, що повна тривалість відпустки військовослужбовця складає мінімально 30 календарних днів.

При цьому, оскільки нормами спеціального закону не передбачено моменту набуття військовослужбовцем права на щорічну оплачувану відпустку повної мінімальної тривалості, то на спірні правовідносини у цій частині слід поширити дію загальних норм права, а саме: приписів Закону України від 15.11.1996р. № 504/96-ВР "Про відпустки" та приписів Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ст.6 Закону України від 15.11.1996р. № 504/96-ВР "Про відпустки" щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Згідно з ст.10 Закону України від 15.11.1996р. № 504/96-ВР "Про відпустки" право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.

Відповідно до ст.75 Кодексу законів про працю України щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Згідно з ст.79 Кодексу законів про працю України щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Розв`язуючи спір по суті, суд зауважує, що правила виплати грошового забезпечення військовослужбовцям деталізовані приписами Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оброни України від 07.06.2018р. №260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок).

Згідно з п.1 розділу ХХІІІ Порядку грошова допомога для оздоровлення виплачується один раз на рік військовослужбовцям, які набули право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки.

Відповідно до п.2 розділу ХХІІІ Порядку грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям у разі вибуття їх у щорічну основну відпустку повної тривалості, або у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулі роки), або без вибуття у відпустку (за їх рапортом протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини.

Звідси слідує, що приводом для виплати допомоги на оздоровлення є: або рапорт військовослужбовця, або подія вибуття військовослужбовця у щорічну основну відпустку повної тривалості (у другу частину основної щорічної відпустки), а умовою проведення означеного платежу є набуття військовослужбовцем права на щорічну основну відпустку.

За правилами п.6 розділу ХХІІІ Порядку розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.

Відповідно до п.1 розділу XXIV Порядку військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.

Згідно з п.7 розділу XXIV Порядку розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України. До місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.

За правилом п.9 п.1 розділу XXIV Порядку виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.

Звідси слідує, що приводом для виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є виключно рапорт військовослужбовця, а умовами проведення означеного платежу є окреме рішення Міністра оборони України та фізична наявність видатків на асигнування у кошторисі Міністерства оборони України.

Приписи цих норм Порядку враховані судом під час вирішення даного спору для з`ясування суттєвих/істотних відмінностей у процедурі призначення виплат в аспекті набуття військовослужбовцем суб"єктивного права на одержання грошової виплати.

Вирішуючи спір, суд також зважає, що до настання події набуття чинності нормами Порядку правила виплати грошового забезпечення військовослужбовцям деталізовані приписами Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджена наказом Міністерства оброни України від 11.06.2008р. №260, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 14.07.2008р. за №638/15329; далі за текстом - Інструкція).

Так, відповідно до п.33.1 розділу XXXIII Інструкції особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять службу за контрактом, для вирішення соціально-побутових питань один раз на рік надається матеріальна допомога в розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.

За правилом п.33.2 розділу XXXIII Інструкції матеріальна допомога надається військовослужбовцям за їх заявою за місцем штатної служби.

Згідно з п.33.3 розділу XXXIII Інструкції розмір матеріальної допомоги установлюється за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України. До місячного грошового забезпечення, з якого визначається матеріальна допомога, включаються посадові оклади, оклади за військовими званнями та щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою згідно з законодавством України на день підписання наказу про надання цієї допомоги.

Звідси слідує, що приводом для виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є виключно рапорт/заява військовослужбовця, а умовами проведення означеного платежу є окреме рішення Міністра оборони України та фізична наявність видатків на асигнування у кошторисі Міністерства оборони України.

Відповідно до п.30.1 розділу XXX Інструкції особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом та набули право на щорічну основну відпустку, один раз на рік надається грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.

Згідно з п.30.2 розділу XXX Інструкції грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям за місцем штатної служби в разі вибуття їх у щорічну основну відпустку повної тривалості або у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулий рік) або без вибуття у відпустку (за їх заявою протягом поточного року).

За правилом п.30.3 розділу XXX Інструкції розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадових окладів, окладів за військовими званнями та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою згідно з законодавством України на день підписання наказу про надання цієї допомоги.

Звідси слідує, що приводом для виплати допомоги на оздоровлення є: або рапорт військовослужбовця, або подія вибуття військовослужбовця у щорічну основну відпустку повної тривалості (у другу частину основної щорічної відпустки), а умовою проведення означеного платежу є набуття військовослужбовцем права на щорічну основну відпустку.

Приписи цих норм Інструкції враховані судом під час вирішення даного спору для з`ясування суттєвих/істотних відмінностей у процедурі призначення виплат в аспекті набуття військовослужбовцем суб`єктивного права на одержання грошової виплати.

З огляду на зміст самостійно сформульованих заявником вимог позову поза увагою суду не можуть залишитись обставини ініціювання заявником процедури обчислення розміру матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця саме за окремим письмовим зверненням громадянина, поданим вже після звільнення з військової служби.

Так, у тексті позову заявник пов`язує виникнення обов`язку органу публічної адміністрації на обчислення розміру матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди виключно із подією подання письмового звернення, у процедурі розгляду і вирішення якого органом публічної адміністрації не було вчинено належного управлінського волевиявлення.

Тому суд зазначає, що суспільні відносини з приводу практичної реалізації громадянами України проголошеного ст.40 Конституції України права на звернення до органів публічної адміністрації додатково регламентовані, насамперед, приписами Закону України "Про звернення громадян", Закону України "Про доступ до публічної інформації", Закону України "Про інформацію" (як загальними нормами права), а у деяких випадках - спеціальними нормами права як-то: положеннями Податкового кодексу України, Митного кодексу України, Земельного кодексу України тощо.

Згідно з ст.20 Закону України від 02.10.1996р. № 393/96-ВР "Про звернення громадян" звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів. На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.

У свою чергу, порядок розгляду, реєстрації, приймання, узагальнення та аналізу звернень військовослужбовців, членів їх сімей, працівників Збройних Сил України, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України (далі - громадяни), у структурних підрозділах апарату Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України, інших органів військового управління, з`єднаннях, військових частинах, військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів, установах та організаціях Збройних Сил України додатково деталізований і нормами Інструкції про організацію розгляду звернень та проведення особистого прийому громадян у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України (затверджено Наказом Міністерства оборони України 28.12.2016 № 735; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23.01.2017р. за № 94/29962; далі за текстом - Інструкція №735).

Положення вказаної Інструкції №735 в частині терміну розгляду звернень повністю кореспондують вимогам Закону.

Продовжуючи вирішення спору, суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта ч.2 ст.77 КАС України і повинен виконуватись шляхом подання до суду доказів і наведення у процесуальних документах адекватних аргументів відповідності закону вчиненого волевиявлення і безпідставності доводів іншого учасника справи.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

До того ж і у силу правового висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

У даному конкретному випадку усупереч вимогам ч.2 ст.79 КАС України та ч.4 ст.161 КАС України заявник не долучив до позову взагалі ані жодного доказу спрямування власного особистого письмового звернення до органу публічної адміністрації, ані жодного доказу фізичного отримання органом публічної адміністрації згаданого звернення зацікавленої особи.

Під час виконання вимог ч.4 ст.9 КАС України суд ознак існування таких доказів не виявив.

Відтак, у межах матеріалів даної справи слід дійти до переконання про недоведеність події звернення заявника до органу публічної адміністрації з приводу обчислення матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди.

Недоведеність обставини реальності звернення громадянина у межах даної справи з огляду на зміст самостійно сформульованих заявником вимог позову зумовлює відсутність підстав для висновку про виникнення у органу публічної адміністрації приводу та обов`язку вчинення управлінського волевиявлення з приводу обчислення іншого розміру матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця.

Окрім того, у силу ч.1 ст.19 Конституції України суд не знаходить підстав для обтяження органу публічної адміністрації обов`язком скласти новий розрахунок матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця, позаяк такого порядку реалізації управлінського волевиявлення законом не передбачено.

Тому позов за основною вимогою підлягає залишенню без задоволення. У зв`язку із цим без задоволення мають бути залишені і усі похідні вимоги.

Суд вичерпно реалізував усі діючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини.

Між тим, обставини призначення, обчислення розміру та ініціювання переказу грошових виплат, отримання безготівкових коштів у власність громадянина підлягають доведенню/доказуванню саме письмовими документами.

Оскільки у спірних правовідносинах заявник не забезпечив розумного ставлення до з`ясування стану та захисту власних суб`єктивних прав (публічних інтересів), своєчасно письмових документів про виплати грошового забезпечення не отримав, до матеріалів позову означених документів не приєднав, то суд доходить до переконання про те, що самого лише твердження приватної особи про недоплату (виникнення боргу) з винагороди за службу/працю явно та очевидно недостатньо для визнання доказаним факту неповноти проведених розрахунків з оплати праці/часу служби.

Тому суд окремо відзначає, що в обсязі матеріалів даної справи, перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що матеріалами справи не підтверджені обставини: набуття заявником у спірних правовідносинах права на отримання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця за 2014р., 2016-2017р.р.; подання заявником рапорту/заяви по команді про призначення та виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця за 2014р., 2016-2017р.р.; отримання заявником матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця за 2014р., 2016-2017р.р. у меншому від бажаного розмірі.

До того ж слід повторно наголосити, що у силу ч.2 ст.19 Конституції України суд не знаходить підстав для обтяження органу публічної адміністрації обов`язком вчинення не передбаченого національним законом України діяння - складання нового розрахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця.

При цьому, матеріали справи взагалі не містять достатніх та достовірних доказів звернення заявника до органу публічної адміністрації з приводу нарахування матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовця у неповному обсязі і з приводу виправлення допущеного у реалізації управлінської функції недоліку.

Текст позову заявника взагалі не містить жодних аргументів з даного приводу.

Долучення до позову лише роздруківки письмового звернення громадянина об`єктивно не здатне підтвердити обставин спрямування цього звернення до органу публічної адміністрації та отримання цього звернення органом публічної адміністрації.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав розгорнуту оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139-143 КАС України.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.132-139, 143, 149, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 12.10.2021р. у справі №520/15537/21 про стягнення штрафу.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя Сліденко А.В.